§12. Об'єднання Італії та Німеччини

Поразка революцій 1848—1849 рр. в італійських і німецьких державах не означала, що роздробленість цих країн збережеться на багато років. Натомість один спосіб об'єднання — «знизу», або революційний, змінився іншим — королівським, або об'єднанням «згори». Шлях до єдності, який пройшли обидва народи, був складним і кривавим. Чому ж об'єднання Італії та Німеччини стало можливим тільки в другій половині XIX ст.?

Варто пригадати! 1. Які верстви населення Італії підтримували ідею об'єднання країни? 2. Яка держава була противником об'єднання Німеччини?

1. Об'єднання Італії.

Австрійські, французькі, неаполітанські війська, що придушували революцію в Італії, тільки відклали неминуче об’єднання країни. Пропагандистська діяльність захисників ідеї об’єднання збільшувала кількість прихильників єдності навіть серед селян півдня Апеннінського півострова. Економічне зростання в Північній Італії сприяло збільшенню класу буржуазії, яка розуміла, що роздробленість заважає розвитку промисловості й торгівлі. Робітники пов’язували з об’єднанням надії на покращення умов життя й розширення виборчих прав.

Прихильники об’єднання продовжували ділитися на два напрямки — ліберальний і радикальний. Радикали на чолі із Дж. Мадзіні стверджували, що тільки народна революція та проголошення республіки дадуть змогу об’єднати країну. Більшість лібералів, чиї погляди відстоював прем’єр-міністр П’ємонту Камілло Кавур (1810—1861), вважали, що об’єднання має відбутися тільки під керівництвом П’ємонтського королівства та бажано без активної участі народу й революціонерів. Зіткнення цих двох напрямків було майже неминучим.

У П’ємонті, на відміну від інших італійських держав, вдалося зберегти конституцію. Тому король і його міністр К. Кавур могли розраховувати на підтримку населення. Головною перешкодою на шляху об’єднання країни К. Кавур небезпідставно вважав Австрію. Однак у П’ємонту не вистачало сил для боротьби з Австрією, а використовувати сили італійських революціонерів міністр не хотів. Тому він домовився про союз з імператором Наполеоном III. Французи мали допомогти вигнати австрійців з усієї Північної Італії, а натомість П’ємонт передавав Наполеону III Ніццу й Савойю.

У 1859 р. франко-п’ємонтські війська розпочали воєнні дії проти Австрії. Союзників підтримував італійський добровольчий корпус, який очолював Джузеппе Гарібальді. У битві під Сольферіно союзні армії під командуванням Наполеона III завдали серйозної поразки австрійцям. Ломбардія була звільнена, п’ємонтці готувалися увійти у Венеціанську область. Антиавстрійські повстання спалахнули в інших державах Північної Італії. Здавалося, що об’єднання Італії вже близько. Проте Наполеона III не влаштовувало занадто велике посилення П’ємонту. Тому він несподівано уклав з австрійцями мирний договір, за умовами якого до П’ємонту переходила тільки Ломбардія, а Венеція залишалася під владою Австрії.

Як уже зазначалося, король Віктор Еммануїл II був змушений не тільки погодитися на умови миру, але й передати Франції Ніццу та Савойю. Дії Наполеона III ускладнили процес об’єднання, але не означали припинення боротьби за Італію. У 1860 р. спалахнуло чергове повстання на Сицилії, й італійські радикали вирішили скористатися цією нагодою. Дж. Мадзіні й Дж. Гарібальді оголосили про збір коштів на організацію збройної експедиції в Неаполітанське королівство.

Було набрано 1200 добровольців, які на двох пароплавах вирушили на Сицилію. Загін, що очолив сам Дж. Гарібальді, був у 20 разів меншим, ніж неаполітанські війська на Сицилії, але добровольці хоробро кинулися в атаку й розбили королівські війська. «Тисячу» Дж. Гарібальді активно підтримували сицилійські селяни, за допомогою яких добровольці звільнили острів. Революціонер оголосив себе диктатором, але від імені короля П’ємонту.

Мал. 1. Об'єднання Німеччини та Італії.

ЛЮДИ, СПРАВИ, ІДЕЇ

Мал. 2. Джузеппе Гарібальді (1807—1882) — національний герой італійського народу.

