§ 7. Середньовічне європейське суспільство

1. Феодалізм

Наприкінці VII — на початку VIII ст. завершилося об’єднання багатих і знатних людей варварського і римського суспільств. Вони перетворилися на могутній прошарок землевласників, серед яких було і чимало представників верхівки церкви. Саме ці великі землевласники і стали основою для формування панівного прошарку суспільства, на який спиралася королівська влада варварських королівств.

Найбільш яскраво це проявилося на землях колишньої імперії Карла Великого — Західному Франкському королівстві (майбутній Франції, як її почали називати з Х—ХІ ст.).

Столицею нової держави стало місто Париж, розташоване на річці Сена. Влада останніх Каролінгів утрималася тут найдовше, до кінця X ст. Однак, вона поступово слабшала, і королі втрачали контроль над своїми володіннями. Прискорила цей процес зовнішня небезпека. Із кінця VIII ст. країни Європи стали зазнавати нападів норманів (вікінгів), які на кораблях перетинали море і грабували узбережні країни, наганяючи жах на місцевих жителів. До цього додалися спустошливі набіги арабів й угрів (мадярів), які тут поселилися наприкінці IX ст.

Представники місцевої влади зобов’язували великих землевласників у разі небезпеки з’являтися зі своїми загонами для відбиття нападу. Водночас дрібні землевласники самі стали шукати порятунку від набігів і переходити під захист сильних покровителів. Таких людей називали васалами. За надання захисту вони складали клятву вірності своєму покровителю — сеньйору (від латин. senior — старший) і зобов’язувалися служити йому, прибуваючи озброєними в будь-який час.

Присяга васала (середньовічна гравюра)

Щоб мати у своєму розпорядженні загін важкоозброєних вершників (рицарів), великий землевласник міг частину своєї землі роздати воїнам за службу, які своєю чергою, якщо дозволяв розмір володіння, могли передати його за службу своїм васалам. Таким чином складалися взаємини між сеньйорами і васалами. Ці стосунки нагадували драбину або піраміду. На вершині цієї драбини був король, який уважався васалом Бога. Деякі королі були васалами Папи Римського. Історики називають такий порядок «феодальною драбиною», або «феодальною ієрархією».

Феодальна драбина (схема)

Сеньйор — старший землевласник, феодал; господар стосовно своїх васалів.

Васал — особа, яка отримала від сеньйора у володіння феод за несення служби.

Васалітет — система взаємин між феодалами; особиста залежність одних феодалів від інших.

Коли напади норманів почастішали, Карл II Лисий у 847 р. зобов’язав «кожну вільну людину обрати собі сеньйора». Права сеньйора над своїми васалами прирівнювалися до влади короля над своїми підданими. А ще через 30 років було визнано спадковість бенефіціїв і графських титулів. Тепер бенефіції перетворилися на спадкові володіння — феоди. Слово «феод», від якого походять слова «феодал», «феодалізм», означає «земельне володіння», надане (подароване) господарем — сеньйором своєму васалові (підвладній людині), який за це мав служити господареві. Володіння феодом, подібно до бенефіція, вимагало служби, переважно військової. Володарів феодів почали називати феодалами.

Трапеза сеньйора з васалами

Кожен феодал мав велику владу, а останні Каролінги були безсилими: вони не мали ані авторитету серед феодалів, ані війська для боротьби проти зовнішніх ворогів. Почали утворюватися графства, що нагадували маленькі королівства. Настав час феодальної роздробленості. Король уже був лише «першим серед рівних». Поступово такий лад поширився на всі країни Західної, Центральної і частини Східної Європи.

У середні віки слова «феодал» і «феодальне суспільство» не використовувалися. Їх стали вживати значно пізніше, у XVII—XVIII ст. Спочатку вони мали лайливе значення та позначали відсталий суспільний лад і тих людей, що його захищали. В історичній науці ці слова стали використовуватися ще пізніше, але набули широкого вжитку.

