Суспільно-політичне та національне життя в Україні в 1920–1930-х роках
- 1-07-2022, 00:21
- 345
10 Клас , Історія України 10 клас Струкевич (рівень стандарту, нова програма)
§ 14. СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНЕ ТА НАЦІОНАЛЬНЕ ЖИТТЯ В УКРАЇНІ В 1920–1930-х роках
• Радянські пропагандисти таврували борців із сталінським режимом на кшталт: «бандити», «злочинці», «вороги народу». На кого схожі ті люди, що повторюють це сьогодні?
1. Антибільшовицький повстанський рух 1920-1921 рр.
Виходячи зі своєї ідеології, комуністи розглядали селянство як дрібну буржуазію — свого класового ворога. Комуністи продовжили стягнення продрозкладки. Селянинові дозволялося залишити на місяць лише 30 фунтів збіжжя.
Комуністичний режим — система здійснення влади, заснована на запереченні демократичних прав і свобод, повному підпорядкуванні життя суспільства й особи диктатурі комуністичної партії, що зрослася з державою та утверджує своє панування за допомогою терору спецслужб.
У відповідь селянство повело вперту збройну боротьбу. До весни 1921 р. радянська держава спромоглася стягнути лише 40 % від обсягів запланованого. Комуністів підтримували лише бідняки, об’єднані в комнезами. За допомогу в здійсненні реквізицій хліба вони отримували до 25 % «здобичі».
Історичне джерело
Зміст української політики більшовиків цього періоду висловив московський функціонер Бляхін, який вів «війну з куркулем» в Одеській губ. Після розстрілу групи заручників він писав: «...Можна з упевненістю стверджувати, що достатньо один раз добре провчити й прочистити найчорніші волості, як весь повіт буде шовковим... рішуче в усьому абсолютно необхідно почати «загвинчувати» Україну все міцніше й міцніше, щоб з неї побіг, нарешті, живильний сік не лише до Харкова, а й до Москви».
Яків Гальчевський
Повстанський рух проти радянської влади набув загрозливих для більшовиків масштабів. Червона армія протягом 1921-1922 рр. втратила вбитими й пораненими 238 тис. бійців. На Черкащині продовжувала стояти Холодноярська республіка. Її владу визнавали села Чигиринщини, які були розміщені на берегах Тясмину, прибережні села вверх по Дніпру аж до Черкас, багато повстанських вогнищ було на Київщині, Полтавщині й Катеринославщині. Грізною силою для більшовиків стали повстанці Поділля. Тут зусиллями полковника армії УНР Я. Гальчевського було створено Подільську повстанську групу з чотирьох кінних бригад. Опираючись на урочище Кипорів Яр, повстанці протрималися на Поділлі до 1925 р., а в окремих районах — до кінця 1920-х років.
Історичний факт
Чисельність організованих повстанців у 1920-1921 рр. досягала 40 тис. осіб. Вони мали на озброєнні 34 гармати, 180 кулеметів і 2 бронепоїзди. Лише за перших три місяці 1920 р. повстанці здійснили 220 збройних акцій. Іноді це були досить масштабні дії. Так, повстанці утримували 5 днів Черкаси, 3 дні — Чигирин.
2. Голод 1921-1923 рр.
У 1921 р. на півдні України розпочався голод, який охопив Катеринославську, Донецьку, Запорізьку, Одеську, Миколаївську губернії, південь Харківської губернії. Причинами голоду були грабіжницька політика більшовиків щодо селян, а також посуха.
Спочатку більшовицька влада приховувала масштаби голоду. Газетам було заборонено писати про цю трагедію й розрізняти «голод у Росії» і «неврожай в Україні». А потім влада застосувала терор, щоб подолати збройний опір селянства: військові підрозділи перекрили шляхи між північними та південними губерніями, тому неможливо було перевезти продовольство на південь родичам чи на продаж. Незважаючи на посуху на півдні, влада продовжувала заготовляти хліб «надзвичайними методами» до червня 1922 р., вивізши звідти мільйони пудів зерна.
Жертви голоду 1920-х років. Фото. 1920-і роки
Водночас у 1921-1922 рр. в Україну з голодних районів РСФРР було евакуйовано майже 440 тис. осіб. Тисячі дітей було розміщено в дитячих будинках. Багато безпритульних дітей прийняли у свої родини українські селяни. За приблизними оцінками вчених, в Україні голодували 4-7 млн осіб, 1,5-2,0 млн померли від голоду. Особливо важко голод переносили діти.
