§27. Італія

ЗА ЦИМ ПАРАГРАФОМ ВИ ЗМОЖЕТЕ:

пояснювати особливості розвитку Італії після об'єднання; характеризувати проблему Півдня; розкрити основні риси Ліберальної ери Дж. Джолітті; визначати пріоритети зовнішньої політики Італії.

ПРИГАДАЙТЕ

1. Коли і як відбулося об'єднання Італії? 2. Хто такий Дж. Гарібальді? Яку роль він відіграв в історії об'єднання Італії?

1 ІТАЛІЯ ПІСЛЯ ЗАВЕРШЕННЯ ПРОЦЕСУ ОБ'ЄДНАННЯ.

3 жовтня 1871 р. відбулася історична подія: за результатами референдуму місто Рим увійшло до складу Італії, чим завершилося об’єднання країни. Однак вона заплатила за де високу ціну: дві війни проти Австрії, утримання значної армії та флоту, визнання фінансових зобов’язань колишніх італійських держав підірвали й без того слабке фінансове становище. До цього додавалися відсутність значної промислової бази, низький рівень розвитку сільського господарства, убогість і неписьменність більшої частини населення. Проте правляча еліта була сповнена бажанням перетворити Італію на велику державу.

Нова об’єднана країна за формою правління була конституційною монархією. Законодавча влада належала королю та парламенту. Парламент складався із двох палат: верхньої — сенату, члени якого призначалися довічно, і нижньої — палати депутатів, що обиралися. Правом голосу користувалися чоловіки, які досягли 25-річного віку, уміли читати й писати, а також мали певний статок. Таких із 27-мільйонного населення було 600 тис. осіб (2% населення країни). Виконавча влада повністю належала монарху, який до того ж командував військами, оголошував війну та укладав мир, призначав прем’єр-міністра.

За Конституцією всі громадяни були рівними перед законом, їм гарантувалися основні права і свободи.

Значну роль у політичному житті країни відігравала католицька церква. Священик був основною фігурою на селі. Від його проповідей залежало ставлення селян до влади. Щоб обмежити вплив католицької церкви, їй було заборонено займатися політичною діяльністю.

У 1871 р. король підписав закон, за яким папа римський оголошувався особою священною і недоторканною. На утримання папського двору держава виділяла необхідні кошти, але його територіальні володіння обмежувалися Ватиканським палацом і ще кількома будівлями. Папа мав право підтримувати дипломатичні відносини з іншими країнами.

Після утворення єдиної держави політичну боротьбу між собою вели дві партії (точніше, політичні блоки): Історична права, або «праві», та Історична ліва, або «ліві».

Папа Пій IX. 1871 р.

ЦІКАВІ ФАКТИ

У 1870 р. папа Пій IX відмовився визнати об'єднану італійську державу і проголосив себе «в'язнем Ватикану». До самої смерті він відмовлявся залишати його межі.

Селяни в соборі Св. Петра в Римі. Художник К. Халсвіль, 1871 р.

Перший завод із виробництва еластичної гуми компанії «Піреллі»

«Праві» представляли інтереси земельної аристократії, фінансистів, «ліві» — промисловців. Почергово доступаючись до влади, вони були спільні в прагненні перетворити Італію на велику державу. Основні розбіжності між ними полягали в поглядах на внутрішню політику. Наприкінці XIX — на початку XX ст. із розширенням виборчих прав кількість політичних партій зросла. У 1892 р. виникла Соціалістична партія італійських трудящих (із 1895 р. — Італійська соціалістична партія), у 1895 р. — Італійська республіканська партія, яка, крім республіканських ідеалів, обстоювала демократичні й соціалістичні права, а також радикальна, що продовжувала революційні традиції Дж. Мадзіні й Дж. Гарібальді. Після сходження на папський престол Пія X активно долучилася до політичної боротьби католицька церква, із політичної діяльності якої було знято заборони. Ці партії істотно не змінили співвідношення сил між «лівими» і «правими», які були уособленням ліберального й консервативного напрямків розвитку. «Праві» домінували в політичному житті протягом кількох років після об’єднання, але після «парламентської революції» 1876 р. змушені були поступитися владою. Із кінця 80-х рр. XIX до початку XX ст. «праві» знову, із невеликою перервою, перебували при владі. Зрештою їх змінили «ліві».

2 ЕКОНОМІЧНИЙ РОЗВИТОК.

Об’єднання країни створило умови для активного економічного розвитку. Проте стартові можливості виявилися занадто слабкими. Внутрішній ринок був вузьким, промисловість розвинена слабко, до того ж лише на Півночі країни. Більша частина населення жила в злиднях, наймитуючи в поміщицьких господарствах. Не вистачало природних ресурсів.

Протягом перших 20 років після об’єднання темпи розвитку країни були невисокими, проте в цей період відбулися структурні зміни в економіці, соціальній сфері, які стали основою промислового піднесення наприкінці XIX — на початку XX ст. Так, у сільському господарстві великі поміщицькі господарства втягувалися в ринкові відносини, відбувалася його спеціалізація та вирізнення трьох головних галузей: зернової; вирощування винограду, цитрусових і маслин; скотарства.

