§9. Франція, німецькі держави, Австрійська імперія у 20—40-х рр. XIX ст.

На Віденському конгресі країни — переможниці Наполеона спробували зупинити хід європейської історії, скасувавши більшість революційних змін. Священний союз був створений саме для того, щоб протидіяти новим революціям. Проте історія показала, що монархи вже не могли повністю контролювати не тільки чужі, але й власні народи.

Варто пригадати! 1. Назвіть причини «ста днів» Наполеона. 2. Які наслідки мав Віденський конгрес для Австрії та Пруссії? (§4)

1. Режим Реставрації та Липнева революція.

Поразка Наполеона під Ватерлоо дозволила Людовіку XVIII вдруге повернутися до влади у Франції. Полки й піхотні корпуси королівської армії, які переходили на бік скинутого імператора, переконали Бурбонів, що повна реставрація (відновлення) «старого порядку» у Франції неможлива. Дворяни, що повернулися, не могли відмовитися від особистої помсти: з армії було звільнено багато наполеонівських офіцерів, активних учасників революції заарештовували та навіть засуджували до страти. Проте влада так і не зважилася повернути дворянам землі й інше майно. Крім того, король дотримувався Хартії 1814 року, що обмежувала його владу.

Після короткого спалаху контрреволюційного терору уряд провів низку ліберальних реформ: було збільшено кількість виборців, прийнято закон про друк, під контроль парламенту поставлено бюджет країни, до королівського двору допустили нове наполеонівське дворянство. У цих діях уряд спирався на короля й депутатів — прибічників конституційної монархії. їм протистояли депутати-ультрароялісти — прихильники відновлення абсолютної монархії, яких підтримував брат короля.

За часів правління Людовіка XVIII стабільність в управлінні країною ще вдавалося зберігати. Однак після смерті монарха в 1824 р. новим королем став його брат Карл X (1824—1830 рр.), прихильник ультрароялістів. Новий правитель не приховував свого невдоволення обмеженням влади короля та прагнув розширити свої повноваження. Проте більшість населення країни, у тому числі буржуазія, виступали проти посилення королівської влади й розширення прав дворянства. Із кожними виборами до нижньої палати парламенту представники ліберальної опозиції отримували все більше місць. На виборах 1830 р. вони здобули більшість у палаті представників. Поразка ультрароялістів змусила короля перейти до рішучих дій.

Мал. 1. Країни Європи в 1815—1847 рр.

26 липня 1830 р. Карл X підписав укази (ордонансы) про розпуск палати депутатів, зменшення числа виборців і значне обмеження свободи слова.

Такі заходи короля стали приводом до нової революції у Франції. Уже 27 липня 1830 р. в Парижі спалахнуло повстання, до якого закликали журналісти й депутати. У місті з’явилися барикади, на бік революції перейшла частина солдатів (мал. 2). Загони повсталих очолив герой революції 1789 р. Ж. Лафаєт. Уже на третій день місто опинилося в руках революціонерів, Карл X утік і невдовзі зрікся престолу.

За три дні влада Бурбонів, установлена на багнетах антинаполеонівської коаліції, впала.

2. Липнева монархія Луї-Філіппа І.

Депутати побоювалися, що паризька біднота, яка брала активну участь у Липневій революції, вимагатиме встановлення республіки, тому поспішили посадити на трон родича Бурбонів Луї-Філіппа Орлеанського. Новий монарх був проголошений королем Франції Луї-Філіппом І (1830—1848 рр.).

Перші десять років після революції нова влада придушувала виступи своїх супротивників, які прагнули скинути Луї-Філіппа І. Повстання час від часу піднімали прихильники і Республіки, і Бурбонів, і Наполеона. Однак вони не підтримували одне одного, тому королю вдалося впоратися з ними поодинці. Поліпшення економічної ситуації наприкінці 30-х рр. XIX ст. дало змогу стабілізувати становище в країні.

Правління короля Луї-Філіппа Орлеанського, яке називають Липневою монархією, стало епохою панування великої буржуазії, адже й сам король не був далеким від фінансових операцій. Збільшилася кількість виборців за рахунок представників буржуазії, було відновлене місцеве самоврядування, значно розширені права преси, обмежений фінансовий вплив католицької церкви. Проте влада відмовлялася йти на зниження або скасування майнового цензу, тим самим не допускаючи до виборів дрібну буржуазію та робітників. Натомість один із королівських міністрів Ф. Гізо звернувся до народу із закликом: «Збагачуйтеся!». Малося на увазі, що розбагатілий француз уже міг подолати майновий ценз і брати участь у виборах.

