Матеріал до практичного заняття 4

Британське володарювання в Індії. Народи Африки під владою європейських колонізаторів

І. Британське володарювання в Індії

• Базова інформація

Заснування європейськими державами заморських колоній розпочалося ще в XVI ст. внаслідок великих географічних відкриттів. Спочатку будівництво поселень на нових землях було не державною, а приватною справою окремих людей чи торгово-промислових компаній.

До середини XIX ст. колоніальний світ охоплював Південну й частину Північної Америки (Канада), а також Бразилію, що належала Португалії. З часом Іспанія й Португалія перетворилися на другорядні колоніальні держави. їхнє місце зайняли могутніші європейські держави, насамперед Англія. У XIX ст. ця країна захопила величезні території в Азії, Африці, їй належали Нова Зеландія, Австралія та Канада.

Володіння колоніями в ті часи було, з одного боку, престижним, а з іншого — давало величезний економічний зиск. З колоній до Європи везли каву, чай, екзотичні південні овочі й фрукти, спеції; для потреб промисловості — каучук, нафту, залізну руду, мідь.

Колонії були вигідним ринком збуту товарів, територією для створення військових баз. Колонії також приймали тисячі емігрантів з Європи. Через бурхливе зростання населення в Європі з 1850 до 1914 р. до нових країн виїхали майже 50 млн європейців (переважно до США й колоній).

• Практична частина

• Проаналізуйте схему «Способи колонізації». Які з них, на Вашу думку, більш «м’які» щодо корінного населення колоній?

• Базова інформація

Проаналізувавши вчення Ч. Дарвіна про еволюцію й природний добір, прихильники колоніальних загарбань намагалися обґрунтувати нерівність рас, що отримало назву соціальний дарвінізм. На хвилі досягнень індустріальної революції в Європі соціальні дарвіністи пропагували ідею про «вищість» європейської цивілізації порівняно з іншими, а отже, і «право» європейських країн підпорядкувати собі інші народи.

Поширюючи міф про «тягар білої людини», уперше сформульований англійським письменником Р. Кіплінгом, прихильники колоніалізму намагалися довести, що «місія» європейських країн як світових лідерів полягає в «опіці» над «відсталими» народами Сходу. Ці погляди виправдовували завоювання інших країн, використання їхніх ресурсів (як природних, так і людських) для забезпечення економічного зростання європейських країн.

• Практична частина

• Проаналізуйте наведені діаграми та зробіть висновок про те, які континенти були найбільш привабливими для колонізації.

Території, що належали європейським країнам і США на правах колоніальних володінь (1900)

• Базова інформація

До початку Першої світової війни (1914) колонії становили понад 2/3 площі планети, а їхнє населення — 60 % жителів Землі (понад 500 млн).

Колоніальні володіння найбільших європейських держав наприкінці XIX — на початку XX ст.

Особливого значення англійці надавали освоєнню Індії, про казкові багатства якої здавна поширювалися легенди. Саме Індія стала найціннішим колоніальним надбанням Англії. Недаремно англійці образно називали її «перлиною в короні Британської імперії». До 1857 р. Індія майже повністю перебувала під британським правлінням. Незвичним було те, що колоніальне проникнення до Індії здійснювалося нібито не державою, а через британську Ост-Індську компанію.

Країна була колосальним ринком сировини та збуту британських товарів. Зокрема, до Індії ввозилося англійських тканин удвічі більше, ніж до Європи та США. Англійці не цуралися використовувати й традиційне вирощування індійцями маку — сировини для виготовлення опіуму. Вони продавали його в Китаї, а коли тамтешній уряд заборонив ці оборудки, за допомогою зброї змусили його дати дозвіл. Створена англійцями особлива комісія дійшла висновку, що опіум завдає індійцям набагато менше шкоди, ніж алкоголь європейцям. Ці неправдиві твердження навіть у самій Англії викликали обурення, однак усе переважила величезна вигода від торгівлі опіумом. Підкупивши декількох лікарів, комісія отримала від них потрібні результати експертизи. Жертвами опіуму ставали сотні тисяч людей в Індії, Індокитаї та Китаї, куди англійці ввозили його у величезній кількості.

