§10. Революція 1848 р. у Франції. Друга республіка та Друга імперія

У 1848 р. Франція вкотре довела, що вона визначає політичний розвиток Європи. Країна вперше у світі продемонструвала кривавий розкол між революціонерами. Крім того, французи показали приклад того, яку результаті антимонархічного повстання до влади може прийти новий король.

Варто пригадати! 1. Чому революція 1830 р. не привела до проголошення республіки? 2. Чому Луї-Філіппа називали «король-банкір»?

1. Причини та початок революції.

Режим Липневої монархії майже не зберігав феодальних пережитків і проводив буржуазну політику. Однак ця політика забезпечувала інтереси лише частини буржуазії, а основна маса населення була позбавлена права голосу й можливості впливати на життя в країні. Численні вимоги скасування виборчого цензу влада завжди рішуче відкидала. Поки економічна ситуація в країні була стабільною, король міцно тримав владу у своїх руках, дозволяючи навіть широку свободу слова.

Проте в другій половині 40-х рр. XIX ст. неврожаї призвели до значного зростання цін на продовольство, і стабільність похитнулася. Населення, особливо робітничі квартали Парижа, відкрито виражали своє невдоволення. Цим і скористалася опозиція, яка складалася з ліберальних республіканців, що об’єднувалися навколо газети «Насьйональ», і радикалів, що видавали газету «Реформа».

У 1847 р. представники опозиції розпочали «бенкетну кампанію» (мал. 1). Вони проводили великі відкриті застілля, на яких проголошували політичні вимоги, передусім щодо зміни виборчого закону. Такі застілля відвідували сотні й навіть тисячі людей. Іноді це перетворювалося на акції відкритої непокори владі. На початку 1848 р. уряд заборонив проведення великого бенкету. Незважаючи на те, що організатори кампанії не з’явилися на бенкет, тисячі парижан розпочали політичну маніфестацію. Уряд віддав наказ розігнати незаконні збори, але Національна гвардія відмовилася це робити. Наляканий король відправив у відставку уряд Ф. Гізо, і натовп парижан вийшов на вулиці міста. Несподівано охорона будинку міністерства закордонних справ, у якому розміщувалася резиденція Ф. Гізо, відкрила вогонь по людях. У відповідь Париж повстав.

Мал. 1. Бенкет французької опозиції. Середина XIX ст.

Мал. 2. Лідери Тимчасового уряду відмовляються визнати червоний прапор як прапор Республіки.

24 лютого повсталі парижани, підтримані Національною гвардією, рушили на штурм королівського палацу Тюїльрі. Луї-Філіпп зрікся престолу на користь свого онука та втік із міста. Повсталі захопили королівський палац, витягли трон та урочисто спалили його на площі Бастилії.

У той самий час палата депутатів, що боялася народу не менше за короля, уже готувалася призначити новим правителем онука Луї-Філіппа І. Проте юрба парижан увірвалася на засідання й почала вимагати проголошення республіки. Більшість депутатів розбіглася, але інші рушили до паризької ратуші, де створили Тимчасовий уряд, що складався з поміркованих республіканців і радикалів. Уперше в історії світу до уряду увійшов соціаліст Луї Блан (1811—1882) і представник робітників Олександр Альбер (1815—1895).

ДЛЯ ДОПИТЛИВИХ

Перший постріл

У ніч із 23 на 24 лютого 1848 р. в Парижі раптом розпочалася стрілянина. За офіційною версією революціонерів, солдати відкрили вогонь по беззахисному народу, що мирно ходив вулицями Парижа. Насправді «мирна» юрба була непогано озброєна й рушила пізньої ночі до будинку міністерства з гаслами «Геть Гізо!», який і так уже був відправлений у відставку. Солдати, що охороняли будинок міністерства, заблокували підходи до нього, але стріляти не починали. Велися переговори між армійським полковником і ватажками натовпу — національними гвардійцями. Саме під час переговорів пролунав перший постріл, який поранив солдата. У відповідь армія відкрила вогонь, у результаті чого загинуло 16 демонстрантів. Тіла загиблих почали возити вулицями Парижа, закликаючи народ до повстання. Лідери опозиції, які до цього часу не брали участі в протестах, раптом їх очолили.

