Практичне заняття

Війни у В’єтнамі та Афганістані та їх вплив на міжнародні відносини

Ознайомтеся з пам'яткою «Рекомендації щодо роботи на практичному занятті» (с. 237).

МЕТА

Охарактеризувати збройні конфлікти у В'єтнамі та Афганістані; визначити, як вони вплинули на хід міжнародних відносин; пояснити, чому в Афганістані досі не настав мир.

ЗАВДАННЯ ДЛЯ ПІДГОТОВКИ ДО ЗАНЯТТЯ

1. Підготувати презентації: 1) Участь США у війні у В'єтнамі. 2) Об'єднання В'єтнаму. 3) Інтервенція СРСР в Афганістан. 4) Режим Талібан. 5) Боротьба США з «Аль-Каїдою» в Афганістані. 6) Громадянська війна в Афганістані.

2. Порівняти становище В'єтнаму та Афганістану напередодні воєн.

ХІД РОБОТИ

1. Об'єднайтеся в малі групи, обговоріть зміст підготовлених до уроку презентацій і запропонуйте класу переглянути деякі з них.

2. Проведіть дискусію за запитаннями: 1) Чим зумовлена довготривалість конфліктів? 2) Який їхній вплив на міжнародні відносини? 3) Чому війна в Афганістані досі триває?

3. Сформулюйте висновки відповідно до мети заняття.

1. ВІЙНА У В'ЄТНАМІ. Війна у В'єтнамі — це умовна назва низки конфліктів, які тривали в країнах Індокитаю в 1940—1970-ті рр. Ключовим конфліктом була агресія США проти В’єтнаму. Конфлікт в Індокитаї став одним із головних у «холодній війні». Поразка США в цьому регіоні стала найбільшим успіхом СРСР у протистоянні з ними.

Поразка Франції в колоніальній війні підштовхнула США до більш активного проникнення на південь В’єтнаму. Такі дії США були продиктовані страхом поширення комунізму в Південно-Східній Азії (на Філіппінах, в Індонезії, Малайї, Бірмі комуністи вели партизанську війну). США поспішно створили тут блок СЕАТО у складі США, Великої Британії, Франції, Австралії, Нової Зеландії, Таїланду, Філіппін, Пакистану.

У 1956 р. в Південному В’єтнамі було проведено вибори до Національних зборів і прийнято Конституцію, одна зі статей якої закріплювала антикомунізм як державну політику. США, Велика Британія, Франція визнали цю державу та надали їй економічну й військову допомогу. У В’єтнам було направлено 3 тис. американських радників. США з 1955 до 1961 р. виділили 2,118 млрд доларів і, крім того, на військові потреби 571,3 млн доларів. Використання цих коштів перебувало в полі зору місії з контролю за використанням американської допомоги. Значна її частина йшла на створення інфраструктури — доріг, портів, аеродромів тощо. Була проведена аграрна реформа, будувалися сільськогосподарські поселення, створювалися споживчі кооперативи, надавалися пільгові кредити, але зберігалося поміщицьке землеволодіння. У політичній сфері обмежувалися політичні права і свободи, створювалися концентраційні табори, а з 1959 р. діяли військово-польові трибунали.

У 1960 р. відбувся конгрес патріотичних сил, на якому був створений Національний фронт визволення Південного В’єтнаму. Організаційне оформлення фронту було завершено в 1962 р. Він об’єднав 20 політичних партій та організацій різного політичного спрямування — комуністів, соціалістів, радикалів. Спираючись на підтримку Демократичної Республіки В’єтнам (ДРВ), він розгорнув активні бойові дії проти існуючого сайгонівського режиму. Урядові війська зазнали поразки.

Щоб урятувати своїх ставлеників і союзників, США втягнулися у війну у В’єтнамі. Із приходом до влади в США президента Дж. Кеннеді з’явилися доктрини «гнучкого реагування» і «стратегії протиповстанської боротьби». У Вашингтоні вважали, що в Південному В’єтнамі проходить фронт боротьби з комунізмом, і перемога партизанського руху може призвести до того, що «Тихий океан стане морем червоних», а США доведеться тримати оборону на своєму узбережжі.