Феод — спадкове земельне володіння, яке сеньйор дарував васалові як плату за службу.

Феодал — господар феоду.

Феодалізм — соціально-економічний і політичний лад, що утвердився за часів панування феодальних відносин.

Феодальна роздробленість — розпад держави на незалежні князівства.

2. Три стани середньовічного суспільства

Впродовж Х—ХІІІ ст. у Західній Європі остаточно сформувалися основні стани середньовічного суспільства. Кожна з цих соціальних груп мала свої права, обов’язки, погляди, спосіб життя.

Стани суспільства — це великі групи людей, які різняться правами, привілеями, родом заняття і становищем у суспільстві.

Найбільшого поширення набула теорія про поділ суспільства на три стани: «тих, хто молиться» (священики і монахи), «тих, хто воює» (рицарі) і «тих, хто працює» (селяни, ремісники та ін.). Соціальний статус успадковувався від батька до сина.

На думку середньовічних мудреців, кожен стан мав свої важливі обов’язки і був необхідним для інших. Вони не могли існувати один без одного. Так, духовенство піклувалося про душі, рицарі захищали країну, а селяни всіх годували.

Три стани середньовічного суспільства (середньовічна гравюра)

Мовою документа

Єпископ Адальберон Ланський про три стани (XI ст.)

Перший стан — воїни, захисники церкви і народу, усіх без винятку, як сильних, так і слабких... Другий стан — селяни; ці нещасні люди мають щось лише ціною важкої праці. Усім — грошима, одягом, харчами — забезпечують вони весь світ. Жодна вільна людина не змогла б прожити без селян... Селянин годує господаря, який стверджує, що це він годує селянина... Так, дім Божий (суспільство) поділяється на три частини: одні моляться, інші воюють, ще якісь працюють. Три... частини не потерпають від своєї відокремленості: послуги, надані однією з них, створюють умови для праці двох інших; відповідно кожна частина піклується про ціле. Так, цей троїстий союз залишається єдиним, завдяки чому панує закон, а люди насолоджуються миром.

Чим єпископ Адальберт пояснював такий поділ суспільства?

Що було покладено в основу цього поділу?

Що, на думку єпископа, забезпечувало єдність суспільства?

Чим така структура суспільства відрізняється від римської чи германської?

Запропонована середньовічними мудрецями система поділу суспільства і взаємин між різними станами не витримала випробування часом. Насправді кожна з трьох верств суспільства поділялася на більш дрібні групи, які також мали свої права, привілеї та обов’язки. Із появою міст та збільшенням їхньої ролі в житті середньовічної Європи система взаємин між соціальними групами ще більше ускладнилася. Великий вплив на поділ суспільства на соціальні верстви стали справляти земельні володіння і гроші. Усі, хто мав багатства і статус у суспільстві, стали належати до аристократії. Так з’являється сільська і міська аристократія. Кожен, хто вважав себе аристократом, прагнув ще й довести давність свого роду, його могутність.

Аристократія — назва привілейованої частини суспільства, яка має багатства і статус.

Основні стани середньовічного суспільства

3. Духовенство

На першому місці серед трьох станів суспільства стояли монахи і священики. Їхнім головним завданням було піклуватися про спасіння християнських душ. Це заняття в уяві людей того часу було важливішим за будь-які земні справи.

Середньовічне суспільство протягом століть залишалося бідним, люди часто голодували. І все ж, не рахуючись із витратами, силою і часом, європейці будували величезні собори і численні церкви, віддавали духовенству десятину — десяту частину врожаю та інших прибутків. Бажаючи врятувати свої душі, багаті та бідні дарували церкві своє майно і земельні володіння. Навіть більше, суспільство віддавало церкві найбільш здібних й освічених синів, які присвячували своє життя служінню Богу. Перший стан був єдиним, який поповнювався вихідцями з різних станів суспільства. Майже всі відомі вчені й мислителі, як і значна частина письменників, художників, музикантів, належали до духовенства.

