§24 НАРОДИ СХІДНОЇ ТА ПІВДЕННО-СХІДНОЇ ЄВРОПИ У БОРОТЬБІ ЗА НЕЗАЛЕЖНІСТЬ

1. Коли і за яких обставин слов’янські народи Балкан були поневолені Османською імперією?

2. Яку політику щодо поневолених слов’янських народів Балкан проводила Османська Порта?

3. Які факти свідчать про національно-визвольну боротьбу слов’янських народів Балкан проти поневолення Османською імперією?

1. Національно-визвольна боротьба слов’янських народів на Балканах наприкінці XIX — на початку XX ст.

В останній чверті XIX — на початку XX ст. розгорнувся новий етап національно-визвольної боротьби слов’янських народів Східної та Південно-Східної Європи.

Початком цієї боротьби стали повстання 1875 р. у Боснії та Герцеговині й 1876 р. — у Болгарії (спричинені утисками християнського населення турецькими збирачами податків), які були жорстоко придушені. Це стало для освіченої Європи традиційним приводом для втручання в балканські справи. Так, Велика Британія прагнула домінувати в Єгипті й не допустити посилення Росії на Балканах; Австро-Угорська імперія прагнула приєднання Боснії й Герцеговини та контролю за гирлом Дунаю; Росія прагнула встановити контроль над Босфором і Дарданеллами й повернути Бессарабію. У квітні 1877 р. Росія оголосила Османській імперії війну. В липні 1877 р. її армія форсувала Дунай, оволодівши Шипкінським перевалом. Здобувши перемогу в битвах при Філіппополі (Пловдив) та Адріанополі, перейшовши Балканські гори, російська армія стрімко рушила на Стамбул. Успішні бойові дії розгорталися також і на Кавказі. Російська армія оволоділа фортецями Баязет, Ардаган, Карс. У війні на боці Росії виступали Сербія, Чорногорія, Румунія. Туреччина запросила перемир’я. Стурбований успіхами Росії британський уряд Дізраелі направив воєнну ескадру в Мармурове море, зробив часткову мобілізацію флоту та розгорнув шовіністичну пропаганду в країні. Російський уряд, який не був готовий до великої європейської війни, пішов на укладення у лютому 1878 р. Сан-Стефанської мирної угоди. За її умовами створювалась велика незалежна Болгарська держава — «Велика Болгарія», що простяглася від Чорного моря до Егейського та мала у своєму складі як північну частину країни, так і південні області Румунії, Чорногорії та Сербії. Вона брала зобов’язання надати самоврядування Боснії й Герцеговині та провести широкі реформи в інших слов’янських районах, які залишались під її владою. Туреччина сплачувала Росії 1410 млн крб. контрибуції і як часткове покриття цієї суми поступалася Батумом, Карсом, Ардаганом і Баязетом. До Росії відходили Ізмаїльський округ і частина Бессарабії, які були відібрані у неї за Паризькою мирною угодою 1856 р. Румунія отримувала північну частину Добруджі.

Таким чином, Сан-Стефанський договір відкривав для народів Балкан можливості національного, економічного і культурного прогресу, послаблював політичну й економічну владу Порти над рештою народів під її владою.

Улітку 1878 р. на Берлінському конгресі (у якому взяли участь Велика Британія, Франція, Туреччина, Росія, Австро-Угорщина, Німеччина) умови Сан-Стефанського мирного договору було переглянуто. Австро-Угорщина окупувала Боснію і Герцеговину, а Велика Британія отримала острів Кіпр. Згідно з Берлінським трактатом лише Північна Болгарія отримала державність, південну частину Болгарії — так звану Добруджу — було повернуто Туреччині. Середня територія під назвою Східної Румелії перетворювалася на автономну провінцію у складі Османської імперії. Сербія і Чорногорія втратили частину територій, що були здобуті під час війни. Туреччині поверталася також фортеця Баязет, сума контрибуції скорочувалася в 4,5 раза.

МОВОЮ ДЖЕРЕЛА

Із Берлінського трактату 1(13) липня 1878 р. Ст. 1. Болгарія утворює з себе князівство, яке само управляється та платить данину, під керівництвом султана; вона буде мати християнський уряд та народну міліцію... Ст. 25. Провінції Боснія та Герцеговина будуть зайняті Австро-Угорщиною. Ст. 58. Порта поступається Російській імперії в Азії територіями Ардагана, Карса і Батума... Ст. 60. Долина Алашкерта і місто Баязет повертаються Туреччині.

