§17 ІТАЛІЙСЬКЕ КОРОЛІВСТВО (1870-ті — 1914 рр.)

1. Що таке «Рисорджименто»?

2. Пригадайте передумови, причини, етапи та наслідки об’єднання Італії.

3. Яку роль відіграв П’ємонт в об’єднанні Італії?

4. Назвіть дату створення Італійського королівства.

1. Політичне життя об’єднаної Італії

Об’єднання Італії завершилося створенням Італійського королівства — конституційної монархії на чолі з Савойською династією. За конституцією 1861 р. монарх зберігав широкі владні повноваження — визначав склад і політичний курс уряду, керував зовнішньою політикою і збройними силами. Законодавча влада належала двопалатному парламенту, верхня палата якого — Сенат — призначалася королем із числа вищого духовенства, дворянства і чиновництва, а нижня палата — Палата депутатів — обиралась на підставі вікового та високого майнового й освітнього цензу. В результаті виборчих реформ 1882 та 1912 рр. цензові обмеження було зменшено, коло виборців розширилось і в парламенті збільшилась кількість представників підприємців та інших верств міського населення. Крім парламенту законодавчу владу здійснював також і король, який призначав і звільняв із посади міністрів. Король Віктор Еммануїл увів у політичне життя практику регулярних послань (тронних промов) до членів Сенату і Палати депутатів, які виголошувалися з нагоди представлення нового уряду чи після парламентських виборів.

Конституція проголошувала свободу особистості, недоторканність житла, основні громадянські права — свободу друку, зібрань, рівність громадян перед законом тощо.

На відміну від багатьох країн Європи, в Італії аж до Першої світової війни ліберально-помірковані сили та радикали не оформилися в окремі політичні партії (крім соціалістів, які 1892 р. об’єднались в Італійську соціалістичну партію). Існували лише політичні групи й об’єднання у парламенті: ліберали («праві» та «ліві»), радикали і республіканці.

Політичні угруповання та партії Італії останньої третини ХІХ — початку ХХ ст.

Перебували при владі «праві» (1861-1876 рр.) та «ліві» (1876—1891 рр.), які прийшли до влади у результаті «парламентської революції» (березень 1876 р.). Внутрішня політика цих урядів відзначена політикою на утвердження принципів лібералізму.

Важливим чинником, що впливав на політичне життя Італійського королівства кінця ХІХ — початку ХХ ст., були відносини церкви та держави. Захоплення папських володінь і перенесення столиці королівства до Рима призвели до початку тривалого конфлікту з Ватиканом. Італійське королівство намагалося вирішити цю проблему, гарантувавши недоторканність особи римського первосвященика, залишаючи у його власності Ватиканський і Латеранський палаци, зобов’язуючись щорічно сплачувати понтифіку 3225 тис. лір, гарантувавши право необмежених зносин із католицьким світом та право приймати представників інших держав зі збереженням за ними всіх привілеїв дипломатичних представників. Однак тодішній папа Пій ІХ відмовився прийняти ці умови. Він оголосив себе «бранцем Ватикану» і до 1929 р. жоден із пап не залишав його меж. Спеціальною енциклікою «Non expedit» Пій ІХ заборонив італійським католикам брати участь у парламентських виборах. Ця заборона зберігала свою силу до початку ХХ ст. Його спадкоємець Лев ХІІІ (1878-1903 рр.) у енцикліці «Рерум Новарум» («Rerum Novarum») (1891 р.) проголосив ідею необхідності соціального захисту трудящих. Вона мала великий вплив на державну політику низки країн. Однак відносини між Папським престолом й Італійською державою не змінилися на краще. Цьому сприяло прийняття в 1877 р. закону про обов’язкову початкову освіту світського характеру (закон Божий у школах міг викладатися лише факультативно) та впровадження в 1878 р. цивільної реєстрації шлюбів.

Такі антиклерикальні заходи, порівняно з іншими державами (Францією, Німецькою імперією, Австро-Угорщиною), не були виключенням, але в Італії взаємовідносини між церквою і владою розвивалися значно драматичніше. Їх конфліктний характер сприяв збереженню антидержавних настроїв серед широких верств італійських католиків, особливо серед селянства. Це підживлювало сепаратистські настрої і рухи, особливо в південній Італії (колишнє Неаполітанське королівство). Тому уряд проводив політику централізації й уніфікації в адміністративній, судовій, податковій системах.

Політичний розвиток Італії у 1890-х рр. відзначений низкою скандалів та масових соціальних рухів: «італійська Панама», антиурядові виступи селянських союзів «фаші» на Сицилії.

Однак із кінця 1890-х рр. в урядових колах Італії, в тому числі й під впливом зовнішньополітичних поразок (війна з Ефіопією), прийшло усвідомлення необхідності поступок робітникам та селянам. Із початку ХХ ст. політичне життя Італії характеризується лібералізацією.

