Події «Арабської весни» мали масовий характер та широку базу протестів, які розпочиналися як революція. Головні вимоги, які висувалися, мали соціально-економічний характер, насамперед зниження цін на продовольчі товари та створення нових робочих місць (у деяких країнах офіційний рівень безробіття складав 10 % переважно серед осіб працездатного населення віком до 30 років), боротьба з корупцією, подолання соціальної нерівності та житлової кризи. В Алжирі й Єгипті ці протести починалися як «хлібні бунти» після чергового підняття цін на товари першої потреби. Найбільш псевдодемократичні й диктаторські режими не встояли перед натиском революційно налаштованих жителів. Гучний арабськомовний слоган «Аш-шаб юрід іската ан-нізам» («Народ хоче повалення режиму») лунав на вулицях близькосхідних міст кілька років поспіль; сформувалось і чимало нових сакральних символів перемін, передусім Мідан ет-Тахрір (майдан Свободи) у Каїрі й каїрська ж таки мечеть Рабіа ель-Адавія.

У таких країнах, як Туніс, Єгипет, Лівія, Ємен, діюче керівництво було повалене. Монархію в Бахрейні врятували збройні сили Саудівської Аравії, ОАЕ та Оману, які втрутилися в критичний момент. Арабські монархії ще раз довели, що вони є реакційними силами Арабського Сходу. Окремим арабським режимам удалося знайти опору в службах безпеки та збройних силах. Тому революційні рухи в Лівії й Ємені носили затяжний характер, відрізнялися великим кровопролиттям.

Другою причиною було те, що у свідомості представників арабського світу закладено думку про те, що влада повинна зосереджуватися лише в руках нащадків пророка Мухаммеда, тому всі світські диктатори в очах народу вважалися недостойними посади глав держав. Значний вплив на хід «Арабської весни» мав і Західний світ.

• «Арабська весна» у Лівії

США та Європа активно займаються перерозподілом впливу в ісламському світі з метою контролювати ціни на нафту.

У всіх арабських країнах, де відбулися революції, до влади прийшли ісламісти. У Тунісі вони зайняли 40 % місць у парламенті. В Єгипті на парламентських виборах перемогли «Брати мусульмани», а згодом їх представник став президентом Єгипту. Правда, Мохаммед Мурсі, що змінив режим Хосні Мубарака, протримався близько року, допоки в липні 2013-го до влади не прийшла військова диктатура Абделя Фаттага аль-Сісі. Мурсі, який спирався також на гасла «ісламської демократії», на жаль, не знайшов спільної мови ані із Заходом, ані із сусідами; на тлі внутрішніх економічних негараздів («За Мубарака було краще!» - лунало на вулицях) Сполучені Штати й сусідні арабські монархічні режими не стали перешкоджати його усуненню. Від червня 2014 року аль-Сісі, доти армійський генерал і навіть фельдмаршал, став повноцінним президентом Єгипту. Король Марокко змушений був піти на поступки, проголосивши конституційну монархію, та звільнив політв’язнів-ісламістів. Революція в Бахрейні була придушена за допомогою Саудівської Аравії та ОАЕ.

У Кувейті, Йорданії, Омані й Алжирі лідери цих арабських країн розпочали масштабні реформи в усіх сферах суспільного життя, проте змін правлячих режимів у цих країнах не відбулось. У Саудівській Аравії та Бахрейні протести були придушені. Президент Ємену погодився віддати владу в обмін на особисту недоторканність. Особливо посилились позиції радикальних ісламістських організацій в Єгипті, Сирії, Лівії та Ємені.

Порівняно з іншими охопленими масовими протестами країнами, Туніс і Єгипет вийшли з мінімальними втратами з подій «Арабської весни». Цьому сприяли розвинені інститути держави, які виявилися здатними функціонувати самостійно, без прив’язки до конкретного правителя або режиму, відсутність розколу суспільства за релігійною ознакою й, головне, позиція збройних сил, які говорили про себе як про патріотичну силу поза політичними режимами.

Отже, ситуація на Близькому Сході залежатиме не лише від здатності країн регіону стабілізувати політичну ситуацію, а й від подальшого перерозподілу сфер геополітичного впливу найбільш зацікавлених у ресурсах регіону суб’єктів міжнародних відносин. Поява на політичній арені значної кількості опозиційних сил, які націоналістично налаштовані, свідчить про подальше загострення внутрішньополітичної ситуації в країнах регіону; ймовірне загострення міжкланової боротьби за владу та можлива втрата державного контролю за експортом сировини, що неминуче призведе до повторного військового втручання Заходу з метою стабілізації ситуації та отримання тотального контролю над нафтою у просторі Північної Африки та Близького Сходу.

Українська держава зацікавлена в забезпеченні стабільності на Близькому Сході та у Північній Африці. Підвищений інтерес України зумовлений проблемою визначення місця України в близькосхідних регіональних процесах, а також потребою в забезпеченні реалізації її геополітичних, геоекономічних й енергетичних інтересів.

Основним завданням близькосхідної стратегії України залишається пошук нових форматів відносин із ключовими країнами регіону: Туреччиною, Іраном та Ізраїлем. А відтак, участь України у посткризових заходах світового співтовариства, спрямованих на стабілізацію політичної ситуації в країнах Арабського світу, сприятиме покращанню її іміджу не лише в регіоні, а й у світі загалом.

