Становище українства у державах Центрально-Східної Європи в 1920-х рр.
- 2-07-2022, 15:31
- 380
10 Клас , Історія: Україна і світ 10 клас Гісем (інтегрований курс, рівень стандарту, нова програма)
§ 36. Становище українства у державах Центрально-Східної Європи в 1920-х рр.
МЕТА
• характеризувати політику Польщі, Чехословаччини та Румунії щодо українства
• розповідати про політику урядів щодо українських земель у 1920-ті рр.
• давати оцінку такому явищу, як «осадництво»
ДАТИ
1920 р. — створення Української військової організації (УВО)
1923 р. — створення Комуністичної партії Західної України (КПЗУ)
1925 р. — створення Українського народно-демократичного об'єднання (УНДО)
1927 р. — створення Української національної партії (УНП)
1929 р. — створення Організації українських націоналістів (ОУН)
Після поразки боротьби за збереження державної незалежності частина українських земель опинилася у складі Польщі, Румунії та Чехословаччини. До Польщі потрапили землі Східної Галичини, Західної Волині, Полісся, Холмщини, Підляшшя, на яких, за переписом 1931 р., проживало 5,6 млн українського населення. У складі Румунії українці (790 тис. осіб) були зосереджені в Північній Буковині, Хотинському, Аккерманському та Ізмаїльському повітах Бессарабії, а також Мараморощині (південна частина Закарпаття). На території Підкарпатської Русі (Закарпаття), що увійшла до складу Чехословаччини, проживало понад 450 тис. українців. У містах на цих землях переважало неукраїнське населення (євреї, поляки, угорці, румуни, німці). Найбільшим містом був Львів, де із 200 тис. жителів українці на 1918 р. становили лише 27 тис. осіб.
Кожна держава, до складу якої входили українські землі, мала визначитися у своєму ставленні щодо української меншини.
Загалом можна назвати такі риси політики Польщі, Румунії, ЧСР: насильницька асиміляція; національний гніт; стримування економічного розвитку, його колоніальний характер; репресії щодо діячів національно-визвольного руху; відмова від міжнародних зобов’язань щодо надання автономних прав українцям.
Форми, у яких здійснювали цю політику, різнилися: від м’якої у ЧСР до жорсткої в Румунії.
У Польщі, де українців проживало найбільше, «українське питання» було досить болючим. Польський уряд, маючи стратегічну мету — повна полонізація загарбаних українських земель, — залежно від внутрішніх та зовнішніх обставин коригував свій курс.
У 1919—1923 рр. польське керівництво намагалося довести світовій громадськості свої права на українській землі й створити видимість, що воно нібито забезпечує права національних меншин. Польська конституція 1921 р. гарантувала українцям право на рідну мову на побутовому рівні та під час навчання в початковій школі. Крім того, закон від 26 березня 1922 р. надав самоврядування Східній Галичині (трьом воєводствам — Львівському, Станіславському, Тернопільському). Проте щойно Рада послів Англії, Франції, Італії та Японії визнала Східну Галичину частиною Польщі (14 березня 1923 р.), усі ці права залишилися на папері. У свою чергу, українське населення намагалося відстояти свої права, вдаючись до акцій протесту, збройних виступів, бойкоту перепису 1921 р. і виборів 1922 р. до сейму.
• Економічний розвиток українських земель
Польща «А» — територія етнічно польських земель у Другій Речі Посполитій.
Польща «Б» — території Другої Речі Посполитої, заселені етнічними меншинами; західноукраїнські та західнобілоруські землі.
31 липня 1924 р. сейм Польщі ухвалив закон «Про деякі постанови в організації шкільництва», який замість національної запровадив так звану «утраквістичну» (двомовну) школу, де викладання поступово переходило на польську мову. Під впливом цього закону розгорнувся справжній наступ на українські школи. У 1925 р. припинив діяльність Український таємний університет. За статистикою, у 1924 р. у Східній Галичині існувала 2151 українська школа, а вже в 1930 р. їх залишилося лише 716, у 1937 р. — 352. На Волині з 443 шкіл залишилося лише вісім. Українці зазнавали дискримінації і в здобутті вищої освіти. Так, їх не допускали до Львівського університету, де могли навчатися лише ті українці, що відслужили в польській армії та присягали на вірність Польщі. Польська влада ліквідувала українські кафедри, а обіцянка заснувати за державні кошти український університет так і залишилася невиконаною. У той самий час разом із законом про освіту польський сейм прийняв закони «Про мову урядування державної і місцевої адміністрації» та «Про мову урядування судів, прокурорських органів та нотаріату», згідно з якими українську мову по суті було усунуто з усіх державних і самоуправних уста нов Західної України.