Британські промислові товари заполонили Індію, що спричинило занепад сільського господарства й бавовняного виробництва в країні. Чимало селян, утративши роботу, вирушали до міст, які поступово перенаселялися. Це руйнувало традиційний уклад життя індійців, які здавна проживали в закритих сільських громадах. Натомість англійці вкладали кошти в створення великих чайних та індигових плантацій, для роботи на яких наймали за безцінь розорених селян.

Британська колоніальна влада вміло використовувала релігійні й кастові суперечності, що існували в тогочасному індійському суспільстві. Через невдоволення населення країни колоніальними порядками вибухнуло повстання сипаїв (його ще називають народним індійським повстанням).

Сипаї були найманими солдатами англійської колоніальної армії різних національностей і різного віросповідання, яких вербували з місцевих жителів. У середині XIX ст. вони становили майже половину англійської армії в Індії. Сипаї отримували за службу набагато меншу за англійців платню, їх не призначали на офіцерські посади. Індійські правителі, які потерпали від англійської колоніальної влади, підбурювали сипаїв до заколоту.

Приводом до повстання стало роздавання в сипайських частинах нових патронів, змащених сумішшю яловичого й свинячого жиру, що ображало релігійні почуття індуїстів і мусульман, адже корова вважалася священною твариною в індуїзмі, а свиня — нечистою в ісламі. Сипаї відмовлялися торкатися таких патронів руками.

Повстання розпочалося навесні 1857 р. після рішення англійської адміністрації про розпуск двох полків, які відмовилися використовувати нові патрони. У м. Делі повстанці вбили до 500 вропейців і проголосили імператором нащадка колись могутньої династії Великих Моголів.

У серпні 1857 р. англійці розпочали штурм Делі.

Утративши половину війська, вони за тиждень захопили місто й жорстоко розправилися з його оборонцями.

Сипаї піхотного полку

Сипаї (від перс. sipahi — воїн, солдат) — в Індії y XVIII — першій половині XX ст. — наймані війська англійських та інших європейських колонізаторів, створені з місцевого населеня.

Улітку наступного року англійці зуміли остаточно зламати опір сипаїв. Багатьох повстанців було страчено, а тих, хто виявився не причетним до вбивства англійських підданих, — амністовано. Місцеві індійські правителі присягнули на вірність англійцям. Після придушення повстання було ліквідовано Ост-Індську компанію й проголошено Індію віце-королівством. Згодом англійська королева Вікторія стала також королевою Індії.

На початку XX ст. країною прокотилася хвиля масових виступів, що супроводжувалися закликами провідної політичної партії Індійський національний конгрес бойкотувати англійські товари й розпорядження британської колоніальної влади, розвивати власне виробництво, сприяти освіті індійської молоді. Різношерстість учасників і стихійний характер виступів тривалий час заважали індійцям ефективно протистояти адміністративній і військовій силі англійських колонізаторів.

Британська присутність в Індії була неоднозначною. Індійців допустили до нижчих посад у поліції, фінансових і судових відомствах, однак на вищі посади їх не призначали. Невдалою виявилася спроба запровадити індійські суди присяжних, оскільки місцеві судді зазвичай виправдовували членів вищих каст.

Британці намагалися зменшити масштаби голоду, який періодично повторювався в Індії. В охоплених голодом районах жителям безкоштовно роздавали їжу, та все одно мільйони людей вмирали від голоду.

За британського панування в Індії друкували чимало газет місцевими мовами. Індійці навчалися англійської мови, але зберігали свою релігію й кастові звичаї.