2. Особливості соціально-економічного розвитку Італійського королівства. Проблема Півдня. «Ліберальна ера» Джолітті

З об’єднанням Італії прискорився розвиток капіталізму, почався промисловий переворот, який завершується у 1890-х рр. Однак до початку ХХ ст. Італія залишалася аграрною країною і відносилася до групи держав «другого ешелону» економічного розвитку.

Початок ХХ ст. відзначений поліпшенням соціально-економічного становища Італії. Воно було пов’язане з реформаторською діяльністю прем’єр-міністра Джованні Джолітті, який у 1903 р. очолив уряд та з невеликими перервами формував кабінети аж до початку Першої світової війни. Цей передвоєнний період отримав назву період «ліберальної ери», або «Джолітті». Метою його політики було прискорення темпів економічного розвитку Італії, подолання її відставання від провідних європейських держав. Соціальне примирення у країні розглядалося лише як засіб забезпечення єдності нації заради досягнення спільних цілей.

У «ліберальній ері» виділяють три етапи:

На початку ХХ ст. Дж. Джолітті приділив посилену увагу проблемам Півдня. Було створено спеціальні парламентські комісії для вивчення становища в регіоні (включаючи о-ви Сицилію і Сардинію). На основі їхніх звітів було прийнято низку законів, спрямованих на економічний розвиток регіону. Вони передбачали прокладання доріг, будівництво портів і системи водопостачання, розвиток промисловості в Неаполі тощо. Було виділено кошти для надання допомоги населенню у зв’язку зі стихійними лихами (сильні землетруси в Калабрії (1905 р.), у Мессіні (1908 р.), виверження вулканів Етна і Везувій (1906 р.)). Але це були дуже обмежені заходи, які лише частково вирішували проблеми Півдня. В цих умовах виник рух «мерідіоналістів» — прихильників економічного, соціального, культурного відродження Півдня.

ТВОРЦІ СВІТОВОЇ ІСТОРІЇ

Виходець із чиновницького середовища П’ємонту зробив блискучу політичну кар’єру, беззмінно обираючись до парламенту з 1882 до 1928 рр. і займаючи вищі урядові посади в державі. Він вважається майстром політичних інтриг та маніпуляцій. Однак період його правління прийнято називати «золотою ерою Джолітті», а його самого називали «італійським Ллойд Джорджем» (В. Ленін).

ДЖОЛІТТІ Джованні (1842-1928)

Економічна політика, проведена урядом Джолітті для Півдня, так і не змогла ліквідувати низку негативних явищ у житті регіону: зберігалося засилля латифундистів, відносини типу клієнтели (особистої залежності від впливових персон); дрібні селянські господарства, які страждали від безземелля, залежності від лихварів, всевладдя поміщиків та окремих клік, нерідко пов’язаних із мафією та іншими злочинними угрупованнями.

Та й на головному напрямку своєї внутрішньої політики Джолітті нерідко отримував результати, зворотні бажаним. Більш ліберальний підхід до страйків та діяльності профспілок стимулював швидке зростання профспілкового руху, сформованого як у великі галузеві федерації, так і в Палати праці, які об’єднували в масштабі міста або провінції місцеві відділення профспілок різних професій. Злагоди між робітниками і підприємцями не було: кількість страйків і їх учасників на початку XX ст. зросла в кілька разів порівняно з попереднім десятиріччям.

МОВОЮ ДЖЕРЕЛА

Із закону про нещасні випадки на виробництві, 1904 р.

Згідно з цим законом робітником вважається: 1) кожен, хто постійно або тимчасово працює за наймом поза власним житлом; 2) кожен, хто на тих самих умовах доглядає за роботою інших...; 3) учень — той, який отримує заробітну плату, і котрий не отримує її, якщо він бере участь у трудовому процесі; 4) особа, зайнята на сільськогосподарських роботах на обслуговуванні машин... При будь-якому нещасному випадку власник зобов’язаний нести витрати на необхідну першу медичну допомогу і допомогу ліками потерпілому та за видачу йому медичного посвідчення...

1. Які соціальні групи потрапляли під дію закону?

2. Хто ніс відповідальність та контроль за дотриманням норм закону?

3. «Соціалізм може бути переможений лише зброєю свободи» (Дж. Джолітті). Які соціальні механізми у протистоянні соціальним катаклізмам убачав автор?

ОЧИМА СУЧАСНИКА

«Поліпшення економічного становища південних областей країни — це не лише політична вимога часу, а й національний обов’язок» (Дж. Джолітті).

Яке завдання стояло перед урядом об’єднаної Італії?

ПОГЛЯД УЧЕНОГО

«Найбільш гострою була проблема Півдня, яка виникла після об’єднання Італії. Уряд «правої» не вживав заходів, щоб ліквідувати соціально-економічні відмінності між відсталим Півднем та більш розвинутою Північчю. Політика уряду призвела до того, що пізніше Південь було перетворено на аграрний придаток промислової Півночі» (С. Д. Сказкін. «Історія Італії»).

У чому полягала суть «проблеми Півдня», на думку автора?

