§31—32. Австро-Угорщина — дуалістична монархія. Російсько-турецька війна 1877—1878 рр. Утворення нових незалежних держав на Балканах

ЗА ЦИМ ПАРАГРАФОМ ВИ ЗМОЖЕТЕ:

пояснювати, як відбулося перетворення Австрійської імперії на дуалістичну монархію; характеризувати розвиток Російської та Австро-Угорської імперій; називати особливості устрою Австро-Угорщини й політики її влади.

ПРИГАДАЙТЕ

1. Якими були особливості революції 1848—1849 рр. в Австрійській імперії? 2. Визначте причини, основні події та результати революції 1848—1849 рр. в Угорщині.

1 УТВОРЕННЯ АВСТРО-УГОРЩИНИ.

50—60-ті рр. XIX ст. стали складним періодом у розвитку Австрійської імперії. Вона поступово втрачала позиції впливової європейської держави. Важким ударом для країни стала поразка у війні із Францією та П’ємонтом у 1859 р., унаслідок якої вона втратила одну зі своїх найбагатших провінцій — Ломбардію.

Напруженою залишалася ситуація в Угорщині. Режим терору, встановлений у країні австрійцями після придушення революції 1848—1849 рр., не зміг подолати прагнення угорців незалежності. У 1853 р. в країні виникли таємні групи, які підтримували зв’язки з лідером угорської революції Л. Кошутом і його прибічником, що перебували за кордоном. Вони займалися підготовкою збройного повстання проти австрійського панування та чекали від Л. Кошута сигналу на його початок. Одночасно із цим помірковане місцеве дворянство також виступало проти того, щоб Угорщина була однією з провінцій імперії, якою керували австрійські чиновники. Влітку 1861 р. в Пешті за дозволом Франца Йосифа II розпочалися засідання Державних зборів — місцевого законодавчого органу. їхні депутати вимагали відновлення незалежності Угорщини. Імператор розпустив бунтівне зібрання, але був змушений розпочати переговори з угорською опозицією. Влітку 1866 р. спалахнула австро-прусська війна, і переговори було призупинено.

У результаті поразки у війні Австрія відмовилася від претензій на домінування в Німеччині та віддала Італії Венецію. Це змусило віденський уряд піти на поступки Угорщині. Один із тогочасних політиків висловився: «Мир з Угорщиною означає для Австрії бути чи не бути, і цей мир необхідно укладати швидко».

Герб Австро-Угорщини з девізом «Нероздільно і нерозривно»

Карикатура на Франца Йосифа II та становище Австро-Угорщини

Розгляньте карикатуру. Що хотів сказати її автор?

Представники народів Австро-Угорщини в національних костюмах. Невідомий художник

У лютому 1867 р. було підписано австро-угорську угоду, яка перетворила Австрійську імперію на дуалістичну (подвійну) Австро-Угорську монархію.

2 ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ АВСТРО-УГОРЩИНИ.

Австро-Угорщина як дуалістична монархія утворилася в 1867 р. і проіснувала до 1918 р. Основу стабільності монархії становила австро-угорська угода, яка згодом була доповнена й австро-польською.

Австро-Угорщина складалася із двох частин. Ціслентанія (Австрійська імперія) об’єднувала Австрію, Чехію, Моравію, Силезію, Гарц, Істрію, Трієст, Далмацію, Буковину, Галичину та Крайну. Транслейтанія (Угорське королівство) включала Угорщину, Трансильванію, Фіуме й Хорвато-Славонію.

Австро-Угорщина була однією з найбільших держав Європи. За територією та кількістю населення вона випереджала Велику Британію, Італію та Францію, проте не мала заморських колоніальних володінь. На території Австро-Угорщини проживали різні народи, жоден із яких не становив більшості.