Однак поміркована більшість в уряді не поспішала проголошувати республіку, стверджуючи, що це можуть зробити лише спеціально скликані Установчі збори. 25 лютого демонстрація паризьких робітників, небезпідставно боячись обману (як це сталося в 1830 р.), оточила ратушу й зажадала негайного встановлення республіки. Тимчасовий уряд погодився на їхні вимоги, але відмовився замінити трикольоровий прапор Франції на червоний прапор робітничого руху із часів повстання ліонських ткачів (мал. 2). Замість цього до французького триколору прикріпили червону розетку. Незабаром були оголошені вибори до Установчих зборів, що ґрунтувалися на загальному праві голосу для чоловіків, які досягли 21 року.

Активні дії радикалів і робітників Парижа не тільки привели до падіння Липневої монархії, але й дозволили проголосити республіку.

2. Тимчасовий уряд і Червневе повстання.

Домігшись проголошення республіки, радикали почали вимагати від Тимчасового уряду виконати вимоги робітників про гарантії права на працю. Незважаючи на те що більшість уряду виступала проти пропозицій радикалів і соціалістів, він був змушений погодитися на умови озброєного натовпу. Була створена комісія з робітничого питання на чолі з Луї Бланом (Люксембурзька комісія). Під її впливом уряд скоротив робочий день у Парижі до 10 годин, а в провінції — до 11 годин та знизив ціни на хліб. 26 лютого 1848 р. Тимчасовий уряд частково виконав обіцянку гарантувати населенню право на працю — були створені «національні майстерні». Будь-який безробітний француз міг прийти до такої майстерні й отримати роботу, за яку платили два франки на день. Буржуазна більшість Тимчасового уряду рішуче заперечувала гарантії права на працю, адже загроза безробіття давала змогу легко знаходити робітників, що працювали за мінімальну оплату. Тому «національні майстерні» навмисно організовувалися дуже незручно: робітники займалися переважно грабарством, робота була не щодня, а оплата праці поступово знижувалася. Крім того, уряд увів спеціальний 45% -й податок на землевласників та орендарів, заявивши селянам, що гроші підуть на розвиток «національних майстерень».

У квітні відбулися вибори в Установчі збори, на яких перемогли представники ліберальних республіканців, за ними йшли монархісти. Селянство, незадоволене новим податком, не проголосувало за радикалів і соціалістів. Установчі збори обрали Виконавчу комісію із п’яти осіб, до якої увійшли противники поступок робітникам. У зовнішній політиці збори заявили про підтримку революційних рухів у Європі. 15 травня 1848 р. радикали й соціалісти провели масштабну демонстрацію робітників. Демонстранти заявили про розпуск Установчих зборів та оголосили про формування нового уряду, але частини Національної гвардії розігнали демонстрантів і заарештували лідерів робітників.

21 червня Установчі збори розпустили «національні майстерні» та запропонували безробітним ставати до лав армії або їхати на осушення боліт у провінцію. У відповідь 23 червня 1848 р. в передмістях Парижа спалахнуло повстання робітників. Вулиці міста знову перекрили барикади, парижани під керівництвом бригадирів «національних майстерень» створили збройні загони (мал. 3).

Мал. 3. Барикади під час Червневого повстання 1848 р.

Установчі збори передали всю владу генералу Луї Кавеньяку (1802—1857), якому було доручено придушити повстання. Позбавлені єдиного керівництва, робітники не могли довго протистояти частинам регулярної армії та Національної гвардії. До 26 червня був узятий останній оплот опору робітників — Сент-Антуанське передмістя. Солдати сотнями розстрілювали робітників без суду й слідства. Усього загинуло понад 11 тис. осіб, більше ніж 10 тис. повсталих було заарештовано.

Червневе повстання засвідчило остаточний розрив між французькою буржуазією та робітниками.

3. Друга республіка.

