§ 9. Революції в Центральній Європі

1. Крах монархічних режимів у Центральних державах

Після світової війни Європа не змогла повернутися до попереднього стану. Безпечність, з якою можновладці розв’язували війну, дала зворотний ефект. Запанувала думка, що винних треба покарати, що хтось має заплатити за те, що сталося. В епіцентрі критики опинився інститут монархії, на який чи не найлегше було покласти відповідальність. Прощання Центральної Європи з монархіями, які почали сприймати як пережиток, відбувалося без жалю. Складніше проходив розпад імперій і встановлення нових кордонів, адже багато теренів доводилося наче різати по-живому. Проголошення нових держав відбувалося в радісній атмосфері. Утім піднесення швидко змінювалося на тривогу й непевність.

Наприкінці війни в Німеччині ще зберігалися войовничі настрої, однак реальне життя їх нещадно вгамовувало. Продовольчих запасів бракувало. У квітні 1917 р. зайняті на військовому виробництві робітники в Берліні й Лейпцигу вперше застрайкували. Скориставшись революцією в Росії, німецькі війська зайняли балтійські регіони, Україну й терени на півдні Росії до Кавказу, однак вони не могли їх тривалий час утримувати. Улітку 1917 р. у Рейхстазі сформовано більшість, яка не погоджувалася голосувати за військові кредити, вимагала миру й відмови від завойованих територій.

Ключові політичні ролі в Німеччині відігравали військові - генерали Пауль фон Гінденбурґ і Еріх Людендорф. Популярність воєначальників, які символізували успіхи на фронтах, була більшою, ніж у кайзера. Людендорф відстоював ідею тотальної війни, для якої потрібно мобілізувати всі ресурси. Згодом він розвивав теорію про «удар ножем у спину», згідно з якою німецька армія виграла б війну, але через заколоти цивільних, насамперед соціалістів, погодилася на принизливий мир. Після вступу у війну США військова поразка Німеччини ставала очевидною. Наприкінці жовтня 1918 р. Людендорф вимагав негайного перемир’я.

Революційним настроям сприяв Жовтневий переворот у Росії. На початку листопада 1918 р., після того як повсталі військові моряки зайняли міста Кіль, Любек і Гамбург, заворушення охопили всю країну. У Німеччині почалася Листопадова революція. Відречення від престолу кайзера Вільгельма II 9 листопада 1918 р. не викликало суспільного резонансу. Політичні кола більше турбувало, як справитися з наслідками військової поразки і зупинити розвиток революції за російським сценарієм. Колишній кайзер спокійно виїхав до нейтральних Нідерландів, де жив у маєтку ще понад 20 років, а в міжвоєнний період навіть повернув собі земельну власність у Німеччині.

Спартакісти на вулицях Берліна. Січень 1919 р.

Вільгельм II Гогенцоллерн з дружиною Герміною і дітьми. 1927 р.

Після падіння монархії Німеччина стала республікою, а рейхсканцлером - соціал-демократ Фрідріх Еберт. Прихильникам демократичного розвитку протидіяли ліві, насамперед «Союз Спартака», ідеологія яких була співзвучною з більшовизмом. У січні 1919 р. в Берліні спалахнули вуличні бої. Повстання було придушене, а його лідерів Карла Лібкнехта і Розу Люксембурґ розстріляно. 19 січня 1919 р. в Німеччині відбулися вибори в установчі Національні збори. Уперше виборчі права надали жінкам, які отримали близько 10 % мандатів. 11 серпня 1919 р. Національні збори у Веймарі ухвалили конституцію, яка поєднала парламентську й президентську форми правління, закріпила федералізм. Вищим органом законодавчої влади став Рейхстаг, який обирали на чотири роки. Так у Німеччині почалась історія Веймарської республіки.

Погляд сучасника

Я пережив жахливу внутрішню боротьбу... У цій боротьбі я відкинув убік усе особисте... Протягом тридцяти років армія була моєю гордістю. Я жив і працював для неї. І тепер, після чотирьох блискучих років війни з її нечуваними перемогами, армія мусила загинути під ударами, нанесеними їй у спину революціонерами якраз тоді, коли мир був уже зовсім близько... Одні кажуть: кайзер мав відправитися на якусь ділянку фронту, кинутися разом з військами на ворога та шукати смерті в останньому наступі... Інші вважають, що кайзер мав повернутися на батьківщину на чолі армії... Треті вважають, що кайзер мав би покінчити з собою. Але цього я не міг зробити хоча б у силу своїх твердих християнських переконань. І хіба тоді б не сказали: який він боягуз: в останню хвилю він рятується від будь-якої відповідальності самогубством? Цей шлях був для мене неприйнятним і тому, що я мав прагнути у зв’язку з важким часом попереду допомогти своєму народові і своїй країні.