Поміркуйте, чи покращив Берлінський конгрес політичне становище Болгарії? У чому це виявилося?

ОЧИМА СУЧАСНИКА

«20 квітня ми... прийшли в Галац. Який єзуїтський викрутас! Яка крокодило-братерська турбота, з кайданами в руках, про поліпшення долі братів болгар... а 30 млн народу, Указом 1876 року «ВИРІЗАЛИ ЯЗИК», — бо заборонено було не тільки книжки видавати, «але навіть пісню... яка дивувала, дивує і буде дивувати увесь світ — із дозволу визволителів балканських слов’ян можна буде тільки мимрити носом, бо слова вимовляти заборонено. І ще раз глянувши на святу могилу (гетьмана І. Мазепи. — Авт.), я вийшов із церкви, повний тяжких дум... Базталанна ти, моя рідна Вкраїно! Кому ти тільки не помагала здобувати самостійність? Кого ти не підтримувала будити національні почуття та виробляти національну культуру? Всім, і ляхам, і москалям, і молдаванам. От і тепер, сидячи сама в неволі, виставила синів своїх недобитків визволяти далеко вільніших за тебе — болгар із турецької неволі! А хто ж тобі допоможе скинути зі своєї шиї те тяжке ярмо, яке необачно наділа собі ще за часів Богдана? Хто допоможе тобі здобути волю? Ніхто! Про тебе вже забули всі. Навіть синів твоїх підлітків у школі чужиничній навчають, що тебе ніколи й не було, а так собі, мовляв, клаптик російського народу, історичними хибами одірваний від своїх, а потім волею Божою вернувся знову до своєї рідної російської хати. Діти малі, нерозумні вірять байці!..» (М. Садовський. «Спомини з російсько-турецької війни 1877—1878 рр.»).

Про яку роль українців у національно-визвольній боротьбі слов’ян Балкан говорить очевидець? У чому автор вбачав блюзнірство російського самодержавства?

ПОГЛЯД УЧЕНОГО

«Російсько-турецька війна 1877-1878 рр. не була військовою кампанією за незалежність слов’янських народів Балканського півострова. Це був переділ сфер впливу та розподіл територій ослаблої Османської імперії. Великі європейські держави та Росія не переймалися долею слов’янських народів, які боролися за незалежність. Хоча Росія і вела війну під гаслом допомоги братньому слов’янському народу, але робила це задля власної вигоди» (О. Сидоренко. «Події російсько-турецької війни 1877—1878 рр.»: на сторінках газети «Черниговские губернские ведомости»).

Обґрунтуйте або спростуйте справедливість такої оцінки.

Отже, російсько-турецька війна (1877-1878 рр.) та Берлінський конгрес (1878 р.) не вирішили «балканське питання». Значні території, населені слов’янами, залишалися під владою Османської імперії, Австро-Угорщини та Росії, що згодом зумовило гострі міжнародні кризи. Разом із тим, народи Балканського півострова використали свій шанс для становлення незалежних держав.

2. Виникнення незалежних держав на Балканах. Особливості соціально-економічного розвитку балканських країн наприкінці ХІХ — на початку ХХ ст.

Російсько-турецька війна (1877—1878 рр.), рішення Берлінського конгресу (1878 р.) кардинально змінили долю слов’янських народів Балкан. І хоча звільнена від османського ярма Болгарія була розчленована (в її північній частині утворено васальне щодо Туреччини Болгарське князівство (столиця з 1878 р. — Софія), з південної була створена автономна провінція у складі Османської імперії — Східна Румелія на чолі з християнським генерал-губернатором, який призначався султаном; Фракія і Македонія передавалися Туреччині), в країні утвердилась конституційна монархія, були ліквідовані феодальне землеволодіння (землю за великий викуп передано селянам) і феодальні пережитки. У жовтні 1908 р., у зв’язку з младотурецькою революцією й ослабленням Туреччини, Болгарія проголосила повну незалежність. Північна і Центральна Болгарія об’єдналися. Болгарський князь Фердинанд Кобургзький прийняв титул царя. Румунія, Сербія, Чорногорія отримали незалежність.