Англійці намагалися викорінити місцеві звичаї, які вони вважали варварськими, і прищепити натомість європейські. Так, на північному заході Індії скасували заручини дітей у малолітньому віці; запровадили обов’язкове щеплення проти віспи. Та навіть такі корисні заходи наражалися на опір місцевого населення.

Був ухвалений закон, яким заборонялася дитяча праця до 14 років, а робочий день жінок обмежувався 11-ма годинами. Комісія з освіти, створена британським віце-королем, домоглася фінансування місцевих шкіл, однак школу відвідували приблизно 20 % хлопців і менше 2 % дівчат.

Індійський національний конгрес — одна з основних політичних партій Індії, яка стала лідером руху за незалежність країни.

II. Народи Африки під владою європейських колонізаторів

• Базова інформація

В останній третині XIX ст. європейських колонізаторів зацікавила Африка. Задовго до появи британців тут з’явилися португальці. Тривалий час Африка відлякувала європейців тропічними хворобами (малярія та ін.). Однак із накопиченням медичних знань і вдосконаленням вогнепальної зброї вони дедалі активніше освоювали невідомі території Африканського континенту.

Хоча в західній частині Африки й існували держави, проте вони не мали шансів перемогти озброєні найсучаснішою зброєю європейські загони. Власне, до збройних сутичок доходило рідко. Зазвичай європейцям достатньо було підкупити вождя племені дешевими, але яскравими подарунками, аби він визнав зверхність тієї чи іншої європейської країни. Щойно на нових землях установлювався державний прапор певної держави, як підприємці цієї країни намагались якнайшвидше отримати тут прибуток. Африканський континент був промислово не розвиненим і тому необмеженим ринком збуту товарів заводів і фабрик європейських держав. Якщо європейці та жителі США були вимогливими до якості товарів, то в Африці за безсоромно завищеними цінами збували товари вкрай низької якості.

У 1870-х роках між європейськими державами розпочалася боротьба за Африку.

Португалія сподівалася розширити свої володіння на півдні Африки, проте цим планам перешкодили англійці.

Щодо Англії, то ще наприкінці наполеонівських воєн на півдні Африки британським володінням стала Капська область. На заході континенту Англія здавна вела вигідну торгівлю. З другої половини XIX ст. цей район став джерелом постачання нафти, а також територією, де проповідували англійські місіонери. Після винайдення щеплення проти небезпечної для європейців лихоманки англійці, долаючи тамтешні болота, проникли в глиб континенту. Найвідомішим з англійських відкривачів Африки був шотландський місіонер Д. Лівінгстон.

У XIX ст. в основному за рахунок Африки стрімко розширилася Французька колоніальна імперія: почалося завоювання Алжиру, французьким протекторатом став Туніс. В останній третині XIX ст. Франція поширила свою владу на 1 млн кв. км нових колоніальних володінь, і на початку XX ст. територія африканських колоній була у 20 разів більшою за територію метрополії. Також Франція планувала включити до своєї колоніальної імперії Єгипет і Судан, однак цьому завадила Велика Британія.

Коли в боротьбу за колонії в Африці включилась Італія, багато земель вже було поділено між сильнішими європейськими країнами. Отже, Італія мусила обмежитися територією довкола Аденської затоки, відомою як Еритрея, й Італійським Сомалі. Спроба італійців наприкінці XIX ст. підкорити Абіссінію (Ефіопію) закінчилася нищівною поразкою.

Загалом поділ Африки відбувався мирно, оскільки континент був достатньо великий для задоволення апетитів європейських держав. Хоча «сутичка за Африку» виявилася легкою, бо численні угоди між країнами зазвичай визнавали «сфери впливу» кожної з них, конкуренція між різними країнами в Африці час від часу породжувала між ними конфлікти.