Розгромивши повстання, Установчі збори скасували обмеження робочого дня, розпустили «національні майстерні» в провінції. Восени було прийнято конституцію Другої республіки, що була витримана в демократичних традиціях Великої французької революції: вводилися основні права і свободи, загальне виборче право для чоловіків, однопалатні Законодавчі збори. Проте налякані робітничими виступами Установчі збори запровадили посаду голови держави — президента, якого обирали всенародним голосуванням. Вважалося, що сильний правитель зможе приборкати народні невдоволення.

На президентських виборах у грудні 1848 р. лідери Установчих зборів робили ставку на кандидатуру генерала Л. Кавеньяка, який придушив робітниче повстання. Фактично саме під його особу до конституції і включили посаду президента. Однак несподівано для всіх перемогу на виборах із величезною перевагою здобув Луї-Наполеон Бонапарт (1808—1873), племінник імператора Наполеона І. За нього проголосували не тільки бонапартисти, яких завжди було багато у Франції, але і селяни, які пам’ятали спокійні роки Першої імперії, і радикали, і соціалісти, які ненавиділи генерала Л. Кавеньяка. Так, президентом Другої республіки стала людина, яка ретельно приховувала свої монархічні наміри.

Відразу після свого призначення Луї-Наполеон домігся виборів у Законодавчі збори, у яких більшість отримали консерватори-монархісти, так звана «Партія порядку». Однак майже 200 місць у парламенті посіли радикали й соціалісти, що об’єдналися в союз «Нова гора», названий так на честь відомих якобінців Конвенту епохи Великої французької революції. «Нова гора» відстоювала інтереси народу, вимагаючи запровадження права на працю. Її депутати обвинувачували Луї Бонапарта у спробах захоплення влади. Проте президент розправився з радикалами руками консервативної частини Законодавчих зборів. У відповідь на демонстрацію радикалів у Парижі збори дали дозвіл на арешт найактивніших представників «Нової гори».

Розгром лівої опозиції полегшив Луї-Наполеону шлях до захоплення влади, але він не міг одразу впоратися з консерваторами. Більшість із них були монархістами, і лише частина підтримувала Бонапарта. Решту складали легітимісти — прихильники Бурбонів та орлеаністи — прихильники Орлеанської династії. Тому президент дозволяв Законодавчим зборам приймати антидемократичні закони, що викликали обурення народу.

Законодавчі збори скасували загальне виборче право, увівши трирічний ценз проживання на одному місці для виборця. Цей закон позбавляв виборчого права саме робітників, які часто змінювали місце роботи, а отже й місце проживання. Була значно обмежена свобода слова, розширилися права католицької церкви в системі шкільної освіти. У зовнішній політиці республіканська Франція всупереч усім проголошеним принципам направила своїх солдатів на придушення революції в Папській області Італії. Французька армія приборкала повстання та відновила світську владу папи римського.

Луї-Наполеону завжди вдавалося виглядати в очах людей противником реакційних рішень і захисником прав народу. Саме під таким приводом 2 грудня 1851 р. президент здійснив державний переворот.

Законодавчі збори було розпущено, лідерів опозиції заарештовано, спроби опору жорстоко придушувалися поліцією. Наполеон оголосив про відновлення загального виборчого права та введення в країні воєнного стану. Наприкінці грудня президент за прикладом свого дядька провів опитування населення (плебісцит), на якому понад 90 % французів підтримали рішення Луї-Наполеона. Французам Бонапарт здавався все-таки меншим лихом, ніж реакційні Законодавчі збори. Незабаром була прийнята нова конституція, що значно розширювала повноваження президента. Однак племінник Наполеона І мав значно вищу мету. У листопаді 1852 р. був проведений новий плебісцит, на якому народ абсолютною більшістю підтримав пропозицію щодо перетворення Франції на імперію.

2 грудня 1852 р. президент Луї-Наполеон Бонапарт був проголошений імператором французів під ім’ям Наполеона III (1852—1870 рр.) (мал. 4).

Проголошення Луї-Наполеона імператором засвідчило, що різні верстви населення Франції пов'язували успішний розвиток країни із сильною одноосібною владою, подібною до влади Наполеона І.