У 1923—1926 рр. правлячі кола Польщі наполегливо проводили політику асиміляції національних меншин. Для цього землі Польщі було поділено на дві господарські території: Польща «А», до якої входили корінні польські землі, і Польща «Б» («східні креси»), у складі якої опинилися західноукраїнські, західнобілоруські і литовські землі. Щодо Польщі «Б» застосовувалася політика штучного стримування соціально-економічного розвитку, зокрема проведення аграрної реформи. Згідно з таємним циркуляром, українському селянству дозволялося під час парцеляції передати не більш ніж 5 % поміщицьких земель.
31 липня 1924 р. було прийнято закон, згідно з яким польську мову проголошували державною. Почалося закриття українських шкіл. Польський уряд намагався викоріняти поняття «Україна», «українець». На українські землі переселяли польських колоністів («осадників»), яким виділяли кращі землі. Протягом 1921—1929 рр. було переселено 77 тис. поляків, до 1939 р. — понад 200 тис. поляків. Наприкінці 1930-х рр. тут налічувалося 47 тис. «осадницьких» господарств, які володіли понад 500 тис. га землі. В умовах хронічного малоземелля (81,1 % — селянських господарств Східної Галичини) це значно погіршувало становище українського селянства й створювало атмосферу ворожнечі між українцями й поляками. Це також було ще однією причиною еміграції за океан майже 200 тис. українців.
Після встановлення режиму «санації» на чолі з Ю. Пілсудським відбулися деякі поступки й компроміси у відносинах із національними меншинами, зокрема українцями. Сутність нового курсу полягала в державній асиміляції національних меншин (зробити їх патріотами польської держави, складовою польської політичної нації) і відмові від національної асиміляції. Важливим елементом нової моделі національної політики стала спроба перетворити Волинь на «колиску польсько-українського порозуміння». Її провідником став воєвода Волині, колишній заступник міністра внутрішніх справ в уряді С. Петлюри Генрік Юзевський. Було збільшено державні інвестиції на Волині, почалося масове створення двомовних (утраквістичних) шкіл, дозволено певну українізацію православної церкви.
Метою цієї політики було розколоти українців: галичан і волинян (у Польщі було збережено колишній кордон між Австро-Угорщиною та Російською імперією — Сокальський кордон), прихильників і противників порозуміння з Польщею. Вона мала створити позитивний образ Польщі як держави, що терпимо ставиться до національних меншин, і стати привабливою для українства на тлі жорсткої антиукраїнської політики в СРСР у 1930-ті рр. (Голодомор 1932—1933 рр., масові репресії).
Політичний режим Польщі допускав діяльність українських політичних партій, які захищали їхні інтереси. Так, у Польщі на 1925 р. існувало 12 українських політичних партій. Найбільшою і найвпливовішою було засноване в 1925 р. Українське народно-демократичне об’єднання (УНДО), яке продовжило традиції УНДП. Власне, це була ліберальна партія інтелектуальної еліти краю. Лідерами об’єднання стали Д. Левицький, В. Мудрий, С. Баран, О. Луцький. УНДО виступала за конституційну демократію і незалежність України. Головним практичним завданням вона вважала захист економічних, політичних, національно-культурних прав українства.
• Значок спілки «осадників» (1). Марш «осадників» у Рівному (2). 1920-ті рр.
• Президент Польщі І. Мосціцький та воєвода Г. Юзевський. Волинь, червень 1929 р.
Із книги «Таємна війна.
Г. Юзевський і польсько-совєцька гра навколо України» професора Єльського університету Т. Снайдера Він був інтелігентним у тому класичному сенсі того слова, який уже зникає. Він був малярем, сценографом, митцем. Навіть коли мислив політично, то також у категоріях естетики... Юзевський мав три життя: він був політиком як воєвода волинський. Потім у підпіллі протягом більш як 13 років діяв і проти німців, і проти совєтів. І мав третє життя як живописець — уже в комуністичній Польщі.