Народний вождь Рісорджименто

Джузеппе Гарібальді (мал. 2) народився в Ніцці в родині моряка й сам став капітаном корабля вже в 25 років. Незабаром він вступив у таємне товариство «Молода Італія» і взяв участь у невдалій спробі підняти революцію в Савойї. Молодий революціонер був змушений втекти до Латинської Америки, де вступив на службу до уругвайського уряду й командував місцевим флотом. Дж. Гарібальді створив «Італійський легіон», що успішно воював в уругвайській громадянській війні. Звістка про революцію в Італії змусила його повернутися на батьківщину та приєднатися до боротьби з австрійцями й захисту Римської республіки. Після поразки революції Дж. Гарібальді виїхав у Нью-Йорк і знову став капітаном корабля. Незабаром він повернувся в Італію та за наполяганням прем'єр-міністра К. Кавура вирішив узяти участь у новій війні з Австрією. У званні генерала Дж. Гарібальді очолив добровольців у війні 1859 р., але після її завершення й передачі Франції його рідної Ніцци революціонер відмовився від військового чину. Сіцилійську експедицію Дж. Гарібальді розглядав як продовження боротьби за об'єднання Італії. Його «тисяча» добровольців, одягнена в червоні сорочки, насилу змогла отримати зброю й дістатися Сицилії. Дж. Гарібальді неодноразово намагався прискорити створення єдиної Італійської держави, часто натрапляючи на протидію влади П'ємонту. Усе своє довге життя він присвятив боротьбі за щастя свого народу, тому Дж. Гарібальді вважають символом об'єднання Італії.

Армія Дж. Гарібальді, що значно збільшилася за рахунок місцевих жителів, висадилася в Південній Італії. Неаполітанські війська відступили, і загони революціонерів увійшли в Неаполь. Невдовзі основна армія неаполітанського короля була розбита. Дж. Гарібальді, ставши правителем усієї Південної Італії, оголосив про скасування частини селянських податків, проведення інших реформ, але відкинув пропозицію Дж. Мадзіні продовжити війну в Папській області. Дж. Гарібальді вважав, що не повинен зіштовхувати італійців між собою, і не став протиставляти революційний Неаполь королівському П’ємонту. К. Кавур, побоюючись продовження народного об’єднання країни без участі П’ємонту, направив війська в Папську область, захопив її східну частину й перекрив Дж. Гарібальді шлях на північ. У Неаполітанському королівстві був проведений плебісцит, на якому населення підтримало об’єднання з П’ємонтом. Дж. Гарібальді передав владу королю Віктору Еммануїлу II. У 1861 р. було проголошено створення Італійського королівства на чолі з королем П’ємонту. Проте справу об’єднання Італії було ще не закінчено. Під владою австрійців залишалася Венеція, а Папа Римський продовжував управляти Римом під захистом французького гарнізону.

Дж. Гарібальді та його прихильники не змирилися з незавершеністю об’єднання Італії. Двічі вони намагалися скинути владу папи римського, але спочатку їх зупинили королівські війська, а потім — французький гарнізон. Італійський уряд побоювався війни із Францією та Австрією, тому чекав на слушний момент. Нагода випала під час австро-прусської війни в 1866 р. Італія виступила союзником Пруссії і, хоча програла австрійцям у битві, після поразки Австрії від Пруссії отримала у володіння Венецію. У 1870 р. через невдалий хід війни з Пруссією французи вивели війська з Папської області. Цим скористалася Італія, захопивши Рим. Папа римський був позбавлений світської влади, а Рим оголосили столицею країни. Об’єднання Італії успішно завершилося.

В об'єднанні Італїї активну участь брали радикальні сили, що спрямовували народні повстання на боротьбу з реакційними урядами. Проте через гнучку політику влади П'ємонту й нерішучість революціонерів результатами об'єднання скористалося не населення, а п'ємонтський король.

У країні прискорився промисловий переворот. Однак Південь країни залишався аграрним, селянство, що підтримало об’єднання, не відчуло очікуваного полегшення податкового тягаря. Навпаки, значно зросло безробіття. Загальне невдоволення селян неодноразово виливалося в повстання проти нової влади. Відсталий Південь став однією з найважливіших проблем молодої держави.

2. Об'єднання Німеччини.

Революції 1848—1849 рр. не привели до політичного об’єднання Німеччини. Однак роздробленість країни вже не могла стримувати економічне зростання — продовжував діяти Німецький митний союз, що полегшував обмін товарами й робочою силою між німецькими державами. У 50—60-ті рр. XIX ст. в німецьких землях завершився промисловий переворот, панівне місце в економіці посіло машинобудування. Швидкими темпами зростало будівництво залізниць, збільшувалася кількість населення міст.

Аграрні реформи, що відбулися в багатьох німецьких державах у 50-ті рр. XIX ст., прискорили розвиток капіталізму в сільському господарстві й забезпечили дешевою робочою силою промисловість, що зростала. Особливістю швидкого економічного розвитку стало панування великих підприємств, що належали багатим власникам: Круппам, Сименсам, Тіссенам. Незважаючи на значні економічні успіхи, німецькі держави не могли на рівних протистояти європейським колоніальним імперіям, тому питання політичної єдності країни залишалося найважливішим для Німеччини.