Берлінський конгрес частково задовольнив прагнення Греції. У 1881 р. їй було передано Фессалію та Епір. Проте греки вважали, що справа об’єднання країни не завершена. У 1896 р. на острові Крит відбулося повстання проти турецького панування. Повсталі оголосили, що острів приєднується до Греції. Почалася греко-турецька війна, у якій грецька армія зазнала низки поразок. Грецію врятувало лише втручання великих держав. За Константинопольським мирним договором Греція була змушена віддати Туреччині частину Фессалії та виплатити велику контрибуцію.

Звільнення балканських держав від турецького ярма мало своїм наслідком прискорення їх розвитку. Розвиток капіталізму в сільському господарстві балканських країн зумовив майнове розшарування села, обезземелення значної частини селянства тощо. Селянство, задушене важкими викупними платежами, страждало від державних податків, малоземелля, високої орендної плати, вело постійну боротьбу за поліпшення свого становища. Поступово почала розвиватися промисловість. Здебільшого це були невеликі підприємства, зайняті переробкою сільськогосподарської сировини, які налічували по кілька десятків робітників. Розвитку промисловості серйозно перешкоджали нестача власних капіталів і конкуренція іноземних товарів. Імпорт балканських країн майже повністю складали готові вироби, а експортувалися переважно сільськогосподарські продукти і сировина. У Болгарію іноземний капітал проникав у вигляді державних позик. Лише мізерна частка цих грошей вкладалася у розвиток промисловості. Експансія іноземного капіталу в Сербію і Румунію відбувалася переважно у вигляді інвестицій у гірничодобувну промисловість. Найактивніше діяв у цей час на Балканах австро-угорський капітал. Сербія до кінця століття перетворилася на аграрно-сировинний придаток австро-угорської промисловості. 90% сербського експорту прямувало в Австро-Угорщину. Лише в Румунії, що перейшла в другій половині 1880-х рр. до політики протекціонізму, промисловість розвивалася більш швидкими темпами. Проте в цій галузі промисловості були з самого початку надзвичайно сильними позиції іноземного капіталу.

Греція також залишалася аграрною країною. 75% її експорту становили сільськогосподарські товари. Власної важкої індустрії не було. У 1880-х рр. посилилося залізничне будівництво, зріс тоннаж торгового флоту (майже вчетверо за останні два десятиліття XIX ст.). Збільшився обсяг зовнішньої торгівлі, з’явилися великі порти. Але цей розвиток був результатом припливу іноземного капіталу, головним чином у формі державних позик. Економічна та політична залежність Греції від великих держав надзвичайно посилилася. Іноземні дипломатичні представники заохочували партійні чвари, підкуповували політичних діячів, домагалися зміни урядів.

Отже, на початок ХХ ст. балканські держави залишались переважно аграрними країнами з переважаючим сільським населенням.

ОЧИМА СУЧАСНИКА

«На Балканах (крім Греції) економіка залишалась монокультурною: у Сербії домінувало тваринництво і вирощування слив, у Болгарії — тютюну, в Румунії — зерновиробництво. Навіть у розвинутій Греції — родзинки складали половину експорту» (А. Граціозі. «Війна і революція в Європі»).

Який негативний чинник у розвитку економіки вбачає очевидець?

ПОГЛЯД УЧЕНОГО

«Здобуття країнами Південно-Східної Європи своєї незалежності створило сприятливі умови для поступового промислового розвитку. Перехід до системи тарифного протекціонізму з метою захисту внутрішнього ринку, прийняття законів, які стимулювали розвиток місцевої індустрії, разом із протистоянням іноземній конкуренції, робило боротьбу за державну незалежність досить складною, здавалось, безперспективною» (Історія Європи. — Т. 5).

Про яку тенденцію у розвитку економіки говорить дослідник? Які сприятливі чинники він мав на увазі?

Отже, модернізаційні процеси у країнах Балканського півострова проходили під гаслом: «Увійти в Європу!». Бачення себе російським самодержавством вічним патроном балканських народів мало своїм наслідком те, що національна буржуазія свої устремління зосередила на Заході у пошуках як ринків збуту товарів, так і державно-конституційних моделей розвитку. Ставши на шлях незалежності, Болгарія, Сербія, Чорногорія, Румунія і Греція не позбулися численних зовнішньополітичних, економічних, релігійних та етнічних проблем, які з початком XX ст. ще більше загострилися. Вони перетворили півострів із закутка Європи на її «пороховий льох».

