§24. Німеччина

ЗА ЦИМ ПАРАГРАФОМ ВИ ЗМОЖЕТЕ:

характеризувати розвиток Німеччини в останній третині XIX — на початку XX ст.; називати чинники, які були визначальними в розвитку країни тієї доби; пояснювати зміст понять і термінів: «культуркампф», «соціал-демократія», «Виключний закон проти соціалістів», «грюндерство», «світова політика», «експансія».

ПРИГАДАЙТЕ

1. Коли завершилося об'єднання Німеччини? Яка подія цьому сприяла? 2. Як були взаємопов'язані процеси об'єднання Німеччини та Італії в єдину державу?

1 СТАНОВЛЕННЯ НІМЕЦЬКОЇ ІМПЕРІЇ.

Після франко-прусської війни всі німецькі землі об’єдналися в єдину Німецьку імперію, яка складалася з 22 монархій і трьох вільних міст.

Згідно з імперською Конституцією 1871 р., главою держави вважався імператор. Ним міг бути лише король Пруссії. Імператор очолював збройні сили, мав право оголошувати війну, призначати канцлера (главу уряду), скликати й розпускати парламент, що складався із двох палат. Верхня палата (бундесрат), або Союзна рада, призначалася з представників усіх монархій і вільних міст (58 членів). Нижня палата (бундестаг) обиралася загальним голосуванням. Однак жінок і військовослужбовців було позбавлено виборчого права. Парламент (рейхстаг) був обмежений у правах, оскільки закони, які він приймав, мав затверджувати імператор.

На момент створення Німецької імперії в парламенті більшість належала представникам Консервативної партії, яка виражала інтереси юнкерів (прусських землевласників), великих промисловців і фінансистів. Опонентами консерваторів була Ліберальна партія, яка захищала інтереси промисловців. Обидві партії підтримували уряд. У 1881 р. утворилася Католицька партія. Вона виступала на захист католицького населення Німеччини, і тому опинилася в опозиції до уряду. В опозиції перебувала і Соціал-демократична партія, яка мала значне представництво в парламенті й виражала інтереси робітничого класу.

ВИЩІ ОРГАНИ ВЛАДИ НІМЕЦЬКОЇ ІМПЕРІЇ ЗА КОНСТИТУЦІЄЮ 1871 р.

Канцлеру належала величезна влада. Він мав право безпосередньо звертатися як до бундесрату, так і до бундестагу з будь-якими питаннями, виносити на затвердження законопроекти. Жодні поразки на виборах не могли вплинути на канцлера, оскільки його призначення цілком залежало від імператора. Посаду канцлера політичний діяч О. фон Бісмарк робив під себе, поклавши в основу принцип управління імперією об’єднанням імператор — канцлер. Крім того, він залишив за собою посаду міністра закордонних справ Пруссії та міністра-президента Пруссії.

Прийняття Конституції було лише першим кроком у формуванні імперських органів влади й системи управління. Цей процес розтягнувся до 1878 р. і дістав назву ліберальної ери. У цей період було засновано єдині імперські органи управління, створено єдину армію (400 тис. осіб у мирний час), єдиний внутрішній ринок, єдину банківську й фінансову системи, мережу залізниць тощо.

Проголошення Німецької імперії у Версалі в 1871 р.

2 ОСОБЛИВОСТІ ЕКОНОМІЧНОГО РОЗВИТКУ.

Після об’єднання Німеччини склалися кращі умови для розвитку економіки. Цьому сприяли завершення промислового перевороту й утворення єдиного загальнонімецького ринку, приєднання багатих на корисні копалини районів Ельзасу та Лотарингії, велика контрибуція із Франції (5 млрд франків), нові відкриття в науці й техніці.