Десятина — частка прибутку, врожаю, яку віддавали люди церкві.

Відлучення — позбавлення права людини на захист церквою.

Інтердикт — позбавлення права громади міста, села або цілої країни на захист церквою.

Для боротьби проти своїх ворогів церква використовувала відлучення та інтердикт. Для середньовічної людини відлучення від церкви було страшною карою. Фактично це означало втрату всіх прав члена суспільства. Людина не мала можливості брати участь у християнських обрядах, обіймати будь-які посади, ніхто не мав права їй допомагати, її могли навіть убити. Якщо церква вважала, що в непослухові винні не тільки окремі люди, вона могла відлучити цілі села, міста або навіть країни. Таке відлучення називалося інтердиктом.

У містах і країнах, відлучених від церкви, закривалися храми, заборонялося здійснювати християнські обряди — хрещення, вінчання, похорон тощо. До таких країн церква згодом почала організовувати збройні експедиції — хрестові походи.

Церква була величезною політичною, економічною і духовною силою. Спираючись на це, римські папи в Х—ХІІІ ст. повели боротьбу за об’єднання всього християнського світу під своїм верховенством. Поступово церква стала найбільшим землевласником у Європі, а життя верхівки церкви нічим не відрізнялося від життя світських феодалів. Духовенство вже не обмежувалося у своїй діяльності лише церковною службою та молитвами. Вони здійснювали правосуддя, брали участь в управлінні державою, виконували феодальні функції, навчали в школах та університетах, фінансували королівські заходи тощо. Для багатьох представників духовенства молитва стала лише другорядним заняттям.

Меса (богослужіння в католицькому храмі)

4. Феодали. Замки

Усіх великих землевласників, які жили завдяки праці залежних селян, називали феодалами. Вони становили 2-5% населення, посідаючи панівне становище в суспільстві. Між феодалами склалася, як ви вже знаєте, своєрідна система взаємин, що одержала назву васалітет. Між сеньйором і васалом існувала своєрідна усна угода: васал зобов’язувався віддано служити господарю, а той, своєю чергою, обіцяв васалові підтримку і захист. Цей договір укладався при свідках і вважався непорушним.

Якщо васал порушував договір, він повинен був зламати над своєю головою гілку і розкидати її шматки навколо. Васали потребували як феодів, так і сильних знатних захисників, а могутність сеньйора залежала від кількості відданих і боєздатних васалів. Багатство — землі та гроші — самі собою ще нічого не вирішували. У феодальному суспільстві вони потрібні були для роздачі васалам.

Як уже зазначалося, система васалітету (залежності) була схожа на драбину чи піраміду, вершиною якої був король. Прямими васалами короля найчастіше були герцоги, васалами герцогів — маркізи, васалами маркізів — графи, далі барони і рицарі. У походах рицарів зазвичай супроводжували зброєносці-юнаки з рицарських сімей, які ще не здобули цього звання. Хоча вважалося, що король є сеньйором для всіх, проте у Франції існувало правило: «Васал мого васала — не мій васал». Тобто король не повинен був втручатися в стосунки між герцогами і маркізами та іншими.

Але така чітка система ускладнювалася, якщо, наприклад, якийсь граф отримував додатковий феод від самого короля чи від іншого графа. Справа так заплутувалася, що взагалі було важко зрозуміти, хто чий васал. Такі плутанини призводили до численних сутичок між васалами, сеньйорами і васалами. Перемога була на боці сильнішого. Міжусобиці найбільш негативно позначалися на селянах, які ставали об’єктами пограбувань і насилля.

У ІХ—ХІ ст. напади арабів, угрів, норманів призвели до появи в Європі нового виду оборонних споруд — замків. Замок був одночасно і фортецею, і помешканням феодала.

Феодальний замок

Замок — система укріплень, яка домінує над певною територією, житло феодала.

