Культура і духовне життя в Україні наприкінці 1950-х — у першій половині 1960-х років
- 2-05-2022, 22:50
- 771
11 Клас , Історія України 11 клас Сорочинська, Гісем (рівень стандарту)
§ 8. Культура і духовне життя в Україні наприкінці 1950-х — у першій половині 1960-х років
Основні поняття і терміни
русифікація, ідеологізація, шістдесятники, антицерковна кампанія, НТР
Основні дати
1955 р. — стаття О. Довженка «Мистецтво живопису і сучасність»; 1956 р. — створення Міністерства культури УРСР; 1958 р. — запровадження обов’язкового восьмирічного навчання; квітень 1959 р. — Верховна Рада УРСР ухвалила Закон «Про зміцнення зв’язку школи з життям і про подальший розвиток системи народної освіти в УРСР», за яким вивчення української мови дітьми здійснювалося за бажанням батьків.
1. Історичні умови розвитку української культури
Українська культура кінця 1950-х — початку 1960-х рр. розвивалася в умовах «відлиги», яка мала значний вплив на всі процеси культурного життя. Послаблення адміністративного тиску, політики самоізоляції, жвавий культурний обмін стимулювали культурне життя, сприяли духовному розкріпаченню.
Суттєвий вплив на формування ідеології суспільства справило святкування в 1954 р. 300-річчя Переяславської ради. На честь цієї події ЦК КПРС схвалив «Тези про 300-річчя возз’єднання України з Росією (1654-1954)». У документі наголошувалося, що ця подія є важливою для всього радянського народу. Запорукою подальшого успішного розвитку українського народу мають стати взаємодопомога і дружба з «братнім російським народом».
Політична «відлига» зумовила нову хвилю «українізації». Знову постало питання про збереження і розвиток української мови.
Такі історичні умови сприяли новому піднесенню української культури, можна навіть говорити про її чергове відродження. Проте воно виявилося вкрай коротким і обмеженим.
- Що найбільш впливало на розвиток української культури у період «відлиги»?
2. Розвиток науки
Усвідомлення радянським керівництвом масштабів змін, пов’язаних із розгортанням у світі науково-технічної революції, позитивно вплинуло на розвиток науки. Істотно збільшилися бюджетні витрати на наукові дослідження, фактично «за потребами» фінансувалися установи, що працювали на військово-промисловий комплекс. Головними центрами наукових досліджень у республіці були інститути Академії наук УРСР, президентом якої до 1962 р. залишався біохімік О. Палладін. У 1962 р. її очолив Б. Патон.
Доба «хрущовської відлиги» вважається найбільш динамічним періодом в історії української науки. У цей час у республіці з’явилося чимало нових наукових осередків. Так, у 1956 р. були створені Українська сільськогосподарська академія та Академія будівництва й архітектури. У 1957 р. в складі АН УРСР розпочав роботу Обчислювальний центр, який очолив молодий математик В. Глушков. Українськими інженерами та вченими було створено цифрову машину «Київ» (1960 р.), першу в СРСР керуючу машину широкого профілю «Дніпро» (1961 р.), машини «Промінь» (1962 р.), «Мир» (1964 p.) тощо. Із 1962 р. Обчислювальний центр перейменували на Інститут кібернетики АН УРСР.
У 1961 р. колектив Науково-дослідного конструкторсько-технологічного інституту синтетичних надтвердих матеріалів АН УРСР отримав перші штучні алмази. В Інституті фізики АН УРСР у 1960 р. став до ладу атомний реактор, за допомогою якого відбувалися дослідження фізики атомного ядра. Насамперед з оборонною тематикою був пов’язаний розвиток найстарішої наукової установи — Інституту механіки АН УРСР. Фізико-технічний інститут у Харкові працював над програмою розвитку атомної енергетики, якою керував І. Курчатов. У 1958 р. виник Інститут проблем лиття, що розробляв новітні технології для чорної металургії. Провідні позиції займав Інститут електрозварювання ім. Є. Патона, який із 1953 р. очолював його син Б. Патон. Розроблені вченими інституту технології електрошлакового зварювання та зварювання під флюсом дозволили СРСР вийти на перше місце в світі у зварювальній техніці.