Соціалістичний напрямок українського руху був представлений Українською соціал-радикальною партією (УСРП), що утворилася після об’єднання в 1926 р. найстарішої в Західній Україні Русько-української радикальної партії з Українською партією соціалістів-революціонерів, що діяла на Волині. Її підтримували селянство, сільська інтелігенція. Радикали прагнули поєднати принцип демократичного соціалізму з ідеєю незалежності України. Їхніми лідерами були Л. Бачинський та І. Макух. Ще однією соціалістичною партією була Українська соціал-демократична партія (УСДП). У своїй діяльності вона спиралася на нечисленне українське робітництво. У 1924 р. УСДП була примусово розпущена польською владою за звинуваченням у поширенні ідей комунізму. У 1929 р. УСДП відновила свою діяльність. Лідером партії був М. Ганкевич. Решта українських партій були нечисленними і маловпливовими (Українська католицька партія, Волинське українське об’єднання, москвофіли тощо). Майже всі українські партії виступали за об’єднання українських земель у єдину державу.
Ще однією впливовою політичною силою була Комуністична партія Східної Галичини, яка в 1923 р. перетворилася на Комуністичну партію Західної України (КПЗУ). Вона діяла підпільно й мала тісні відносини з радянськими спецслужбами. КПЗУ прагнула поєднати національні ідеї з ідеями комунізму, підтримувала ідейну течію націонал-комунізму. У своїй діяльності КПЗУ спиралася переважно на найбідніші прошарки суспільства. Партію очолювали Й. Клірик та Р. Кузьма. Політика українізації та непу, що здійснювалася в УСРР, сприяла зростанню впливу КПЗУ і взагалі прорадянських настроїв у Західній Україні.
Українські партії намагалися використати всі легальні можливості впливу на формування державної внутрішньої політики. Вони боролися за місця в польському парламенті: якщо в листопаді 1927 р. представництво українців у сеймі мало 25 послів і шість сенаторів, то в липні 1930 р. — 46 послів та 11 сенаторів.
Поряд із легальними українськими партіями й підпільною діяльністю комуністів зростала ще одна сила, яка згодом стала провідником українського руху в 1930—1950-ті рр., — націоналістичний рух.
• На сільській дорозі. Г. Юзевський. 1924 р. Український селянин мусить схилитися перед польським землевласником. Карикатура
Євген Коновалець (1891—1938) — у студентські роки активіст українського руху в Галичині. Під час Першої світової війни був мобілізований до армії Австро-Угорщини. Під час бою на горі Маківка потрапив до російського полону. Під час Української революції став організатором Галицько-Буковинського Куреня січових стрільців, який незабаром перетворився на одну з найбоєздатніших частин Армії УНР. У листопаді 1918 р. січові стрільці під командуванням Є. Коновальця підтримали Директорію УНР у повстанні проти влади гетьмана П. Скоропадського і в бою під Мотовилівкою 1918 р. розбили гетьманські частини.
У 1918—1919 рр. Є. Коновалець командував дивізією, корпусом і групою січових стрільців під час бойових операцій проти більшовицьких і денікінських військ. Отримав звання полковника Армії УНР. Поразка боротьби за державність спонукала Є. Коновальця шукати нові методи боротьби за незалежність України. Він став одним з організаторів і керівників УВО (із 1920 р.), ОУН (1929 р.). 23 травня 1938 р. загинув у Роттердамі (Нідерланди) у результаті спецоперації, проведеної співробітником НКВС П. Судоплатовим.
Стрийський «Маслосоюз» — економічний феномен, створений руками й розумом українців. Він є яскравим взірцем самоорганізованості українців, який був втілений в життя завдяки гаслу «Свій до свого по своє». Продукцію «Маслосоюзу» постачали майже в усі країни Європи, а його масло стало для європейців бажаним продуктом, еталоном смаку та якості. Чотирилисник — одна з найвідоміших тодішніх українських торговельних марок. Становлення кооперативного молочарства (зрештою, як і багато чого іншого) пов'язане з Євгеном Олесницьким. Керуючись своїм гаслом, він часто повторював: «...З бідними політики робити не можна». «Маслосоюз» бере свій початок у 1904 р. Проте його активний розвиток було перервано Першою світовою війною. Відродився він у 1925 р. завдяки Андрію Палію, Ользі Бачинській та Андрію Мудрику. Дуже швидко «Маслосоюз» набув виразних форм величезної корпорації. Наприкінці 1930-х рр. він охоплював 500 тис. українських господарств — це майже 100 % від їхньої загальної кількості. Решта (300 тис.) були переважно польськими, єврейськими або німецькими. Діяв своєрідний український протекціонізм — закупівельна ціна для українських господарств була вищою, тому селянин охоче йшов на співпрацю з рідним йому «Маслосоюзом», який об'єднував 137 регіональних молочарень, що охоплювали 3320 сіл. У структурах «Маслосоюзу» панували жорстка дисципліна й суворий контроль за якістю продукції.
