Відносно успішне виконання планів першого року п’ятирічки дало підстави Сталіну до збільшення планових показників. Темпи зростання мали становити вже 37,7% на рік. У грудні 1929 р. було висунуто гасло: «П’ятирічку за чотири роки!».

В Україні встановлювалися напружені темпи зростання важкого машинобудування, хімічної промисловості, виробництва електроенергії.

На тлі світової економічної кризи 1929—1933 рр. створювалося враження швидкого економічного прогресу в СРСР. Це породжувало в більшовицьких лідерів бажання ще більше напружити сили народу та здійснити великий стрибок у соціалізм. Така «надіндустріалізація» не підкріплювалася реальними можливостями. Аби створити ілюзію успіху, з 1500 підприємств (з них в Україні — 400), які передбачалося збудувати, виокремили 50-60 найважливіших, що забезпечувалися всім необхідним. А серед цих було виділено 14 першочергових, на яких зосереджувалася увага всієї країни. Серед них в Україні мали бути збудованими «Запоріжсталь», «Криворіжсталь», «Азовсталь», Дніпрогес, Дніпроалюмінійбуд, Краммашбуд, Харківський тракторний завод та інші.

Початок будівництва Дніпрогесу, 1927 р.

• Під якими гаслами здійснювалися плани першої п’ятирічки?

2. Джерела та труднощі індустріалізації

Для виконання грандіозних планів перших п’ятирічок потрібні були величезні людські й матеріальні ресурси. У 1931 р. радянські закупки становили 30% світового експорту машин і обладнання, 1932 р. — майже 50%.

Для покриття матеріальних витрат першої п’ятирічки перш за все використовувалися внутрішні, а не зовнішні ресурси:

• доходи державного сектору економіки;

• доходи від державної монополії на зовнішню торгівлю, збільшення експорту сировини та сільгосппродукції за кордон; навіть у роки Голодомору 1932—1933 рр., коли гинули мільйони селян, СРСР вивозив зерно за кордон.

• «ножиці цін» між промисловою продукцією та сільгосппродукцією;

• націоналізація промисловості, ліквідація приватного сектору економіки (згортання непу);

• трудовий ентузіазм, соціалістичне змагання;

• збільшення норм виробітку при збереженні існуючих зарплат; подовження робочого дня при офіційно проголошеному 8-годинному;

• колективізація села, «розкуркулення», що призвело до пограбування селянства державою;

• праця в’язнів сталінських виправно-трудових таборів, які в 1930 р. були об’єднані в систему ГУЛАГ (Головне управління таборів);

• примусові державні позики, коли у робітників в обмін на облігації, лотереї забиралась частина заробітку;

• збільшення прямих і непрямих податків;

• встановлення жорсткого режиму економії;

• вилучення у населення золота, срібла, коштовного каміння, валюти через мережу «торгсин» (Система торгівлі з іноземцями).

• зниження життєвого рівня населення. Запровадження вже у 1928-1929 рр. карткової системи розподілу продуктів і предметів першої необхідності.

З’явилося таке поняття, як «штурмівщина», коли плани капітального будівництва неодноразово переглядались, але кожен із них мав виконуватися.

Сталін не гірше за інших знав, що плани нереальні. Але він ставив найвищі вимоги, а потім змушував виконувати їх, залякуючи керівників і спеціалістів виробництва репресіями. Будь-які зриви будівництва та виробництва пояснювалися діяльністю «шкідників», з якими Державне політичне управління (ДПУ) розпочало «нещадну боротьбу». Першими жертвами стали керівні та інженерні кадри Донбасу, які протестували проти надвисоких темпів розвитку, що спричиняло тяжкі аварії з людськими жертвами. У 1928 р. у м. Шахти Ростовської області провели показовий судовий процес над старими спеціалістами вугільної промисловості. У газетах була розгорнута кампанія із цькування звинувачених.

Підсумовуючи результати «Шахтинської справи», Сталін висунув тезу, яка стала основою його подальшої політики: в міру просування країни до соціалізму класова боротьба буде неодмінно посилюватися.

У 1928-1931 рр. ДПУ здійснило перевірку 1 млн 256 тис. старих спеціалістів, з яких 138 тисяч були визнані «шкідниками». З них 23 тисячі оголосили «ворогами народу» і знищили.

Щоб зменшити плинність кадрів, у листопаді 1932 р. було запроваджено прописку, за неявку на роботу негайно звільняли та позбавляли продовольчих карток і виселяли з помешкання.

У 1933 р. розгорнулася нова боротьба на виробництві, тепер з «саботажництвом» — невиконанням планових показників. Поряд з репресивними методами, щоб стимулювати виробничу активність робітників, стали активно застосовувати ідеологічну обробку і моральні стимули (нагороди, похвали).

Доправлення засуджених у «Шахтинській справі»

Щоб довести тріумф першої п’ятирічки, Сталін маніпулював статистичними показниками. Окремим відомствам заборонили друкувати підсумки своєї роботи. Зростання промислової продукції подавалося не в конкретному обчисленні, а в карбованцях. Це дало змогу оголосити про виконання першої п’ятирічки за 4 роки і 3 місяці. Щорічний приріст промислової продукції в середньому становив близько 16 %, тобто менше, ніж запланували.

• Як можна оцінити результати першої п’ятирічки?

3. Друга п’ятирічка. Стахановський рух

1933 рік стали вважати першим у другій п’ятирічці (1933-1937 рр.). На нову п’ятирічку затвердили менші темпи зростання — 16,5 % на рік. Хоча передбачалося збудувати 4500 підприємств, з яких 1000 в Україні. Це дещо пом’якшило диспропорцію у господарстві. До того ж і змінилося гасло. Ключовим стало — «Кадри вирішують все!»

З другої половини 1935 р. радянське керівництво, зрозумівши, що без матеріального стимулу робітник не є ефективним і бажаючи показати, що «жити стало краще, жити стало веселіше», скасувало всі обмеження в заробітку. Запроваджувався принцип: скільки виробив, стільки й заробив. А скасування карткової системи розподілу дало змогу витрачати зароблені кошти для поліпшення життєвого рівня.

Олексій Стаханов

Ці нові зміни спричинили виникнення стахановського руху.

Стахановський рух — форма соціалістичного змагання, започаткована О. Стахановим у 1935 р.