Наприкінці XIX ст. держава почала активно втручатися в економічні процеси. На її кошти створювалася мережа залізниць, виділялися дотації (грошова допомога) та державні замовлення великим промисловцям. Частина підприємств перебувала під управлінням військового міністерства, установлювалися державні монополії на деякі види продукції.

Завдяки державній підтримці на початку XX ст. з’явилися монополістичні об’єднання, які встановили контроль над основною частиною промисловості.

У машинобудуванні виникли такі монополії, як «Ансальдо», «Бреда»; у металургії — «Терні», «Орландо»; в електротехнічній галузі — «Едісон»; у хімічній — «Піреллі», «Монтекатіні»; в автомобілебудуванні — «Фіат», «Спа», «Ланча».

Найбільші банки країни — Римський банк, Італійський комерційний банк — через акціонерні товариства контролювали цілі галузі промисловості.

Ще однією особливістю промислового розвитку країни була його нерівномірність: Північ країни була промислово розвиненою, із відносно високим рівнем життя та зайнятості населення, тоді як Південь залишався аграрним придатком із низьким життєвим рівнем населення та пануванням позаекономічних методів експлуатації селянства.

Протягом 1900—1914 рр. випуск промислової продукції зріс на 90 %. Італія з аграрної країни перетворилася на аграрно-індустріальну. І все ж, незважаючи на високі економічні показники, вона відставала від провідних країн і за рівнем доходів на одну особу посідала останні місця серед країн Європи.

Перший автомобіль «Фіат», модель 1899 р.

Плакат промислової виставки в Турині. Художник А. де Кароліс, 1911 р.

Черга іноземців, що проходять контроль у найбільшому в США пункті прийому іммігрантів на острові Елліс у бухті Нью-Йорка. Кінець XIX ст.

3 ТРУДОВА ЕМІГРАЦІЯ.

Становлення ринкових відносин, індустріалізація позначилися на італійському суспільстві. Промисловість, що розвивалася, спричинила появу прошарку найманої робочої сили, який зазнавав значної експлуатації. Однак вона не могла поглинути всієї маси селянства, що розорювалося й шукало кращої долі в містах, а також природного приросту населення внаслідок демографічного вибуху.

Надлишок робочої сили призвів до масової трудової еміграції до США, Німеччини, Франції, Швейцарії, Бразилії, Аргентини. Загалом Італію залишили 7,7 млн осіб. Проте це не вирішило проблеми безробіття та злиденності населення більшої частини країни, особливо на Півдні та на острові Сицилія.

Трудова еміграція — явище економічного життя, яке характеризується від'їздом працездатного населення з районів аграрного перенаселення або економічного занепаду для заробітку чи постійного проживання до інших територій, країн.

З одного боку, еміграція стала національною трагедією, оскільки країна втрачала найбільш активну, працездатну частину населення; із другого — Італія отримувала додаткові капітали за рахунок грошей, які емігранти переказували на батьківщину своїм родичам. Однак усі виїхати не могли й не бажали. Злиденне становище доводило населення до відкритого прояву невдоволення: спалахували страйки робітників (Мілан, 1898 р.), селянські повстання (острів Сицилія, 1893—1894 рр.). Актом помсти за тяжку долю своїх співвітчизників стало вбивство короля Умберто І (1878—1900 рр.) емігрантом, що повернувся зі США, анархістом Гаетано Бреші.

Анархізм — суспільно-політична течія, що заперечує необхідність державної та іншої політичної влади й пропагує необмежену свободу особистості.

4 ЛІБЕРАЛЬНА ЕРА ДЖ. ДЖОЛІТТІ.

Події, які відбувалися наприкінці XIX ст., примусили правлячі кола розпочати реформи. Ці реформи, що розгорнулися на початку XX ст., увійшли в історію як Ліберальна ера, або «ера Джолітті», за прізвищем політичного діяча Джованні Джолітті. Йому судилося відіграти вагому роль в історії Італії цього періоду. Ставши в 1901 р. міністром внутрішніх справ, він заявив: «Соціалізм може бути переможеним лише зброєю свободи». Ці слова стали гаслом його курсу на посаді прем’єр-міністра, яку Дж. Джолітті обійняв у 1903 р. Він започаткував масштабні реформи, що вивели італійське суспільство на новий рівень розвитку.

В економічній сфері Дж. Джолітті сприяв розвитку торгівлі й підприємництва, розширенню внутрішнього ринку, здійснював заходи щодо посилення ролі держави в економічних процесах (націоналізував залізниці, надавав державну допомогу та замовлення, вигідні кредити), упорядкував фінанси й борги країни. Усе це забезпечило стрімке економічне зростання, особливо на Півночі країни, де постали могутні індустріальні центри.

Убивство короля Умберто І. Сторінка з італійської газети. 1900 р.

Подвійне обличчя Дж. Джолітті. Карикатура XIX ст.

На яких рисах політики Дж. Джолітті наголошує карикатура?