Дмитро Донцов (1883—1973) — політичний діяч, публіцист, ідеолог українського націоналізму. Зі студентських років приєднався до революційної боротьби. Із 1905 р. член РУП (УСДРП). Під час Першої світової війни — перший голова СВУ (1914 р.). У 1917 р. здобув ступінь доктора права. У березні 1918 р. виїхав до Києва, де очолював Українське телеграфне агентство, був членом української делегації на переговорах із РСФРР. Один із керівників Української хліборобсько-демократичної партії. У 1919—1921 рр. перебував у Швейцарії. Був засновником ідеології інтегрального націоналізму. Під час Другої світової війни жив у Берліні, Львові, Празі, у 1945 р. — у Парижі, у 1946 р. переїхав до Великої Британії. Із 1947 р. був в еміграції в Канаді. У своїх працях, найбільш ґрунтовними з яких є «Націоналізм» (1926 р.), «Росія чи Європа» (1955 р.), «Клич доби» (1968 р.), виклав провідні засади українського націоналізму.
Організаційні витоки руху були пов’язані з діяльністю Української військової організації (УВО), що була створена в Празі в 1920 р. групою старшин УСС і УГА на чолі з полковником Євгеном Коновальцем. Метою діяльності УВО була Українська самостійна соборна держава, створення якої мало здійснитися загальнонаціональним повстанням народу. Основним методом боротьби вважався терор проти представників влади, установ, урядовців тощо. Терористичні акти (атентати) мали й пропагандистську мету: привернути увагу світової громадськості до несправедливості, яка після Першої світової війни була вчинена щодо українства. Ідеологічною основою руху став інтегральний націоналізм Дмитра Донцова. Діяльність УВО та Д. Донцова сприяла консолідації націоналістичних сил. У 1929 р. у Відні виникла Організація українських націоналістів (ОУН).
Важливим елементом протидії польській політиці став український кооперативний рух. Кооперативи, діючи під гаслом «Свій до свого по своє», стали формою самоврядування та економічного самозахисту українського населення. Кожне село, місто створювало свій кооператив — крамницю, касу, молочарню. Станом на 1925 р. вони були об’єднані у спеціальні організації — «Центросоюз», «Маслосоюз», «Центробанк» та «Народна торгівля». Центральною установою, яка керувала кооперативами, був Ревізійний союз кооператорів. Кількість українських кооперативів у Східній Галичині зросла з 580 у 1921 р. до майже 4 тис. у 1939 р. (об’єднували 700 тис. осіб).
Кооперативи сприяли впровадженню нових засобів господарювання та техніки серед українського селянства, поклали край лихварській заборгованості сіл Галичини. Вони успішно конкурували з польськими господарськими організаціями. Завдяки діяльності кооперативів економічний стан українського села почав покращуватися, сформувався цілий прошарок заможного українського селянства. Крім того, через створення кооперативів вдалося економічно протистояти польському «осадництву».
Кооперативні організації разом із мережею українських шкіл, «Просвіт», спортивних організацій, політичних партій утворювали інфраструктуру українського національного життя в Західній Україні.
• Румунські війська в Бессарабії. Початок 1920-х рр.
• Володимир Залозецький — лідер українського руху в Румунії
• Прапор Підкарпатської Русі
У 1922 р. представники різних політичних сил краю звернулися до Ліги Націй зі скаргою, що уряд ЧСР не виконує взяті на себе зобов'язання. Розглянувши цей меморандум, Ліга Націй оголосила уряду ЧСР сувору догану. У відповідь на це 14 липня 1927 р. було прийнято Закон про організацію політичного управління (Закон про адміністративну реформу), який перекреслив усі раніше надані Закарпаттю автономні права.