Вильгельм II. Воспоминания. События и люди. Минск. 2003. С. 99-100.

Запитання і завдання

1. Проаналізуйте причини й обставини падіння монархічного ладу в Німеччині.

2. На підставі цитати зі спогадів Вільгельма II поясніть його почуття й думки напередодні зречення. Як ви вважаєте, чи були в нього інші варіанти дій?

2. Розпад Габсбурзької монархії

Падіння Габсбурзької монархії відрізнялося від німецького сценарію насамперед тим, що на її території сформувалися кілька незалежних держав. В уяві сучасників кінець Австро-Угорщини був пов’язаний зі смертю ще в листопаді 1916 р. 86-річного цісаря Франца-Йосифа І. Його наступник Карл І, який найменше очікував на трон, усе ж розумів, що багатонаціональна монархія має бути реформована. Він намагався сумлінно виконувати обов’язки глави держави, яка вела війну, однак йому було складно впливати на обставини навіть через недостатній життєвий й політичний досвід. Його дружина Зіта згадувала, що Франц-Йосиф прогнозував завершення війни програшем, революцією і падінням імперії, а на її спробу доводити, що на стороні Габсбурґів боротьба за правду, відповів: «Помітно, що ти надто молода, бо все ще віриш у перемогу справедливих».

Карл І Габсбурґ

В Австро-Угорщині, як і деінде, завершальна фаза війни визначалася поєднанням нестерпних умов на фронті зі злиднями в тилу. У квітні 1918 р. австрійці, щоб врятувати Відень від голоду, конфіскували німецький вантаж зі збіжжям для фронту. У містах спалахували страйки, бунтували й військовослужбовці. Спроби Карла І стабілізувати ситуацію ще тіснішими зв’язками з Німеччиною викликали протидію країн Антанти, які не хотіли утворення в центрі Європи сильної німецької держави. Гасло «зруйнувати Австро-Угорщину» набувало популярності, а втілили його визнанням національних держав. У «14 пунктах» Вудро Вілсона йшлося про право народів на самовизначення, а десятий пункт передбачав автономний розвиток народів Австро-Угорщини. Влада втрачала контроль, політики відкрито й безкарно стверджували, що монархії залишилися лічені дні.

Погляд сучасника

З точки зору логіки найбезглуздіше, що я міг зробити після того, як німецько-австрійська зброя була переможена, - це повернутися в Австрію, яка тепер проступала на карті Європи жалюгідною, сірою та неживою тінню Австро-Угорської імперії. Чехи, поляки, італійці, словаки вийшли з її складу; залишився лише потворний обрубок, який кровоточив з усіх вен...

І тут у дзеркальній вагонній рамі я побачив майже на повний зріст імператора Карпа, останнього імператора Австрії, його одягнену в чорне дружину, королеву Зіту. Я здригнувся: останній імператор Австрії, нащадок гамбурзької династії, яка правила країною сімсот років, покидає свою імперію!... То була історична мить - тим більше для того, хто виріс у старій імперії, для кого першою піснею у школі була пісня про імператора, хто потім на військовій службі присягав цьому чоловікові, який тут, у цивільному одязі, сумно вдивлявся в тих, хто обіцяв «послух на суші, на воді і в повітрі»...

Ще й сьогодні мені залишається незрозумілим, чому революція не перекинулася до Австрії. Вибухового матеріалу вистачало. Вулицями блукали солдати, які повернулися додому, напівголодні й напівроздягнені та зі злобою дивилися на викличну розкіш тих, хто нажився на війні та інфляції... Дві сотні рішучих людей могли б у той час взяти владу у Відні й по всій Австрії. Але нічого серйозного не відбулося... Так чудо стало дійсністю; ця відрізана від своєї сировини, своїх фабрик, своїх вугільних шахт, своїх нафтових промислів, ця розграбована країна зі знеціненою паперовою валютою, яка падала немов лавина, продовжувала існувати, - можливо завдяки своїй слабкості, тому що люди були надто безпорадні, надто голодні, щоб ще за щось боротися; але можливо теж, що завдяки її найбільш характерній, типово австрійській рисі: вродженій терпимості.

Цвейг С. Вчерашний мир. Москва, 1991. С. 257, 259, 269-270.