На півдні Африки, де існували незалежні бурські республіки Трансвааль та Оранжева, наприкінці століття знайшли золото й алмази. Виник конфлікт інтересів між Великою Британією й Німеччиною. Англійці почали готуватися до нападу. Проте в 1899 р. Трансвааль та Оранжева неочікувано оголосили

Озброєний загін бурів. Фото. 1890-і роки

Англії війну. У перші місяці війни об’єднана 40-тисячна армія бурів завдала поразки 30-тисячному англійському війську. У 1900 р. англійці, отримавши підкріплення, захопили спочатку столицю Оранжевої республіки м. Блумфонтейн, а потім столицю Трансваалю м. Преторію. Бури розпочали партизанську війну. У відповідь британська армія, аби зламати опір бурів, застосовувала репресії проти мирного населення, яке співчувало партизанам, — спалювала ферми, забирала худобу. Війна завершилася підписанням наприкінці травня 1902 р. мирного договору, за яким республіки втратили незалежність і стали британськими колоніями.

Колоніальні держави укладали між собою угоди, згідно з якими у своїх «сферах впливу» не лише мали право вилучати сировину, продавати свої товари, а й мусили лікувати місцевих жителів, дбати про них. Проте часто гору брала жадібність.

Так, незалежна держава Конго, віддана під контроль Бельгії, була багата на каучук і слонову кістку. Бельгійський король Леопольд II вирішив одноосібно привласнити всі ці багатства. Місцеві жителі сплачували високі податки, їх примушували працювати провідниками в непрохідних хащах, вирубувати ліс і добувати каучук.

Чутки про жорстокість бельгійців у Конго набули розголосу й спричинили міжнародний скандал. Але поки європейські лідери обговорювали ситуацію, винищення бельгійцями аборигенів тривало. За 15 років майже 3 млн аборигенів померли від хвороб, катувань чи були розстріляні. Леопольд II відбувся тим, що за 2 млн англійських фунтів стерлінгів продав право на управління Конго парламенту Бельгії. Раніше він щороку клав до власної кишені сотні тисяч фунтів стерлінгів.

Для узгодження планів щодо Африки та визначення сфер впливу німецький канцлер О. фон Бісмарк ініціював Берлінську конференцію (1884-1885). Карти, якими користувалися на конференції, виявилися недосконалими, оскільки часто йшлося про не позначену на карті Африки країну. Дивовижно, але африканські держави донині мають кордони, накреслені в Берліні в далекому 1885 р.

• Практична частина

• Проаналізуйте діаграму. Які європейські країни на початку XX ст. мали найбільші колоніальні володіння на Африканському континенті? Поясніть, чому.

Колоніальні володіння європейських держав в Африці (1914)

• Базова інформація

Африка — яскравий приклад швидкого підкорення цілого континенту. На початку XIX ст. європейська присутність в Африці обмежувалася заснуванням торгових поселень уздовж узбережжя. Європейці споряджали в глиб континенту наукові експедиції, а також збройні загони, аби засвідчити свою присутність в Африці. Європейські країни поділили континент, провівши кордони по прямій через африканські суспільства, які існували там здавна. Причина була простою: кожна європейська держава хотіла отримати доступ до ресурсів в Африці, і тому вони малювали на карті прямі лінії за допомогою лінійки, щоб спростити позначення зон своїх інтересів й уникнути міждержавних сутичок. Інтереси місцевих народів при цьому цілком ігнорувалися, колоніальна експансія видавалася за бажання «цивілізувати варварські народи».

Загалом до 1914 р. весь Африканський континент, за винятком Абіссінії (Ефіопії) і Ліберії, був поділений між європейськими державами.

• Практична частина

• Прочитайте твердження про наслідки для Африканського континенту колоніального панування європейських держав (1-10). Які, на Вашу думку, наслідки були позитивними, а які негативними? Заповніть у зошиті таблицю, уписавши в її графи номери відповідних тверджень.

1. Було значною мірою припинено міжплемінні війни місцевих жителів.

2. Утручання колонізаторів у незрозумілий і чужий для них світ призвело до руйнування традиційних сімейних, релігійних і побутових звичаїв корінного населення колоній.