ЛЮДИ, СПРАВИ, ІДЕЇ

Мал. 4. Імператор Наполеон III.

Президент-маніпулятор

Луї-Наполеон Бонапарт уміло приховував свої справжні цілі. Ось як він звертався до народу, виправдовуючи переворот 1851 р.: «...Отже, я чесно звертаюсь до всього народу й говорю вам: якщо ви хочете зберегти це неспокійне становище, що принижує нашу гідність, ставить під загрозу наше майбутнє, то вибирайте іншого на моє місце, бо я не хочу влади, неспроможної робити добро, влади, що накладає на мене відповідальність за дії, запобігти яким я не маю сил, і яка не дозволяє мені розпоряджатися кермом у той час, коли я бачу, що корабель пливе до загибелі...».

4. Друга імперія.

Франція епохи Другої імперії була конституційною монархією із загальним виборчим правом для чоловіків. Спосіб формування й повноваження органів законодавчої влади виглядали настільки заплутаними й невизначеними, що вся реальна влада була зосереджена в руках імператора. Нижня палата представницького органу влади — Законодавчий корпус — фактично не мала повноважень для впливу на управління країною. У країні діяв жорстокий поліцейський режим, була обмежена свобода слова й друку. Навіть якщо на виборах у Законодавчий корпус проходив представник республіканців, він міг і не стати депутатом.

Усі депутати мали приносити присягу на вірність імператору, але це суперечило переконанням багатьох республіканців, тому вони відмовлялися від цієї процедури. Чимало представників опозиції, у тому числі великий французький письменник Віктор Гюго, були змушені емігрувати з країни. У 60-ті рр. XIX ст. влада значно розширила повноваження законодавчої влади, прийняла більш ліберальний закон про друк. Поступово представники опозиції отримали все більше місць у Законодавчому корпусі.

Французька влада багато уваги приділяла економічному розвитку. За часів Другої імперії довжина залізниць виросла в 6 разів, кількість парових машин — у 5 разів. Високими темпами розвивалася гірничодобувна й металургійна промисловість. Так, у 70-ті рр. XIX ст. у Франції завершився промисловий переворот, а за темпами зростання виробництва Франція навіть обігнала Англію. Вдала політика імператора у сфері зовнішньої торгівлі дозволила значно збільшити зовнішньоторговельний обіг. Наполеон III був прихильником фрітрейдерства й домігся зниження мит на торгівлю з Англією та Бельгією, незважаючи на протести власної буржуазії. Поступово французька промисловість і сільське господарство змогли успішно конкурувати на зовнішніх ринках.

У французьких провінціях прискорилися процеси розшарування селянства. Частина населення втрачала землю й перетворювалася на сільськогосподарських робітників — батраків, або йшла працювати на заводи в місто. Проте більшість селян не бажала відмовлятися від свого головного здобутку періоду Великої французької революції. Характерною особливістю Франції тієї доби залишалося переважання в селі дрібних селян — власників землі. Частка таких господарств перевищувала 80 %.

Розвиток промисловості сприяв зростанню міського населення, збільшенню кількості найманих робітників. За допомогою політики поступок і репресій, якщо була така необхідність, владі вдавалося стримувати французький пролетаріат від активної участі в політичній боротьбі.

Ще однією характерною рисою економіки Франції стало збільшення банківського капіталу: за темпами зростання він випередив промисловість. Французькі банки не тільки кредитували власну промисловість, але й активно вкладали гроші в колонії та економіку європейських держав.

Внутрішня політика Наполеона III дозволила Франції прискорити темпи економічного розвитку.

ДЛЯ ДОПИТЛИВИХ

Мал. 5. Шоколадна фабрика в Парижі.

