Початок нового українського протистояння радянському режиму
- 2-05-2022, 22:10
- 729
11 Клас , Історія України 11 клас Струкевич, Дровозюк (рівень стандарту)
§ 8. Початок нового українського протистояння радянському режиму
- У забороненій 1958 р. збірці Д. Павличка «Правда кличе!» є рядок: «...здох тиран, але стоїть тюрма!» Яку думку в цих рядках висловив поет?
1. Шістдесятництво
«Хрущовська відлига» та особливо засудження культу Й. Сталіна на XX з’їзді КПРС привели до певного послаблення ідеологічного тиску, часткової реабілітації жертв сталінізму, визнання в СРСР, як засновникові ООН, Загальної Декларації прав людини — усе це дало можливість вийти на суспільно-політичну арену новому поколінню митців. Найвідомішими серед них були поети І. Драч, Л. Костенко, Д. Павличко, В. Симоненко, М. Вінграновський; прозаїки В. Дрозд, Вал. Шевчук, Гр. Тютюнник; літературні критики І. Світличний та І. Дзюба; кінорежисер С. Параджанов і театральний режисер Л. Танюк; художники А. Горська та П. Заливаха.
Вони виступали на захист української культури, вимагали розкриття історичної правди. Відповідно до часу появи в громадсько-політичному житті, їх назвали шістдесятниками.
Лідери шістдесятників (зліва направо): І. Драч, М. Вінграновський, Г. Сивокінь, Л. Світлична, М. Коцюбинська, І. Світличний. Фото. 1960-і роки
Шістдесятники — назва української інтелектуальної еліти наприкінці 1950-х — на початку 1970-х років, яка орієнтувалася на принципи свободи творчості та гуманізму, утілених в українській національні формі.
Талановита молодь готова була віддати всі свої сили на служіння рідному народу, творити нове життя. Але це щире прагнення відразу ж наразилося на спроби ідеологічних відділів КПРС поставити їхню діяльність під «партійний контроль». Адже дух пошуку, творчості, новаторства був чужий і навіть ворожий номенклатурі: послаблював її владу, формував атмосферу критичності до її рішень, дій та зловживань.
Творча молодь 1960-х років не бажала стати заручником ідеологічної політики партії, як це сталося зі старшим поколінням творчої інтелігенції. Молодь одразу ж висловила свій протест проти контролю партійних ідеологів над мистецтвом і всім суспільним життям.
Протести шістдесятників ґрунтувалися на засадах демократії. Творча молодь виступала проти свавілля владоможців, обмеження свободи творчості, соціальної несправедливості, бюрократизму, зневаги до людини праці, людської гідності, узагалі прав і свобод людини.
Оскільки вся гуманітарна політика в СРСР була пройнята ідеями «зближення націй», формування «радянського народу», за якими приховувалося дедалі агресивніше зросійщення, то шістдесятництво набувало національно-демократичного забарвлення.
2. Київський клуб творчої молоді «Сучасник»
Комуністична влада змушена була миритися з новими творчими пошуками й дозволила об’єднуватися в клуби. Найвідомішим серед них став київський клуб «Сучасник», заснований на початку 1960 р. з дозволу комсомольського керівництва. Членами клубу стали І. Світличний, Є. Сверстюк, В. Симоненко, A. Горська, І. Дзюба, В. Зарецький, О. Заливала, Л. Семикіна, Г. Севрук та ін. Головою клубу обрали молодого режисера Л. Танюка.
Вони розпочали свою діяльність з відродження різдвяних вертепів, створення різних мистецьких гуртків-секцій, розшуку місць масових поховань жертв сталінських репресій. Клуб організував вечори пам’яті Л. Курбаса, М. Куліша, Т. Шевченка, Лесі Українки, І. Франка, за що компартійне керівництво називало клуб «національним зборищем». Після звернення Л. Танюка, B. Симоненка й А. Горської до Київської міської ради з пропозицією оприлюднити інформацію про масові розстріли в Биківні розпочалися переслідування всіх членів клубу.
Клуби творчої молоді діяли також у Львові, Харкові й Одесі. Навколо львівського клубу «Пролісок» об’єдналася творча молодь Західної України. Лідерами цього клубу були психолог М. Горинь, мистецтвознавець Б. Горинь, літературознавець М. Косів, студент І. Гель, поет І. Калинець та ін.
Компартійна влада продовжувала грубо втручатися у творчу та громадську діяльність шістдесятників. У 1963 р. було закрито клуб «Сучасник». Водночас митцям, які вірно служили режимові, створювали всі умови для роботи в рамках соцреалізму, вони отримували премії та матеріальні блага.