Допомогу голодуючим надавали іноземні благодійні організації, однак майже вся вона спрямовувалася до Росії. Лише в січні 1922 р. голові раднаркому УСРР дозволили звернутися за допомогою до міжнародних організацій. Тільки з другої половини 1922 р. міжнародна організація Американська адміністрація допомоги (АРА) почала надавати допомогу голодуючим України.
Перевагу в постачанні продуктів харчування надавали промисловим центрам, а не сільським районам, бо згуртовані й голодні робітники були значно небезпечніші для радянської влади, ніж розпорошені селяни. Незважаючи на голод, партійно-державне керівництво Росії з 1922 р. відновило експорт хліба за кордон. З України того ж року вивезли 13,5 млн п хліба. Так московська влада використала голод як ефективний засіб придушення антибільшовицького повстанського руху в українському селі. Голод у південних губерніях України тривав до середини 1923 р. Політика більшовиків і в період голоду була спрямована на утвердження своєї диктатури.
3. Упровадження непу в Україні
Політика «воєнного комунізму» спричинила масове невдоволення українців і продемонструвала свою економічну неспроможність. Тому більшовики змушені були перейти до нової економічної політики (непу). Цю політику проголосив X з’їзд РКП (б) у березні 1921 р. Були скасовані заборони на приватне підприємництво й торгівлю, відновлені товарно-грошові відносини, колишнім власникам повернуто середні та дрібні підприємства, дозволено оренду. Щоб утримати владу в умовах відновлення ринкового господарювання, більшовицький уряд залишив у своїх руках контроль за «командними висотами» в економіці: важкою промисловістю, банками, транспортом, зовнішньою торгівлею.
З переходом до непу державні підприємства об’єднувалися в трести, які працювали на господарсько-розрахункових засадах. Замість зрівнялівки «воєнного комунізму» упроваджували систему відрядної оплати праці, що враховувала її кількість та якість. Була відмінена обов’язкова трудова повинність. Дозволяли використання найманої праці. Іноземцям могли передавати в концесію певні підприємства та ресурси, щоб залучити в економіку іноземний капітал.
Неп — часткове відновлення більшовиками товарно-грошових, ринкових відносин для дрібних і середніх власників при збереженні в державній власності підприємств важкої промисловості, банків, транспорту, монополії на зовнішню торгівлю.
У сільському господарстві продрозкладка була замінена у два рази нижчим продподатком. Після того як селяни здали податок, вони могли продавати надлишок продукції на ринку. Закон допускав оренду землі й застосування вільнонайманої праці в селянських господарствах. Однак фактичне впровадження непу в українському селі розпочалося лише в 1923 р.
В умовах непу з’явилися приватні підприємці, яких почали називати «непманською буржуазією», або «непманами». Вони найактивніше діяли в торгівлі, контролювали значну частину харчової промисловості. Непмани своєю діяльністю сприяли насиченню ринку товарами, скороченню безробіття, відродженню зруйнованої війною економіки.
Завдяки непу було відновлене господарство, зруйноване в роки війни. Підвищився рівень промисловості та сільськогосподарського виробництва, пожвавилася торгівля, відроджувалися ярмарки, розвивалася кооперація. Неп допоміг більшовикам зняти соціальне напруження й утриматися при владі.
Водночас більшовики обмежували розвиток вільних ринкових відносин. Вони підтримували ідеї диктатури пролетаріату й не приховували, що неп — це явище тимчасове. Й. Сталін писав у 1926 р., що неп — це політика, яка допускає боротьбу соціалістичних і капіталістичних елементів і розрахована на перемогу соціалізму.
4. Національна політика радянської влади в УСРР
До національного життя більшовики ставилися як до перешкоди на шляху розгортання світової пролетарської революції. Проте, відродивши російську багатонаціональну імперію, вони вирішили продемонструвати, що поважають національне життя народів, щоб привабити до вступу в СРСР нові народи. З цією метою лідер більшовиків В. Ленін наполіг, щоб СРСР будувався як федерація союзних та автономних національних республік. Можливість створювати власні адміністративно-територіальні одиниці — райони та сільради в 1924 р. — отримали й національні меншини.
Справі експансії радянської Росії на Балкани було підпорядковане створення Молдавської АСРР, а вздовж тогочасного кордону з Польщею в 1925 р. створено польський та німецький альтернативні національні райони, куди організували переселення десятків тисяч польських і німецьких сімей.