Донжон — багатоповерхова вежа, основна замкова споруда.

Рицар — важкоозброєний кінний воїн, найвищий ступінь феодальної драбини.

Рицарський турнір — змагання рицарів для вдосконалення і демонстрації своїх бойових можливостей.

Замки будувалися зазвичай на пагорбі, який височів над місцевістю. Оточений ровом із водою, із високими стінами і вежами в декілька рядів, замок був досить надійним сховищем.

Над усіма будівлями замку височіла головна вежа — донжон. Вона була призначена як для повсякденного життя феодала, так і для оборони. Її підвали пристосовували для зберігання припасів. Також там часто викопували криницю або влаштовували в’язниці. Верхні поверхи були залами, де мешкав феодал зі своєю родиною та слугами. Важливим елементом вежі був потаємний хід, що дозволяв господареві в разі необхідності втекти в безпечне місце. Сама вежа могла оборонятися самостійно навіть тоді, коли інші укріплення замку захоплював ворог.

Разом із замками у Європі з’явилися і важко озброєні професійні воїни — рицарі. Вони були головними дійовими особами всіх війн епохи Середньовіччя. Рицар був не просто вершником, а самостійною бойовою одиницею. Він був одягнений попервах у кольчугу — сорочку зі скріплених між собою металевих кілець. Згодом її заступили ковані лати, що захищали рицаря з ніг до голови. Крім того, воїн прикривався в бою щитом, на якому було зображено герб — розпізнавальний знак його роду і девіз — стислий вислів, що пояснював зміст герба. Озброєння рицаря складалося з довгого важкого списа і меча (рідше бойової сокири або палиці). Бойовий кінь вершника теж споряджався обладунками. Отже, рицар на коні ставав своєрідною рухомою фортецею.

Рицарі не ставили собі за мету вбити в бою противника. Вони лише намагалися вибити його із сідла, роззброїти і взяти в полон. За знатного бранця можна було отримати значний викуп. Переможець покривав себе славою, а це було найважливішим. Через те у війнах Х—ХІІІ ст. армії були нечисленними, а втрати серед рицарів — незначними.

Рицарський турнір

Славу непереможного воїна можна було здобути на війні або під час рицарських турнірів — військових змагань у силі та вправності. їх влаштовували королі або знатні феодали. На турніри з’їжджалися як ті, хто бажав узяти в них участь, так і ті, хто хотів побачити видовище.

Щоб стати рицарем, потрібно було пройти спеціальну процедуру посвячення. Старший син, який успадковував батьківський феод, що не підлягав поділу, у молоді роки був зброєносцем, навчаючись верхової їзди і техніки володіння зброєю. Досягнувши 18 років, він один або разом з іншими майбутніми рицарями проводив ніч у молитвах. Наступного дня сеньйор при багатьох свідках вручав юнакові меч і шпори. Посвячений у рицарі давав клятву вірності, зобов’язувався захищати вдів, сиріт і тих, хто служить Богові. У різних країнах обряд мав свої особливості; спершу він був простим, згодом ускладнювався. Наприкінці XI ст. до цього обряду долучилася й церква.

Мовою документа

Релігійний обряд посвячення в рицарі (XI ст.)

Спершу єпископ благословляє прапор (рицаря). Молитва: Боже вічний і всемогутній... Освяти небесним благословенням цей прапор, готовий до бою, щоб він був сильним у боротьбі проти невірних та бунтівних народів, і щоб за твого заступництва він навіював жах на ворогів люду християнського...

З’єднані рицарем спис і прапор єпископ освячує святою водою. Далі він благословляє меч: «Дозволь благословити цей меч на поясі раба твого, щоб він міг охороняти і захищати церкву, удів, сиріт і всіх тих, хто служить Богові, проти жорстокості ворога, і щоб він навіював жах на всіх тих, хто виступив проти нього...

Хто оголошувався головним ворогом рицаря і церкви?

Із якою метою церква проводила обряд посвячення в рицарі?