Віктор Глушков — науковець і директор Обчислювального центру
Керуюча машина широкого призначення ДНІПРО. Павільйон виставки народного господарства. Київ, 1960 рік.
Зліва направо: В. Скурихін, Л. Коритна, Л. Жук, В. Каленчук, В. Глушков, Б. Малиновський
Успішно розвивалася українська медицина. У середині 1950-х рр. під керівництвом кардіохірурга М. Амосова розпочато розробку і впровадження нових методів лікування серцевих захворювань. У 1956 р. виходець із Житомира С. Корольов став генеральним конструктором, через два роки — академіком СРСР і очолив його ракетну програму. Під його керівництвом було запущено першу міжконтинентальну балістичну ракету, перший штучний супутник Землі, здійснено перший політ людини в космос та вихід людини в космос.
У 1954 р. у Дніпропетровську (тепер Дніпро) було створено особливе конструкторське бюро, яке стало творцем більшості балістичних ракет СРСР, носіїв ядерної зброї, котрі до теперішнього часу стоять на озброєнні Росії. Очолив це КБ Михайло Янгель. На початку 1960-х рр. згадане КБ, яке отримало назву «Південне», долучилось і до створення носіїв космічних апаратів.
Лібералізація суспільно-політичного життя сприяла розвитку суспільних наук. Історики вперше отримали доступ до архівних матеріалів радянської доби. Із 1957 р. у республіці розпочалося видавництво спеціалізованих гуманітарних журналів академічних установ — «Радянське право», «Український історичний журнал», «Економіка Радянської України», «Народна творчість та етнографія». Важливою подією наукового життя став початок видання Української Радянської Енциклопедії в 16 томах. Проте партійні органи, як і раніше, слідкували за тематикою публікацій із метою недопущення спроб критики політики КПРС, згадок заборонених тем і прізвищ. Проте інколи українські вчені долали ці перешкоди. Так, у лютому 1963 р. у Києві відбулася наукова конференція з питань культури української мови, у якій взяли участь понад 800 учасників. На ній пролунала гостра критика мовної ситуації в Україні. Доповідачі викривали принизливе становище української мови в республіці, вимагали усунення всіх обмежень для її застосування в державному житті тощо.
- Перелічіть основні здобутки української науки.
3. Реформи в системі освіти
Напередодні реформи в пресі розгорілась дискусія щодо принципів і напрямів реформування школи (1958). Багато суперечок спричинив пункт: батьки учнів самі повинні обирати мову, якою будуть навчатися їхні діти.
Така теза не отримала підтримки навіть серед вищого партійного керівництва КПУ, яке вважало, що українська мова має залишатися обов’язковою для вивчення.
Харківські школярі. 1962 р.
На захист української мови висловлювався і перший секретар ЦК КПУ П. Шелест. Було зрозуміло, що батьки з метою полегшення майбутньої кар’єри своїх дітей обиратимуть у школах російську мову навчання. Проти такої тези виступила й українська творча інтелігенція.
Однак Хрущов виявив твердість і наполіг на тому, щоб у республіканському законі про народну освіту залишився пункт про факультативність вивчення української мови. Як результат, з 1959 до 1965 р. кількість російських шкіл в УРСР зросла з 4192 до 4703, а кількість українських — скоротилась з 25 308 до 23 574.
На початку 1960-х рр. негативні прояви процесу русифікації ще не відчувалися наповну, а нові зміни у школі і суспільстві дали позитивний результат у справі національного відродження.
За реформою освіти передбачався перехід до обов’язкового 8-річного навчання. Десятирічки перетворювалися на одинадцятирічки.
- Які зміни відбулися у системі освіти?
Документи розповідають
З листа В. Стуса, який працював учителем в Горлівці, до А. Малишка
На Донбасі (та й чи тільки) читати українську мову в російській школі — одне недоумство. Треба мати якісь моральні травми, щоб це робити. Одна усна заява батьків — і діти не будуть вивчати мову народу який виростив цих батьків. Хіба це не гопашний театр — з горілкою і шароварами? Обов’язково — німецьку, французьку, англійську мову, крім рідної... Іноді видається, що діячі нашої культури роблять даремну справу. Вони співають, коли дерево, на якому вони сидять, ритмічно здригається од сокири... Як можна зрозуміти їх спокій? Як можна зрозуміти слабосилі зітхання, кволі піклування про долю хутора Надії, слабенькі нарікання, коли мусить бути гнів, і гнів, і гнів?