Для зняття соціальної напруженості й посилення демократичних тенденцій Дж. Джолітті провів дві виборчі реформи, які сприяли розширенню виборчих прав: їх отримали 25 % населення. Було знято обмеження на створення робітничих організацій та профспілок, визнано право на страйки. Запроваджувалися громадські роботи й трудове законодавство, що обмежувало робочий день і забороняло нічну працю жінок та підлітків.

Однак реформи не встигали за вимогами часу. Політична стабільність та економічне зростання були занадто хиткими, що згодом підтвердила участь Італії в Першій світовій війні.

5 ЗОВНІШНЯ ПОЛІТИКА.

Прагнення Італії стати великою державою визначало зовнішньополітичний курс країни: загарбання колоній — основна ознака величі. Для ведення колоніальних війн потрібні були армія та флот.

У 80-ті рр. XIX ст. головним напрямком колоніальної експансії стала Північно-Східна Африка. У 1885 р. італійська армія захопила місто Массауа на узбережжі Червоного моря, що стало основою для завоювання першої колонії — Еритреї. У 1888 р. Італія оголосила свій протекторат над Сомалі, але отримала тільки частину країни (рештою заволоділи Англія та Франція).

Подальші колоніальні прагнення Італії були спрямовані до Ефіопії. Проте ці плани не здійснилися. Під час війни 1895—1896 рр. поблизу міста Адуа 17-тисячна італійська армія була розгромлена 100-тисячною абіссинською (ефіопською). Цю поразку сприйняли як національну ганьбу: командувача військ засудили, прем’єр-міністр пішов у відставку. Від планів створення колоніальної імперії тимчасово довелося відмовитися.

У європейських справах зовнішньополітичний курс визначався укладеним у 1888 р. союзницьким договором із Німеччиною та Австро-Угорщиною, спрямованим насамперед проти Франції. Антифранцузький характер зовнішньої політики був зумовлений тим, що Франція ще за часів Наполеона III відібрала в Італії Савойю та Ніццу, чинила перешкоди проникненню Італії в Африку (окупувала Туніс і частину Сомалі), на Балкани та Близький Схід. Лише у війні 1911 р. Італії вдалося відібрати в Османської імперії Лівію та острови Додеканес в Егейському морі.

Битва під Адуа під час італо-абіссинської війни. Ефіопська народна картина

ДОКУМЕНТИ РОЗПОВІДАЮТЬ

Із маніфесту імператора Абіссинії (Ефіопії) Менеліка II до народу 17 вересня 1895 р.

Із-за моря прийшли до нас вороги; вони порушили недоторканність наших кордонів і прагнуть знищити нашу віру, нашу Батьківщину. Я все перетерпів і довго вів переговори, щоб зглянулися на нашу країну, якій так жорстоко доводилося страждати в останні роки. Проте ворог невпинно йде вперед: він... загрожує нашій землі та нашому народу... Я збираюся виступити на захист країни й дати відсіч ворогу. Нехай кожен, у кого є сила, йде за мною... Залишитися вдома не повинен ніхто, оскільки всі зобов'язані виступити в похід на захист Батьківщини й домашнього вогнища.

Як ви вважаєте, завдяки чому народ Ефіопії зміг захистити свою незалежність?

ВИСНОВКИ

• Правлячі кола Італії після об'єднання прагнули зробити країну великою державою. Проте промислові й фінансові можливості країни не відповідали цій меті. Мобілізація ресурсів відбувалася за рахунок зубожіння населення.

• Бідність призвела до масової трудової еміграції італійців за кордон у другій половині XIX ст.

• Трудова еміграція не зняла соціальної напруженості в суспільстві. Зрештою це призвело до соціального вибуху. Щоб приборкати революційні настрої, правлячі кола вдалися до ліберальних реформ. Проте «ера Джолітті» лише відсунула в часі соціальні катастрофи.

• Із кінця XIX ст. Італія приєдналася до колоніальних завоювань європейців. Проте значних успіхів на цьому шляху досягти не вдалося. До Першої світової війни Італія володіла Еритреєю, Італійським Сомалі та Лівією.

ЗАПИТАННЯ ТА ЗАВДАННЯ

1. Яка подія стала завершенням об'єднання Італії? 2. Яку форму правління мала країна після об'єднання? 3. Які політичні сили вели боротьбу за владу в Італії після об'єднання? 4. Назвіть риси економічного розвитку Італії наприкінці XIX ст. 5. Коли почалася монополізація економіки Італії? б. Якою була головна причина масової еміграції італійців у другій половині XIX ст.? 7. Який період розвитку Італії називають «ерою Джолітті»?

8. Яку ціну заплатила Італія за об'єднання? Охарактеризуйте наслідки об'єднання Італії. 9. Як масова еміграція італійців впливала на розвиток країни? 10. Які реформи були проведені урядом Дж. Джолітті на початку XX ст.? 11. Що спонукало Італію до колоніальних загарбань? Визначте основні підсумки колоніальної політики Італії.

12. Складіть порівняльну таблицю «Економічний розвиток Німеччини та Італії в останній чверті XIX ст.», визначивши спільні й відмінні риси.

13. Об'єднайтеся в малі групи та обговоріть проблему «Трудова еміграція: позитивні й негативні риси для розвитку Італії».

скачать dle 11.0фильмы бесплатно