§ 12. Об'єднання Німеччини. Об'єднання Італії

1. Як розвивалася боротьба за об'єднання Німеччини та Італії в 1815—1847 рр.? 2. Які події відбувалися в Німеччині під час революції 1848—1849 рр.? 3. Як проходила боротьба за об'єднання Італії в 1848—1849 рр.?

1. Передумови об'єднання Німеччини. У 50—60-х рр. XIX ст. Німеччина переживала період стрімкого економічного зростання. Унаслідок завершення промислової революції країна посіла третє місце за часткою у світовому промисловому виробництві після Великої Британії та США. Основу зростання промислового виробництва Німеччини становили досягнення в машинобудуванні. Запровадження нових машин і технічних удосконалень сприяло розвитку інших галузей промисловості. Сформувалися великі промислові центри — Рейнська область, Вестфалія, Берлін тощо. Суттєві зміни відбулися в сільському господарстві, де наприкінці 50-х рр. XIX ст. встановилися ринкові відносини. Однією з передумов економічного зростання було подолання митної роздробленості завдяки діяльності Митного союзу, через який німецькі держави виходили на міжнародні ринки.

Завершення промислової революції змінило структуру німецького суспільства. Вагоме місце в ній посіли підприємці й фінансисти. Збільшення кількості робітників супроводжувалося змінами в їхньому становищі. Власники підприємств покращували організацію праці, було скорочено робочий день. Запровадження машин збільшило потреби у кваліфікованих робітниках. Підприємці й робітники Німеччини були зацікавлені в національному об’єднанні. Лише єдина держава могла надати їм умови для вільного пересування капіталів і товарів, пошуку кращої праці та умов життя.

Поширення в німецьких землях розуміння необхідності об’єднання супроводжувалося різним баченням того, як воно має відбутися. Німецькі радикали, особливо марксисти, виступали за революцію «знизу», що усуне князівські династії та їхніх союзників. Іншим шляхом, яким і відбулося об’єднання, була революція «згори» — підпорядкування всіх німецьких держав владі однієї найсильнішої. Послідовники цього напрямку поділялися на прибічників великонімецької концепції об’єднання (утворення Великої Німеччини, до якої мала увійти Австрійська імперія), і малонімецької концепції (об’єднання німецьких держав навколо Пруссії, за винятком Австрії). У 50—60-х рр. XIX ст. Митний союз, у якому головувала Пруссія, а Австрія не брала участі, став центром, навколо якого формувалося спільне економічне життя німецьких земель.

2. Об'єднання Німеччини. Перехід Пруссії до рішучих дій на шляху об’єднання Німеччини пов’язаний із діяльністю видатного німецького політика Отто фон Бісмарка (1815—1898).

Отто фон Бісмарк походив із заможного дворянського роду з Бранденбургу. За поглядами був консерватором, прибічником абсолютної влади прусських королів і лідерства Пруссії в Німеччині. Про О.фон Бісмарка говорили, що він більший монархіст, ніж навіть король, а сам він часто повторював, що є «перш за все пруссак і лише потім німець». Як політику О.фон Бісмарку були притаманні безкомпромісність і жорстокість. Він увійшов в історію як прихильник насильницької політики. О.фон Бісмарк, якого називали «залізним канцлером», покладаючись на силові засоби, об'єднав Німеччину та перетворив її на одну з наймогутніших держав Європи.

24 вересня 1862 р. прусський король Вільгельм І призначив О. фон Бісмарка міністром-президентом (главою уряду). Своїм основним завданням останній вважав об’єднання Німеччини «залізом і кров’ю», тобто силовим шляхом.

Із першої промови О.фон Бісмарка перед депутатами ландтагу (парламенту) Пруссії 30 вересня 1862 р.