Більше за інші німецькі держави від економічного зростання виграло Прусське королівство. Незважаючи на багатства буржуазії, влада в Пруссії належала землевласникам-юнкерам, які становили основу офіцерського корпусу армії. Разом з економічною могутністю міцніла й прусська армія, а отже, юнкерство зберігало свій вплив у державі.

Прагнучи об’єднання німецьких земель без народних повстань і революції, уряд Пруссії зібрав під своєю владою всі сили. Прусська ліберальна буржуазія також підтримувала об’єднання Німеччини, але хотіла, щоб дворянсько-юнкерська влада більше враховувала її інтереси. Ліберали мали більшість у пруському парламенті й намагалися контролювати дії принца-регента Вільгельма. Після декількох років сумнівів Вільгельм ясно показав, яким бачить шлях об’єднання країни. У 1862 р. канцлером (міністром-президентом) Пруссії був призначений Отто фон Бісмарк (1815—1898), прихильник об’єднання Німеччини «залізом і кров’ю», тобто війни Пруссії з противниками єдиної країни без участі народу.

ЛЮДИ, СПРАВИ, ІДЕЇ

Мал. 3. Отто фон Бісмарк.

«Залізний канцлер»

Отто фон Бісмарк (мал. 3) був типовим представником прусського юнкерства, рішучим противником лібералізму й прихильником консервативних цінностей. Навіть серед реакційного юнкерства він мав славу «скаженого». Під час подій 1848—1849 рр. О. Бісмарк настільки рішуче виступав проти всіх революційних перетворень, що навіть король Фрідріх Вільгельм IV вважав його занадто реакційним політиком для свого реакційного уряду. Незважаючи на різко консервативні погляди, О. Бісмарк, на відміну від більшості політиків, був здатний домовлятися зі своїми супротивниками й навіть використовувати ліберальні методи. Політичну гнучкість діяча підтверджує той факт, що його діяльність як посла Пруссії у Росії та Франції була успішною. При цьому за необхідності О. Бісмарк міг проявляти твердість, підкріплену жорстокістю. Його знаменита промова в ландтагу чітко охарактеризувала політику Пруссії щодо об'єднання країни: «Німеччина дивиться не на лібералізм Пруссії, а на її могутність. Баварія, Вюртемберг, Баден привітні до лібералізму для того, щоб Пруссія мала на них менше впливу. Пруссія має зосередити та втримати власну силу для сприятливого моменту, який уже не раз був втрачений. Установлені Віденськими угодами кордони для нормального існування держави непридатні. Не промовами, не постановами більшості вирішуються великі питання часу — це було помилкою 1848 і 1849 рр., — а залізом і кров'ю...». Саме такій людині король Вільгельм І доручив управляти процесом об'єднання Німеччини. Не випадково О. Бісмарка називали «залізним канцлером».

Користуючись тим, що канцлер підкорявся тільки королю, О. Бісмарк міг майже не зважати на ліберальний парламент. Влада переслідувала противників жорсткої політики, звільняла прихильних до лібералів чиновників, розганяла демонстрації протесту. О. Бісмарк спрямував значні державні кошти на посилення прусської армії, що мала стати головним інструментом об’єднання. У зовнішній політиці канцлер готувався до боротьби з головним ворогом німецької єдності — Австрією.

Обережний і талановитий дипломат, О. Бісмарк спочатку розпочав війну не з могутньою Австрією, а з маленькою Данією. При цьому Австрійська імперія виступала союзницею Пруссії. Німецький союз став вимагати від Данії надати незалежність Шлезвігу й Гольштейну, населення яких було мішаним німецько-данським. Коли Данія відмовилася, у 1864 р. Пруссія та Австрія оголосили їй війну. Намагання Данії протистояти їм не мали успіху, англійська допомога, на яку розраховували данці, не прибула. Данії довелося відмовитися від спірних земель: Шлезвіг перейшов під владу Пруссії, а Гольштейн — Австрії. Тепер настала черга власне Австрійської імперії.

Ідея війни з Австрією не мала популярності в Пруссії, оскільки це була боротьба німців проти німців, що вважалося дуже високою ціною навіть за об’єднання. Крім того, проти Пруссії могли виступити Французька й Російська імперії, яких не влаштовувала сильна об’єднана Німеччина. Тому О. Бісмарку необхідно було підштовхнути Австрію завдати першого удару й швидко закінчити війну, поки в неї не втрутилися інші країни.