ЛЮДИ, СПРАВИ, ІДЕЇ

Король-громадянин

Луї-Філіпп Орлеанський, незважаючи на належність до молодшої гілки королівської династії Бурбонів, повністю підтримав Велику французьку революцію 1798 р. Він, як і його батько, відмовився від усіх титулів і взяв прізвище Егаліте («рівність»). Луї-Філіпп вступив у Національну гвардію, Якобінський клуб і взяв участь у битві під Вальмі проти інтервентів. Проте через зраду генерала Ш. Ф. Дюмур'є Республіці Луї-Філіппу довелося втекти із країни, хоча у змові він особисто участі не брав. У роки Реставрації Бурбонів він приїхав у Францію та повернув собі більшу частину фамільної власності. При цьому Луї-Філіпп не приховував своїх ліберальних поглядів і негативного ставлення до реакційних дій ультра роялісті в. Його будинок став одним з основних місць зустрічей ліберальних опозиціонерів. Ставши королем, Луї-Філіпп намагався дотримуватися законів країни без обмеження основних свобод громадян, незважаючи на численні повстання й замахи на нього. При цьому Луї-Філіпп, як справжній буржуазний король, не забував про примноження своїх особистих статків. Із віком Луї-Філіпп помітно погладшав, за що отримав уже інше прізвисько — «король-груша».

Гасло «Збагачуйтеся!» можна вважати девізом правління Луї-Філіппа І.

Французька влада дійсно прагнула створити умови для розвитку економіки. У країні прискорилися темпи промислового перевороту, значно збільшилася кількість заводів і фабрик, виріс обсяг зовнішньої торгівлі. Уряд багато уваги приділяв будівництву залізниць, каналів. Поступово зростало число виборців, але поліпшення життя стосувалося насамперед великої буржуазії. Робітники, найняті на нові заводи й фабрики, продовжували отримувати мізерну платню.

Свідченням вкрай тяжкого становища стали повстання ткачів у Ліоні. Гаслом першого Ліонського повстання в 1831 р. став девіз «Жити працюючи — або вмерти борючись!» (мал. 3). Влада придушила виступ, але була змушена піти на деякі поступки. Повстання 1834 р. закінчилося сутичками в місті між робітниками та армією. Повсталі висували тепер не тільки вимоги підвищення заробітної плати, але й гасла проголошення республіки. Незважаючи на те що повстання було придушене за допомогою артилерії, робітничий рух набирав сили.

Мал. 2. Барикади в Парижі 27 липня 1830 р.

Мал. 3. Повстання ліонських ткачів. 1831 р.

У 40-ві рр. XIX ст. у суспільстві Франції посилилася вимога введення загального виборчого права, почали виникати численні підпільні соціалістичні організації. Проте король та уряд не збиралися задовольняти вимоги народу. Крім того, уряди в ті часи проводили консервативну політику, у колах влади панувала корупція — навіть міністри не приховували, що продають державні посади.

Мал. 4. Механічні майстерні в замку Веттер (Німеччина).

До кінця 40-х рр. XIX ст. у Франції посилювалося невдоволення Липневою монархією, яка діяла тільки в інтересах великої буржуазії.

3. Німецькі держави. Посилення Пруссії.

Рішення Віденського конгресу закріпили роздробленість німецьких земель, але наполеонівська епоха не минула для них безслідно. Значно збільшило свої території Королівство Пруссія, що отримало німецькі землі на заході. Кількість німецьких держав була зменшена, більшість із них увійшла в Німецький союз, у якому домінувала Австрійська імперія. Однак Прусське королівство, що значно посилилося після війн із Наполеоном, поступово почало боротьбу з Австрією за верховенство в німецьких землях. У 1834 р. був створений Німецький митний союз із частини німецьких держав на чолі з Пруссією. Незважаючи на протидію Австрії, союз давав змогу розширити торгівлю між німецькими землями та підвищував вплив Пруссії.

На початку «довгого» століття в німецьких землях розпочався промисловий переворот. Особливо активно машини впроваджувалися в західних провінціях Пруссії (мал. 4). Сильний поштовх розвитку промисловості дало будівництво залізниць, що активізувалося в 30—40-х рр. XIX ст. Поширення залізничного будівництва сприяло швидкому зростанню вугільної та металургійної промисловості, машинобудування. Незважаючи на високі темпи збільшення кількості фабрик, робочих місць усе одно не вистачало. Тому жителі німецьких держав масово емігрували за кордон.