ЦІКАВІ ФАКТИ

Період бурхливого економічного піднесення Німеччини в 70-ті рр. XIX ст. дістав назву «грюндерство» (від нім. — засновувати). У 1871—1875 рр. виникла велика кількість фірм, компаній, банків. Коли із Франції у спеціальних потягах стало надходити «французьке золото», уряд розпочав виплати своїх боргів — погашення державних облігацій і воєнних позик. На руках у населення опинилися чималі суми «вільних» грошей. Новий закон про акціонерні товариства дозволив їх створення без державного схвалення. На хвилі перемоги над Францією більшість стала вважати, що на Німеччину чекає постійне процвітання. Кожен, хто мав хоч якісь заощадження, прагнув вкласти їх у банк або використати на купівлю акцій. У всіх кав'ярнях, на вулицях велися розмови про акції, відсотки, ділові справи тощо. Центром грюндерства був Берлін. Хвилі такого піднесення стали зручним полем для діяльності всіляких аферистів. Проте «прозріння» настало дуже швидко. Економічна криза 1873 р. призвела до закриття не лише сумнівних фірм і банків, а й великої кількості підприємств. Криза виявила зловживання та махінації в таких розмірах, що суди вже не хотіли брати справи до розгляду. Одні втратили останнє, а інші стали ще багатшими.

Сталеливарний завод А. Круппа

Розвиток економіки Німеччини в 1871—1914 рр. мав свої особливості.

• Велику роль у створенні важкої промисловості відігравали державні замовлення, субсидії, пільги, будівництво заводів за рахунок держави.

• Промисловість будувалася на новітній промисловій базі. Хімічна, електротехнічна, металообробна, машинобудівна галузі набули прискореного розвитку.

Для виробництва характерними були висока концентрація та швидкі темпи розвитку в кількох районах Рейнської області, Рурі, Берліні, Силезії.

Поміщицьке господарство поступово, еволюційним шляхом, переходило до капіталістичного, товарного виробництва.

Незважаючи на значні успіхи в розвитку промисловості, частка Німеччини у світовому виробництві становила 13%, тоді як Великої Британії — 32 %. Однак із кожним роком більш якісні та дешеві німецькі товари завойовували світовий ринок, і на початок XX ст. Німеччина випередила Англію.

Наприкінці XIX ст. в Німеччині, як і в інших індустріальних державах, з’явилися монополії. У 1914 р. їх налічувалося 600. Близько 85% фінансових капіталів контролювали вісім банків. Найвідомішими були монополії А. Круппа, Рейнсько-Вестфальський чавуноливарний картель, Німецький союз прокатних заводів, Рейнсько-Вестфальський кам’яновугільний синдикат тощо.

ЧИННИКИ, ЯКІ ВПЛИВАЛИ НА РОЗВИТОК НІМЕЧЧИНИ

3 ПОЛІТИКА КАНЦЛЕРА О. ФОН БІСМАРКА.

Першим німецьким імператором був король Пруссії Вільгельм І. Фактично ж країною протягом 20 років керував канцлер О. фон Бісмарк, який користувався повного довірою імператора. Він був видатним політиком і дипломатом, наділеним гострим розумом, величезною волею та енергією. Головним напрямком його внутрішньої політики було забезпечення централізації влади в імперії через ліквідацію автономних прав окремих монархій і католицької церкви. У 1872 р. О. фон Бісмарк домігся прийняття закону, згідно з яким духовенство позбавлялося права нагляду за школами. Священикам заборонялося вести політичну агітацію. Вводився інститут громадянського шлюбу замість церковного, державна реєстрація народження та смерті. Політика, спрямована проти впливу католицької церкви, дістала офіційну назву «боротьба за культуру» («культуркампф»).

Пам'ятник О.фон Бісмарку із собакою в Берліні. 1897 р. (відновлений у 1996 р.)

Канцлер О. фон Бісмарк розгорнув боротьбу проти соціалістів. У 1878 р., після двох терористичних замахів на імператора, він запропонував рейхстагу прийняти «Виключний закон проти соціалістів», який фактично забороняв діяльність соціалістичних організацій і робітничих газет. Соціал-демократична партія була змушена перейти на напівлегальний стан.