Восени 1918 р., за висловом історика Е. Цьольнера, «внутрішня канва Габсбурзької монархії розлазилася по швах». Політики радили перебудувати державу на федерацію. 16 жовтня маніфестом «До моїх вірних австрійських народів» Карл І оголосив, що Габсбурзька монархія повинна вийти з війни як «союз вільних народів». Народи, що хотіли скористатися правом на самовизначення, повинні були діяти через національні ради з депутатів, аби врегулювати відносини з Віднем. Цей акт виявився запізнілим. Карл І не відрікся від трону: імператорська родина вважала, що не має на це права, і була готова навіть загинути. 11 листопада 1918 р. він заявив, що усувається від державних справ. Наступного дня тимчасові Національні збори одноголосно проголосили Німецько-Австрійську Республіку. Навесні 1919 р. Карл Габсбурґ з родиною переїхав у Швейцарію. Він двічі намагався повернути угорський трон, однак невдало. За це його із сім’єю вислали на острів Мадейра, де він невдовзі помер від запалення легенів. Католицька церква беатифікувала Карла як мученика.

Запитання і завдання

1. Визначте причини падіння монархічного ладу в Австро-Угорщині.

2. Порівняйте обставини, за яких втратили монархічну владу Микола II, Вільгельм II і Карл І. Простежте їхні подальші життєві долі.

3. Національні революції у Чехословаччині й Угорщині. Утворення Королівства сербів, хорватів і словенців

Конституційно-парламентський устрій і відносно сприятливі умови для національного розвитку дали змогу народам Австро-Угорської монархії підготувалися до державної незалежності. Однак замало було проголосити державу, ще належало її захистити й утвердити. Хоча народи Габсбурзької монархії довго жили в єдиному політичному, економічному й культурно-інтелектуальному просторі, свої історії розставання з Австрією вони написали по-різному.

Намір відокремитися від Габсбурзької монархії вже під час Першої світової війни виявили чеські й словацькі політики. Чеські землі були найбільш економічно розвиненими в Австро-Угорщині, що збільшувало шанси на державність. Небажання чеських діячів шукати компроміси з Віднем пояснювалося чесько-німецькими суперечностями. Словаччина ж у складі Угорщини теж потерпала від національних обмежень. Так виникла ідея про виокремлення земель корони св. Вацлава - Чехії, Моравії, австрійської Сілезії, Словаччини. Ідеологом чехословацької державності став професор філософії Празького університету, словак за походженням Томаш Масарик, який відстоював ідею єдиної чехословацької нації з двома гілками. Його соратниками були чеський соціолог, доцент Празького університету Едвард Бенеш і словацький астроном, офіцер французької авіації Мілан Штефаник, який під час війни займався формуванням Чехословацьких легіонів на боці Антанти.

Особливістю творення чехословацької державності було те, що сприятливу зовнішню кон’юнктуру забезпечили емігранти. Масарик створив конспіративну мережу, яка через науковців і дипломатів мала виходи на уряди протиборчих блоків. Він робив ставку на країни Антанти, вважав, що Британія і Франція випередили Центральні держави за рівнем демократії. Антанта підтримала формування Чехословацьких легіонів - основи для армії майбутньої держави. У 1915 р. Масарик представив у Женеві план утворення Чехословаччини. У Парижі виникла Чехословацька національна рада. У травні 1918 р. чеські та словацькі емігранти в США підписали Піттсбурзьку угоду про створення спільної держави. Незалежність Чехословаччини було проголошено в Празі 28 жовтня 1918 р. До складу Чехословаччини увійшло й українське Закарпаття. Масарик у 1918-1935 рр. був першим президентом Чехословаччини.

Міхай Карої

Може здаватися, що самостійне державне життя найлегше було почати угорцям. 17 жовтня 1918 р. Угорський сейм розірвав персональну унію з Австрією. У Будапешті було створено Угорську національну раду на чолі з графом Міхаєм Карої, почалися стихійні виступи. Жертвою бунтівників став колишній прем’єр Іштван Тиса, якого вбили вдома як одного з винуватців розв’язання війни. Ці події відомі як «революція айстр» (айстрами повстанці прикрашали капелюхи). 16 листопада 1918 р. проголошено Угорську Демократичну Республіку. Карої прагнув зберегти територіальну цілісність Угорщини, створивши федерацію на взірець Швейцарії. Однак національні меншини - словаки, українці, румуни, серби, хорвати, щодо яких проводили політику денаціоналізації під гаслом створення єдиної угорської нації, на це не погодилися. Через невигідні умови перемир’я з Антантою, бойові дії на кордонах (унаслідок цього Угорщина не контролювала близько половини довоєнної території) й економічний хаос популярність угорської влади впала.