Німеччина дивиться не на лібералізм Пруссії, а на її могутність; нехай Баварія, Вюртемберг, Баден ідуть на поступки лібералізму, ніхто не надасть їм ролі, яку відіграє Пруссія. Кордони Пруссії за Віденськими договорами-домовленостями не сприяють здоровому державному життю, не промовами й постановами більшості розв'язуються великі питання сучасності — це було головною помилкою 1848 і 1849 рр., а залізом і кров'ю...

1. Прибічником якого шляху об'єднання Німеччини був О.фон Бісмарк? 2. У чому він вбачав роль Пруссії в процесі об'єднання?

Готуючись до реалізації своїх планів, О. фон Бісмарк здійснив реорганізацію армії. У результаті цих заходів армія Пруссії стала однією з наймогутніших у Європі. Одночасно із цим «залізний канцлер» уважно стежив за ситуацією на континенті, обираючи сприятливий час для початку рішучих дій. Так, він переконався, що до об’єднання Німеччини схвально ставиться Велика Британія, коли її прем’єр-міністр Г. Пальмерстон заявив: «Необхідно, щоб Німеччина стала сильною, щоб вона була здатною втримати в шорах обидві войовничі й амбітні держави — Францію і Росію».

Отто фон Бісмарк

У 1864 р. О. фон Бісмарк перейшов до активних дій. Після нетривалої війни з Данією Пруссія отримала Шлезвіг, а Австрія — Гольштейн. Наступного удару О. фон Бісмарк завдав Австрії. 8 червня 1866 р. прусська армія захопила Гольштейн. У відповідь Австрія оголосила війну Пруссії. Вирішальна битва австро-прусської війни, у якій перемогу здобула прусська армія, відбулася 3 липня 1866 р. в селі Садова поблизу Праги. Шлях на Відень було відкрито. Поразки зазнали також армії німецьких держав, що підтримали Австрію. 23 серпня 1866 р. за посередництва Наполеона III Пруссія та Австрія уклали у Відні мирний договір.

За Віденським миром Пруссія перетворювалася на найбільшу німецьку державу із суцільною територією від Рейну до Німану. Створювався Північнонімецький союз, до якого увійшли 17 німецьких держав, а через деякий час ще чотири. Очолював союз прусський король. Депутатів рейхстагу (законодавчого органу) Північнонімецького союзу обирали в усіх державах, що входили до нього, на основі загального виборчого права для чоловіків. Уряд очолював канцлер, призначений прусським королем за згодою рейхстагу. Першим канцлером став О. фон Бісмарк.

Перемога Пруссії мала важливе значення для Європи. У її центрі виникла національна німецька держава — Північнонімецький союз. Втрата Австрією становища великої держави Європи відкрила шлях до завершення об’єднання Італії. Зміна ситуації створила також загрозу для панівної ролі Франції в континентальній Європі.

Наприкінці 60-х рр. XIX ст. відносини Пруссії і Франції загострилися. Обидві сторони готувалися до війни й бажали її початку. Наполеон III побоювався подальшого зміцнення Пруссії та вважав, що невелика переможна війна зміцнить Другу імперію. О. фон Бісмарк розраховував завдяки війні завершити об’єднання Німеччини та посилити її позиції в Європі.

3. Початок об'єднання Італії. У середині XIX ст. в боротьбі за об’єднання Італії існувало два напрямки — радикально-демократичний і помірковано-ліберальний. Представники першого напрямку виступали за здобуття незалежності та об’єднання Італії «знизу» шляхом повстання, здійсненого народом, і запровадження в країні республіканської форми правління. Помірковані ліберали відстоювали ідею здобуття національного звільнення «згори» завдяки боротьбі, якою керуватиме Сардинське королівство (П’ємонт), і бачили майбутню об’єднану Італію монархією.

Поразка революції 1848—1849 рр. викликала розчарування багатьох італійських патріотів в ідеалах радикальних демократів. Так, Дж. Гарібальді та його прибічники дійшли висновку про необхідність союзу з поміркованими лібералами та П’ємонтом у боротьбі за об’єднання Італії. Із 1852 р. прем’єр-міністром П’ємонту став відомий представник поміркованих лібералів граф Камілло Кавур (1810—1861).