Поряд із репресивними заходами О. фон Бісмарк провів низку соціальних реформ. У 1881 р. він оголосив про початок «ери робітничого законодавства». У наступні три роки рейхстаг прийняв закони про страхування робітників від нещасних випадків на виробництві та від хвороб. У 1889 р. з’явився закон про надання пенсії за віком (із 70 років) та в разі втрати працездатності, у 1891 р. — закони про 11-годинний робочий день і про заборону дитячої праці до 13 років. У середині 90-х рр. XIX ст. Німеччина стала державою з найбільш передовим соціальним законодавством.

Основною метою зовнішньополітичного курсу Німецької імперії стало створення військово-політичної коаліції європейських держав, спрямованої проти Франції. Правлячі кола в Берліні спиралися на Австро-Угорщину, яка після франко-прусської війни пішла на зближення з Німеччиною та Італією — суперницею Франції в Середземному морі та на півночі Африки. Щоб не допустити можливого залучення Росії до коаліції як потенційного союзника Франції, було висунуто ідею спільної російсько-німецької боротьби проти соціал-демократії та взагалі революційного руху. 6 травня 1873 р. Росія та Німеччина підписали союзний договір. Через місяць таку саму угоду уклали Росія та Австро-Угорщина. Так утворився «Союз трьох імператорів», що дало Німеччині можливість погрожувати новою війною Франції («франко-німецькі тривоги»).

«Союз трьох імператорів» проіснував до 1887 р., поки не загострилися російсько-німецькі й російсько-австрійські відносини.

Першу тріщину коаліція дала під час близькосхідної кризи 1875—1878 рр. Відверто ворожі позиції Австро-Угорщини й Німеччини на Берлінському конгресі змінили ставлення Росії до своїх союзників. 7 жовтня 1879 р. Німеччина та Австро-Угорщина підписали союзний договір, спрямований як проти Франції, так і проти Росії. У 1882 р. до цієї угоди приєдналася Італія. У результаті було створено Троїстий союз, що свідчило про прагнення Німеччини посісти провідне місце в Європі.

Пам'ятник О.фон Бісмарку в Гамбурзі. 1906 р.

ОСНОВНІ НАПРЯМКИ ВНУТРІШНЬОЇ ПОЛІТИКИ О. фон БІСМАРКА

Фрагмент листівки, присвяченої Троїстому союзу

Владнавши справи на континенті, у 80-х рр. XIX ст. О. фон Бісмарк почав приділяти більше уваги колоніальним загарбанням.

У 1884 р. Німеччина встановила протекторат над частиною Південно-Західної Африки (Намібія) і Центральною Африкою (Того, Камерун). Наступного року контроль було поширено на частину Східної Африки (Танганьїка). Так виникла Німецька колоніальна імперія.

Німеччина отримала всі необхідні умови, щоб вважатися великою державою.

Карл Лібкнехт

4 НІМЕЦЬКА СОЦІАЛ-ДЕМОКРАТІЯ.

У результаті швидкого економічного розвитку утворився численний робітничий клас. Велика концентрація виробництва сприяла його організованості.

В умовах дії «Виключного закону проти соціалістів» німецьким соціал-демократам доводилося існувати напівлегально. Їхня Готська програма (1875 р.), яка містила низку радикальних положень (про диктатуру пролетаріату, соціалістичну революцію), стала зразковою для всієї європейської соціал-демократії. Після скасування «Виключного закону проти соціалістів» теоретичною основою Соціал-демократичної партії Німеччини (СДПН) була Ерфуртська програма (1891 р.), яка відповідала основним положенням марксизму, але стала більш поміркованою. Німецькі соціал-демократи були наймогутнішою робітничою партією Європи. На початку XX ст. СДПН налічувала 1 млн членів і мала найбільшу фракцію в парламенті — 109 депутатів із 397.