Бонапартизм

Внутрішню політику, яку проводив Наполеон III, часто називають бонапартизмом. Її суть полягала в лавіруванні влади між інтересами різних соціальних груп. Сам Наполеон III не тільки заявляв, але й демонстрував, що не віддає перевагу жодній соціальній групі або класу, а є імператором усіх французів. Тому правитель міг піти на поступки, наприклад робітникам, навіть без вимог із боку опозиції. Так, підтверджуючи слова про те, що імперія захищає «інтереси трудящих», французька влада організувала поїздку їхніх представників на Всесвітню виставку в Лондон. Крім того, у 1864 р. було скасовано чинний ще із часів Великої французької революції закон про заборону страйків і робітничих профспілок. Насправді ж опорою режиму Наполеона III, як і режиму його дядька, були армія, чиновницький апарат, буржуазія та селяни-власники. Проте талант оратора дав змогу Наполеону III тривалий час підтримувати видимість управління країною в інтересах більшості французів.

Мал. 6. Наполеон III у битві під Сольферіно. 1859 р.

У зовнішній політиці Наполеон III намагався наслідувати свого великого дядька, хоча він не мав для цього достатньо хисту й сили характеру. На щастя для французів, імператор не збирався втягувати їх у нову кампанію із завоювання Європи, але воєнні дії французька армія вела майже безперервно. На відміну від Наполеона І, Наполеон III намагався зберегти дружні відносини з Великою Британією, й обидві країни часто виступали союзницями. Наполеону вдалося залучити Англію та Сардинію до Кримської війни з Росією, що завершилася перемогою коаліції. Кримська війна значно підвищила авторитет Другої імперії в Європі. Остаточно зміцнила вплив Франції на континенті переможна війна з Австрійською імперією в 1859 р., коли французи в союзі із Сардинським королівством розгромили австрійські війська під Сольферіно (мал. 6). Сардинське королівство передало Франції Ніццу й Савойю.

Успішно розвивалося й становлення Французької колоніальної імперії: Наполеон III захопив Алжир у Північній Африці, Індокитай у Південно-Східній Азії, посилився французький вплив у Туреччині, Китаї та Японії. Символом колоніальної та економічної могутності Другої імперії стало успішне будівництво Суецького каналу, що був відкритий у 1869 р. Однак імпульсивність і схильність імператора до авантюр усе частіше призводили до зовнішньополітичних невдач. Зазнали провалу багаторічна спроба закріпити вплив Франції в Мексиці, а також намір Наполеона III підтримати польське повстання в 1863 р. Проте головною поразкою імператора було те, що він не тільки нічого не зміг протиставити посиленню Пруссії, але й розгубив до цього часу всіх можливих союзників.

Незважаючи на значні зовнішньополітичні успіхи Франції в 50-ті рр. XIX ст., наприкінці 60-х рр. Наполеон III не зміг забезпечити захист французьких інтересів у Європі.

ЗАПИТАННЯ Й ЗАВДАННЯ

1. Назвіть причини революції у Франції в 1848 р. 2. Чому не вдалося зберегти монархію в країні в 1848 р.? 3. Чому французьку буржуазію не влаштовувало створення «національних майстерень»? 4. Назвіть наслідки Червневого повстання паризьких робітників. 5. Які верстви населення могли підтримувати проголошення Другої імперії? Чому? 6*. Вчені порівнюють державний переворот Луї Бонапарта 2 грудня 1851 р. з переворотом Наполеона І 18 брюмера. Чи доцільне таке зіставлення? 7. Що таке бонапартизм? Визначте його основні риси. 8. Що дало змогу Франції посилити свій економічний розвиток у 50—60-ті рр. XIX ст.? 9. Охарактеризуйте основні напрямки зовнішньої політики Франції епохи Другої імперії.

ІСТОРІЯ В ДОКУМЕНТАХ

Декрет про національний прапор Франції (24 лютого 1848 р.)

Тимчасовий уряд оголошує, що національним прапором є трикольоровий прапор, кольори якого будуть відновлені в порядку, прийнятому французькою Республікою.

Як емблема об'єднання та на знак вдячної пам'яті про останній акт революції члени Тимчасового уряду й інші представники влади носитимуть червону розетку, яка також буде прикріплена до древка прапора.

1. Про яку червону розетку йдеться в документі? 2. Які ще були пропозиції щодо вигляду прапора Республіки?

скачать dle 11.0фильмы бесплатно