Спираючись на документ і малюнок, складіть розповідь про обряд посвячення у рицарі.

5. Селяни і сеньйорія. Господарство селянина

Селянство було найчисленнішою верствою середньовічного суспільства. Селяни перебували поза «феодальною драбиною», вони були не васалами, а підданими.

Життя в середньовічній Європі було сповнене небезпеки, і селянинові доводилося шукати захисту в могутнього сеньйора. В обмін сеньйор присвоював право на землю селянина і примушував його відбувати повинності: відробляти панщину чи сплачувати оброк. Селяни обробляли панські поля, будували і лагодили його будинок, комори і мости, чистили ставки, ловили рибу тощо.

Панщина — всі дармові роботи селян у господарстві сеньйора.

Оброк — частина продуктів селянського господарства (зерно, худоба, птиця тощо), яку селянин був зобов’язаний сплачувати своєму сеньйору. Оброк міг бути і в грошовій формі.

Крім того, сеньйор судив селянина своїм судом. Селянин не мав права переселятися до іншої місцевості без дозволу тощо. Але на середньовічному Заході він усе ж таки не був безправним. Якщо селянин справно виконував повинності, сеньйор не міг відмовити йому в користуванні земельною ділянкою, на якій працювали його пращури.

Усі ці обмеження свободи упродовж тривалого часу не сприймалися селянами як надто обтяжливі. Розміри повинностей, оброку, що не змінювалися століттями і були записаними, сприймалися людьми як звичай. Будь-які відхилення від звичаю призводили до прояву невдоволення або до виступів селян.

Праця селян

Кріпак (або серв) — особисто залежний від землевласника і юридично прикріплений до певної земельної ділянки селянин.

Віллан — особисто вільний селянин, який користувався земельною ділянкою.

Але не всі селяни були однаковими за своїми правами. Вони поділялися на особисто залежних селян (кріпаків) і особисто вільних. Особисто залежних селян у середні віки називали сервами (у Стародавньому світі слово серв означало раб). Головною повинністю сервів була панщина, яка складала 3-4 дні на тиждень. Крім того, вони мали сплачувати й оброк. Власністю сеньйора вважалася не тільки земля, а й майно серва. Якщо серв хотів щось продати, він мав отримати дозвіл від сеньйора, заплативши певний податок. Якщо помирав серв-батько, то син був зобов’язаний віддати сеньйору кращу корову або коня, інакше сеньйор мав право забрати в серва землю. Одружуватися серв теж міг лише з дозволу сеньйора. Кожного року серв мав відносити в замок сеньйора півня як символ того, що він повністю підкорюється владі сеньйора.

Дещо більше прав мали особисто вільні селяни — віллани (від латин. villa — вілла, маєток). Вони, як правило, сплачували лише оброк. Такий селянин навіть міг продати свій земельний наділ, але новий господар мав сплачувати сеньйору оброк.

Усі права, сеньйора стосовно селян складають загальне поняття сеньйорія. Сеньйорія — це і земля, яку селяни отримували у володіння від сеньйора, і самі залежні селяни, це влада сеньйора над ними, і повинності селянина на користь сеньйора. Сеньйорія є важливою ознакою середньовічного європейського суспільства.

Мовою документа

Із «Поеми про версонських вілланів» Естуле Гоза (XII cт.)

Перша праця в році — до Іванового дня (24 липня). Віллани повинні косити луки, згрібати і збирати сіно в копиш і складати їх у стіг..., а потім везти на барський двір, коли скажуть...

Але настає серпень, і з ним нова робота... Вони пов’язані панщиною, і про неї не слід забувати. Віллани повинні жати хліб, збирати і зв’язувати його в снопи, складати скиртами посеред поля і відвозити негайно до амбару. Цю службу вони несуть із дитинства, як несли її предки. Так працюють вони на сеньйора...