У 1899 р. один із лідерів і теоретиків соціал-демократії Е. Бернштейн у книзі «Передумови соціалізму і завдання соціал-демократії» піддав критиці принципові положення марксистської теорії. Посилаючись на нові тенденції в розвитку капіталістичних відносин, зокрема зростання кількості власників, стабільність середнього класу, життєздатність середнього та дрібного виробництва, покращення умов життя широких верств суспільства тощо, він указував на хибність твердження про зубожіння робітництва. Е. Бернштейн доводив, що капіталізм здатний реформуватися в бік соціальної справедливості, а передумови для соціалістичної революції ще не дозріли. Як ви знаєте, спроба перегляду марксизму була оголошена ревізіонізмом, правим ухилом у соціал-демократії. Виступ Е. Бернштейна призвів до розколу в соціал-демократичному русі Німеччини на правих (Е. Бернштейн), центристів (А. Бебель, К. Каутський) і лівих (К. Лібкнехт, Р. Люксембург).

Після Першої світової війни розкол було закріплено й організаційно.

Роза Люксембург

Вільгельм II

5 ПОЧАТОК ПРАВЛІННЯ ВІЛЬГЕЛЬМА II. ПЕРЕХІД ДО «СВІТОВОЇ ПОЛІТИКИ».

У 1888 р. імператором Німеччини став Вільгельм II. Молодий монарх узявся особисто управляти країною, а для цього він прагнув усунути О. фон Бісмарка, із яким мав розбіжності в багатьох питаннях. Особливо це стосувалося зовнішньополітичного курсу й політики щодо соціалістів. Імператор вважав, що потрібно проводити більш активну зовнішню політику, не боячись застосовувати силу проти своїх конкурентів, відійти від «Союзу трьох імператорів». Вільгельм II негативно оцінював «Виключний закон проти соціалістів», і, як уже згадувалося, його довелося скасувати, а О. фон Бісмарк у 1890 р. пішов у відставку.

Після цього колоніальна експансія Німеччини посилилася. «Ми вимагаємо для себе місця під сонцем», — заявив новий канцлер Бернхард Бюлов, підтримуючи інтереси німецьких промислових, фінансових і військових кіл.

Ідеологічним підґрунтям нової «світової політики» Вільгельма II стала доктрина пангерманізму, носієм якої був пангерманський союз. Доктрина стверджувала, що німці перевершують усі народи й мають панувати над ними. Пангерманісти закликали проводити політику сили щодо інших держав, створити могутню армію й флот і готуватися до війни за переділ світу.

До планів німецької експансії входило загарбання англійських і французьких колоній та прикордонних районів Франції (експансія на Захід), захоплення частини Росії — Прибалтики, України, Північного Кавказу, проникнення на Близький Схід.

Такі плани пангерманістів знайшли відгук в уряді. Армія стала головною турботою держави, а мілітаризм, тобто нарощування військової могутності, — урядовою доктриною.

У 1913 р. військові витрати становили 50% бюджету. З ініціативи міністра флоту адмірала Альфреда Тірпіца Німеччина почала створювати величезний військовий флот, який за кількістю й могутністю незабаром став другим після британського.

О. фон Бісмарк залишає рейхстаг 6 лютого 1888 р. Художник А. Вернер, 1892 р.

Бернхард Бюлов

ДОКУМЕНТИ РОЗПОВІДАЮТЬ

Із промови канцлера Німецької імперії князя Б. Бюлова в рейхстазі 6 грудня 1897 р.

Проте ми, в усякому разі, дотримуємося тієї думки, що Німеччину із самого початку не слід виключати зі змагання інших народів за панування над країнами, які мають багаті перспективи. Ті часи, коли німець одному зі своїх сусідів поступався землею, іншому — морем, а собі залишав небо, де панує чиста теорія, — ці часи минули. Ми вважаємо одним із найголовніших наших завдань заохочення та розвиток інтересів нашого пароплавства, нашої торгівлі та нашої промисловості саме у Східній Азії...

