Джерела географічної інформації про материки й океани (відповіді)
- 1-02-2023, 13:55
- 408
... |
| Слава Україні | Героям слава | ЗСУ | ДСНС | 103 | 102 | Обленерго | Лікарі | Вчителі | Українці |
... |
... |
... |
Тихий океан — найтепліший океан Землі, тому що більша його площа припадає на жаркі екваторіальні й тропічні пояси обох півкуль. У теплих водах Тихого океану на глибині не більш як 50 м підводні гори населяють коралові поліпи безхребетні дрібні морські тварини. Тут найсприятливіші умови для їхнього життя. Відмираючи, корали залишають по собі міцні вапнякові скелети, що, накопичуючись, утворюють коралові острови. Корали бурхливо розростаються та утворюють справжнє архітектурне диво, де знаходять притулок інші молюски, різнобарвні водорості, різноманітні риби. Коралові острови невисокі, мають пласку поверхню. Найчастіше це рифи й атоли (коралові острови, що виникають на вершинах згаслих підводних вулканів, утворюючи кільце з мілководною улоговиною в середині). В Океанії сотні атолів, окремі з яких об’єднуються у справжні архіпелаги. Підносячись над рівнем океану всього на 3 - 4 м, атоли помітні здалеку зеленню кокосових пальм, що ростуть немовби з води. Для росту і процвітання коралів необхідні сприятливі умови, перш за все чиста вода. Коралові споруди дуже вразливі. Сонце, вітер і хвилі постійно їх руйнують. Під час сильних дощів, коли солоність в прибережних водах знижується, значна кількість коралів гине. Відмерлі тканини коралів розкладаються, отруюють воду і несуть смерть морським тваринам. Другою умовою для життя коралів є висока і постійна температура води. Через це більшість коралових островів трапляється в тропічних широтах Тихого океану. Дуже важливо для нормальної життєдіяльності коралів є чистота і прозорість морської води й наявність планктону, яким вони харчуються.... |
З початку 60-х років XX ст. у різних частинах східного узбережжя Північноамериканського континенту археологи знаходять незаперечні докази того, що в 800-1 000 роках, тобто більш ніж за 500 років до Колумба, на цих землях не лише бували, але й селилися та довго жили відважні мореплавці з півночі (Скандинавії)— вікінги, або нормани («північні люди»), У 981 р. з Ісландії на захід вирушив Ейрік Рауді (Рудий), який відкрив південний берег острова й назвав його Гренландією, що означає Зелена країна. Вікінги заснували там постійні поселення з храмами, залишки яких збереглися до наших днів. У 1000 р. син Ейріка Лейф Еріксон (Щасливий) спорядив судно, на якому, рухаючись з Гренландії На південь, досяг скелястої землі, яку назвав Хеллуланд — Країна плоских каменів (очевидно, це був півострів Лабрадор). Вікінги вважали його продовженням уже відомих їм островів Ісландії та Гренландії. Відкриття норманів не стали загальним надбанням, про них знали лише деякі північні народи. Археологічні знахідки — залишки будівель та укріплень, предмети начиння, фрагменти зброї та одягу, вибиті на скелях рунічні написи — переконливо свідчать, що протягом низки років у різних місцях узбережжя існували осілі колонії прибульців з-за океану. В основі обох материків лежать давні докембрійські платформи. Хвиляста поверхня фундаменту Північноамериканської платформи сприяла формуванню різних за висотою рівнин. На північному сході як Північної, так і Південної Америки фундаменти платформ виходять на поверхню, утворюючи щити, на яких сформувалися височини. Південно-східна частина фундаментів платформ обох материків перекрита потужною товщею осадових відкладів. Найбільша область мезозойської та альпійської складчастості виникла на заході материків внаслідок руху Тихоокеанської літосферної плити назустріч Північноамериканській та Південноамериканській літосферним плитам. Саме тут підносяться у Північній Америці Кордильєри — одна з найвеличніших гірських систем, а в Південній Америці — Анди. На відміну від Південної Америки, на сході Північної Америки с область каледонської та герцинської складчастості, на якій розташовані старі невисокі гори Аппалачі. Навколо Мексиканської затоки утворилася молода платформа палеозойського віку. Але в цілому тектонічна будова обох материків дуже подібна.... |
Згідно з міжнародним законодавством про Антарктиду й Угодою між Великобританією та Україною 7 лютого 1996 р. у власність України передано антаркти- ї, чну науково-дослідну станцію «Фарадей», яка дістала нову назву — «Академік ! Вернадський». Головний напрям досліджень українських учених — вивчення атмосфери, тобто спостереження змін озонового шару, льодовикового покриву, клімату тощо. Учені спостерігають геомагнітне поле та зміни в іоносфері. Тут, згідно з догово-м, в основному проводять метеорологічні спостереження (Антарктичний півострів — це зона зародження і зникнення багатьох циклонів), дослідження в галузі фізики, біофізики, радіоастрономії, працюють над розробкою нових біотехно-логій. Наприклад, для утилізації сміття почали використовувати властивості місцевих мікроорганізмів, які дозволяють у 20 разів зменшувати обсяги органічних відходів. Першим українцем, який потрапив до Антарктиди, був Антон Омельченко, що брав участь в експедиції Роберта Скотта. Учасником першої радянської антарктичної експедиції у 1956 р. сіав академік НАН України, видатний геолог Олег Степанович Вялов. Одним т організаторів дослідження Антарктиди, що проводилося у 1982-1983 рр., став контрадмірал, кандидат технічних наук, науковий керівник навколосвітньої антарктичної експедиції на суднах «Адмирал Владимирский» та «Фаддей Беллинсгаузен» Лев Іванович Мітін. З 1982 р. дослідження в Антарктиді проводяться також ученими Інституту геології Академії наук СРСР і УРСР (нині Національної академії наук України), а наукове керівництво цими дослідженнями здійснював Петро Фсодосійович Гожик. Значний внесок у ці дослідження зробили українські вчені В. К. Геворкян, В. Г. Ватрук, Г. М. Орловський, В. П. Вернигоров (Київ), В. А. Бібік (Керч), Е. 3. Самишев (Севастополь). З часу проголошення незалежності України Антарктиду досліджували дві державні експедиції: у 1996-1998 рр. на судні «Ернст Кренкель» та у 1999-2001 рр. на судні «Горизонт». ч... |