- Які факти викликали занепокоєння автора?
- У чому він вбачав їх небезпеку для розвитку України?
4. Вплив десталінізації на літературно-мистецьке життя. Шістдесятники
Десталінізація, яка була основним змістом «відлиги», сприяла духовному оновленню життя суспільства.
Першими проявами «відлиги» в галузі культури стали стаття В. Померанцева «Про щирість у літературі», що з’явилась у журналі «Новый мир», головним редактором якого був Твардовський, повість І. Еренбурга «Відлига», роман М. Дудінцева «Не хлібом єдиним». Ці твори порушили важливі питання: чому правда в літературі підмінялася брехнею, яке призначення інтелігенції, що в нашій історії замовчувалося або перекручувалося.
Олесь Гончар
Першою «ластівкою» духовного пробудження в Україні стала публікація у червні 1955 р. в «Литературной газете» статті О. Довженка «Мистецтво живопису і сучасність». У ній містився заклик «розширювати творчі межі соціалістичного реалізму». Цей заклик був сприйнятий українською інтелігенцією як сигнал для пошуку нових творчих можливостей. Прикладом своєї творчості Довженко демонстрував, наскільки плідним може це стати.
Ще більших сподівань у митців викликав XX з’їзд КПРС. У його резолюціях підкреслювалася необхідність розширення прав союзних республік у господарському та культурному будівництві. Теоретичною базою такого рішення була теза про те, що «соціалізм не тільки не усуває національних відмінностей, а навпаки, забезпечує всебічний розвиток і розквіт економіки та культури всіх націй і народностей».
Раніше за інших на нову ситуацію відреагували письменники. З нових позицій були написані автобіографічна повість О. Довженка «За ширмою», поеми «Розстріляне безсмертя», «Мазепа» та повість «Третя рота» В. Сосюри, романи Л. Первомайського «Дикий мед» та «Вир» Гр. Тютюнника. Важливу роль у культурному процесі відіграли твори О. Гончара «Людина і зброя», М. Стельмаха «Кров людська — не водиця», «Хліб і сіль», «Правда і кривда». З поезією та прозою активно виступали В. Симоненко, М. Руденко, Л. Костенко, Д. Павличко, М. Вінграновський, Р. Лубківський, Ю. Мушкетик, І. Чендей, І. Драч, В. Шевчук. Літературну критику представляли І. Дзюба, Є. Сверстюк, І. Світличний, В. Чорновіл, В. Мороз та інші.
Політична «відлига» спричинила нову хвилю «українізації». Знову було порушено питання про збереження української мови та розширення сфери її вживання. Пом’якшення у мовній галузі сприяли появі низки нових україномовних видань. За період з 1956 по 1958 р. їх збільшилося з 49 до 64. Україномовні газети в республіці на 1956 р. становили майже 77 %.
У другій половині 1950-х років більше уваги стали приділяти збереженню історико-культурної спадщини. Держава взяла під охорону пам’ятки історії та культури України.
Процеси лібералізації змусили компартійну верхівку визнати деякі свої помилки. Так, була розцінена помилковою критика опери К. Данькевича «Богдан Хмельницький» та інших творів.
Та поряд з процесом «українізації» починається нова хвиля русифікації. Поштовхом до неї стала освітня реформа.
Покоління митців «відлиги» не вписувалось у жорсткі ідеологічні межі «будівника комунізму». Згодом вони отримали назву «шістдесятники» — молоде покоління талановитих літераторів і митців, які здобули собі визнання не тільки творчою, а й громадською діяльністю. Сприйнявши десталінізацію як початок оздоровлення радянського суспільства, вони намагалися зробити якомога більше для оновлення, олюднення всіх сторін суспільного життя.