Однак ми не могли б погодитися на те, аби в Китаї зміцніла думка, що стосовно нас дозволено те, чого не дозволяється щодо інших. Ми маємо вимагати, щоб німецький місіонер, німецький підприємець, німецькі товари, німецький прапор і німецький корабель були в Китаї так само шановані, як і ті, що належать іншим державам. Нарешті, ми готові рахуватися з інтересами інших великих держав у Східній Азії, оскільки твердо переконані, що і наші власні інтереси так само знайдуть до себе належну увагу. Одним словом: ми не хочемо нікого відсувати в тінь, але й для себе вимагаємо місця під сонцем...

Із промови канцлера Німецької імперії князя Б. Бюлова в рейхстазі 11 грудня 1899 р.

Ми не потерпимо, щоб яка-небудь іноземна держава, щоб який-небудь чужоземний Юпітер сказав нам: «Що вдієш? Світ уже поділений!». Ми не хочемо нікому заважати, але ми й не дозволимо нікому заступати нам дорогу. Ми не будемо пасивно стояти осторонь... тим часом як інші ділять світ. Ми не можемо й не хочемо цього терпіти. Ми маємо свої інтереси в усіх частинах світу... Якщо англійці говорять про Велику Британію, французи — про нову Францію, росіяни завойовують Азію, то ми вимагаємо створення Великої Німеччини... Ми тільки тоді зможемо триматися на висоті, коли зрозуміємо, що для нас неможливий добробут без великої могутності, без сильної армії, без сильного флоту... У наступному столітті німецький народ буде або молотом, або ковадлом.

1. Визначте основні причини, які спонукали Німеччину вимагати перерозподілу колоній на свою користь. 2. Чи можна було примирити інтереси Німеччини в її зовнішній політиці з інтересами інших держав, зокрема Англії?

ВИСНОВКИ

• Остання чверть XIX — початок XX ст. стали періодом стрімкого піднесення економіки Німеччини, особливо її новітніх галузей: хімічної, електротехнічної, машинобудівної.

• Два десятиліття після об'єднання напрямок розвитку Німеччини визначав канцлер О. фон Бісмарк.

Завдяки його політиці вдалося консолідувати (згуртувати) країну, розв'язати основні внутрішні суперечності та проблеми.

• Успіхи в економіці сприяли пробудженню прусського мілітаристського духу, і Німеччина стала висувати претензії на переділ світу на свою користь.

ЗАПИТАННЯ ТА ЗАВДАННЯ

1. Яким був політичний устрій Німеччини в другій половині XIX ст.? 2. Хто визначав політику Німеччини в перші 20 років після об'єднання? 3. Які риси були притаманні розвитку економіки Німеччини після об'єднання? 4. Назвіть основні напрямки політики, яку проводив канцлер О. фон Бісмарк. 5. Які колоніальні придбання здійснила Німеччина наприкінці XIX ст.? 6. Якими є основні положення доктрини пангерманізму? 7. Що зумовило агресивний зовнішньополітичний курс Німеччини? 8. Коли імператором Німеччини став Вільгельм II? 9. Яка течія була панівною в робітничому русі Німеччини?

10. Чому Німеччина наприкінці XIX ст. досягла промислової першості в Європі? 11. Яку мету ставив перед собою О. фон Бісмарк, запроваджуючи в Німеччині соціальне законодавство? 12. Чи досягла мети політика «культуркампф»? 13. Що зумовлювало могутність робітничого і соціал-демократичного рухів у Німеччині? 14. Якою була мета «світової політики» Вільгельма II? 15. Визначте причини швидкого розвитку німецької економіки.

16. Складіть таблицю «Внутрішня політика О. фон Бісмарка».

17. Складіть історичний портрет канцлера Німеччини О. фон Бісмарка.

скачать dle 11.0фильмы бесплатно