§ 37. Українська політична еміграція міжвоєнної доби

МЕТА

• скласти уявлення про українську політичну еміграцію міжвоєнної доби

• визначити напрямки боротьби за відновлення незалежності України

• прослідкувати вплив міжнародних відносин на діяльність української політичної еміграції

ДАТИ

1920—1924 рр. — існування таборів інтернованих воїнів українських армій

1926 р. — убивство С. Петлюри в Парижі

Репатріація — повернення на батьківщину військовополонених, переміщених осіб, біженців, емігрантів.

Поразка боротьби за державну незалежність України породила значну українську політичну діаспору, яка стала частиною другої хвилі української еміграції. Вона представлена діячами часів Української Центральної Ради, гетьманату П. Скоропадського, Директорії УНР, Західноукраїнської Народної Республіки тощо.

Значна кількість українських політичних емігрантів осіла в Польщі, Чехословаччині, Австрії, Італії, Німеччині, Франції, США, Канаді. Першим значним центром еміграції став Відень, згодом першість перейняла Прага. Також важливими осередками були Париж і Берлін.

Формування центрів еміграції відбувалося в декілька етапів. На території Польщі зосередились урядові установи УНР (на чолі із С. Петлюрою). У 1920 р. в Польщі існував ще один український табір — у Тухолі, де розмістили полонених Української галицької армії (УГА). Крім таборів для інтернованих воїнів, українські емігранти (насамперед науковці, викладачі та молодь студентського віку) осіли у Варшаві, Кракові та Познані. Деякі табори для інтернованих проіснували в Польщі до 1924 р., але через відсутність нормальних умов життя багато полонених українців тікали звідти й прямували до ЧСР, яка в той час, відповідно до урядової політики, широко розкрила двері для українських емігрантів.

Частина політичних біженців із Наддніпрянщини зосередилась на території Румунії у трьох таборах для інтернованих, що діяли у Фагараші й Брашові. У Бухаресті утворився також осередок українських студентів. Проте їх перебування в Румунії було нетривалим, більшість із них переїхала до Чехословаччини й Франції.

Спочатку лідери еміграції плекали надії за рахунок зовнішньої підтримки відновити українську державність. Вони намагалися зберегти організовані загони інтернованих частин українських армій. Проте після поразки Другого зимового походу ці сподівання виявилися марними. Країни Заходу не бажали здійснювати нову інтервенцію проти радянських республік. Поступово всі збройні формування і державні органи, що опинилися в еміграції, були розпущені або існували завдяки грошовій підтримці урядів і розвідок окремих держав, а також приватних осіб. Найбільшу активність проявляли діячі, що були повязані з урядом УНР в екзилі (в еміграції, у вигнанні), який до 1926 р. очолював С. Петлюра. Уряд мав дипломатичні представництва у країнах Європи (Польща, Румунія, Чехословаччина, Німеччина, Швейцарія, Туреччина, Франція). Найдовше проіснувало представництво УНР у Парижі.

Чимало зусиль для розколу української еміграції доклали дипломатія і розвідувальні органи СРСР. Українська політична еміграція розглядалася як один із головних ворогів. Так, радянській дипломатії та спецслужбам вдалося усунути з прикордонних держав значні сили української політичної еміграції, внести розкол серед провідних діячів (частина їх перейшла на радянофільські позиції), домогтися репатріації на територію УСРР великої кількості бійців Армії УНР, науковців (серед них М. Грушевський та інші), діячів українського руху в Галичині. У 1926 р. у Парижі було вбито С. Петлюру.

• Група інтернованих українських воїнів у таборі біля міста Вадовіце (Польща). 1922 р.

• Українські політичні діячі в еміграції у Польщі. 1920-ті рр.

• Президент ДЦ УНР Микола Плав'юк передає Президенту України Леоніду Кравчуку державні символи УНР. 1992 р.

Уряд УНР в екзилі, або Державний центр Української Народної Республіки (ДЦ УНР) проіснував до 1992 р.