Ще під час наполеонівських війн у Пруссії, а потім і в деяких інших німецьких державах були проведені аграрні реформи. Селяни отримали особисту свободу, але земля залишилася в руках поміщиків, яких у Пруссії називали юнкерами. Юнкерські господарства поставляли сільськогосподарську продукцію в міста, що швидко зростали, на поміщицьких ділянках працювали безземельні батраки.

Економічне зростання німецьких держав гальмувалося роздробленістю країни та феодальними пережитками. Навіть Німецький митний союз не міг усунути всі бар’єри на шляху переміщення товарів і робочої сили.

До середини XIX ст. стало очевидним, що роздробленість країни стримує розвиток економіки Німеччини.

Розвиток промисловості привів до збільшення кількості буржуазії та робітничого класу. Представники німецької буржуазії активно пропагували ідеї об’єднання країни. У німецьких землях зростало прагнення національної єдності німців. Спочатку влада Пруссії досить прихильно ставилася до національного руху за об’єднання. Особливу популярність ці ідеї завоювали серед студентської молоді, що створювала свої організації в університетах, користуючись досить ліберальними законами.

Така політика викликала невдоволення Австрії та Росії, а також консервативних кіл Пруссії. Після вбивства німецьким студентом у 1819 р. відомого драматурга й романіста Августа фон Коцебу (1761—1819), якого вважали російським шпигуном, політика Пруссії змінилася. Ліберальні реформи були припинені, обмежена свобода університетів. Прусські королі стали підтримувати Австрію в її прагненні заборонити будь-які реформи та зміни.

4. Австрійська імперія.

У 1804 р. на місці володінь австрійських Габсбургів була проголошена Австрійська імперія. Участь у численних наполеонівських війнах завдала імперії значних втрат, однак за рішенням Віденського конгресу Австрія повернула собі майже всі землі. Австрійська імперія зберегла одне з провідних місць у загальноєвропейській політиці та була однією з учасниць Священного союзу.

Внутрішню й зовнішню політику імперії в першій половині XIX ст. визначав блискучий дипломат і політик Клеменс Меттерніх (1773—1859) (мал. 5). У зовнішній політиці він робив усе можливе, щоб зберегти існуючі європейські абсолютні монархії. Його консервативні, навіть реакційні заходи стали основою всієї загальноєвропейської політики. Особливу увагу К. Меттерніх приділяв збереженню роздробленості Німеччини та Італії. Він зумів переконати прусського короля зупинити ліберальні реформи, які, на його думку, могли призвести до революції. Повстання в Італії придушувалися з надзвичайною жорстокістю. К. Меттерніху дійсно вдалося більше ніж на 30 років зупинити революційні та об’єднавчі процеси в Центральній Європі.

У внутрішній політиці Австрії зберігався такий самий консервативний курс, як і в зовнішній. Багато прогресивних реформ епохи Марії Терезії та Йосипа II були згорнуті або скасовані. У країні суворо контролювалася преса, заборонялося чимало творів німецьких авторів. Зберігався сильний вплив католицької церкви, держава переслідувала вільнодумство. Противники консервативного курсу зазнавали гонінь і незаконно утримувалися у в’язницях. Імператор Франц І (1804—1835 рр.) особисто стежив за покаранням для політичних в’язнів (мал. 6).

Метою консервативної політики австрійського уряду було збереження феодальних порядків у країні, тому вона гальмувала розвиток економіки. Хоча в 30—40-х рр. XIX ст. в Австрії розпочався промисловий переворот, промисловість розвивалася дуже повільно й лише в деяких частинах імперії. Так, у самій Австрії та Чехії будувалися нові промислові підприємства, але на інших територіях країни їх майже не було. Селяни різною мірою залишалися залежними від феодалів і потерпали від малоземелля, тому не могли піти працювати на підприємства й стати покупцями промислової продукції. Незважаючи на деякі позитивні зміни, австрійська економіка все більше відставала від провідних країн Західної Європи.

Найважливішим завданням внутрішньої політики К. Меттерніх вважав збереження єдності імперії, яка складалася з десятка різних народів. При цьому власне австрійці становили лише 25 % населення. Найкраще австрійський спосіб управління описав сам імператор Франц І: «Мої народи чужі один одному: тим краще. Вони не хворіють одночасно на ті самі хвороби... Я ставлю угорців в Італію, італійців в Угорщину, кожен стереже свого сусіда. Вони не розуміють і ненавидять одне одного. Із їхньої неприхильності народжується порядок, із їхньої ворожнечі — загальний мир».