Протягом 1930-х років національна політика зазнала радикального повороту. Він був зумовлений зміною більшовицьких стратегічних гасел. На зміну гаслу «світової революції» було висунуто нове гасло «побудови соціалізму в окремо взятій країні». Тепер заради зміцнення тієї ж диктатури партії розпочалися централізація та уподібнення. У січні 1934 р. головною небезпекою було проголошено ухил до українського націоналізму й розпочалося знищення всіх його проявів. Одночасно розпочалася непомітна русифікація.
Скрізь ліквідовували національні райони, а з ними — наукові заклади, театри, музеї, пресу, видавництва, національні школи.
Історичний факт
До 1937 р. в Одеській області діяло 1684 школи. Поряд з 1326 українськими були німецькі — 113, російські — 93, єврейські — 30, болгарські — 26, молдавські — 20, білоруські — 3, грецькі — 2, польські — 1, чеські — 1, змішані — 65. Однак з 1 вересня 1937 р. навчання в неукраїнських школах було переведено на російську мову.
У 1937 р. національна графа в радянському паспорті стала підставою для масових арештів за підозрою в шпигунстві.
5. Політика коренізації в УСРР: ставлення влади та населення
Принісши радянську владу в Україну на вістрях багнетів Червоної армії, більшовицькі лідери розуміли, що група московських функціонерів, цілком ізольована від українців, не зможе налагодити мирне життя в Україні. Щоб утвердити свою диктатуру, комуністи заповзялися переконувати українців у тому, що радянська влада — це їхня влада. Цьому слугувала політика коренізації радянської влади в українському суспільстві, яка отримала назву «українізація». Для функціонерів це насамперед означало перехід до офіційного спілкування українською мовою.
Вирішальний поштовх до коренізації партії дав Й. Сталін. Розгортаючи боротьбу за владу, він шукав підтримки в союзних республіках і спробував отримати її завдяки прихильникам національної культури. У квітні 1923 р. РКП(б) політику коренізації проголосила офіційною лінією партії. Проте для Сталіна та його оточення коренізація була лише тимчасовим тактичним відступом, політичною грою.
Починати коренізацію партія вимагала із залучення в партійний та особливо в радянський апарат місцевих кадрів. Як наслідок, питома вага українців у державному апараті до 1927 р. зросла з 35 до 54 %. На українську мову переводили й ділові папери. З 1924 р. розпочалися масові набори українців у партію. їхня питома вага в 1927 р. зросла від 30 до 52 %. Однак у ЦК КП(б)У українці не перевищували чверті, а керівниками партії Москва призначала тільки неукраїнців — німця Е. Квірінга, єврея Л. Кагановича, поляка С. Косіора, росіянина М. Хрущова.
Здійснення коренізації партійно-радянського апарату в УСРР несподівано для Москви викликало велике культурне піднесення, назване істориками «національним відродженням 1920-х років». До розвитку освіти, науки, літератури та мистецтва долучилися найкращі представники української й західноукраїнської інтелігенції.
Коренізація — політика залучення представників корінних народів радянських республік до місцевого керівництва та надання офіційного статусу їхнім мовам.
Українізація — різновид загальносоюзної політики коренізації, що проявлялася в упровадженні української мови та підтримки української культури в усіх сферах суспільного життя УСРР.
Плакат доби українізації. 1920-і роки
Українську мову почали використовувати понад чверть інститутів і більше половини технікумів. Більшість книжок, часописів і газет видавали українською. Масовими тиражами перевидавали українську літературу минулих років.
Максимальне використання офіційного партійного курсу для розвитку національної культури відбулося завдяки зусиллям учорашніх українських націонал-комуністів, насамперед боротьбистів, які гуртувалися навколо наркома освіти УСРР О. Шумського, а з лютого 1927 р. — М. Скрипника. Вони розглядали українізацію як можливість подолати наслідки колоніального гноблення українства за царської доби та як передумову культурного розвитку українського народу.
Історичне джерело
Різницю між апаратною коренізацією та культурною українізацією О. Шумський висловлював так: «Темп українізації нашої партії є темп чумацького обозу порівняно з експресом розвитку української культури». «...Наша партія має стати українською за мовою й культурою. Партія повинна заговорити по-українськи ... Я ніяк не можу зрозуміти комуніста, який не хоче, не прагне вивчити мову й культуру народу, серед якого він будує соціалізм. Це мені не зрозуміло».