Потім вони знову повинні відробити панщину. Коли вони розорали землю, то йдуть за зерном до амбару, сіють і боронують...

До Різдва потрібно здати курей...

На Пасху знову панщина...

Після цього потрібно їхати в кузню підкувати коней...

Потім на них лежить пічний бан, і це найгірше. Коли дружина віллана туди відправляється і справно платить свій оброк, приносить своє тісто, то пекарша, гордовита і зверхня, бурчить, а пекар невдоволений і свариться, він клянеться господніми зубами, що піч буде пропалена погано і що їм не доведеться їсти доброго хліба — він буде непропеченим.

Про що розповідається в цьому уривку?

Про які повинності селян згадується в документі?

Що таке пічний бан?

Господарство селянина за своїм характером було натуральним, тобто все необхідне для життя вироблялося на місці: від продуктів харчування до ремісничих виробів. Тільки за деякими товарами, зокрема, за сіллю чи залізом, доводилося вирушати до місць, де вони вироблялися, і там обмінювати їх на продукти своєї праці. Гроші в селян були рідкістю. Проте з часом усе змінювалося. У XV ст. відбувалося руйнування натурального і становлення товарного господарства, коли те, що було вироблено або вирощено, переважно, йшло на продаж.

6. Селянська громада

Жити поодинці в ті часи було складно, тому селяни в середньовічній Європі жили громадами. Так легше було вести господарство, обстоювати свої інтереси перед сеньйором, зберігати побутові й культурні традиції.

У середні віки селян, що жили поодинці, було дуже мало. Якщо втрачали чоловіка чи жінку, то намагалися взяти новий шлюб. Зазвичай, наречену або нареченого обирали за розрахунком. Цінувалася не врода, а працездатність, здоров’я і посаг. Шлюб, як правило, улаштовували батьки, заздалегідь домовляючись про кандидатуру нареченої. Наречений дарував батькам нареченої подарунок. Своєю чергою, за наречену давали посаг. Були поширені ранні шлюби: дівчата з 12—13 років, юнаки з 14—15 років. Подружньої рівності не існувало. Чоловік вважався главою сім’ї. Дітей народжувалося багато, проте до десяти років доживала лише кожна друга дитина. Виховання дітей, яких було багато, полягало в залученні їх до посильної праці ще з раннього дитинства. У житті, наповненому щоденною працею, батьки рідко проявляли до дітей теплі почуття. Освіту своїм дітям селяни, як правило, дати не могли, оскільки шкіл на той час не було. Лише деяким дітям удавалося навчатися в місцевого священика.

Громада вирішувала спільні господарські справи. Щоб усі члени громади мали однакові умови для ведення господарства, ниву розбивали на ділянки з різною якістю ґрунту, і кожному виділялися смужки землі на різних ділянках. Із цих смужок і складався наділ селянина. Періодично відбувався перерозподіл ділянок. Ліси, пасовища, сіножаті, річки, озера були в спільному користуванні всіх членів громади.

Громада допомагала бідним, удовам, сиротам, захищала тих, кого образили чужинці. Громада часто обирала свого старосту, будувала церкви, утримувала священиків, доглядала за дорогами, мостами, порядком на своїх землях. Сільські свята також улаштовувалися в більшості випадків за рахунок громади. У весіллях, похоронах брали участь усі члени громади.

Найстрашнішим покаранням було вигнання з громади. Таку людину позбавляли всіх прав і підтримки. Селянин не уявляв свого життя поза громадою. У громаду об’єднувалися мешканці одного або декількох сіл. Попервах села були зовсім невеличкими і складалися з 10-15 дворів. Кожне село мало своїх ремісників, насамперед ковалів і мірошників. Були свої спеціалісти з гончарства, ткацтва тощо.

Селянське весілля

7. Світ селянина

Селянин рідко виїжджав за межі свого села. Тому його уявлення про світ часто поширювалися лише на відстань кількох днів переходу від рідної околиці.