3. Формування Балканського союзу

На початку XX ст. на Балканах зіткнулися інтереси двох військово-політичних блоків. Основними суперниками в цьому регіоні були, з одного боку, Росія, з іншого — Австро-Угорщина та Німеччина. Росія прагнула створити Союз балканських держав, вбачаючи у ньому запоруку успішної боротьби за свою гегемонію в регіоні. Тогочасне міжнародне становище сприяло планам Росії. Після младотурецької революції 1908 p., а надто після поразки Туреччини у війні проти Італії за володіння Лівією (1911—1912 pp.), Росія та правлячі кола балканських держав вважали ситуацію, що склалася, сприятливою для переділу європейських володінь Османської імперії. Щоправда, становище ускладнювалося взаємними протиріччями між балканськими державами. У квітні 1911 р. сербський уряд запропонував Болгарії укласти угоду про розподіл сфер впливу в Македонії. 29 лютого 1912 р. було укладено болгарсько-сербську угоду про дружбу і союз. Договір підтверджував взаємні гарантії державної незалежності й територіальної цілісності Сербії та Болгарії. У таємному додатку закріплювався перехід до Сербії частини Македонії та Північної Албанії з виходом до Адріатичного моря, до Болгарії — більшої частини Македонії та Фракії. Долю північно-східної частини Македонії мав вирішити російський цар. Болгарсько-сербський військово-політичний союз був доповнений угодою з Грецією та Чорногорією. Болгарсько-грецькі переговори велися за участю Великої Британії і завершилися підписанням у травні 1912 р. договору. Але кордонів Македонії визначено не було. Восени 1912 р. формування Балканського союзу завершилося. Залишалося знайти привід для початку війни.

ПОГЛЯД УЧЕНОГО

«Прогресивні в своїй основі національні програми: сербське Гарашанінське «Начертаніє», грецька «Мегалі ідеа», болгарська, румунська, албанська — у своєму зародку мали шовіністичні ідеї. Всі вони апелювали до історичного права, живились спогадами про Візантію, могутні у середні віки Болгарські царства, державу Стефана Душана, Молдавське господарство Стефана Великого. Всі вони ігнорували зміни, що відбулися в ХІХ ст. Тому й мислили національне об’єднання як максимальну викройку з найповнішим приєднанням «чужих» земель» (Історія Європи. — Т. 5).

Про які особливості державотворчих процесів говорить дослідник? Які наслідки вони могли мати?

4. Перша та Друга балканські війни

Улітку 1912 р. на території Албанії вибухнуло повстання. Його жорстоко придушили турецькі війська. Це прискорило оголошення війни Туреччині. Бойові дії почались у жовтні 1912 р. Болгарська армія розгорнула успішний наступ у напрямку на Стамбул (Константинополь). Вступ сербської армії до Скопле (найбільшого міста Македонії), вихід до Адріатичного моря занепокоїло Австро-Угорщину. У листопаді 1912 р. Туреччина запросила перемир’я. Болгарський цар Фердинанд цю пропозицію відхилив. Болгарська армія почала штурм укріплень Чаталджа, але невдало. Розпочались переговори у Лондоні, в яких узяли участь представники великих держав, що фактично й вирішували «балканське питання». Поки його обговорювали дипломати, у Туреччині в січні 1913 р. стався державний переворот. Новий турецький уряд, підбурюваний Німеччиною та Австро-Угорщиною, ухвалив рішення про продовження війни. Але в березні 1913 р. турецькі війська зазнали поразки. Болгари захопили фортецю Адріанополь. Туреччина запросила миру. У травні 1913 р. сторони підписали Лондонський мирний договір, за яким Туреччина поступалася своїми володіннями на захід від лінії Мідія — Енос і деякими островами в Егейському морі.