3. Європейська медицина допомогла побороти небезпечні хвороби, у колоніях з’явилися лікарні, місцеве населення навчалося грамоти.

4. Європейські колонізатори безперешкодно вивозили з колоній золото, срібло, іншу цінну сировину.

5. Запровадження колоніальних адміністрацій підірвало традиційне державне управління місцевих народів.

6. Колоніальне проникнення європейців сприяло подоланню багатовікової замкнутості народів Африки й Сходу. У XIX ст. цілі континенти включалися в загальносвітове виробництво й торгівлю.

7. Колонізовані народи втратили незалежність. Місцевих жителів безжально експлуатували й навіть винищували. Донині прикладом нічим не виправданої жорстокості є поведінка бельгійських колонізаторів у Конго.

8. Корінні народи долучалися до передових на той час способів господарювання, сучасних технічних досягнень: залізниці, поштовий зв’язок, навігація, телеграф, великі судноплавні канали.

9. Продаж європейських фабричних товарів призвів до занепаду традиційних місцевих ремесл, утрати надбань давніх східних цивілізацій.

10. Переселенці з Європи й Америки ознайомилися з багатою культурою аборигенів, що сприяло взаємопроникненню й збагаченню культур.

• Зробіть загальний висновок про місце колоніалізму в історії людства.

УЗАГАЛЬНЕННЯ

до розділу III «Модернізація країн Європи й Америки в останній третині XIX — на початку XX ст. "Пробудження Азії”»

В останній третині XIX — на початку XX ст. у світовому розвитку виразно проявилися декілька важливих тенденцій.

Значно прискорився розвиток матеріального виробництва, відбулася технічна революція в транспортній галузі (див. табл).

Розвиток залізничного сполучення, км залізничних колій

У 90-х роках XIX ст. на міжнародній арені з’явився новий потужний гравець — США, які стали світовим лідером замість Великої Британії. Як не дивно, але найбільше цьому посприяла сама Англія. По-перше, вона домоглася знищення залишків іспанського колоніалізму в Західній півкулі й запобігала появі нових європейських колоніальних імперій. По-друге, британська політика «відкритих дверей» у Китаї після «опіумних» воєн забезпечила Сполученим Штатам у середині століття вигоди на китайському ринку. По-третє, рівні для всіх країн правила світової торгівлі, яких домагалася Англія, були вигідними для США, чиї товари були дешевшими та якіснішими (див. табл.).

Питома вага провідних країн у світовому промисловому виробництві, %

До кінця XIX ст. панівне становище в економічному житті посіли акціонерні компанії; змінилася роль банків — вони стали потужними фінансовими центрами. Виникла фінансова олігархія.

Зріс рівень кваліфікації робітників. Поява нових галузей, упровадження у виробництво новітніх технологій передбачали підвищення кваліфікації працівників. Високим рівнем кваліфікації вирізнялися німецькі й англійські робітники.

Остання третина XIX ст. характеризувалася глибокими якісними змінами: швидким зростанням продуктивних сил, формуванням світового ринку, появою нової форми організації господарювання — .монополій, які стали джерелом загострення суперечностей між державами та розв’язування воєн. Монополії виникали не тільки в розвинених індустріальних країнах, а й у країнах із середнім рівнем економічного розвитку. У США проти засилля монополій навіть були прийняті спеціальні антитрестівські закони (закон Шермана та ін.).

Сформувалися й паралельно існували різні форми державного управління: конституційна чи парламентська монархія (Велика Британія), президентська республіка (США), парламентська республіка (Франція).

На початок XX ст. у більшості європейських країн та на Американському континенті громадяни мали політичні свободи, влада поділялася на законодавчу, виконавчу й судову; діяли парламенти. Абсолютних монархій у Європі майже не залишилося. Виняток — Росія. Парламентський режим був установлений як у республіках, так і в конституційних монархіях.

Загалом США, Велика Британія та Франція були демократичними державами, Німеччина й Австро-Угорщина наближалися до демократії, а Росія робила перші кроки на шляху до неї (див. табл.).

