З наближенням радянської армії німецька й українська сторони ослабили протистояння, хоча сутички тривали до останніх днів окупації. Остання відбулася у вересні 1944 р. біля Коломиї. Це була операція УПА, що мала на меті перешкодити тотальному пограбуванню та вивезенню українців.

Перші сутички з Червоною армією розпочалися ще на Правобережній Україні. Зі вступом радянських сил у Західну Україну їхнє число зросло. Поступаючись в озброєнні та живій силі, повстанці зазнавали великих втрат. Тому вони отримали наказ уникати прямих зіткнень, поки фронтові частини не відступлять на захід. їм поставили завдання завдавати ударів по тилових частинах і НКВС, зриваючи заготівельні акції та мобілізації місцевого населення.

Убачаючи в повстанцях серйозну загрозу своїм стратегічним планам як в Україні, так і в Центрально-Східній Європі, Сталін вирішив знищити УПА. Після смертельного поранення в лютому 1944 р. біля Рівного командувача 1-го Українського фронту М. Ватутіна Сталін вислав у Західну Україну Г. Жукова. 24 квітня в околицях с. Гурби на Рівненщині відбулася справжня битва. Майже 30 тис. радянських бійців атакувало 5 тис. повстанців. Останні втратили приблизно 2 тис. убитими та 1,5 тис. полоненими. Однак боротьба продовжувалася.

2. Українсько-польське протистояння

Роки нацистської окупації характеризувалися загостренням відносин між українськими та польськими національно-визвольними силами. Після поразки у війні з Німеччиною в 1939 р. польські політичні та військові кола створили підпільну організацію Армію Крайову (АК) — військове формування руху Опору, підпорядковане еміграційному урядові В. Сікорського в Лондоні. Під час окупації на західноукраїнські землі почали прибувати діячі АК, щоб за підтримки місцевого польського населення створити підпільну мережу та військові формування. Своєю кінцевою метою вони визначили утримання західноукраїнських земель у складі відродженої Польської держави.

Керівники ОУН та УПА намагалися порозумітися з польським підпіллям, однак польське керівництво готувалося до збройної боротьби, а польський еміграційний уряд у своїх заявах радив українцям облаштовувати собі незалежну державу в Наддніпрянській Україні, а не в Галичині та Волині. Зрештою, справа дійшла до жорстокого збройного протистояння, жертвами якого стали від 80 до 130 тис. повстанців і мирних мешканців з обох сторін.

Українські та польські дослідники визнають, що причинами жахливого конфлікту стали: історична пам’ять про образи, учинені протягом XVI-XX ст.; претензії польського уряду на західноукраїнські землі; провокації німецьких окупантів, які використовували польську поліцію в протиукраїнських акціях; дії радянських партизанів, які, нищачи українські національні формування, навесні та влітку 1943 р. масово залучали поляків до своїх загонів.

3. Українська головна визвольна рада

Після вигнання нацистів і з поверненням комуністів український повстанський рух мусив пристосовуватися до нових умов боротьби. Було створено єдиний орган політичного керівництва всією визвольною боротьбою в Україні — український підпільний революційний уряд — Українську головну визвольну раду (УГВР). Перший великий збір УГВР відбувся 11-15 липня 1944 р. поблизу с. Недільної на Самбірщині. Засновниками УГВР стали 10 представників ОУН, решта представляли північно-західні території та Наддніпрянщину. Учасники збору ухвалили основні установчі документи УГВР: «Устрій», «Платформу» й універсал «До українського народу». Між зборами роботою УГВР мало керувати бюро в складі 8 чоловік. Президентом було обрано Кирила Осьмака, члена Центральної ради, уродженця Полтавщини.

В установчих документах визначався політичний устрій незалежної України. Він мав бути заснований на засадах народної демократії: розвиток національної культури, свобода думки, релігії, рівність перед законом і реальний правовий захист, громадянські права всім національним меншинам.