Найчисленнішим населенням були австрійці (23,5%) та угорці (19,1%), за ними йшли чехи та словаки (16,5%), серби й хорвати (16,5%), поляки (10%), українці (8%), румуни (6,5%), словенці, італійці, німці та інші народи. Переважна більшість цих народів жили компактними групами, що сприяло розвитку національно-визвольного руху та посиленню відцентрових тенденцій. До національних суперечностей додавалися й релігійні, оскільки в країні діяло кілька церковних конфесій — католицька, протестантська, православна, уніатська та інші. Територіальний устрій держави був сформований таким чином, щоб в одній адміністративній одиниці опинилися дві конкуруючі нації, одній із яких надавалися деякі політичні переваги (німці й чехи, українці й поляки, угорці й хорвати тощо).

Імператор Австрії одночасно був і королем Угорщини, правителем єдиних королівсько-імператорських інститутів — військового відомства, іноземних справ і фінансів. Австрія та Угорщина мали свої парламенти й уряди, склад яких затверджувався імператором.

Важливу роль у внутрішньому житті відігравала армія, яка була привілейованою частиною суспільства й поглинала більшу частину державних видатків. Пропаганда формувала в масовій свідомості образ могутньої імперської армії та флоту.

В імперії не існувало загального виборчого права. Права голосу набували лише власники якогось майна. У районах компактного проживання деяких національностей діяли власні конституції, існували місцеві парламенти (сейми) й органи самоврядування.

У таких районах за чинним законодавством навчання в початкових школах і діловодство в місцевих органах самоврядування мали здійснюватися національними мовами. Проте цього закону часто не дотримувалися, і повсюдно переважала німецька мова.

Угорці демонструють національний танок чардаш. Невідомий художник

Австро-угорська військово-морська верф у місті Пула (нині Хорватія). Невідомий художник

Катедральний собор у Львові. Художник О. Добровольський. Листівка 1910 р.

Економіку Австро-Угорщини в другій половині XIX—XX ст. характеризували слабкі темпи розвитку промисловості, відстале сільське господарство, нерівномірність економічного розвитку окремих регіонів, орієнтація на самозабезпечення.

Австро-Угорщина була середньорозвиненою аграрно-індустріальною країною. Більшість її населення займалася сільським і лісовим господарством (понад 11 млн осіб). Низький рівень сільського господарства визначали поміщицькі маєтки, де використовувалася ручна праця найманих робітників. В Угорщині, Хорватії, Галичині, Трансильванії майже третина оброблюваної землі належала великим поміщикам.

В Австро-Угорщині відбувалися ті самі економічні процеси, що й в інших розвинених капіталістичних країнах: концентрація виробництва й капіталу, збільшення інвестицій. За окремими валовими показниками (виплавка сталі) імперія в другій половині XIX ст. випередила Англію та Францію. Промислово розвиненими були Австрія й чеські землі. Шість найбільших монополій контролювали видобуток майже всієї залізної руди й понад 90% виробництва сталі. Металургійний концерн «Шкода» в Чехії був одним із найбільших підприємств європейської військової промисловості. Проте загалом в Австро-Угорщині переважали дрібна й середня промисловість. Характерними особливостями економіки імперії були її технологічна відсталість, погана забезпеченість сучасною технікою та відсутність новітніх галузей промисловості. Німецький і французький капітали активно інвестували в базові галузі промисловості — видобуток нафти, металургію, машинобудування.

Промисловість і сільське господарство працювали на потреби власного ринку. Імпорт, як і експорт товарів, був незначним і ледве досягав 5 %.

У країні налічувалося близько 1 млн чиновників. Так, на кожні десять селян припадало по одному чиновнику. Бюрократизм набув нечуваних розмірів. У свою чергу, це призводило до різких соціальних контрастів. Рівень життя в столиці та провінційних містах суттєво відрізнявся. Якщо у Відні робітник отримував у середньому чотири гульдени на день, то у Львові — близько двох гульденів. До того ж ціни на споживчі товари в столиці були нижчими, ніж у провінції. Однак загальний рівень життя населення залишався дуже низьким.

На початку XX ст. багатонаціональна Австро-Угорська імперія зазнавала глибокої кризи через національні та робітничі рухи.