Провідне місце серед когорти молодих поетів належало В. Симоненку. Основною ідеєю його творчості була безмежна любов до рідної землі. Стрімко увійшла в українську літературу наприкінці 1950-х років Ліна Костенко. її поезія засвідчувала непересічний талант поетеси, її природну мудрість глибоко філософськи осмислювати дійсність, генерувати нові оригінальні думки, подаючи їх у чудовій поетичній формі.
Сергій Параджанов, режисер фільму «Тіні забутих предків»
Плідною і багатою в новій суспільно-політичній атмосфері була творчість українських композиторів як офіційного, традиційного, так і нетрадиційного напрямів у музиці. Українське музичне мистецтво збагатилося творами Б. Лятошинського, А. Кос-Анатольського, С. Людкевича, братів Г. та П. Майбородів, Ю. Мейтуса, Л. Ревуцького, А. Штогаренка, М. Скорика та інших. Новаторством була позначена авангардна музика Л. Грабовського, В. Годзяцького, В. Сільвестрова, В. Загоруєва.
Нову хвилю в кінематографі представляли С. Параджанов, Ю. Іллєнко, Л. Осика.
Скарбниця образотворчого мистецтва поповнилася творами М. Дерегуса, М. Божія, К. Трохименка, О. Шовкуненка, В. Бородая, народних майстрів К. Білокур, М. Приймаченко, Г. Василащук. Оригінальні форми й незвичний зміст принесла творчість художників О. Заливахи, А. Горської, В. Кушніра, В. Зарецького. З рухом шістдесятників тісно пов’язане ім’я талановитої художниці Т. Яблонської. Разом з В. Зарецьким вона стала основоположником і фундатором фольклорного напряму в українському образотворчому мистецтві, який, незважаючи на певні труднощі, зберігся і набув розвитку в наступні десятиріччя.
Марія Приймаченко. Гороховий звір
Художники А. Горська та Л. Семикіна постраждали у 1964 р. за створення вітражу для вестибюля Київського державного університету в зв’язку з відзначенням 150-річчя від дня народження Т. Шевченка. На ньому був зображений молодий і гнівний поет. Однією рукою він пригортав скривджену жінку, яка символізувала Україну, а другу простягав вгору, тримаючи у ній книгу. Композиція супроводжувалася шевченківськими словами: «...Возвеличу малих отих рабів німих! Я на сторожі коло їх поставлю слово». І зображення, і цитата, на думку партійних керівників, були ідеологічно небезпечними. Вітраж за їхньою вимогою безжально знищили.
Постать в історії
«Лицарем українського відродження» називали молодого поета Василя Симоненка (1935—1963). У 1962 р. з’явилася його перша збірка поезій «Тиша і грім». Якжурналісту своїх статтях він критикував партійну бюрократію, за що зазнавав цькування офіційних владних структур. У 1963 р. його жорстоко побили на вокзалі у Черкасах, після чого він невдовзі помер. Злочинців не знайшли. По смерті поета видано збірки «Земне тяжіння», «Поезії», «Лебеді материнства» та ін.
Непересічний поетичний хист виявив один з найяскравіших представників покоління «шістдесятників» Василь Стус (1938-1985). Йому належать збірки поезій «Зимові дерева», «Веселий цвинтар», «Дороги болю», «Передчуття», «Під тягарем хреста» та інші, більшість з яких побачила світ лише в незалежній Україні. Стус став одним з небагатьох, хто наважився на відкриту боротьбу проти радянського режиму і став дисидентом. Під час другого ув’язнення у 1985 р. помер від нелюдських умов утримання. Посмертно відзначений Державною премією ім. Т. Шевченка та званням Героя України.
У цей час на літературному небосхилі України засяяла зірка Ліни Костенко. Три її перші збірки поезій «Проміння землі», «Вітрила» та «Мандрівки серця» продемонстрували здатність молодого митця поєднувати у поетичних рядках філософські роздуми, оригінальні думки й художнє слово. Проте з кінцем «відлиги» твори Л. Костенко тривалий час не публікувалися, хоча вона продовжувала плідно працювати.