РОЗВИТОК КРАЇН ІНДОКИТАЮ

У 1962 р. в Сайгоні (Південний В’єтнам) було створено американське командування. Авіація США бомбардувала території, контрольовані партизанськими загонами. 1 жовтня 1963 р. у країні було встановлено військову диктатуру. Однак партизанський рух продовжував ширитися, і вже влітку 1964 р. дві третини Південного В’єтнаму перебувало під його контролем.

У 1964 р. президентом США став Л. Джонсон. Із його іменем пов’язані ескалація війни у В’єтнамі й поширення її на ДРВ. У США був розроблений план здійснення ударів по ДРВ, тому що без підтримки ДРВ партизанський рух не набув би такого розмаху.

Приводом до агресії проти ДРВ став інцидент у Тонкінській затоці. 8 березня 1965 р. американські війська висадилися на узбережжі Південного В’єтнаму та вступили в активні бойові дії проти партизанів.

Поступово кількість американських військ зросла до 550 тис. осіб, але придушити партизанський рух їм не вдалося. Бомбардування ДРВ теж нічого не дали. Завдяки допомозі СРСР повітряна оборона В’єтнаму давала відсіч авіації США.

Із 1968 р. війна у В’єтнамі все менше нагадувала партизанську і все більше перетворювалася на битву двох регулярних армій. Після «новорічного наступу» партизанів і втрати американськими військами важливої стратегічної бази Кхесань (січень—червень 1968 р.) у громадській думці населення США настав злам. Майже 77 % американських громадян не схвалювали політику уряду. Вони занадто довго доходили висновку, що у В’єтнамі з ними воюють не в’єтнамці-комуністи, а в’єтнамці-націоналісти. Важко собі уявити людей більш далеких від політики, ніж в’єтнамське селянство. Однак народ цієї країни практично всю свою історію боровся не тільки за можливість вижити, але й за право мати свою державу, воюючи за це з іноземними загарбниками, проявляючи дива героїзму і блискучу організованість. Комуністична влада лише вміло використала ці обставини, і війна, у якій іноземні війська вбивали в’єтнамське населення, стала для більшості місцевих жителів черговою війною за незалежність країни. Для США ця війна, що загрожувала перейти в тотальну з усім в’єтнамським народом, була безперспективною.

13 травня 1968 р. в Парижі почалися переговори з ДРВ щодо політичного врегулювання конфлікту, а з 1 листопада авіація США припинила бомбардування ДРВ. Відтоді почалося згортання американської участі у війні. У листопаді 1969 р. було оголошено про виведення американських військ із країни.

Щоб досягти зламу у війні, США розробили операцію, метою якої було перерізати шляхи («стежка Хо Ші Міна»), якими надходила допомога партизанським загонам Південного В’єтнаму. Американо-сайгонські війська із цією метою в 1970—1971 рр. вчинили агресію проти Лаосу й Камбоджі, але операція провалилася.

30 березня 1972 р. Народні збройні сили визволення (НЗСВ) розпочали третій стратегічний наступ і визволили великі райони країни. У відповідь США встановили блокаду морського узбережжя й відновили бомбардування ДРВ. Були проведені дві повітряно-наступальні операції, які завдали значної шкоди господарству ДРВ. Нова ескалація війни викликала хвилю протесту в США, і в серпні 1972 р. сенат країни прийняв рішення про виведення всіх американських військ із В’єтнаму. 27 січня 1973 р. США підписали Паризьку угоду про припинення війни й відновлення миру у В’єтнамі.

Проте виведення американських військ не зупинило війни. У 1973 р. сайгонівський режим, отримавши значну американську допомогу, розпочав широкий наступ проти НЗСВ, але невдало. У жовтні 1973 р. НЗСВ почали контрнаступ, який завершився 30 квітня 1975 р. перемогою партизанського руху. Так було завершено об’єднання В’єтнаму. 2 липня 1976 р. Національні збори проголосили створення Соціалістичної Республіки В'єтнам (СРВ).

Війна у В’єтнамі стала найбільш кривавою серед локальних війн XX ст. Загалом у війні загинуло або було поранено близько 5 млн в’єтнамців, США втратили 58 тис. осіб, 304 тис. дістали інвалідність і 2,5 тис. американських солдатів потрапили в полон. Із 1961 р. над усією територією країни було збито 3744 американські літаки і 4888 вертольотів. США ця війна коштувала 130 млрд доларів.

Головним переможцем у цій війні став Радянський Союз.