Метою національних рухів, що формувалися в другій половині XIX ст., було створення власних незалежних держав. Рушійною силою в цьому процесі стала інтелігенція. Саме вона виступала носієм духу волелюбності, ідеї самостійності й шукала засобів для поширення цих ідей у маси. Першим таким засобом була боротьба за мову — національну мову викладання в школах, університетах, національну мову літератури, рівні права національних мов у діловодстві й армії. Цей рух очолювали культурно-освітні товариства «Національна ліга» (італійські землі), «Матице школьська» (чеські землі), «Матице словенська» (Словенія), «Народний дім» (Галичина) та інші. Зусиллями товариств засновувалися національні школи і літературні часописи. Під їхнім тиском у 1880 р. Відень був змушений встановити на чеських землях рівноправність німецької та чеської мов в офіційному діловодстві. У 1881 р. Празький університет був поділений на два — німецький і чеський. У 1897 р. імператор підписав так звані «мовні укази», які остаточно зрівняли в правах німецьку й чеську мови.

Народний дім у Коломиї. Листівка 1905 р.

Учасники чеської військово-спортивної організації «Сокіл». Близько 1900 р.

Поширення набув рух слов’янської інтелігенції за встановлення тісних зв’язків. На деяких територіях утворювалися масові молодіжні організації, наприклад чеська військово-спортивна організація «Сокіл». Вона об’єднала десятки тисяч юнаків і дівчат, проводила націоналістичні мітинги. Усе це сприяло формуванню національної самосвідомості, і напередодні Першої світової війни більшість підданих Австро-Угорської імперії були вже сформованими громадянами майбутніх суверенних держав.

У зовнішній політиці правлячі кола Австро-Угорщини орієнтувалися на союз із Німеччиною. Загарбницькі наміри були спрямовані на Балкани, де вони стикалися з інтересами Росії.

3 РОСІЙСЬКО-ТУРЕЦЬКА ВІЙНА 1877—1878 рр. БЕРЛІНСЬКИЙ КОНГРЕС.

Після поразки в Кримській війні 1853—1856 рр. основним змістом зовнішньої політики російського уряду стала боротьба за ліквідацію тяжких умов договору. У 1870 р., скориставшись франко-прусською війною, Росія відмовилася виконувати умови Паризького договору про заборону тримати на Чорному морі військово-морський флот. Міжнародна конференція в Лондоні 1871 р. підтвердила це право. Успіхи російської дипломатії надихнули країну на подальші дії. Росія активізувала свою політику на Балканах, узявши курс на розвал Османської імперії через підтримку національно-визвольних рухів. Правлячі кола прагнули також утвердитися і в Румунії, повернути втрачену частину Бессарабії та встановити контроль над протоками Босфор і Дарданелли.

Влітку 1875 р. спалахнуло повстання в Боснії і Герцеговині, яке започаткувало ватіканську (східну) кризу (1875—1878 рр.). Вона стала наслідком загострення суперечностей між європейськими державами в Південно-Східній Європі, внутрішньополітичної кризи Османської імперії, піднесення національно-визвольної боротьби пригноблених народів Балкан (у квітні 1876 р. почалося повстання в Болгарії, влітку того ж року війну проти Туреччини розпочали Сербія та Чорногорія).

Туреччина, підбурювана Англією, відхилила пропозицію Росії про мирне врегулювання конфлікту зі слов’янськими народами. Царський уряд у квітні 1877 р. оголосив їй війну. У травні у війну проти Туреччини вступила Румунія, армія якої брала активну участь у бойових діях. Уряд Росії не був готовий до тривалої війни, але бойовий дух російської армії, яка глибоко співчувала своїм братам-слов’янам, залишався дуже високим.

Воєнні дії розгорнулися на Балканах і в Закавказзі. Наприкінці червня 1877 р. російська армія здобула столицю Болгарії місто Тирново, у липні захопила Шипкинський перевал та утримала його, відбивши численні контратаки турецької армії, а в листопаді захопила міцну фортецю Плевну. Успішними були дії росіян і в Закавказзі, де вони взяли фортецю Каре. У грудні російські війська під командуванням генерала Йосипа Гурка визволили Софію. У січні 1878 р. основні сили російської армії перейшли Балканські гори. Почався загальний наступ російських військ. Турки були розгромлені під Філіппополем (зараз місто Пловдив), а потім без бою залишили Адріанополь (Едірне). Нові перемоги було здобуто на Кавказі.