Камілло Кавур

П'ємонтський аристократ Камілло Кавур був одним із визначних державних діячів Італії XIX ст. Із 1847 р. він видавав газету «Рісорджименто», де закликав усіх італійських монархів об'єднатися для боротьби з Австрією. К. Кавур не брав участі в революції 1848—1849 рр., але уважно спостерігав за її подіями. Вона допомогла йому дійти висновку, що лише найсильніша держава Італії П'ємонт здатна очолити об'єднання країни. У 1852 р. К. Кавур став прем'єр-міністром П'ємонту та за підтримки короля Віктора Еммануїла II розпочав реалізацію своїх планів.

К. Кавур не сприймав революційний радикалізм і вважав, що Італія може об’єднатися лише за допомогою однієї з великих держав, здатної розгромити Австрію.

Щоб П’ємонт став центром об’єднання Італії, його необхідно шляхом реформ перетворити на сучасну державу з конституційною формою правління та розвиненою економікою. Діяльність уряду К. Кавура сприяла економічному піднесенню Сардинського королівства, завдяки чому було посилено його обороноздатність, збільшено й переозброєно п’ємонтську армію.

П’ємонт узяв участь у Кримській війні проти Росії, відправивши до Криму 15 тис. солдатів. Завдяки цьому сформувався союз Сардинського королівства та Франції.

У липні 1858 р. на таємній зустрічі К. Кавур домовився з Наполеоном III про допомогу у звільненні від австрійців Ломбардії та Венеції. За це П’ємонт повертав Франції території Савойї та Ніцци, отримані ним за рішеннями Віденського конгресу.

У квітні 1859 р. Австрія, дізнавшись про цю угоду, першою оголосила війну П’ємонту та вторглася на його територію. У битвах під Палестро, Мадженто й Сольферіно об’єднана франко-п’ємонтська армія розгромила австрійців і, розвиваючи наступ, звільнила Ломбардію.

Із мовчазного схвалення К. Кавура в липні 1859 р. в Тоскані, Пармі й Модені в ході народних повстань були позбавлені влади герцоги з Габсбурзької династії. Новосформовані уряди на початку 1860 р. за результатами проведених плебісцитів оголосили про приєднання до Сардинського королівства. Проте здійснити це К. Кавур зміг лише після згоди Наполеона III, віддавши йому Савойю та Ніццу.

Битва під Сольферіно в 1859 р. Невідомий художник

У квітні 1860 р. спалахнуло народне повстання на острові Сицилія. Місцеві радикали, очолювані Дж. Мадзіні, звернулися по допомогу до Дж. Гарібальді. Прибуття Дж. Гарібальді на Сицилію вилилося в загальне повстання проти влади неаполітанського короля. Вирішальна битва відбулася в травні 1860 р. під Калатафімі. Здобувши в ній перемогу, уже з 10 тис. солдатів Дж. Гарібальді захопив Палермо й переправився на територію Апеннінського півострова. 7 вересня 1860 р. війська Дж. Гарібальді тріумфально увійшли до Неаполя. Король утік, а його армія капітулювала. Дж. Гарібальді проголосили тимчасовим диктатором обох Сицилій від імені сардинського короля.

Ситуацією на півдні Італії вирішив скористатися К. Кавур. Переконавши Наполеона III, що гарібальдійці збираються рухатися на Рим, де перебували французькі війська і зіткнення з якими було неминучим, він наказав сардинській армії рухатися через Папську область назустріч Дж. Гарібальді. Упродовж вересня 1860 р. вона розгромила папські війська й зайняла більшість папських володінь. 15 жовтня 1860 р. сардинські війська увійшли до Неаполя. Незабаром відбувся плебісцит, на якому неаполітанці й частина захопленої сардинцями Папської області висловилися за приєднання до П’ємонту. Радикали, очолювані Дж. Мадзіні, вимагали проголосити республіку, однак К. Кавур переконав Дж. Гарібальді розпустити свою армію та передати владу Віктору Еммануїлу II. Унаслідок цього на кінець 1860 р. майже вся Італія, крім Венеції та невеликої частини Папської області з Римом, увійшла до складу Сардинського королівства.