Лесь Танюк
Василь Симоненко
Ліна Костенко
Василь Стус
Алла Горська
Одним з найяскравіших представників українського шістдесятництва є поет і журналіст В. Симоненко. У 1962 р. вийшла у світ його перша поетична збірка «Тиша і грім». Вона вразила сучасників правдивістю. У вірші «Я» поет чітко визначив своє покликання: «...Говорити правду всім бульдогам». Улітку 1962 р. поета жорстоко побили працівники міліції, а в грудні 1963 р. В. Симоненко помер.
На межі 1950-1960-х років на поетичну арену вийшла Л. Костенко (збірки віршів «Проміння землі», 1957; «Вітрила», 1958; «Мандрівки серця», 1961). Поетеса прагнула знайти нові теми, образи та стилі. Провідні мотиви її творчості — історія українського народу та філософське осягнення життя. Неприйняття владою її творчості виявилося в призупиненні видання її книжок «Зоряний інтеграл» і «Княжа гора» 1963 р. Проте твори поетеси потрапляли до читача через «самвидав», друкували за кордоном.
Новаторством позначена творчість І. Драча. Ще в студентські роки в ньому помітили правдолюбство та бунтівливу вдачу, виражену в словах: «Україно, я палю за собою мости». Він відкидав нікчемне існування людини в тоталітарній системі, про що різко задекларував в «Оді чесному боягузові». Ранній період його творчості характеризується активними творчими пошуками у збірках «Соняшник» (1962), «Протуберанці серця» (1965). Поет постійно шукав нове, щоб вивести читача за традиційні горизонти, наприклад підзаголовком «Українські коні над Парижем» у поемі-феєрії «Ніж у сонці» (1961). І. Драч прагнув змалювати колективізацію, голодомори, масові репресії та водночас зрозуміти, «навіщо я, куди моя дорога?».
Справжнім велетнем духу й незламним борцем проти тоталітаризму став В. Стус. Він ріс і навчався на Донбасі. Вступив до аспірантури в Києві, відвідував Клуб творчої молоді «Сучасник». Його активна громадянська позиція стала приводом для відрахування з аспірантури у вересні 1965 р. Влада заборонила друкувати його твори, тому збірка поезій «Зимові дерева» вийшла друком за межами України. В. Стус був двічі засуджений комуністичним режимом. Своє життєве кредо він висловив у поезії «Як добре те, що смерті не боюсь я».
Одним з натхненників культурного життя творчої молоді був літературознавець і поет з Луганщини І. Світличний. Він критикував твори соціалістичного реалізму й підтримував новаторство. Звинувачений в антирадянській агітації та пропаганді, відбував покарання в концтаборах, де важко захворів.
А. Горська, Л. Семикіна, Г. Севрук, О. Заливаха, Г. Зубченко. Вітраж «Шевченко. Мати». 1964 р.
Серед засновників та активних діячів клубу «Сучасник» була художниця А. Горська. Її шлях до українського шістдесятництва особливий, адже вона виросла в російськомовній номенклатурній родині (батько — директор кіностудії), уже сформованою особистістю почала послуговуватися українською. Свою громадянську позицію продемонструвала тим, що намалювала портрети В. Симоненка, І. Світличного, Є. Сверстюка. У 1964 р. А. Горська в співавторстві з О. Заливахою, Л. Семикіною, Г. Севрук і Г. Зубченко створили в Київському державному університеті вітраж «Шевченко. Мати» до 150-річчя з дня народження поета. На ньому був зображений Т. Шевченко, який однією рукою пригортав скривджену жінку-Україну, а в другій тримав книжку. Зображення було обрамлене словами: «Возвеличу малих отих рабів німих, а на сторожі коло їх поставлю слово». Влада вбачала в цьому творі небезпечне вільнодумство. Комісія оголосила його ідейно хибним — і твір було знищено. А. Горську й Л. Семикіну виключили зі Спілки художників України.
Історичне джерело
Л. Танюк, реагуючи на цю подію, записав у щоденнику: «У нормальній державі митець міг би подати до суду за знищення його твору, це приватна власність, закон охороняє... Те, що вони зробили з вітражем, справляє враження нової кампанії, хтось хоче дуже підігріти сковорідку, аби там підсмажити грішників-шістдесятників».