У XX ст. тривав бурхливий розвиток індустріальної цивілізації. Ринкове господарство стало основним регулятором товарного виробництва. Однак час від часу, в умовах криз, держава активно втручалася в економіку. Індустріальна цивілізація, яка прийшла на зміну аграрній, зумовила панування машинного виробництва й істотне поглиблення поділу праці. Вона вивела в лідери світового розвитку спочатку Англію, а згодом США.

За рівнем соціально-економічного розвитку країни, у яких на початку XX ст. інтенсивно відбувався процес індустріалізації, умовно поділяють на три групи («ешелони») (див. схему).

Індустріальний розвиток змінив соціальну структуру суспільства, посилив розрив у рівні розвитку економіки й матеріального життя людей в різних країнах; спричинив напруженість у відносинах між державами, створив передумови визрівання міждержавних конфліктів і воєн.

Посилювався імперіалізм та експансіонізм. Німеччина, Італія та Японія на початку століття відверто змагалися за місце під сонцем. Росія «перетравлювала» раніше анексовані території.

Важливими подіями в історії XIX ст. були здобуття незалежності колоніями Іспанії й Португалії в Латинській Америці. Однак з колоніалізмом не було покінчено. Більше того, до кінця XIX ст. оформилася колоніальна система провідних країн, завершився територіальний поділ світу.

У другій половині XIX ст. в Європі тривав процес оформлення національних держав. У цей період сформувалися держави, які пізніше відіграли важливу й водночас суперечливу роль у розвитку цивілізації, — Німеччина й Італія.

Наприкінці XIX ст. усталилася система світового господарства. Індустріалізація зачепила всі сфери життя суспільства, вирішивши й водночас породивши чимало проблем. Друга половина XIX ст. — час оптимізму в європейському суспільстві й у США. Американці та європейці вірили в прогрес, у всемогутність техніки й людського генія, упевнено дивились у майбутнє.

Загальним явищем у розвитку цивілізації в XIX та на початку XX ст. було формування засад громадянського суспільства. В Англії та США це відбувалося еволюційним шляхом, натомість у Франції — через революційні потрясіння.

На початку 30-х років XIX ст. французький історик А. де Токвіль відвідав Сполучені Літати Америки. Його вразило, що американці створили численні добровільні господарські, релігійні, політичні, культурні й спортивні об’єднання та асоціації. Американське громадянське суспільство й держава були природними союзниками. Такий союз є запорукою прогресу кожної країни.

«Пробудження Азії» відбувалося під впливом того, що починаючи з другої половини XIX ст. в Османській імперії, Японії, Китаї, Індії відбувався болісний перехід до індустріальних, ринкових способів господарювання.

Завдяки рішучим реформам в останній чверті XIX ст. (реформи Мейдзі) у Японії була створена оригінальна економічна модель, що поєднала західні ринкові елементи з японськими національними традиціями.

Синьхайська революція 1911 р. розпочала період рішучих перетворень у Китаї на тлі збереження традиційного для китайського суспільства менталітету.

В Османській імперії внаслідок революції 1908-1909 рр. були відновлені парламент і конституція 1867 р. Молодотурки отримали депутатські місця в парламенті. Однак радикальних змін у турецькому суспільстві не відбулося, внутрішня й зовнішня політика молодотурків, їхнє ставлення до національних меншин похитнули авторитет уряду.

В Індії через незадоволення населення колоніальними порядками вибухнуло повстання сипаїв (1857-1858), унаслідок якого було ліквідовано британську Ост-Індську компанію й проголошено Індію віце-королівством.

Отже, розвиток країн Азії на межі ХІХ-ХХ ст. мав чимало особливостей і був забарвлений національним колоритом. Розуміння цих особливостей важливе для того, щоб історично коректно оцінювати специфіку національних рухів і демократичних революцій у країнах Сходу.

скачать dle 11.0фильмы бесплатно