Балканська криза. Карикатура. Кінець XIX ст.

Захоплення Гривіцького редуту під Плевною. Художник М. Дмитрієв-Оренбурзький, 1885 р.

Після атаки. Перев'язочний пункт під Плевною. Художник В. Верещагін, 1881 р.

Йосип Гурко

Туреччина опинилася перед загрозою повного розгрому. Це налякало Велику Британію та Австро-Угорщину, оскільки призвело б до зміцнення Росії. Англія ввела свій флот у Мармурове море, погрожуючи Росії розірвати дипломатичні відносини, якщо вона захопить Константинополь. Австро-Угорщина висловила протест проти продовження воєнних дій.

У Росії виник привід до нової великої війни з європейськими державами, до якої вона не була готова. Командування зупинило війська в містечку Сан-Стефано (поблизу Константинополя), і 19 лютого 1878 р. тут було підписано прелімінарний (попередній) мирний договір. Він передбачав створення автономного князівства Болгарія, проведення Туреччиною реформ у Боснії та Герцеговині, визнання незалежності Румунії, Сербії і Чорногорії, передачу Росії Південної Бессарабії, а Румунії — Північної Добруджі; в Азії Росія отримала міста Ардаган, Карс, Батум, Баязет. Росії було виплачено велику контрибуцію.

Сан-Стефанський мирний договір ознаменував крах багатовікового османського панування в Південно-Східній Європі. Під зверхністю Туреччини залишалася лише незначна частина її земель, а відсутність прямого зв’язку з Боснією та Герцеговиною практично забезпечувала їхню автономію.

Укладення мирного договору між Росією та Туреччиною в містечку Сан-Стефано (нині район Стамбула). 1878 р.

Англія та Австро-Угорщина, незадоволені договором у Сан-Стефано, вимагали перегляду його умов на Європейському конгресі та почали погрожувати Росії війною. Царський уряд був змушений погодитися на скликання конгресу, який відбувся влітку 1878 р. в Берліні.

Вигідні Росії та балканським народам умови Сан-Стефанського миру було переглянуто й змінено. Болгарію поділили на три частини, і тільки Північна Болгарія отримала власну державність. Територіальні здобутки Чорногорії та Сербії зменшувалися. Боснію і Герцеговину окупувала Австро-Угорщина. Англія отримала острів Кіпр, який став плацдармом для її могутньої експансії в Єгипет. У Закавказзі за Росією залишилися лише Каре, Ардаган і Батум.

Рішення Берлінського конгресу забезпечили розв’язання багатьох європейських суперечностей мирним шляхом. Вдалося порушити східне питання, яке лишилося поза увагою під час Віденського конгресу. Майже до кінця століття в Європі було знято напруженість. Великі держави почали опікуватися лише політикою колоніальної експансії.

4 НОВІ НАЦІОНАЛЬНІ ДЕРЖАВИ НА БАЛКАНАХ У СИСТЕМІ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН.

Проголошення незалежності Сербії, Болгарії та Румунії не розв’язало проблеми Балкан. Правителі нових держав не погоджувалися, що справа національного об’єднання їхніх країн остаточно вирішена. Князь Сербії Мілан Обренович дотримувався думки, що Росія основну ставку зробила на Болгарію і це не дозволило йому об’єднати всі сербські землі. Тому у своїй зовнішній політиці він узяв курс на Австро-Угорщину. У 1881 р. Сербія підписала з Австро-Угорщиною договір про те, що відмовляється від претензій на Боснію і Герцеговину. Австро-Угорщина, у свою чергу, підтримала ідею перетворення Сербії на королівство з необмеженою владою Мілана І Обреновича. Новий король у 1885 р. розв’язав війну проти Болгарії, але був ущент розгромлений. Поразка примусила його відмовитися від одноосібної влади. За Конституцією 1888 р. Сербія ставала конституційною монархією. Наступного року король зрікся престолу на користь свого малолітнього сина Александра Обреновича, але зберіг реальну владу. Проти політики Мілана І Обреновича, а згодом і його сина, який фактично скасував Конституцію, у Сербії зріла опозиція, на чолі якої стояв Нікола Пашич. У ніч на 11 червня 1903 р. стався переворот. Александра Обреновича та його наближених було вбито. Королем Сербії проголосили Петара І Карагеоргієвича (1903—1921 рр.).