За офіційною статистикою, у 1920 р. на території Румунії проживало майже 790 тис. українців (або 4,7 % усього населення). Приєднавши українські землі, Румунія розпочала політику повної асиміляції українців (як і інших народів), позбавивши їх можливості національного розвитку.
Натомість економічна політика була більш гнучкою. Новоприєднані землі були більш розвиненими, ніж Старе королівство (Регат), тому перші кроки румунського уряду були схожі на пограбування цих областей. Із них вивозили обладнання заводів і фабрик, цінні речі. Так, до центральних районів Румунії вивезли устаткування Аккерманських трамвайних майстерень та прядильної фабрики, Ізмаїльського та Ренійського портів, окремих підприємств Буковини. Були фактично розірвані економічні зв’язки, підприємства новоприєднаних земель втратили традиційні ринки збуту. Третину працездатного населення становили безробітні особи.
Закріпивши ці землі за собою, румунський уряд приділяв увагу їхньому економічному розвитку. Буковина завдяки вищому культурному розвитку, наявності кваліфікованих кадрів і значних запасів природних ресурсів стала привабливим регіоном для інвестицій. Це сприяло розвитку харчової, легкої, деревообробної та хімічної промисловості. Проте цього не можна сказати про Бессарабію.
Як і промислова, аграрна політика уряду будувалася відповідно до конкретних соціально-економічних регіонів. У Бессарабії закон про аграрну реформу набув чинності з 1920 р., у Буковині — із 1921 р.
У Бессарабії уряд Румунії не наважився одразу після анексії покінчити з наслідками аграрних перетворень, що відбулися під впливом революційних подій у Російській імперії. Замість цього він встановив високі орендні та викупні платежі. Це спричинило хвилю розорень. Лише в Аккерманському повіті 48 % селян швидко втратили свої наділи переважно на користь колишніх власників.
У Буковині в поміщиків було відібрано за викуп третину площ земельного фонду. Середній розмір ділянки, яку отримували за викуп українські селяни, не перевищував 1 га. Натомість колоністам (переважно румунським солдатам — ветеранам Першої світової війни) виділяли щонайменше 0,5 га під садибу, 1 га пасовищ і 4,5 га ріллі. Незважаючи на це, питома вага колоністів була незначною. Частина поселенців продавала отриману землю українським селянам і поверталася на попереднє місце проживання.
До 1927 р. Буковина втратила автономію, яку мала, перебуваючи під владою Австрії. Закон про шкільництво трактував українців як «румунів за походженням, що забули рідну мову». У Чернівецькому університеті було закрито українські кафедри. Українську пресу було заборонено.
У Румунії були найменш сприятливі умови для діяльності українських політичних партій. Лише в 1927 р. утворилася партія, що відстоювала національні інтереси українців, — Українська національна партія (УНП). Це була партія ліберального спрямування, що діяла виключно легальними методами та прагнула знайти порозуміння з владою. Лідером партії був Володимир Залозецький. На території Буковини в 1918—1926 рр. діяла Комуністична партія Буковини, яка увійшла до складу Комуністичної партії Румунії. Її лідерами були С. Канюк, В. Гаврилюк, Ф. Стасюк та інші. Ця партія боролася за возз’єднання з радянською Україною.
Значний вплив на долю українських земель у Румунії мала політика СРСР. Радянська Росія категорично заперечувала належність цих земель Румунії, особливо Бессарабії. У першій половині 1920-х рр. навіть були спроби організувати тут збройне повстання. Радянські спецслужби «активної розвідки» закидали на територію Бессарабії та Буковини озброєні загони, переправляли зброю для бессарабських комуністів. Кульмінацією боротьби стало Татарбунарське повстання 1924 р. Після 1926 р. СРСР припинив будь-які спроби порозумітися з Румунією.
• Будинок товариства «Просвіта» в Ужгороді
Русинство — політична течія, що виступала за виділення слов'янського населення Закарпаття в окрему націю. Назва течії походить від самоназви українського населення до XIX ст., що збереглася в Закарпатті, — русини.
• Учасники Татарбунарського повстання. 1924 р.