У грудні 1976 р. відбувся 4-й з’їзд Партії трудящих В’єтнаму, який затвердив програму соціалістичного будівництва в масштабах усієї країни. Партія трудящих В’єтнаму була перейменована на Комуністичну партію В'єтнаму. У грудні 1980 р. ухвалили Конституцію СРВ.

Поразка США суттєво змінила співвідношення сил у Південно-Східній Азії. Об’єднаний В’єтнам, маючи численну, добре озброєну й навчену армію та спираючись на слухняні уряди в Лаосі й Камбоджі, став своєрідною регіональною наддержавою. До того ж у 1975 р. розпався блок СЕАТО. Порушену рівновагу поспішив відновити Китай, розпочавши бойові дії проти В’єтнаму в 1979 р. Разом зі США Китай практично ізолював В’єтнам на міжнародній арені. До того ж проявилася нездатність В’єтнаму нести економічний тягар наддержави: країна була зруйнована, їй загрожував голод, а головний покровитель — СРСР — уже не був здатний прийти на допомогу.

Наприкінці 1980-х рр. В’єтнам вивів війська з Камбоджі й Лаосу, нормалізував відносини з Китаєм. Із 1986 р. В’єтнам вирішив наслідувати приклад Китаю та провів ринкові реформи, зберігаючи монополію комуністичної партії на владу.

Нині перед В’єтнамом постає низка проблем: необхідність структурної перебудови економіки (пріоритетний розвиток легкої та харчової промисловості); переведення економіки на ринкові рейки; розв’язання проблеми зайнятості населення; скорочення армії; розв’язання продовольчої проблеми.

У серпні 1995 р. між США і В’єтнамом було відновлено дипломатичні відносини.

2. АФГАНІСТАН у другій половині XX — на початку XXI ст. ГРОМАДЯНСЬКА ВІЙНА. Наприкінці 1970-х рр. Афганістан за рівнем економічного розвитку посідав 108-ме місце серед країн, що розвиваються. Країна ніби завмерла у своєму розвитку. Понад 90 % населення проживало в сільській місцевості та перебувало під владою місцевих землевласників, племінних вождів тощо. Близько 3 млн афганського населення вели кочовий спосіб життя. У духовному житті країни в найбільш консервативних формах панував іслам. В Афганістані не склалася єдина нація, і країну роздирали національно-етнічні міжусобиці. Центральна влада ніколи не контролювала всієї території країни. Більшість населення була неписьменною.

До 1973 р. в Афганістані існувала монархія. Останнім королем був Захір Шах. 17 липня 1973 р. принц Мухаммед Дауд здійснив державний переворот, усунувши від влади свого двоюрідного брата. Він ліквідував монархію та проголосив себе президентом Республіки Афганістан.

У 1960-ті рр. в Афганістані зародився опозиційний рух, рушійною силою якого стала інтелігенція. 1 січня 1965 р. була створена Народно-демократична партія Афганістану (НДПА), яка поставила перед собою завдання здійснити народно-демократичну революцію, провести соціальні перетворення та подолати відсталість країни. Кінцевою метою проголошувалася побудова соціалізму. Партія існувала напівлегально. У 1966 р. в НДПА намітився розкол, викликаний суперництвом між лідерами, а також розбіжностями в тактиці боротьби. У 1977 р. лідери фракцій підписали заяву про єдність НДПА, але об’єднання було неповним: військові організації існували окремо.

У 1960-ті рр. організаційно оформився й рух ісламських фундаменталістів, які виступали за очищення ісламу від нашарувань і встановлення в країні теократичного правління. Під час перевороту М. Дауда частина мусульманської молоді на чолі із Гульбеддіном Хекматіяром виступила за негайне збройне повстання з метою захопити владу. У червні 1975 р. вони почали повстанські дії в деяких провінціях країни, але, не здобувши підтримки населення, були розбиті. Частина фундаменталістів емігрувала в Пакистан, де за допомогою пакистанських спецслужб створила опорні бази для боротьби з режимом М. Дауда.