3. Національно-визвольний рух: підпільні групи й організації
Припинення організованої боротьби підпільників ОУН і бійців УПА не означало, що в Україні завершилася боротьба з радянською владою. Документи силових органів засвідчують, що ця боротьба відбувалася в нових формах, насамперед у творенні підпільних гуртків, організацій, розповсюдженні листівок і написанні публічних листів, інших дій, які набували характеру антирежимних виступів.
Історичний факт
У 1954-1959 рр. радянські органи виявили 5,5 тис. випадків виготовлення та поширення антирадянської літератури, розкрито 183 націоналістичні й антирадянські групи. У 1958-1962 рр. — 46 груп.
Найчастіше антирадянська діяльність фіксувалася в Західній Україні, куди після закінчення термінів ув’язнення в другій половині 1950-х років поверталися учасники ОУН, уніатські священики. Багато з них залишалися на антирадянських позиціях і продовжували боротьбу проти радянської окупації доступними методами.
Наприкінці 1950-х — на початку 1960-х років у Львові діяв підпільний Український національний комітет (УНК), створений переважно молодими робітниками, за участі колишніх членів ОУН та УПА. Організація мала програму й статут, розгалужену мережу низових ланок. Провідною була визначена пропагандистська діяльність, однак УНК залишав за собою право на використання зброї. Організація планувала підготовку національно свідомих пропагандистів для направлення в Східну Україну. Члени організації кінцевою метою вбачали створення Української держави з національними урядом та армією. Організація підготувала друкарню для видання газети «Робітниче слово» і пропагандистської літератури. У 1959 р. агенти КДБ вистежили членів УНК. У січні 1962 р. більшість засуджених отримала від 10 до 15 років концтаборів. Двох членів організації — Б. Грицину й І. Коваля — стратили. Улітку 1962 р. був страчений організатор Ходорівської (Львівська обл.) нелегальної групи Ф. Проців.
Важкі випробування випали на долю учасників таких підпільних організацій, як «Спілка патріотів», «Союз борців за національну Україну», «Українська націоналістична організація ім. С. Бандери», «Українська національна партія». Судові процеси засвідчили, що влада готова вдатися до найжорстокішого придушення національно-визвольного руху.
Антирежимні виступи. Незважаючи на репресії та атмосферу страху, антирадянська діяльність продовжувалася. Так, у Дніпропетровську 1960 р. студенти створили групу «Дніпро», у програмі та статуті якої були закладені ідеї відторгнення України від СРСР. У жовтні 1961 р. студенти металургійного інституту розклеїли в місті листівки з віршованими текстами. Листівки, які каральні органи називали «антирадянськими», розповсюджували також у Мелітополі, Черкасах та інших містах.
Борці за незалежність України в 1964 р. створили Український національний фронт (УНФ). Ініціатором створення цієї організації та автором програмних документів був Д. Квецко, який працював учителем на Івано-Франківщині. Це була підпільна організація, до якої належали понад 150 осіб з різних верств: колишній політв’язень і міліціонер, член КПРС і вчитель. Важливу роль в організації відігравали учасники попередніх визвольних змагань. УНФ видавав журнал «Воля і Батьківщина», який передруковували й поширювали в багатьох областях України.
Їхньою метою була агітація за вихід УРСР зі складу СРСР та утворення незалежної держави. У своїй програмі члени організації критикували радянську політичну систему, яка трималася на диктатурі КПРС, констатували, що в СРСР відбувся процес зрощення партійного й державного апарату та перетворення комуністичної партії на тоталітарну силу. Члени УНФ своєю зброєю вважали «найгостріше слово», виступали проти зросійщення України, не виключали й вимушених насильницьких дій. Майбутню політичну систему вони планували без КПРС. Громадянам гарантували демократичні права та свободи.
Поширювалися спроби індивідуального протесту. Так, студент Дніпропетровського університету М. Кучер у листах, написаних у 1955 р., звинувачував радянських керівників у здобутті влади шляхом насильства над демократією, масових убивств і поневолення цілих народів, що вони «у XX столітті правлять народами так, як це робив Чингісхан у XIII столітті... З фанатизмом і жорстокістю справжніх інквізиторів ви знищуєте й гноїте у в’язницях усіх інакомислячих, усіх, хто хоч словом натякнув проти правлячої ієрархії...». За ці висловлювання студента позбавили волі на 10 років.
Проте не всі вони мали антирадянську спрямованість. Це були прояви демократичної критики неконтрольованої влади. Поняття ж «антирадянський» використовувалося нею як зручний інструмент для залякування небайдужих громадян, адже «антирадянська діяльність» була підставою для кримінальної відповідальності.