Отже, апаратна українізація дала поштовх для українізації культурної, до піднесення національної самосвідомості народу. А це вже створювало загрозу для центральної влади Москви й диктатури РКП(б). Щоб виправити ситуацію Й. Сталін у 1925 р. очільником КП(б)У призначив Л. Кагановича. Він переслідував українську інтелігенцію, провокував на конфлікти Олександра Шумського, що в лютому 1927 р. завершилося звільненням його з посади та звинуваченням в «українському націоналістичному ухилі — "шумськізмі”».
Особистості
Олександр Шумський (1890-1946) народився в с. Турчинці на Житомирщині в сім’ї лісника. 1906 р. закінчив 5-річне народне училище. З 1908 р. — учасник робітничого руху, член Української соціал-демократичної спілки.
З 1914 р. — член Української партії есерів. У 1916 р. мобілізований на Південно-Західний фронт. У листопаді 1917 р. введений до складу УЦР. У січні 1918 р. заарештований за участь у змові лівих українських есерів і соціал-демократів проти УЦР. З вересня 1924 до лютого 1927 р. нарком освіти УСРР. У травні 1933 р. заарештований у сфабрикованій «справі Української військової організації». За час ув’язнення не визнав жодного зі звинувачень. У 1943 р. залишений у Красноярську (РФ) «на лікування». У листі до Сталіна від 18 жовтня 1945 р. різко критикував національну політику в СРСР, зокрема вивищення російського народу як «старшого брата». Убитий за особистим розпорядженням Сталіна під час повернення в Україну.
Зазнавши удару, розвиток українізації не припинився. Її натхненником став новий нарком освіти Микола Скрипник. За його участі в 1927 р. було запроваджено нову українську орфографію — «скрипниківку». За його ініціативою українську мову впроваджували навіть у школах командного складу та в деяких червоноармійських частинах; найкращі театральні приміщення було передано українським театрам. У 1931 р. з 88 театрів — 66 було українськими, 12 єврейськими та 9 російськими.
За його керівництва наркомос УСРР надавав широку культурну допомогу українцям за межами України. Українські школи, газети, радіомовлення, хати-читальні, клуби, лікнепи, робітфаки з’явилися на Далекому Сході, у Сибіру, Середній Азії, Казахстані, Поволжі, Кубані, на Дону, у Курській та Воронезькій областях Росії й інших місцях компактного проживання українців.
Особистості
Микола Скрипник (1872-1933) народився на слободі Ясинувата (нині місто в Донецькій обл.) у сім’ї залізничного службовця. Навчався в Ізюмському реальному училищі. Вів активну революційну роботу, за що 15 разів був заарештований, 7 разів перебував на засланні, один раз був засуджений до страти, шість разів утікав з в’язниць.
Учасник жовтневого перевороту більшовиків. З грудня 1917 р. перебував на високих посадах в українських радянських урядах. Брав активну участь у створенні СРСР.
Висував ідею соборності українців шляхом охоплення їх комуністичним рухом. Після усунення О. Шумського Сталін розпочав цькувати М. Скрипника. Не витримавши переслідувань, не маючи можливості сказати правду про голод, він пішов із життя. Однак і після цього його оголосили «ворогом народу».
6. Ставлення до українізації нижчих ешелонів влади та народу
Український народ, насамперед інтелігенція, позитивно ставився до українізації, схвалював та підтримував її як задоволення свого природного права на життя й діяльність у власному культурному середовищі.
Непослідовність політики українізації, яка супроводжувалася одночасно як гаслами щодо підтримки української мови та культури, так і боротьбою з «націонал-ухильництвом», викликали розгубленість і навіть страх у середовищі обивателів. М. Куліш у комедії про українізацію «Мина Мазайло» уклав до вуст одного з персонажів — дядька Тараса — такі слова «їхня українізація — це спосіб виявити всіх нас, українців, а тоді знищити разом, щоб і духу не було... Попереджаю!»
7. Згортання та наслідки українізації
Офіційно політика українізації ніколи не «засуджувалася», однак лютування Голодомору, призначення П. Постишева в січні 1933 р. секретарем ЦК КП(б)У та «викриття» М. Скрипника призупинили українізацію. Протягом 1933-1934 рр. репресії було спрямовано насамперед проти діячів українізації. Більшість з них була заарештована, заслана чи розстріляна. Якась частина виїхала в інші республіки, щоб перечекати терор.