6. Конфлікт у Сирії. Серед країн, яких торкнулася «Арабська весна», найбільше постраждала Сирія. Конфлікт у країні вийшов уже далеко за межі громадянської війни, після того як вона перетворилася на майданчик протистояння світових і регіональних сил від Ірану, Туреччини, Саудівської Аравії й Катару до постійних членів Ради Безпеки ООН - Росії та США. Особлива небезпека пов’язана із становленням терористичного псевдохаліфату «Ісламська держава» (ІГІЛ), який взяв під свій контроль значні території Сирії та Іраку.

Антиурядові виступи в різних сирійських містах почалися на хвилі «Арабської весни» в березні 2011 р. Протести швидко переросли у збройне повстання, а воно - у затяжну громадянську війну, яку підживлювали міжетнічні й міжрелігійні протиріччя. Опозиції надавали підтримку країни, зацікавлені в усуненні Б. Асада. Основними вимогами опозиції були відставка президента Башара Асада та його уряду, а також проведення в країні демократичних виборів.

Причини протестів сирійців криються у хронічних проблемах Сирії. Насамперед у сирійців накопичилося невдоволення правлінням авторитарного клану Асада. Його режим вирізняється не тільки жорстким стилем управління, а й домінуванням членів партії Баас і представників нечисленної громади алавітів (відгалуження шиїзму) у владних і військових структурах. Крім того, зростанню протестних настроїв сприяли економічні проблеми, корупція у вищих ешелонах влади Сирії, міжрелігійні та міжетнічні протиріччя тощо.

Озброєна опозиція взяла під контроль кілька великих міст, захопила всі нафтові родовища країни, ключову інфраструктуру. Дамаск оточили повстанці, бої точилися на околицях міста.

Але допомога ззовні допомогла Асаду утриматися при владі. У 2013 р. для підтримки урядових військ було відправлено іранських «добровольців» з Корпусу стражів ісламської революції, бойовиків ліванської «Хезболли» і загони шиїтів-іракців. Остаточно зміцнити позиції сирійському уряду вдалося лише восени 2015 р., коли Росія відправила йому на допомогу військову авіацію і засоби ППО. З цією допомогою сирійський уряд зміг поступово відновити свій контроль над переважною більшістю території країни.

Внаслідок усіх цих подій біженцями стали не менше 5 млн сирійців, чия поява в Європі стала однією з головних причин виникнення там серйозної міграційної кризи. Ще 6,6 млн були змушені покинути свої домівки, але поки що залишаються на території Сирії.

Коментуючи ситуацію, Антоніу Гутерреш - тоді ще верховний комісар ООН у справах біженців - заявив, що «це найбільший контингент біженців з вогнища одного конфлікту за все останнє покоління».

Туристичний сектор, який щорічно приносив країні до 6 млрд дол., практично зник. Загалом же втрати, яких зазнала сирійська економіка за роки збройного протистояння, оцінюються у 259 млрд дол. Ця сума тільки зростатиме в міру тривання конфлікту, кінця якому не видно.

Знищуються й пам’ятки всесвітньої історії. У травні 2015 р., коли прихильники «Ісламської держави» захопили Пальміру - місто з руїнами прекрасних споруд давньоримської архітектури - багато пам’яток було висаджено ними в повітря («Лев Аллат», храм Баалшаміна, храм Бела й інші об’єкти, що входили до Всесвітньої культурної спадщини).

• Так виглядає сьогодні більшість міст Сирії

7. Ісламська держава Іраку і Леванту. Терористична діяльність. «Ісламська держава» - це сунітське терористичне угруповання, яке вперше заявило про себе у 2006 році. Щоправда, тоді це була лише другорядна ісламістська група у складі «Аль-Каїди» в Іраку. Назва організації мінялась залежно від цілей. Спершу це була ІДІ - «Ісламська держава Іраку», потім ІДІЛ - «Ісламська держава Іраку і Леванту» (ще одна назва Сирії, або ж регіону, що включає Сирію, Ліван, Йорданію та Ізраїль).

Нині найменування позбавлене назв країн чи регіонів і спрощене до «Ісламської держави», що фактично означає: «наша мета - захопити весь світ».

Опосередковано до виникнення цього угруповання причетні Сполучені Штати. Після вторгнення США до Іраку в 2003-му із метою повалення режиму Хусейна влада в країні перейшла до шиїтів, а колишня генеральська верхівка (суніти, як і сам Хусейн) втратила вплив. Розкол позначився і на мирному населенні, суніти зазнавали утисків на кожному кроці. Виведення контингенту США з Іраку в 2011 р. сприяло активізації сунітської опозиції. Під керівництвом самопроголошеного халіфа Абу Бакра аль-Багдаді вона розширила свій вплив в Іраку і в 2013-му втрутилася в громадянську війну в сусідній Сирії. «Аль-Каїді» останній крок підопічних не сподобався, і в лютому 2014 р. її лідер Айман аз-Завахірі заявив, що ІД більше не має стосунку до «Аль-Каїди».

Ідеологія «Ісламської держави» заснована на ваххабізмі - релігійно-політичному русі, який закликає повернутися до витоків ісламу. «Ісламська держава» вимагає беззаперечного дотримання шаріату - сукупності ісламських норм, законів і простих настанов у повсякденному житті. Зокрема чоловіки мають носити бороду, жінки - чадру. Заборонені алкоголь і тютюн. Порушення караються побиттям або стратою. Будь-яке інакомислення неприпустиме. Представників інших релігій здебільшого страчують як «невірних». Усе це оголосили «халіфатом» - теологічною державою під керівництвом халіфа, наступника пророка Мухаммеда.

РОЗВИВАЄМО КРИТИЧНЕ МИСЛЕННЯ