У 1866 р. прусські війська під незначним приводом окупували Гольштейн. Австрійці розпочали мобілізацію військ Німецького союзу. Тоді О. Бісмарк звинуватив австрійців в агресії, і прусські війська увійшли на територію Австрійської імперії та її німецьких союзників. «Залізний канцлер» і начальник Генерального штабу Гельмут Мольтке (1800—1891) забезпечили дві найважливіші переваги для Пруссії. О. Бісмарк сприяв вступу у війну Італії, що змушувало австрійців перекинути частину військ на південь, а Г. Мольтке зміг провести мобілізацію армії набагато швидше за австрійців і відразу перехопив ініціативу.

Мал. 4. Офіційний вхід у Берлін прусських полків після війни з Австрією в 1866 р.

Вирішальна битва відбулася 3 липня 1866 р. під Садовою в Чехії. Прусські війська, озброєні сучасними рушницями, змогли оточити й розбити австро-саксонську армію. Шлях на Відень був відкритий.

Проте О. Бісмарк не прагнув остаточної поразки Австрії, йому було достатньо того, щоб австрійці не заважали об’єднанню Німеччини. Тому через три місяці після початку війни 23 серпня 1866 р. був укладений Празький мир. Австрія погоджувалася на ліквідацію Німецького союзу та створення Північнонімецького союзу під контролем Пруссії. Пруссія приєднувала до себе частину німецьких князівств, Італія отримала Венецію (мал. 4).

Блискуча перемога дала змогу О. Бісмарку зміцнити свій вплив у прусському парламенті, значна частина буржуазії переконалася, що об’єднання країни можливе саме під зверхністю прусської влади. Створена частиною ліберальних депутатів парламенту націонал-ліберальна партія тепер надавала канцлеру підтримку в більшості його справ.

На шляху до єдиної Німецької імперії залишалася тільки одна перешкода — Друга імперія Наполеона III. Французький імператор не бажав створення сильної Німеччини, що була б серйозним супротивником Франції. Підтримку французам мали надати південнонімецькі католицькі держави, які не належали до Північнонімецького союзу та не прагнули увійти до складу протестантської Пруссії. О. Бісмарк почав обережно готуватися до війни з новим суперником.

У 1870 р. він спровокував Наполеона III на оголошення війни Пруссії. Прусська армія блискуче провела бойові операції, і французи були розгромлені. У південнонімецьких державах спостерігалося помітне патріотичне піднесення, чим і скористався канцлер. 18 січня 1871 р. у Дзеркальній залі Версальського палацу було оголошено про створення Німецької імперії, імператором якої став прусський король Вільгельм І (1871—1888 рр.).

Виникнення Німецької імперії означало, що в Європі з'явилася економічно сильна держава з потужною армією, що претендуватиме на вирішальний вплив на континенті.

ЗАПИТАННЯ Й ЗАВДАННЯ

1. Чому саме П'ємонт став центром об'єднання Італії? 2. Чому Наполеон III уклав з австрійцями мирний договір потай від італійців? 3. Як мав поставитися К. Кавур до походу «тисячі» Дж. Гарібальді? 4*. Як, на ваш погляд, могли розвиватися події, якщо б Дж. Гарібальді відмовився визнавати владу Віктора Еммануїла II? 5. Охарактеризуйте наслідки об'єднання Італії. 6. Складіть історичний портрет «Дж. Гарібальді: вождь Рісорджименто». 7. Спираючись на карту на мал. 1 (с. 60), назвіть противників об'єднання Італії та Німеччини. 8. Розкрийте плани О. Бісмарка щодо об'єднання країни. 9. Охарактеризуйте наслідки об'єднання Німеччини. 10*. Порівняйте процеси об'єднання Італії та Німеччини.

ІСТОРІЯ В ДОКУМЕНТАХ

З австро-прусського мирного договору, укладеного в Празі 23 серпня 1866 р.

...Стаття IV. Його величність імператор австрійський визнає припинення Німецького союзу в тій формі, у якій він існував дотепер, і дає свою згоду на нову організацію Німеччини без участі Австрійської імперії. Його величність обіцяє так само визнати тісніше федеральне об'єднання, яке буде утворене його величністю королем Пруссії на північ від лінії Майна, і заявляє про свою згоду на те, що німецькі держави, розташовані на південь від цієї лінії, утворять союз, державний зв'язок якого з Північнонімецьким союзом складе предмет пізнішої угоди обох сторін і який матиме самостійне міжнародне існування.

1. Чи можна назвати умови мирного договору важкими для Австрії? 2. Чому О. Бісмарк висунув саме такі умови? Обґрунтуйте свою відповідь.

скачать dle 11.0фильмы бесплатно