Новий король почав проводити політику протекціонізму, яка сприяла формуванню власної промисловості й національної буржуазії.

Його дії викликали напруженість у відносинах з Австро-Угорщиною. У 1906 р. між двома країнами розпочалася «митна війна», яка завершилася перемогою Сербії та укладенням рівноправної торговельної угоди. У 1908 р. Сербія та Австро-Угорщина опинилися на межі війни через анексію (примусове приєднання) Австро-Угорщиною Боснії і Герцеговини (боснійська криза). Лише те, що Росія тоді не могла надати допомогу, змусило Сербію утриматися від розгортання бойових дій.

Мілан Обренович

Петар І Карагеоргієвич

Александр Баттенберг

Подібні процеси відбувалися в Болгарії. Після проголошення незалежності країни її трон за рекомендацією російського царя Олександра II посів представник німецької герцогської династії Александр Баттенберг. Проте правитель Болгарії не виправдав сподівань Росії та взяв курс на союз із Німеччиною та Австро-Угорщиною. Це було викликано тим, що Росія виявилася нездатною відстояти кордони Болгарії за Сан-Стефанським договором. Зрештою в 1883 р. Росія зарахувала Болгарію до своїх ворогів.

У 1885 р. в Південній Болгарії, яка ще перебувала під владою Туреччини, спалахнуло повстання. Повсталі проголосили об’єднання двох частин країни. А. Баттенберг став князем усієї Болгарії, яка об’єдналася в березні 1886 р.

У серпні 1886 р. в Болгарії відбувся переворот, організований проросійськими силами. Проте новий уряд знову очолили проавстрійськи налаштовані представники, а правителем було обрано німецького принца Фердінанда Саксен-Кобурзького. Болгарія продовжувала залишатися у сфері впливу Німеччини та Австро-Угорщини. Росія визнала нового правителя лише в 1896 р. У 1908 р. Болгарія отримала повну незалежність від Османської імперії й була проголошена царством.

Найменшою й найвідсталішою державою Балкан була Чорногорія. Тут правив князь (із 1910 р. — король) Нікола І Петрович-Негош (1860—1918 рр.). Незначна промисловість Чорногорії належала італійському та австрійському капіталу. Державний бюджет формувався на основі російських субсидій. На початку XX ст. відверте невдоволення родової (племінної) знаті змусило князя вдатися до реформ.

Наприкінці 1905 р. було скликано скупщину, що прийняла конституцію, згідно з якою в Чорногорії встановлювалася спадкова монархія. Уся влада зосередилася в руках князя. Скупщина стала дорадчим органом. У 1908 р. країна скасувала статті Берлінського трактату про контроль Австро-Угорщини над чорногорським узбережжям Адріатичного моря. У 1910 р. вона стала королівством.

Не менш складно вибудовувала свою зовнішню політику Румунія. У 1881 р. вона була проголошена королівством на чолі з німецькою династією. У правлячої верхівки залишалося сильним прагнення створити Велику Румунію, до складу якої, крім існуючих володінь, увійшли б Трансильванія, Бессарабія та Буковина. Проте щоб здобути ці землі, потрібно було йти на конфлікт із Росією та Австро-Угорщиною. Румунія пішла на зближення з Австро-Угорщиною, яка обіцяла їй підтримку в боротьбі за Бессарабію.