Новини в селі обмежувалися місцевими подіями. Подекуди проїжджі купці, паломники, бродяги розповідали про чудеса, які начебто бачили в інших краях. З усього села грамотою володіли, крім священика, декілька людей. Особливої потреби в ній не відчувалося, до того ж Біблія була написана латиною, яку не розуміли.

Усе життя селянина залежало від урожаю, приплоду худоби, а тому все оберталося навколо цього, навіть християнські свята. Нерозуміння багатьох природних явищ посилювало віру селянина у всіляких духів, добрих і злих. Для нормалізації звичного життя селяни вдавалися до магії — особливого порядку дій із метою домогтися бажаного. Вони сподівалися, що магія вбереже їх від посухи, неврожаю, хвороби тощо.

Важка праця породжувала мрії селян про країну, де можна не працювати і водночас насолоджуватися всім, чого забажаєш. Цю країну, де течуть молочні річки в кисільних берегах, в Італії називали Кукканья, в Англії — Кокейн, Франції — Кокань, Німеччині — Шлараффія. Улюбленими героями селянських розповідей, казок були бідняки — справедливі та добрі; веселі дурні — Жак Простак, Телепень Ганс, Великий Дурень; благородні розбійники — Робін Гуд тощо.

Чавлення винограду

Сільськогосподарські роботи

Жнива

Селяни намагалися впливати не лише на погоду: заздрість могла викликати бажання всіляко нашкодити щасливцю, любов — приворожити неприступне серце. У кожному селі були свої відьми і чаклуни. Таких людей боялися і водночас поважали, зверталися по допомогу.

Не менше за злих відьом у Західній Європі боялися вовкулаків (у германських народів їх називали «вервольфами» — людинововками). Для захисту від усілякої нечисті селяни теж користувалися чаклунствами й усілякими оберегами. Одним із найпоширеніших оберегів у Європі ще й досі залишається підкова, прикріплена над входом у будинок. У середньовічній Європі не було такої людини, яка б не мріяла мати оберіг, що захищав би її від різних негараздів. Усіляка нечисть часто згадується в казках — одному з найпоширеніших видів народної творчості (фольклорі). Крім казок, серед селян були поширені пісні (святкові, обрядові, трудові, героїчні), перекази, розповіді, приказки тощо. У розповідях про звірів простежуються риси людської поведінки.

Закріпимо знання

1. Що таке феодалізм? Чому суспільний лад середніх віків називають феодальним?

2. На які стани поділялося середньовічне суспільство?

3. Які стани суспільства були панівними?

4. Що таке замок? Складіть опис замку. Назвіть його основні елементи.

5. Хто такі рицарі? Яким було озброєння рицаря? Як він поводився в бою?

6. Яким було господарство селянина?

7. Що таке повинності? Які повинності виконували селяни?

8. Що таке селянська громада?

9. Як і коли укладався шлюб? Якою була селянська сім’я?

10. Яким уявлявся світ селянинові?

11. Як, на думку середньовічних мислителів, були розподілені обов’язки між різними станами суспільства?

12. Чи відповідав тогочасним реаліям поділ середньовічного суспільства на три стани?

13. Чому середньовічні мислителі ставили духовенство на перше місце в суспільстві? Яку роль у житті суспільства відігравала церква?

14. Назвіть причини виникнення замків. Яку роль вони відігравали в житті середньовічного суспільства?

15. Чому селяни жили громадами? Яку роль вона відігравала в житті селянина?

16. Що впливало на формування уявлень селянина про навколишній світ?

17. Поясніть терміни: «васал», «васалітет», «феодальна ієрархія», «феодальна драбина».

18. Складіть схему середньовічного суспільства.

19. Визначте риси натурального господарства.

20. Підготуйте письмову розповідь за темою «Життя селянина в середні віки».

21. Чи можна назвати соціальний устрій у середні віки справедливим? Свою думку обґрунтуйте.

скачать dle 11.0фильмы бесплатно