Ситуацію використали угорські комуністи. їхні лідери прибули з радянської Росії, де перебували як військовополонені. Відтак у березні-серпні 1919 р. існувала Угорська Радянська Республіка. Її внутрішня політика будувалася за більшовицьким зразком, а для розправ з опонентами застосовувався червоний терор. Головну роль відігравав Бела Кун. Згодом він виїхав у радянську Росію, деякий час навіть очолював Кримревком, був репресований і розстріляний. У м. Сегед було створено альтернативний уряд, який очолив колишній головнокомандувач австро-угорського флоту адмірал Міклош Горті. За підтримки Франції він сформував армію, яка в листопаді 1919 р. здобула Будапешт. 1 січня 1920 р. Угорський сейм проголосив країну монархією, а Горті було призначено регентом з необмеженою владою.

Тривалу історію мала ідея південнослов’янської держави (у хорватській версії - Великої Іллірії). Після Берлінського конгресу 1878 р. самостійними від Османської імперії стали Сербія й Чорногорія.

Південнослов’янські провінції Австро-Угорщини - Словенія, Хорватія, Далмація, Боснія, Герцеговина, Воєводина - тяжіли до об’єднання з цими державами.

Уряд Сербії на початку війни заявив, що буде боротися за їхнє звільнення.

Повстанці на вулицях Будапешта. Листопад 1918 р.

У квітні 1915 р. створено Югослов’янський комітет із центром у Лондоні. У 1917 р. його представники підписали угоду із сербським урядом на острові Корфу, що передбачала створення південнослов’янської держави як парламентської монархії на чолі з правлячою в Сербії династією Карагеоргієвичів. Усім народам мала бути гарантована рівноправність, загальне виборче право, використання кириличного й латинського алфавітів.

У жовтні 1918 р. в Загребі було утворено Національну раду, яка проголосила відокремлення південнослов’янських земель від Австро-Угорщини й створення Держави словенців, хорватів і сербів. Проіснувала ця держава лише місяць. 1 грудня 1918 р. принц-регент Олександр Карагеоргієвич проголосив об’єднання Сербії з південнослов’янськими областями колишньої Австро-Угорщини й утворення Королівства сербів, хорватів і словенців. У 1921 р. установчі Національні збори Королівства - Народна Скупщина ухвалили конституцію, яка затвердила встановлення у країні конституційної монархії. Олександр Карагеоргієвич став королем. Надалі політичні процеси провадили до посилення королівської влади й обмеження демократичних свобод. Провідні позиції в державі зайняли серби.

Погляд історика

Зникнення імператора Карна поклало край існуванню Габсбурзької монархії, однак це не вирішило центральноєвропейських проблем, навіть ще більше їх загострило. Монархія не була спроможною їх «вирішити»; вона скептично ставилася до можливості знайти якесь «рішення» і тому воліла зберігати порядки, які давно втратили моральну основу. Династична імперія утримувала Центральну Європу, як гіпсова пов’язка «підтримує» переломлену кінцівку для того, щоб людина могла вільно рухатися, треба цей гіпс розбити. Габсбурги в спадок народам, які вони захищали, визискували і врешті-решт втратили, залишили дві проблеми: внутрішню проблему адміністрації та проблему зовнішньої національної безпеки. Нові держави повинні були знайти нову основу для утвердження ладу. До того ж вони мусили знайти способи протистояти Німеччині, єдиній великій державі на Європейському континенті. Значною мірою Габсбургів і знищило перетворення Австро-Угорщини в 1914 році на німецький протекторат.

Тейлор А. Дж. П. Габсбурзька монархія 1809-1918. Історія Австрійської імперії та Австро-Угорщини. Львів, 2002. С. 243.

Запитання і завдання

1. Порівняйте обставини утворення Чехословаччини, Угорської Республіки та Королівства сербів, хорватів і словенців.

2. Поміркуйте, що спонукало нові незалежні держави в Центральній Європі встановлювати монархічну форму правління?

ЗАВДАННЯ ДЛЯ УЗАГАЛЬНЕННЯ ТА ЗАКРІПЛЕННЯ МАТЕРІАЛУ ПАРАГРАФА

1. На підставі матеріалу параграфа і додатково зібраних відомостей укладіть колективний портрет монархів Центральних держав.

2. Визначте гасла національних революцій у країнах Центральної Європи. Які верстви суспільства були рушійними силами цих революцій?

3. Проаналізуйте причини розпаду імперій. Спробуйте розглянути цей процес з кількох точок зору: імперського центру, національного руху, провінції, громадянина.

скачать dle 11.0фильмы бесплатно