Греція, що здобула незалежність у 1829 р., також прагнула оволодіти землями, які вважала своїми. Скориставшись російсько-турецькою війною 1877—1878 рр., вона висунула свої претензії на Фессалію, Епір та острови Егейського моря, які належали Османській імперії. Берлінський конгрес частково задовольнив прагнення Греції. У 1881 р. їй було передано Фессалію та Епір. Проте греки вважали, що справа об’єднання країни не завершена. У 1896 р. на острові Крит відбулося повстання проти турецького панування. Повсталі оголосили, що острів приєднується до Греції. Країну охопило патріотичне піднесення. Почалася греко-турецька війна, у якій, однак, грецька армія зазнала низку поразок. Грецію врятувало лише втручання великих держав. За Константинопольським мирним договором від 4 грудня 1897 р. Греція була змушена віддати Туреччині частину Фессалії та виплатити велику контрибуцію.

Нікола І Петрович-Негош

Вирішення східного питання: карикатура на розподіл Балкан

Таким чином, на Балканах склалася дуже непроста ситуація. Усі держави були невдоволені своїми територіальними межами та прагнули приєднати «належні їм» землі. До цього додавався конфлікт між великими державами за домінування у світі.

5 ФОРМУВАННЯ БАЛКАНСЬКОГО СОЮЗУ. ПЕРША БАЛКАНСЬКА ВІЙНА.

На початку XX ст. на Балканах зіткнулися інтереси держав, поділених на два військово-політичні блоки. Основними суперниками в цьому регіоні були, з одного боку — Росія, з іншого — Австро-Угорщина та Німеччина. Росія прагнула створити союз балканських держав, убачаючи в ньому запоруку успішної боротьби за своє панування на Балканах. Тогочасне міжнародне становище сприяло планам Росії. Після Молодотурецької революції 1908 р., а особливо поразки Туреччини у війні проти Італії за володіння Лівією (1911 р.) Росія та правлячі кола балканських держав вважали ситуацію, що склалася, сприятливою для розподілу європейських володінь Османської імперії. Щоправда, становище ускладнювалося взаємними суперечностями між балканськими державами. Напередодні війни проти Туреччини між ними відбулися тривалі дипломатичні переговори про створення військово-політичного союзу. Ще у квітні 1911 р. сербський уряд запропонував Болгарії укласти угоду про розподіл сфер впливу в Македонії. Ця пропозиція успіху не мала, оскільки Болгарія претендувала на всю територію Македонії.

У жовтні переговори відновилися, і 29 лютого 1912 р. було укладено болгарсько-сербську угоду про дружбу й союз, яка мала таємний додаток. Договір підтверджував взаємні гарантії державної незалежності й територіальної цілісності Сербії та Болгарії, надання допомоги в разі іноземної агресії або війни проти Туреччини. У таємному додатку закріплювався територіальний розподіл тогочасних турецьких володінь. Сербія отримувала частину Македонії та Північну Албанію з виходом до Адріатичного моря. Болгарії дісталася більша частина Македонії та Фракії. Долю північно-східної частини Македонії мав вирішити російський цар.

Болгарсько-сербський військово-політичний союз був доповнений угодою з Грецією та Чорногорією. Болгарсько-грецькі переговори велися за участю Англії та завершилися підписанням договору в травні 1912 р. Проте кордонів Македонії визначено не було.

Восени 1912 р. формування Балканського союзу завершилося. Залишалося знайти привід для початку війни.

На багнети. Болгарська піхота атакує турецькі позиції. Художник Я. Вєшин, 1912 р.

ПЕРША БАЛКАНСЬКА ВІЙНА

Битва під Прилепом під час Першої балканської війни в 1912 р. Невідомий художник

Влітку 1912 р. на території Албанії спалахнуло повстання, яке було жорстоко придушено турецькими військами. Це прискорило оголошення війни Туреччині.

Бойові дії почалися в жовтні 1912 р. Болгарська армія розгорнула успішний наступ у Східній Фракії та в напрямку на Стамбул (Константинополь). Турецькі війська відійшли на заздалегідь підготовлені позиції за 40 км від Стамбула.