Його діяльність стала символом продовження боротьби українського народу за свою національну незалежність. Представники центру всюди і за будь-яких обставин відстоювали інтереси українського народу, проводили активну політичну й дипломатичну роботу, спрямовану на упорядкування внутрішнього життя українців на чужині, виховували національну свідомість співвітчизників, координували національну, політичну, наукову, освітню та культурну діяльність українських осередків у світі. Діяльність центру була постійною акцією боротьби української еміграції, яка звертала увагу цивілізованого світу на підневільний стан українського народу в СРСР і підтримувала в співгромадян віру в перемогу й рішучість у боротьбі. У різні часи керівниками (президентами) ДЦ УНР були С. Петлюра, А. Лівицький (двічі), С. Витвицький, І. Багряний, М. Плав'юк. Під час роботи десятої Надзвичайної сесії УНРади правонаступницею ДЦ УНР в екзилі було визнано державу Україна й ухвалено рішення про передачу повноважень та атрибутів державної влади новообраному Президенту України.

У 1930-ті рр. у середовищі політичної еміграції відбувалися значні зміни. Голодомор 1932—1933 рр. в УСРР та політичні репресії остаточно розвіяли радянофільські настрої діаспори еміграції. Керівна роль у ній належала силі, яка сповідувала жорсткі антикомуністичні, націоналістичні погляди. Найбільшу активність у цьому напрямку проявляла ОУН, прагнучи очолити український національний рух. Проте на процеси в середовищі української еміграції впливали чинники, пов’язані зі зростанням популярності ідей нацизму та піднесенням Німеччини. Частина лідерів української еміграції вбачала в Третьому рейху ту силу, на яку можна спертися в боротьбі за відновлення державності.

Зрештою станом на кінець 1930-х рр. сформувалися три основні групи української еміграції, які мали різні політичні орієнтири. Перша — це організації, які гуртувалися навколо ідеї відновлення Української Народної Республіки. Вони орієнтувалися на підтримку Франції, Англії, Польщі та США й сповідували демократичні цінності. Проте їхній вплив у 1930-ті рр. на еміграцію був досить обмеженим.

Друга — це прихильники П. Скоропадського, які мали деякі зв’язки у вищих ешелонах влади Німеччини. Однак їхній вплив на еміграцію був незначний, хоча вони й намагалися створити мережі своїх організацій в середовищі української діаспори США та Канади.

Третя — це мережа організацій, які перебували під впливом ОУН. Саме вони в той час користувалися найбільшою підтримкою.

Українська політична еміграція 1920—1930-х рр. стала тим містком, який зв’язав покоління борців за незалежність України у 1917—1921 та 1940—1950-х рр.

• Похорон С. Петлюри в Парижі. 1926 р.

С. Петлюра поліг від семи куль у Парижі, просто на вулиці, 25 травня 1926 р. Права преса тих років і свідки на суді багато писали й говорили про ймовірну спецоперацію московської розвідки. Проте і суд і громадськість погодилися з версією вбивці Самуїла Шварцбарда: начебто він діяв сам і прагнув помститися за єврейські погроми. Його захищав адвокат Анрі Торрес, член Компартії і консул більшовицької Росії у Франції. У результаті С. Шварцбарда виправдали. У 1945 р. про те, що він був агентом більшовицьких спецслужб, заявив директор ЦРУ Аллен Даллес, а в 1990-х рр. про це стало відомо з архівних матеріалів, коли знайшли лист від 11 серпня 1930 р., у якому Лаврентій Берія відзначає роль Державного політичного управління (ДПУ) при НКВС у підготовці замаху на С. Петлюру.

ЗАПИТАННЯ ТА ЗАВДАННЯ

1. Чим можна пояснити значні радянофільські настрої серед української еміграції у 1920-ті рр.? 2. Які течії сформувалися в українській політичній еміграції міжвоєнної доби? 3. Підготуйте презентацію за однією із тем: «Українські митці Західної України 1920—1930-х рр.», «Убивство С. Петлюри», «Центри української еміграції у міжвоєнний період».

скачать dle 11.0фильмы бесплатно

 

Даний матеріал відноситься до підручника "Історія: Україна і світ 10 клас Гісем (інтегрований курс, рівень стандарту, нова програма)", створено завдяки МІНІСТЕРСТУ ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ (МОН)