У квітні 1978 р. лідери НДПА організували повстання, яке увійшло в історію під назвою «Саурська революція». 30 квітня 1978 р. країна була проголошена Демократичною Республікою Афганістан (ДРА). Очолив державу Нур Мухаммед Таракі, його заступниками стали Бабрак Кармаль і Хафізулла Амін. У травні 1978 р. було оголошено програму соціально-економічних реформ: знищення великих земельних володінь; демократизація суспільного життя; ліквідація національного гноблення й дискримінації; проголошення рівноправності жінок; ліквідація неписьменності й безробіття; укріплення державного сектору економіки; дотримання принципів неприєднання й нейтралітету. Під час проведення цих реформ не враховувалися національно-культурні традиції, було взято високі темпи й застосовувались адміністративні заходи. Усередині НДПА спалахнула боротьба й насаджувався «культ особи» Н. М. Таракі. У грудні 1978 р. між СРСР і ДРА був укладений договір про дружбу й співробітництво.

Така політика нового керівництва викликала збройний опір загонів самооборони й розгортання партизанської боротьби опозиційними партіями (Ісламська партія Афганістану — керівник Г. Хекматіяр, Ісламське товариство Афганістану на чолі з Б. Раббані тощо). На території сусідніх Ірану й Пакистану з’явилися афганські біженці (понад 3 млн осіб), які стали джерелом поповнення збройної опозиції.

На початку січня 1979 р. становище в країні внаслідок помилок афганського керівництва, репресій, внутрішньофракційної боротьби в НДПА, розвалу армії, діяльності збройної опозиції погіршилося. Починаючи з березня-квітня 1979 р. афганське керівництво неодноразово зверталося до СРСР по допомогу.

У березні 1979 р. X. Амін здійснив переворот, усунувши від влади Н. М. Таракі, якого було вбито. Після перевороту X. Амін почав насаджувати в країні диктаторський режим. Фізичному знищенню було піддано всіх, хто був незгодний із його політикою. Репресивні методи не дали результату: більша частина країни була охоплена партизанським рухом; X. Амін втрачав контроль над ситуацією.

Наприкінці 1979 р. радянське керівництво опинилось у складному становищі: подальша підтримка режиму X. Аміна могла призвести до падіння авторитету СРСР на міжнародній арені й до виходу Афганістану з радянської зони впливу. У цей же період загострилися відносини між СРСР і США, виник конфлікт навколо Ірану. Радянське керівництво, незважаючи на заперечення Генерального штабу СРСР і дипломатів, прийняло рішення про введення в Афганістан обмеженого контингенту радянських військ (приблизно 100 тис. осіб) і про зміну афганського керівництва.

Уведення радянських військ розпочалося 25 грудня 1979 р. о 15-й годині за московським часом. 27 грудня спецпідрозділ «Альфа» захопив президентський палац, під час штурму якого загинув X. Амін. Нове афганське керівництво очолив Б. Кармаль.

Перші дії нового керівництва давали привід для оптимізму: були вжиті заходи для ліквідації наслідків терору й репресій, вироблявся реалістичніший курс проведення реформ, робилися спроби розширити соціальну базу існуючого режиму (створення Національно-вітчизняного фронту) тощо. Такі зміни відбувалися на тлі гострої внутрішньопартійної боротьби. Уведення радянських військ не принесло миру на афганську землю. Партизанська війна набула форми джихаду — священної війни за віру. Починаючи з весни 1980 р. радянські війська поступово втягнулися в боротьбу з опозицією. За час перебування в Афганістані вони провели понад 400 операцій, але придушити партизанський рух не вдалося.

У 1980-ті рр. відбувався процес консолідації збройної опозиції. У червні 1981 р. був створений Ісламський союз моджахедів Афганістану, але остаточно він оформився в 1985 р. Слід зазначити, що в більшості випадків збройні формування підкорялися польовим командирам та окремим політичним лідерам. Нерідко між різними угрупованнями опозиції виникали збройні сутички.

Участь радянських військ в афганському конфлікті призвела до падіння міжнародного престижу СРСР, його міжнародної ізоляції. Дії СРСР засуджували навіть соціалістичні країни. Негативні наслідки війни в Афганістані відчувалися і в СРСР (людські й матеріальні втрати). Згубність політики СРСР щодо Афганістану усвідомили в період правління Ю. Андропова, але його смерть і пасивність керівників КПРС відтягнули розв’язання афганської проблеми. Зрушення почалися з приходом до влади М. Горбачова. Відбулися зміни в афганському керівництві, яке очолив Мухаммед Наджибулла.