Сербська армія вступила до Скоп’є (найбільше місто Македонії) та через Албанію вийшла до Адріатичного моря. Це занепокоїло Австро-Угорщину, яка зосередила свої війська на кордоні із Сербією. Греція захопила місто Салоніки. Військо Чорногорії оточило фортецю Скадар (Шкодер). У листопаді 1912 р. Туреччина попросила перемир’я, однак болгарський цар Фердінанд цю пропозицію відхилив. Болгарська армія почала штурм турецьких укріплень, але невдало. Це змусило сторони сісти за стіл переговорів у Лондоні. У них узяли участь представники великих держав, які фактично й вирішували, де проходитимуть межі балканських держав.

Тим часом у Туреччині в січні 1913 р. стався державний переворот. Новий турецький уряд, підбурюваний Німеччиною та Австро-Угорщиною, ухвалив рішення про продовження війни. Проте в березні 1913 р. турецькі війська зазнали поразки.

ДРУГА БАЛКАНСЬКА ВІЙНА

Європа — Туреччині після укладення Лондонського мирного договору: «То війна начебто скінчилась?» Туреччина:

«Здається, це лише перерва в кривавому мирі». Карикатура 1912 р.

Болгари захопили фортецю Адріанополь. У квітні 1913 р. за проханням Туреччини було укладено перемир’я.

Під час переговорів спалахнула гостра дискусія між Болгарією, з одного боку, і Сербією та Грецією — з іншого. Приводом до цього стала проблема розподілу територій у Македонії.

Нарешті у травні 1913 р. сторони підписали Лондонський мирний договір, за яким Туреччина поступалася своїми володіннями на захід від лінії Мідія — Енос і деякими островами в Егейському морі. Розподіл відвойованих територій мав відбутися пізніше.

6 ДРУГА БАЛКАНСЬКА ВІЙНА.

Після укладення Лондонського мирного договору розбіжності між Болгарією, Сербією та Грецією вкрай загострилися. Німеччина та Австро-Угорщина докладали значних зусиль, щоб посилити ці суперечності й розвалити проросійський Балканський союз. Зрештою так і сталося. У травні 1913 р. було укладено таємний сербсько-грецький союз, спрямований проти Болгарії. Сербія та Греція домовилися між собою про поділ Македонії.

У червні 1913 р. болгарські війська напали на своїх колишніх союзників. Розпочалася Друга балканська війна. Сербська армія зупинила болгар і перейшла в наступ. Грецька армія також вела успішні бойові дії в Егейській Македонії. Війну Болгарії оголосила й Чорногорія. Болгари були змушені відійти до старого кордону. На Болгарію напала Румунія, яка претендувала на Південну Добруджу, а також Туреччина, яка знову захопила Східну Фракію з Адріанополем. Протистояти такій коаліції Болгарія не змогла.

Артилерія Другої балканської війни. Невідомий художник

Болгарський уряд попросив миру, що був підписаний 10 серпня 1913 р. в Бухаресті. Згідно з договором, західна й центральна частини Македонії відійшли до Сербії, південна (Егейська) — до Греції, Добруджа — до Румунії, а Східна Фракія — до Туреччини. У складі Болгарії залишилася частина Македонії (Піринська).

Унаслідок балканських війн докорінно змінилося становище на Балканському півострові. Туреччина, втративши майже всі свої володіння в Європі, уже не мала значення як європейська держава. Територія й населення Сербії та Чорногорії зросли майже вдвічі. Македонію розділили на три частини. З’явилася нова держава Албанія (1912 р.), що позбавило Сербію можливості мати вихід до Адріатичного моря. Крім Туреччини, найбільше постраждала Болгарія. Це підштовхнуло її до союзу з Німеччиною. Сербія, у свою чергу, потрапила в залежність від Антанти, що відразу загострило її відносини з Австро-Угорщиною.

Отже, балканські війни не змогли розв’язати нагальні проблеми. Атмосфера ворожнечі та втрачених надій стала приводом до нових дипломатичних інтриг, що перетворило Балкани на «пороховий льох» Європи, який вибухнув у 1914 р.

ВИСНОВКИ

• Наприкінці 60 х рр. XIX ст. криза Австрійської імперії призвела до її перетворення на дуалістичну монархію — Австро-Угорщину.

