2. Неефективність колгоспного ладу. Провал продовольчої програми

Гострі проблеми постали перед сільським господарством України. Це було зумовлено колгоспно-радгоспною системою господарювання та визискуванням села за допомогою «ножиць цін». Незважаючи на всі хрущовські послаблення, ціни на промислові товари перевищували закупівельні ціни на сільгосппродукцію у 20 разів.

Тому на селі впродовж десятиліть зберігався низький рівень оплати праці, не вистачало техніки, побутові умови селян були незадовільними. Дедалі частіше молодь виїжджала із сільської місцевості до міст на роботу та навчання.

Ці причини призвели до того, що на середину 1960-х років з 9600 колгоспів 4000 були збитковими. Колгоспна система не забезпечувала високопродуктивну працю, а тому влада й надалі вбачала вихід в екстенсивних шляхах нарощування сільськогосподарської продукції, наказуючи розширювати посівні площі. Керівники колгоспів і радгоспів не лише ревно виконували накази, а й розорювали ще більше площ. їх не враховували у звітах, а вирощену на них продукцію приплюсовували до врожаю, отриманого на офіційних площах, сподіваючись на премії та нагороди за «успіхи». Подібні речі спостерігалися й у тваринництві.

Щоб вийти з кризової ситуації, у жовтні 1964 р. було припинено політику утискування особистих селянських і міських підсобних господарств.

Упродовж 1965-1985 рр. влада декілька разів підвищувала закупівельні ціни, вкладала величезні кошти в технічне оснащення, меліорацію, хімізацію, електрифікацію. Так, протягом 1970-х років у село надходило 27 % від усіх капіталовкладень. Проте їхнє використання було вкрай неефективним. Через застарілі конструкції, незадовільну якість техніки на полях залишалося від 15 до 50 % урожаю. Через дефіцит запчастин, недостатність фахівців дорога техніка простоювала, навіть не повертаючи своєї вартості. Криза загострювалася, однак вихід з неї шукали не в якісних змінах, а в подальшому збільшенні капіталовкладень.

Трактор ДТ-54 і вантажівка ГАЗ-51 на колгоспному полі. 1960-і роки

У травні 1982 р. було прийнято «Продовольчу програму СРСР», розраховану на період до 1990 р., з гучними обіцянками наздогнати Європу. Щоправда, пропонували традиційні шляхи: комплексну механізацію, хімізацію, меліорацію, які потребували нових капіталовкладень. Як наслідок, уже наступного року керівники областей інформували центр про неможливість виконати плани через відсутність обіцяних постачань насіння, мінеральних добрив, отрутохімікатів, техніки, запчастин тощо.

Невтішний стан речей у сільському господарстві доповнювало неефективне використання трудових ресурсів через дуже низьку матеріальну зацікавленість колгоспників і радгоспників результатами власної продуктивної праці. Підтвердженням цього стали традиційні сезонні «мобілізації» армійських підрозділів, учнівських і студентських колективів, працівників науково-дослідних установ на «боротьбу за врожай», тобто на збір вирощеного, але не зібраного врожаю.

Однак навіть зібраний урожай не завжди доходив до споживача. Відсутність і недосконалість системи переробки та збереження призводили до нових втрат.

Життя засвідчило, що жодні програми, які ґрунтуються на старих засадах господарювання й управління, неспроможні вивести економіку країни з глухого застійного кута. Криза промисловості й сільського господарства, політичного керівництва, суспільних відносин і моралі, про які йтиметься далі, призвели до системної кризи радянського суспільства.

3. Етносоціальні зміни вУРСР

Постійний розвиток індустріальних галузей потребував зростання числа робітників. До середини 1980-х років їхня відносна частка становила 60 % мешканців УРСР. Однак технологічна відсталість зумовила те, що 40 % промислових і 60 % будівельних робітників були зайняті некваліфікованою ручною працею. Відносна чисельність селянства протягом 1960-1985 рр. скоротилася з 50 до 33 %, решту становила інтелігенція — працівники інтелектуальної сфери з вищою та середнью освітою. У соціальній піраміді найвищу сходинку займала компартійно-радянська номенклатура.

Протягом 1960-1980-х років урізноманітнювався національний склад УРСР. Матеріали переписів 1959 та 1989 рр. засвідчили, що протягом 30 років відносне число українців у республіці зменшилося з 76,8 до 72,7 %, а число росіян зросло з 16,7 до 22,1 %. Це був не наслідок природних змін, а імперська політика міжреспубліканських міграцій заради утворення т. зв. «радянського народу», що мала на меті асиміляцію народів СРСР за російськими імперськими зразками. Офіційна пропаганда наголошувала, що в УРСР проживають представники понад ста націй та народностей, однак усі разом вони становили трохи більше 5 % мешканців України.

Інформацію про найчисельніших з них подано в таблиці, складеній на основі даних перепису 1989 р.

Наближаючись до нижньої критичної межі моноетнічності (70 % від загальної чисельності мешканців), Україна все-таки залишалася ще моноетнічною.

Незважаючи на посилення процесів урбанізації та цілеспрямованої русифікації, не всі українці відмовлялися від національної ідентичності. Якщо в 1959 р. українську мову назвали рідною 30 млн осіб, то в 1989 р. — 37,4 млн. Виявилося, що навіть у Східній Україні російськомовні українці, з огляду на зв’язок з українською землею, матеріальною культурою, ставлення до життя й життєвих цінностей, продовжували вважати себе українцями.

4. Життєвий рівень населення

Починаючи з XXIII з’їзду КПРС (березень 1966 р.) радянські лідери невтомно заявляли, що «найвища мета суспільного виробництва — найбільш повне забезпечення матеріальних і духовних потреб людей, що зростають». Це твердження навіть було проголошене «основним економічним законом соціалізму» і в 1978 р. зафіксоване в конституції УРСР. Однак на практиці ситуація була інакшою.

Історичний факт