Історичне джерело
З листа вантажника П. Смирнова (м. Житомир) до голови президії Верховної Ради СРСР К. Ворошилова: «...Ось ви сидите в Кремлі й далі Кремля нічого не бачите й бачити не хочете... Не один раз я бував на парадах і слухав промови різних обласних діячів. Виходить, знаєте, такий собі пан у шкіряному пальті з каракулевим коміром і говорить: "...Товариші, і так далі...” Подивився я на його животик, на шию, як у бика, на пальто й на свою побілілу по швах суконну пару, торкнувся своєї шиї та скосився на товариша, що стояв поруч у блискучо-синій новій куфайці та латаних чоботах, і так стало мені моторошно. Повернувся я й тихенько вийшов з юрби. А навздогін мені, як заклинання шамана, доносилися слова каракулевого коміра про дружбу, рівність і братерство».
П. Смирнов як антирадянщик був позбавлений волі на 4 роки.
4. Зародження дисидентського руху
Дисидент (від латин. dissidentis — незгодний) — це людина, яка виступає проти панівної ідеології чи суспільного ладу, тобто стає в опозицію. Український дисидентський рух зародився в середовищі шістдесятників з того духу незгоди щодо асиміляційної русифікаторської політики комуністичної Москви, неприйняття статусу фактично упослідженої української культури й мови, який жив у середовищі української інтелігенції. Цей дух незгоди завжди був ненависним політично керівному «російському бюрократу», котрого ще Ленін визначав «великоросом-шовіністом, по суті, негідником і насильником», який будь-яке слово українця на захист рідної культури й мови таврував як «український буржуазний націоналізм», «смертельну загрозу справі комунізму» тощо.
Дисиденти — представники опозиційного руху проти радянського тоталітарного режиму в суспільно-політичному, культурно-духовному житті, несприйняття його морально-політичних гасел і повсякденної практики.
Дисидентство охопило всі регіони України та найбільші міста, набувши національно-демократичного забарвлення. Основними причинами виникнення дисидентського руху були політичні: відсутність справжньої політичної самостійності республіки, однопартійна система, яка позбавляла суспільство демократичного вибору шляхів політичного розвитку, забороняла діяльність опозиції, установила цензуру, відхиляла будь-які можливості для зміни влади, призвела до небаченої бюрократизації системи управління. Не менш важливими були й національно-культурні причини. Серед них насамперед вирізнялися політика зросійщення, позбавлення українського народу можливостей для вільного національно-культурного розвитку. Соціально-економічні причини полягали в низькому рівні життя, нав’язуванні УРСР невідповідної її потребам і можливостям екстенсивної моделі економічного розвитку. Дисидентський рух зумовлювали також релігійні причини, породжені державною антирелігійною політикою й антидемократичними засобами, за допомогою яких її проводили.
Українське дисидентство як форма національно-визвольного руху характеризувалося рядом ознак. Передусім це була мирна, ненасильницька форма боротьби з владою за вплив на свідомість суспільства. Цей рух не мав чітко визначених організаційних форм, а складався з різноманітних гуртків, спілок, об’єднань і комітетів. Він мав загальноукраїнський характер і був представлений своїми активними учасниками та прихильниками в усіх регіонах України. Дисидентство охоплювало різні суспільні верстви. Насамперед це було молоде покоління інтелігенції, яке вболівало за долю свого народу. Більшість з них щиро прагнула вдосконалити соціалістичний лад.
Союзне та республіканське партійно-державне керівництво не визнавало існування опозиції. Тому представників дисидентського руху характеризували як «кримінальних злочинців», «відщепенців», «антирадянщиків».
Запитання та завдання
- 1. Зіставте поняття «шістдесятництво» з поняттями «дисидентство» і «національно-визвольний рух».
- 2. Охарактеризуйте напрями й тематику творчих пошуків шістдесятників. Поясніть, чому влада вбачала в них небезпеку.
- 3. Визначте мету й засоби її досягнення відомих вам антирадянських організацій.
- 4. Складіть у зошиті таблицю, у якій зафіксуйте лідерів дисидентського руху, зміст і сферу дисидентської діяльності.
- 5. Визначте прояви цькування компартійною владою творчої інтелігенції.
- 6. Поясніть причини загравання влади з митцями.
- 7. Серед радянських політв’язнів і дисидентів українців було завжди набагато більше, ніж представників інших народів СРСР. Водночас українці себе вважали нездатними до боротьби. Чи доречною була така самооцінка? З чим вона пов’язана?
Коментарі (0)