У 1987 р. було проголошено курс на національне примирення в Афганістані. 14 квітня 1988 р. між Афганістаном, Пакистаном, СРСР і США було укладено угоду щодо Афганістану, згідно з якою радянські війська мали бути виведені з країни до 15 лютого 1989 р. За період перебування радянських військ в Афганістані загинуло 13 833 солдати, 180 військових радників, 584 інші спеціалісти (із них 2378 осіб українського походження).

Виведення радянських військ не стало запорукою миру в Афганістані; Женевські угоди не виконувалися. Із новою силою розгорілася громадянська війна, яка покінчила з режимом М. Наджибулли у квітні 1992 р. Президентом країни став один із лідерів опозиції Бурхануддін Раббані.

Проте й прихід до влади опозиції не зупинив громадянську війну. Основними лідерами угруповань, що вели між собою боротьбу, були: Б. Раббані (президент, таджик), Г. Хекматіяр (прем’єр-міністр, пуштун), А. Р. Дустум (колишній генерал афганської армії, узбек) та інші. У 1994 р. в конфлікт втрутилася нова потужна сила — режим Талібан, який об’єднує учнів релігійних навчальних закладів і виступає під гаслом наведення ладу в країні, встановлення ісламських порядків. Стомлене війною населення вбачало в Талібані підґрунтя для стабільності. Це дало змогу талібам упродовж короткого часу оволодіти південними й центральними провінціями країни. 27 вересня 1996 р. війська талібів вступили в столицю. Першою їхньою акцією стала прилюдна страта М. Наджибулли та його брата, які переховувалися в місії ООН. Таліби проголосили країну Ісламським еміратом.

Установивши свою владу на двох третинах території країни, таліби почали запроваджувати закони шаріату — норми ісламської моралі. Жінкам заборонялося працювати й навчатися, знищувалася побутова техніка. Чоловіки мали носити бороду й чалму. Дозволялася лише релігійна освіта. У зовнішній політиці талібська влада оголосила Росію, США, Іран, Індію головними ворогами афганського народу. Основні фінансові ресурси таліби отримували від торгівлі опіумом. Із 336 підприємств країни працювали лише шість.

Жорсткий теократичний режим викликав опір у населення. На чолі антиталібської опозиції стояв афганський польовий командир Ахмед Шах Масуд, якого називали «Панджшерський лев». Навколо Масуда згрупувалися представники національних меншин Афганістану (більшість талібів представляли пуштунські племена). У боротьбі з талібами Масуд спирався на допомогу Росії, Індії. На 1997 р. антиталібська опозиція контролювала лише 10 % території країни. На середину 2000 р. таліби вирішили покінчити з коаліцією, розгорнувши потужний наступ, але він не досяг своєї мети.

Підтримка талібами різноманітних терористичних та екстремістських ісламістських організацій непокоїла провідні країни світу й світову громадськість (особливо суспільство вразили акти вандалізму талібів, які знищували в Афганістані пам’ятки неісламської культури).

Режим талібів проіснував у країні до листопада 2001 р. і був повалений військами північного альянсу (антиталібська опозиція) за допомогою авіації США та Великої Британії і спецпідрозділів країн Заходу. Приводом до повалення режиму талібів була їхня відмова на ультиматум США видати організатора теракту в Нью-Йорку 11 вересня 2001 р. та лідера терористичної організації «Аль-Каїда» Усаму бен Ладена.

Повалення режиму талібів не принесло стабільності Афганістану. Країна так і не має авторитетного лідера (Масуд загинув у листопаді 2001 р. внаслідок терористичного акту, здійсненого «Аль-Каїдою»), який би об’єднав країну. Встановлений режим на чолі із Хамідом Карзаєм (лютий 2002 р.), що тримається на військах США та інших держав, не має широкої підтримки населення. Іноземна допомога для країни виявилася недостатньо ефективною. Населення, щоб урятуватися від злиднів, почало масово вирощувати опіумний мак. Афганістан є одним із найбільших джерел постачання наркотиків до Європи. Ситуація в країні настільки ускладнилася, що НАТО збільшила свій контингент у країні. У 2014 р. на Афганістан поширила свою діяльність ІДІЛ, а Талібан зумів відновити свій контроль над значними регіонами країни. Бойові дії в країні тривають.

скачать dle 11.0фильмы бесплатно