4. Утворення Італійського королівства. Завершення об'єднання Італії. У лютому 1861 р. в Турині зібрався перший загальноіталійський парламент. Залу засідань прикрашали італійські прапори й плакати з гаслами: «Чи потрібна вам єдина й неподільна Італія на чолі з конституційним королем Віктором Еммануїлом?». У 1861 р. на це запитання переважна більшість виборців Сардинського королівства, Королівства обох Сицилій, Ломбардії, Парми, Модени, Тоскани, частини Папської області відповіла схвально. 17 березня 1861 р. парламент проголосив Віктора Еммануїла першим королем об’єднаної Італії. Першим прем’єр-міністром

Італійського королівства став К. Кавур. За державним устроєм новостворена держава була конституційною монархією із двопалатним парламентом. Він складався з палати депутатів, яких обирали виборці, і сенату, члени якого призначалися королем. Однак унаслідок значного майнового цензу виборче право отримали лише 2,5% населення країни.

Наполеон III до появи Італійського королівства як можливого майбутнього суперника Франції у Європі поставився прохолодно. У Римі він продовжував тримати французький гарнізон, що заважало завершенню об’єднання Італії.

Проте французи не змогли перешкодити приєднанню до Італії Венеції, яке відбулося за допомогою Пруссії. У квітні 1866 р. було укладено пруссько-італійський договір про спільні дії проти Австрії. У червні того ж року, коли розпочалася австро-прусська війна, італійські війська увійшли до Венеціанської області. За підписаним пізніше договором Австрія була змушена визнати входження Венеції до складу Італійського королівства. Тепер поза об’єднаною Італією залишався лише Рим із частиною Папської області.

Об’єднання Італії завершилося в 1870 р., коли після поразки у франко-прусській війні та краху Другої імперії французький гарнізон залишив Рим. 20 вересня 1870 р. армія Дж. Гарібальді увійшла до міста, яке стало столицею Італійського королівства. Папські володіння відтепер обмежувалися Ватиканським палацом.

Висновки

У результаті об’єднання Німеччини та Італії було відновлено історичну справедливість: два численні й давні народи Європи отримали власну державність. Подолання політичної роздробленості створило сприятливі умови для розвитку німецького та італійського народів.

У Німеччині об’єднання відбулося «згори», в Італії — завдяки об’єднанню дій «згори» і «знизу».

Об’єднані Німеччина та Італія розгорнули боротьбу за гідне місце серед провідних держав Європи.

Запитання і завдання

1. У чому полягала малонімецька концепція об'єднання Німеччини? 2. Коли утворився Північнонімецький союз? 3. Які італійські землі увійшли до складу Сардинського королівства в 1860 р.? 4. Коли утворилося Італійське королівство?

5. Яким був план об'єднання Німеччини О. фон Бісмарка? Як відповідно до нього відбувалося об'єднання німецьких земель? 6. Охарактеризуйте О. фон Бісмарка як політичного діяча. Якою є його роль в історії Німеччини? 7. Як відбувалося об'єднання Італії?

8. Прослідкуйте за картою атласу основні події, пов'язані з об'єднанням Німеччини та Італії. 9. Складіть у зошиті порівняльну таблицю «Об'єднання Німеччини та Італії».

10. Напередодні походу «тисячі» Дж. Гарібальді в 1860 р. до Сицилії К. Кавур писав: «Я докладу всіх зусиль, щоб перешкодити італійському руху стати революційним... Задля цього я здатний на все...». Як пояснити цю позицію К. Кавура, пам'ятаючи, що він був палким прихильником об'єднання Італії?

скачать dle 11.0фильмы бесплатно