• Особливостями розвитку Австро-Угорщини були: відсутність заморських володінь, оскільки всі її землі були розташовані в центрі й на сході Європи; багатонаціональний характер державного устрою, що поєднував елементи централізованої та федеративної монархії; інтенсивний розвиток національної свідомості народів окраїн, що зумовило їхнє прагнення створити самостійні суверенні держави.

• Російсько-турецька війна 1877—1878 рр. сприяла здобуттю незалежності низкою балканських держав. Проте національно-визвольна боротьба народів Балканського півострова проти османського панування не була завершена. Наприкінці XIX ст. на Балканах зіткнулися інтереси провідних країн світу.

• Суперечності між балканськими країнами та великими державами вилилися в боснійську кризу та дві балканські війни. Вони хоч і позбавили Туреччину європейських володінь, але не розв'язали всіх проблем. У результаті Балкани перетворилися на «пороховий льох» Європи.

ЗАПИТАННЯ ТА ЗАВДАННЯ

1. Коли утворилася Австро-Угорська дуалістична монархія? 2. Що таке Ціслейтанія і Транслейтанія? 3. Яка головна проблема турбувала правлячі кола Австро-Угорщини? 4. Які землі Австро-Угорщини були найбільш економічно розвиненими? 5. На союз із якою країною орієнтувалися правлячі кола Австро-Угорщини? б. Які країни Балканського півострова здобули незалежність у результаті російсько-турецької війни 1877—1878 рр.? 7. Який договір підбив остаточні підсумки російсько-турецької війни? 8. Коли було сформовано Балканський союз?

9. Як відбулося утворення Австро-Угорщини? 10. Що сприяло перемозі Росії у війні з Туреччиною в 1877—1878 рр.? Чому Росії не вдалося повною мірою скористатися перемогою у війні? 11. Як розвивалася національно-визвольна боротьба народів Балканського півострова, які перебували під владою Османської імперії? 12. З'ясуйте особливості політики Австро-Угорщини на Балканах. 13. Чому балканські війни не вирішили проблеми Балкан? 14. Яку роль відігравали великі держави під час конфлікту на Балканах?

15. Складіть у зошиті порівняльну таблицю «Балканські війни», відобразивши в ній склад учасників, мету й результати.

16. Австро-Угорщину іноді називають «клаптиковою монархією». Чи погоджуєтеся ви з таким висновком? Підготуйте есе за цим питанням.

Узагальнення знань

за розділом III «ЄВРОПА ТА АМЕРИКА в останній третині XIX — на початку XX ст.»

1. Складіть перелік найважливіших подій, що відбулися в провідних державах світу в останній третині XIX — на початку XX ст.

2. Назвіть імена видатних історичних осіб провідних держав світу, що визначали їхній розвиток в останній третині XIX — на початку XX ст.

3. Поясніть значення понять і термінів: «індустріальне суспільство», «корпорація», «монополія», «капіталізм», «інвестиції», «трудова еміграція», «демократія», «світова політика», «двопартійна система», «антимонопольне законодавство», «расова політика», «сегрегація», «міжнародний робітничий рух», «Інтернаціонал», «народництво», «тероризм», «соціал-демократія», «Паризька комуна», «Третя республіка», «експансіонізм», «громадянська війна», «дуалістична монархія», «урядовий курс», «соціальні реформи».

4. Як відбувалася модернізація Росії в другій половині XIX — на початку XX ст.? Чому цей процес називають «революцією згори»?

5. Визначте основні причини посилення нерівномірності економічного й політичного розвитку європейських країн і США та наслідки цього явища.

6. Охарактеризуйте процес завершення формування індустріального суспільства в провідних країнах Європи та США. Які нові явища в розвитку великих держав спостерігалися в останній чверті XIX — на початку XX ст.?

7. Складіть у зошиті порівняльну таблицю «Розвиток провідних країн Європи та США».

РОЗВИТОК ПРОВІДНИХ КРАЇН ЄВРОПИ ТА США

Паризькі вулиці в травні 1871 р. Художник М. Люс, 1905 р.

скачать dle 11.0фильмы бесплатно