За рішенням Паризької мирної конференції Закарпаття опинилось у складі Чехословаччини. Воно було виділено в окрему адміністративно-територіальну одиницю Підкарпатська Русь, при цьому майже 100 тис. українців залишилися поза її межами у Словаччині. На початку 1920-х рр. чеський уряд намагався створити вигляд нібито сумлінного виконання своїх міжнародних зобов’язань щодо надання Підкарпатській Русі автономних прав, зазначених у Сен-Жерменському договорі (1919 р.). Уряд ЧСР свої зволікання з наданням автономії пояснював непідготовленістю населення краю до самостійного життя через низький рівень освіти й відсутність у достатній кількості кваліфікованих управлінських кадрів.
Загалом демократичний устрій Чехословаччини позитивно вплинув на життя населення краю. Було переважно ліквідовано неграмотність населення, виник середній стан, основним джерелом поповнення якого стало місцеве населення. Збільшилася кількість робітництва. Завдяки аграрній реформі селянство отримало землю. Зникла замкненість соціальних верств. Населення здобуло широкі виборчі права. Поступово відроджувалася православна церква.
Особливо помітними були зрушення в культурно-національному розвитку. Уже в 1919 р. чеський уряд розпочав організацію народної середньої та фахової освіти. Значний внесок у цю справу зробив міністр освіти ЧСР І. Дерер. Усі національні меншини краю мали свої школи. До роботи в українських школах краю влада ЧСР залучила емігрантів із Росії, які здебільшого не знали української мови. Крім цих шкіл, існували й гімназії. У 1931 р. їх налічувалося вісім (чотири — з українською мовою навчання), а в 1938 р. — 11 (п’ять відповідно). На окрему увагу заслуговують Державна торговельна академія в Мукачевому, дворічні торговельні школи в Ужгороді та Севлюші, сільськогосподарська школа й дві деревообробні. Крім цього, в Ужгороді й Пряшеві існували греко-католицькі богословські семінарії.
Навчання в народних школах було для всіх дітей до 14 років обов’язковим і безкоштовним; у фахових школах — майже безкоштовним. Середні школи були платними, але учнів, які добре навчалися, звільняли від оплати. Багато учнів отримували державну стипендію. Вищого навчального закладу в Закарпатті не існувало, але місцеві жителі могли вільно навчатися у вищих навчальних закладах ЧСР та інших країн.
Проте гостро стояло мовне питання. Вищий адміністративний суд ЧСР 28 червня 1925 р. визнав українську мову «чужою» для населення Закарпаття. Це призвело до розгортання дискусії, якою мовою викладати в школах краю. Її наслідком стало закріплення поділу населення на два протилежні табори: український (народовський) та русинський. Остаточно дискусія була вирішена в 1938 р. із наданням краю автономії. Проте демократичний устрій ЧСР сприяв вихованню в населення краю політичної культури. Порівняно з іншими регіонами України Закарпаття перебувало в найсприятливіших умовах.
ЗАПИТАННЯ ТА ЗАВДАННЯ
1. Які українські землі були у складі Польщі в 1920-ті рр.? 2. Назвіть провідні українські політичні партії, що діяли на території Польщі. 3. Коли було створено ОУН? Хто був ідеологом інтегрального націоналізму? 4. Якою була мета правлячих кіл Другої Речі Посполитої в політиці щодо українства? 5. Які події вплинули на позицію українських партій Західної України щодо УРСР? 6. Обговоріть у групах: чому український рух був представлений кількома різними партіями, а не однією загальнонаціональною? 7. Який термін характеризує політику Румунії щодо українства? 8. Коли відбулося Татарбунарське повстання? 9. Якою була мета СРСР щодо Румунії? 10. Румунська влада сподівалася консолідувати багатонаціональне суспільство силовими засобами румунізації. Чи вважаєте ви дієвими такі методи? 11. Порівняйте політику правлячих кіл Польщі та Румунії щодо українства. Зробіть висновки. 12. На українських землях у складі Польщі та Румунії були прихильники співпраці з правлячими режимами та прихильники безкомпромісної боротьби за національне визволення. Яка із цих течій була більш перспективною? 13. Яку офіційну назву мало Закарпаття у складі Чехословаччини? Яким був статус цієї території? Які реформи здійснив уряд ЧСР у краї у 1920-ті рр.?
Коментарі (0)