Таким чином, Дж. Джолітті здійснював політику соціально орієнтованого, демократичного лібералізму («курс соціальної демократії») та форсованої (прискореної) індустріалізації (заохочення податковими пільгами, державними субсидіями і замовленнями розвитку металургії, машино- та автомобілебудування і хімічної промисловості). Це знижувало соціальну напругу в суспільстві, прискорювало централізацію виробництва і концентрацію капіталу, сприяло появі великих промислових монополістичних об’єднань («ФІАТ» в автомобілебудуванні, «Едісон» в електроенергетиці, «Ільва» у чорній металургії), зростанню вітчизняних і зарубіжних банків (Комерційний банк, Римський банк, Обліковий банк). Країна з аграрної перетворювалась на аграрно-індустріальну, хоча розрив між промисловою Північчю і сільськогосподарським Півднем так і не було подолано.

3. Зовнішня політика Італії та її приєднання до Троїстого союзу. Основні напрями діяльності урядів Ф. Кріспі та Дж. Джолітті

Після об’єднання Італія проводить активну зовнішню політику. Однією з найхарактерніших її рис було поєднання претензій великої держави із засобами та прийомами малої країни. Зовнішня політика Італійського королівства була спрямована на захоплення нових колоніальних володінь.

Нормалізація на початку ХХ ст. відносин із Францією і Великою Британією (та використання тієї обставини, що ці країни були пов’язані участю в конфлікті з Німеччиною за Марокко) та Росією дала змогу Італії отримати власну вигоду в міжнародних відносинах, зокрема заручитися підтримкою у війні з Туреччиною (1911-1912 рр.) та захопити Тріполітанію і Кіренаїку в Африці (територія сучасної Лівії).

МОВОЮ ДЖЕРЕЛА

Із ультиматуму Італійського королівства Туреччині

Тріполітанія перебуває у стані хаосу та безвладдя. Італійський уряд, маючи зобов’язання пильнувати охорону своїх інтересів, прийняв рішення здійснити воєнну окупацію Тріполі й Кіренаїки.

Як Італія обґрунтовувала свою експансію?

ПОГЛЯД УЧЕНОГО

«...його цікавив не імперіалізм сам по собі, а ті наслідки, які може мати колоніальна експансія на внутрішньополітичну ситуацію в країні. Джолітті вбачав у націоналістах ще одне політичне угруповання, яке повинно мати своє представництво у парламенті і на яке він мав намір опиратися. а в результаті відпустив із ланцюга таку силу, яку вже і сам згодом не зміг контролювати» (Дж. Гренвілл. «Історія XX століття. Люди. Події. Факти»).

«Станом на 1910 р. Італія стала процвітаючою нацією, яка прагнула міжнародного визнання, яка шукала можливості стати в один стрій із великими європейськими державами» (Дж. Кіст. «Історія Італії»).

1. Які наслідки мала експансіоністська політика уряду Дж. Джолітті?

2. Які чинники обумовили стан речей, про які говорить учений?

Таким чином, Італійське королівство в останній третині ХІХ — на початку ХХ ст. переживало досить складний та неоднозначний період у своєму розвитку. Об’єднання Італії в єдину державу породило великі надії та перспективи, однак сприяло й виникненню «проблеми Півдня» та наростанню соціальних рухів. Невдала спроба владнати внутрішні проблеми насильницьким шляхом та активізацією колоніальної політики не мала успіху. Спроби Дж. Джолітті реформувати італійське суспільство на засадах лібералізму, і в такий спосіб запобігти соціальному вибуху в Італії, виявилися малоефективними.

ПОМІРКУЙТЕ

1. Чому відносини католицької церкви і держави склалися вкрай напружені?

2. Які особливості економічного розвитку Італійського королівства в останній третині ХІХ — на початку ХХ ст.?

3. Які чинники обумовили активізацію колоніальної експансії Італійського королівства?

4. У чому полягала «проблема Півдня»?

5. Які наслідки мала політика Дж. Джолітті?

ТЕРМІНИ І ПОНЯТТЯ

«Ліберальна ера» — передвоєнний період в історії Італійського королівства, що пройшов під впливом реформаторської діяльності Дж. Джолітті, який очолив уряд 1903 р.

«Ліва» — ліберальна і прогресивна політична партія, яка існувала в Італійському королівстві з 1849 по 1922 рр., влилась в Італійську ліберальну партію.

«Мерідіоналісти» — прихильники економічного, соціального, культурного відродження Півдня, виступали з різкою критикою політики Джолітті.

«Права» — ліберально-консервативна політична партія в Італійському королівстві в 1849-1922 рр., інша назва — конституціоналісти.

Фаші — термін, яким називали окремі революційні та соціалістичні селянські об’єднання Півдня Італії (головним чином, Сицилії).

ОСНОВНІ ДАТИ

1861—1876 рр. — правління «правої» в Італії.

1870 р. — столицею Італії став Рим.

1901—1914 рр. — «ліберальна ера» Дж. Джолітті.

скачать dle 11.0фильмы бесплатно