Після укладення Лондонського мирного договору загострилися суперечності між Болгарією, Сербією та Грецією. Німеччина та Австро-Угорщина докладали значних зусиль, щоби посилити ці протиріччя. Головною їх метою був розвал проросійського Балканського союзу. Зрештою, так і сталося. У травні 1913 р. було укладено таємний сербсько-грецький союз, спрямований проти Болгарії. Сербія та Греція домовилися між собою про поділ Македонії. У червні 1913 р. болгарські війська напали на своїх колишніх союзників. Почалася Друга балканська війна, в якій фортуна виявилася не на боці Болгарії. Сербія, Греція, Чорногорія та Румунія виступили проти неї. Болгарський уряд запросив миру, що був укладений 10 серпня 1913 р. у Бухаресті. Згідно з Бухарестським договором західна й центральна частини Македонії відійшли до Сербії, південна (Егейська) — до Греції, Добруджа — до Румунії, а Східна Фракія — до Туреччини. У складі Болгарії залишилася частина Македонії (Пиринська).

ОЧИМА СУЧАСНИКА

«Балкани заслуговують на те, щоб бути яблуком розбрату» (О. фон Бісмарк).

«Конференція, що зібралась під моїм головуванням у Петрограді навесні 1913 р., на якій за дієвої участі російського уряду було вирішено задовольнити бажання Румунії щодо поступки їй Силістрії та гарантії безпеки її Дунайського кордону, могла стати рушійною точкою для ... дружніх кроків (у відносинах Росії з Румунією)» (Зі спогадів міністра закордонних справ Росії С. Сазонова).

1. У чому справедливість оцінки ситуації О. фон Бісмарком? Чому така ситуація влаштовувала Німеччину?

2. Яку мету переслідувала російська дипломатія, йдучи на поступки Румунії?

МОВОЮ ДЖЕРЕЛА

«Для нас і сербів украй важливо, щоб Болгарія не була до певного часу організмом територіально завершеним і задоволеним, а мала б завдання, досягнення якого неможливе без допомоги Сербії і Росії. Не варто забувати, що сама Росія на березі Протоків має такі невідкладні історичні цілі, для остаточного досягнення яких вона потребує, як доброго пса мисливець, Болгарії, відданої, сильної, але ще не цілком ситої» (З листа російського посланника у Софії А. Неклюдова наприкінці 1912 р.).

На яку зміну в зовнішньополітичних орієнтирах Росії вказує імперський чиновник у порівнянні з 1878 р.?

ПОГЛЯД УЧЕНОГО

«Якщо у період Сан-Стефанського договору 1878 р. Росія прагнула до створення «Великої Болгарії» для реалізації своїх стратегічних цілей, то відтепер вона зробила ставку на Сербію» (О. Сухушина. «Друга балканська війна 1913 р.: ціна амбіцій і стратегічних розрахунків»).

Які зміни відбулися у зовнішній політиці Росії?

Таким чином, унаслідок Балканських війн (1912—1913 рр.) кардинально змінилося становище на Балканському півострові. Туреччина, позбувшись усіх своїх європейських володінь, утратила значення як впливова європейська держава. Територія й населення Сербії та Чорногорії зросли майже удвічі. Македонію переділили на три частини. З’явилася нова держава Албанія (1912 p.), що позбавило Сербію можливості мати вихід до Адріатичного моря. Крім Туреччини, найбільше постраждала Болгарія. Це підштовхнуло її до союзу з Німеччиною. Тим часом Сербія потрапила в залежність від Антанти, що відразу загострило її відносини з Австро-Угорщиною. Разом із тим, Балканські війни не вирішили гострих проблем. Атмосфера ворожнечі та втрачених надій стала приводом для нових дипломатичних інтриг, перетворюючи Балкани на «пороховий льох» Європи, який вибухнув у 1914 р.

ПОМІРКУЙТЕ

1. Визначте особливості соціально-економічного розвитку балканських країн наприкінці ХІХ — на початку ХХ ст.

2. У чому полягають наслідки національно-визвольної боротьби слов’янських народів наприкінці ХІХ — на початку ХХ ст.?

3. Визначте причини і наслідки Балканських війн.

ОСНОВНІ ДАТИ

1877—1878 рр. — російсько-турецька війна.

1878 р. — Берлінський конгрес.

1912 р. — завершення формування Балканського союзу.

1912—1913 рр. — Балканські війни.

скачать dle 11.0фильмы бесплатно