Мал. 5. Австрійський канцлер Клеменс Меттерніх.

Мал. 6. Австрійський імператор Франц І.

Мал. 7. Церква в Естергомі (Угорщина).

Проте в XIX ст. вже було неможливо весь час ефективно використовувати політику «розділяй і володарюй». Велика французька революція сприяла розвитку національних ідей у Європі. Національне відродження охопило й більшість народів Австрійської імперії. В історії Австрії 30—40-ві рр. XIX ст. отримали назву «передберезневий період» — час сплеску національно-політичних рухів.

Особливо активно національний рух розвивався в Угорському королівстві, у якому угорських лібералів підтримувала навіть частина дворянства. Становище угорської опозиції полегшувалося тим, що в їхній країні зберігалися власні органи управління, які не повністю залежали від імперської влади. Однак і всередині національної опозиції виникло дві течії: ліберальна та радикальна.

Представник лібералів граф Іштван Сечені виступав за скасування феодальних порядків і розвиток економіки, але був проти відділення Угорщини від Австрійської імперії.

ДЛЯ ДОПИТЛИВИХ

Труднощі походження

У багатомовній і багатонаціональній Австрійській імперії століттями відбувалося змішання народів. Тому участь у тому чи іншому національному русі залежала не тільки від походження, але й від особистого вибору людини. Так, наприклад, один із лідерів угорського національного руху Лайош Кошут по батьковій лінії походив від слов'янського словацького роду. Його мати була німкенею, а рідний дядько — прихильником словацького національного відродження.

Один із лідерів радикалів, адвокат і журналіст Лайош Кошут (1802—1894) відстоював повну демократичну перебудову Угорщини, введення основних демократичних прав і свобод, незалежність країни від Австрійської імперії. Учасникам національного руху вдалося підвищити статус угорської мови у своїх землях, але інтереси інших народів, що населяли Угорщину, не були враховані.

Національне піднесення охопило й численні слов’янські народи Австрійської імперії. Продовжували діяти чеські «будители», що виступали за розвиток чеської мови та культури. Багато прихильників чеського й словацького національного відродження підтримували ідею об’єднання всіх слов’ян Австрії в боротьбі з німецьким та угорським гнобленням. Популярними серед південних і західних слов’ян ставали також ідеї панславізму, тобто об’єднання всіх слов’янських народів у єдину національну та політичну спільність.

Австрійська влада переслідувала представників і угорських, і румунських, і слов’янських національних рухів, не бажаючи йти навіть на найменші поступки в рішенні національного питання.

Консервативна політика австрійської влади зумовила збереження в імперії феодальних порядків і національного гноблення.

ЗАПИТАННЯ Й ЗАВДАННЯ

1. Розкрийте причини та охарактеризуйте наслідки революції 1830 р. у Франції. 2. Чому Липнева революція у Франції тривала лише три дні? 3*. Порівняйте політику Наполеона І та Луї-Філіппа І. 4. Чому уряди Липневої монархії не йшли на поступки вимогам про введення загального виборчого права? 5. Чому прусські королі не докладали зусиль для об'єднання Німеччини? 6. Який вплив на розвиток економіки німецьких земель мав Німецький митний союз? 7. Чому Австрія виступала проти об'єднання Німеччини? 8*. Чому саме в Угорщині виник потужний національний рух?

ІСТОРІЯ В ДОКУМЕНТАХ

Із виступу представника французької опозиції (1847 р.)

Не будемо перекладати відповідальність за недоліки сучасної політики на цю славну [Липневу] революцію... Будемо відвертими, не один лише уряд винний у всьому цьому. Чи не є ми самі власними хазяями?.. Виборці, це до вас я звертаюся! Подивимося на самих себе: не будемо нерозумно звертатися до причин, які не є справжніми причинами зла; зло — у нас самих; зло — у політичній байдужості; зло — у наших політичних уподобаннях, зло — в інстинктивному й збереженому за звичкою від часів самодержавства відчуженні від істинних умов свободи! Франція ще може сама мати у своєму розпорядженні власну долю, і будь-який розпач, так само, як і будь-який нерозумний гнів, має завдати їй шкоди. І саме внаслідок цього нехай мені буде дозволено, повертаючись до цього нового та, я сподіваюся, остаточного встановлення суверенітету нації... проголосити: «Так, назад до Липневої революції!»

1. Що критикується у виступі? 2. Як ви розумієте гасло, виголошене наприкінці промови?

скачать dle 11.0фильмы бесплатно