В універсалі «До українського народу» викладено політичні завдання й цілі УГВР: об’єднати всі національно-визвольні сили українського народу; здійснювати керівництво визвольною боротьбою з єдиного центру; протистояти спробам ворогів України розбити «єдиний самостійницький український фронт»; представляти політичну волю народу перед зовнішнім світом.

4. Радянський партизанський рух

До середини 1942 р. радянський партизанський рух перебував у дезорганізованому стані. Хоча при відступі Червоної армії на окупованій території було залишено 3500 партизанських загонів і 5024 підпільні групи, улітку 1942 р. діяли тільки 22 загони та 223 підпільні групи. Серйозними боєздатними силами були лише партизанські загони О. Федорова, О. Сабурова та Сидора Ковпака, загальною чисельністю 4 тис. осіб. Вони зосереджувалися переважно на півночі України в лісистих Чернігівській та Сумській областях. Однак під тиском вермахту партизани відступили в брянські ліси (РСФРР) і Білорусію.

Принципово змінити ставлення Сталіна до партизанського руху змусила критична ситуація на радянсько-німецькому фронті, що склалася в 1942 р. 30 травня 1942 р. було створено Центральний штаб партизанського руху. Наприкінці серпня 1942 р. О. Федорову, О. Сабурову та С. Ковпаку було поставлено завдання перейти з брянських лісів на Правобережну Україну для розгортання там широкого партизанського руху. На той час сутність нацистського «нового порядку» відчули на собі мільйони мешканців України. До боротьби проти нацистів усе активніше приєднувалися безпартійні, оточенці, утікачі з німецьких таборів.

Завдяки цілеспрямованим заходам радянського керівництва в Україні до кінця року вже діяло 5 партизанських з’єднань і майже 900 окремих загонів. Фактично радянський уряд створив армію, що діяла в тилу ворога. Партизанські загони були переведені на регулярне забезпечення. їх укомплектовували військовими фахівцями, кваліфікованим та оплачуваним командним складом. Літаками їм перевозили зброю, амуніцію, продовольство, медикаменти тощо. До початку 1943 р. партизанський рух в Україні нараховував до 9-12 тис. осіб.

Навесні 1943 р. радянські партизани України отримали наказ переміститися в західні й південно-західні області для виведення з ладу найважливіших залізничних вузлів, мостів, ліній зв’язку — організувати напередодні Курської битви т. зв. «рейкову війну». Однак вирішальну роль у ній відіграли білоруські партизани.

Друга половина 1943 р. стала часом найширшого розгортання партизанського руху в Україні. У зв’язку з наближенням Червоної армії партизанські з’єднання використовували для безпосередньої підтримки фронтових операцій. Своїми діями партизани нерідко провокували нацистів до каральних акцій проти українців. Так, напавши на німецько-угорське з’єднання в с. Корюківці на Чернігівщині, 15 тис. партизанів з’єднання О. Федорова за 15 км від села спокійно чекали, поки 500 карателів нищили село.

На межі 1943-1944 рр. у час найбільшого піднесення, радянське партизанство сягнуло понад 50 тис. осіб. Загалом через партизанські загони та з’єднання протягом років окупації пройшло приблизно 180-250 тис. осіб, уключаючи й тих, хто брав участь у русі Опору в країнах Центральної та Південно-Східної Європи. Приблизно третина з них загинула. У радянських партизанських загонах, що діяли в Україні, більшість становили українці — 54 %, росіяни — 23 %, білоруси — 6 %.

Особистості

Сидір Ковпак (1887-1967) — народився в с. Котельві (нині смт Полтавської обл.) у селянській родині. Учасник Першої світової війни. Улітку 1917 р. обраний членом полкового комітету. Повернувшись у Котельву створив партизанський загін, який боровся з німецькими силами, армією УНР і денікінською армією. Брав участь у боях Східного та Південного фронтів проти військ Польщі й П. Врангеля. 1919 р. став членом КП(б)У. З 1921 р. перебував на військових, господарських, радянських і партійних посадах. Протягом 1941-1945 рр. — командир Путивльського партизанського загону, із серпня 1942 р. — партизанського з’єднання Сумської області. Протягом 1942-1943 рр. здійснив три рейди.