Завдяки зусиллям націонал-комуністів та української національної інтелігенції українізація стала визначним явищем суспільно-політичного й культурного життя УСРР. Вона розширила сферу вживання української мови. Посприяла розвитку шкільної, середньої спеціальної та вищої освіти. Значного розмаху набула справа підготовки українських кваліфікованих кадрів для всіх сфер суспільного життя.
Суттєво зросла питома вага українців серед інтелігенції. Так, число українців серед працівників культури та освіти становило 69,2 %, а серед технічних спеціалістів — 47,6 %. Однак ці показники залишалися нижчими порівняно з кількістю українців у складі всього населення УСРР.
Українізація створила можливості для підвищення загального культурного рівня українського народу. Вона стимулювала процес зростання його національної самосвідомості, сприяла активізації духовної творчості українських митців. Розвиток культури набув характеру національного відродження.
За радянською статистикою, у 1930 р. 80 % книжок і 89 % газет у республіці видавали українською мовою. У початковій школі українською мовою в 1933 р. навчалося 88,5 % учнів, що відповідало питомій вазі українців у складі населення республіки. Українізація допомогла вихідцям з українського села зміцнити свої позиції в містах. Нарешті, розгортання українізації пригальмувало русифікацію.
8. Посилення русифікаторської політики
Щоб знищити українізацію як суспільне явище, в Україні було посилено політику русифікації. Порівняно з русифікацією царського часу, радянська русифікація охопила всі українські прошарки й здійснювалася в набагато жорсткіших формах. Увесь український народ перебував у страху проявити свій природний патріотизм, адже це ставало підставою для звинувачення в націоналізмі та репресій, які застосовували насамперед проти інтелігенції — основного носія національної свідомості, духовності, історичної пам’яті. А на зміну винищеним українським кадрам прибували з інших республік СРСР, і насамперед з РСФРР, радянські партійні функціонери. Урядове діловодство знову почали вести російською мовою.
Українській мові завдавали удару за ударом. З 1 жовтня 1933 р. в УСРР було відкрито ряд університетів, але переважно з російською мовою навчання.
Усі вони підпорядковувалися безпосередньо Москві. З 1 вересня 1938 р. в українських школах було запроваджено обов’язкові 4-5 уроків російської мови й літератури на тиждень за рахунок скорочення часу на вивчення інших предметів.
Російська мова заполонила пресу й театри. Кіномистецтво й радіомовлення на 75 % стали російськими. Цькували все українське. Окремі визначні особи перестали говорити українською мовою або переїхали працювати до Москви. Учені боялися писати українською мовою. Адже навіть «Словник української мови» і правопис А. Хвилі, «Українсько-російський словник математичних термінів» М. Кравчука були затавровані як націоналістичні. Українською мовою, як і за царя, знову послуговувалися лише село та інтелігенція гуманітарного профілю. Престиж української мови знижувався.
Ще важчого удару було завдано викладанню історії України. Предметом вітчизняної історії з травня 1934 р. було визначено історію СРСР. За своїм змістом це була насамперед історія Росії. Історію України як окремий предмет було скасовано.
Протягом 1930-х років в Україні відбулося скорочення україномовних видань. Так, якщо 1928-1929 рр. українською мовою було видано 6665 назв, то в 1939 р. — лише 1895 назв. У рамках 2 тис. українських видань на рік українська видавнича справа проіснувала до 1991 р. Зазнала удару й українська преса. Якщо в 1931 р. українською мовою в Україні публікувалося 90 % газет і 85 % часописів, то в 1940 р. їхній відсоток становив відповідно 70 і 45%.
Запитання та завдання
1. Поясніть значення понять «українізація апаратна», «українізація культурна», «альтернативні національні райони», «титульна нація».
2. Використовуючи знання, покажіть на історичній малі краї, які українські «націонал-ухильники» прагнули охопити українізацією.
3. Назвіть причини повстанського руху селян на початку 1920-х років; причини запровадження непу.
4. Визначте складові українізації, її наслідки та напрями русифікації.
5. Поясніть, чому, бачачи позитивний вплив непу на економіку, більшовики планували наступ проти нього.
6. Дайте характеристику життєвого шляху ініціаторів українізації — О. Думського та М. Скрипника.
7. Визначте сутність конфлікту щодо бачення змісту українізації між московським більшовицьким центром та українськими «націонал-ухильниками».
8. Доведіть, що більшовики розглядали національну політику як засіб зміцнення диктатури партії та розширення світової революції.
9. Порівняйте своє ставлення до націоналізму зі ставленням комуністів та європейських національних спільнот.
Коментарі (0)