Африка — найжаркіший материк Землі, тому що більша її частина розміщена між тропіками, де Сонце впродовж усього року стоїть високо над горизонтом, а двічі на рік у будь-якій точці між тропіками воно буває в зеніті. В Африці немає холодних, звичних для нас зим. Навіть на північній та південній окраїнах материка, що заходять у субтропічні пояси, середня температура зимових місяців (січня, липня) не опускається нижче +10, +12 °С. У западині Конго й на узбережжі Гвінейської затоки температура протягом року тримається близько +25 °С. Розрізняють 7 основних кліматичних поясів: екваторіальний, два тропічні, два помірні та два полярні (арктичний і антарктичний) — по одному у кожній півкулі. У кожному з них протягом усього року панує одна повітряна маса — відповідно екваторіальна, тропічна, помірна, арктична (антарктична). Між основними поясами у кожній півкулі утворюються перехідні кліматичні пояси: субекваторіальний, субтропічний і субарктичний (субантарктичний). ЇХ називають субпоясами (з латинської суб означає під, біля, тобто біля основного). У перехідних поясах повітряні маси змінюються за сезонами. Вони надходять із сусідніх основних поясів: улітку панує повітряна маса ближчого до екватора основного поясу, а взимку — ближчого до полюсу. При цьому вони пересуваються за Сонцем. Так, коли Сонце наближається до Північного тропіка (у Північній півкулі тепла пора року), всі повітряні маси зміщуються на північ, а коли наближається до Південного тропіка (в північній півкулі холодна пора року), навпаки — на південь. Наприклад, у субекваторіальному поясі влітку панує екваторіальне повітря— настає вологий сезон року; взимку надходить тропічне повітря — настає сухий сезон. Тому клімат субекваторіального поясу влітку подібний до клімату екваторіального поясу, а взимку — до тропічного. Відповідно погода в перехідних кліматичних поясах змінюється за сезонами. 1. Розподіл річок Африки по материку, їх живлення та режим залежать від клімату і рельєфу. В областях з екваторіальним кліматом, за рахунок дощів, річки повноводні цілорічно, а в субекваторіальних поясах — лише влітку. В сухих районах зу тропічним кліматом річок майже немає. Там утворилася область внутрішньогостоку— територія, яка не має через річки зв’язку зі Світовим океаном. Нечисленні річки цієї області впадають у безстічні озера або губляться в пісках — пересихають від великого випаровування води й просочування її в осадові породи. Від них залишаються... |
Земля обертається навколо своєї осі та навколо Сонця. Ці рухи ми помічаємо, (спостерігаючи зміну дня й ночі, а також зміну пір року. 6. Місто Маскат: 58° 32' сх. д. і 23° 36' пн. ш (столиця Оману, Аравійський п-ів). Користуючись Інтернетом, дізнайтесь, які докази існування колись єдиного масиву суходолу наводив Альфред Вегенер. Уважно придивіться до обрисів західного узбережжя Африки та східного узбережжя Південної Америки. Якби не Атлантичний океан, що розділяє обидва материки, вони б ідеально сполучилися один з одним у єдине ціле, чи не так? Більш того, на обох материках збігаються і типи гірських порід, їхній вік, і навіть напрямок, за яким у них йшло складкоутворення. Неймовірний збіг! Очевидно, колись ці два масиви суходолу з’єднувалися в єдиний величезний материк, а Атлантичний океан утворився між ними пізніше. Подібні переміщення великих ділянок земної кори дістали назву «дрейф материків». Цей дрейф відбувається вкрай повільно: в кращому разі його швидкість становить кілька сантиметрів на рік. Однак за багато мільйонів років цей процес докорінно змінив вигляд Землі. Часом материки зближалися й утворювали гігантські надматерики, оточені з усіх боків безкрайнім океаном. Потім вони знову розколювалися на безліч частин — виникали нові моря та озера, острови й материки. Саму ідею, що материки можуть «подорожувати» земною кулею, вперше в 1912 р. висунув німецький учений Альфред Вегенер. У пошуках доказів своєї теорії він звернувся до надійних «свідків» — гірських порід і окам'янілостей. Дізнайтеся, які основні геологічні події відбувалися в юрському періоді мезозойської ери нашої планети. Юрський період розпочався 205 млн років тому і тривав 70 млн років. 180 мли років тому суперконтинент Пангея розділився на дві частини: північну — Лавразію — та південну — Гондвану. А ще через ЗО млн. років Гондвана почала розпадатися на два блоки: західний (в який увійшли сучасні Африка, Аравія та Південна Америка) і східний (Австралія, Антарктида, Індостан і Мадагаскар). Між ними виникло вузьке, моро (типу сучасного Червоного), яке пізніше, поступово розширюючись, перетворилось на Індійський океан.... |