Василь Стус
Василь Симоненко
Ліна Костенко
Пожвавлення в національно-культурному житті зумовило зростання в суспільстві інтересу до театрального мистецтва. Багатьох приваблювала творчість таких майстрів сцени, як В. Добровольський, Н. Ужвій, Ю. Лавров, Є. Пономаренко, М. Романов, К. Хохлов. Традиції Л. Курбаса творчо наслідували його учні — режисер Г. Юра, М. Крушельницький, Б. Тягло, В. Скляренко та інші.
З оригінальними ідеями та творчими знахідками влилися в рух шістдесятників І. Драч, М. Осадчий, Є. Сверстюк, І. Світличний, М. Горинь, С. Караванський, В. Мороз, М. Лукаш, В. Стус, М. Холодний, І. Калинець, І. Стасів-Калинець та інші.
Ідеї шістдесятників приваблювали молодь. У Києві та Львові виникли клуби творчої молоді, що об’єднували молодих інтелектуалів. Характерною особливістю їхньої діяльності був пошук оригінальних форм художнього самовираження, культивування національних культурних традицій і здобутків.
Така діяльність шістдесятників не могла не налякати владні структури. 8 березня 1963 р. після зустрічі М. Хрущова з творчою інтелігенцією, на якій він піддав брутальній критиці митців, розпочалася чергова ідеологічна кампанія проти шістдесятників. Критика доповнювалася адміністративними заходами: не дозволяли друкувати твори, влаштовувати творчі вечори, забороняли діяльність клубів тощо. Під таким тиском частина інтелігенції відійшла від активної громадської роботи, зосередившись на професійній діяльності. Вона не конфліктувала з владою, висловлюючи свої ідеї в завуальованій формі. Інша частина — залишилася на своїх позиціях, ставши в опозицію до існуючої влади. їх стали називати дисидентами (незгодними).
Шістдесятники
- Кого називають шістдесятниками? Який їх внесок у розвиток української культури?
5. Культурні здобутки української діаспори 1953-1964 рр.
Поступальний розвиток культури української діаспори в цей період продовжувався. 1954 р. у Нью-Йорку (США) утворилося об’єднання українських письменників в еміграції «Слово». Серед його засновників були В. Барка, І. Багряний, Т. Осьмачка, У. Самчук та ін.
Знайомству англомовного світу з українською поезією сприяла перекладацька діяльність К. Андрусишина та В. Кірконела. 1963 р. вони випустили антологію англійською мовою «Українські поети 1189-1962 рр.». Вона охоплювала період від «Слова о полку Ігоревім» до сучасності. Наступного року вони видали англійською мовою «Кобзар» Т. Шевченка.
У Торонто (Канада) 1956 р. виникла Українська спілка образотворчого мистецтва. За її сприяння через два роки у тому ж: місті відкрилася українська мистецька галерея «Ми і світ», де експонувалися понад 200 картин митців-українців Європи та Канади.
Широковідомий у світі український живописець з Канади Василь Курилик, який створив понад 7 тис. картин. У серії «Український піонер» він відтворив історію українських канадців.
Всесвітнє визнання здобув український скульптор з Канади Л. Молодожанин (його псевдонім Лео Мол). 1961 р. у Вінніпезі (Канада) встановили пам’ятник Т. Шевченкові його роботи, а через три роки — у Вашингтоні.
У науковому доробку української діаспори чільне місце посідала «Енциклопедія українознавства». З 1954 р. у ній оглядові статті змінилися словниковими. З’явилася її англомовна версія. Це зробило історію українського народу доступною широкій громадськості й науковцям країн Заходу. Серед істориків української діаспори чільне місце посідала М. Полонська-Василенко, яка 1955 р. видала «Історію Української академії наук». Відомий історик О. Оглоблин переїхав до США, де 1954 р. до річниці Переяславської угоди 1654 р. видав низку праць, присвячених її аналізу.
- Який внесок української діаспори у розвиток української культури?
6. Антицерковна кампанія
Упродовж 1950-1960-х років політика влади щодо релігії та церкви зазнала певної еволюції.
- 1954-1958 рр. — лібералізація, послаблення тиску на церкву;
- 1958-1962 рр. — масштабна кампанія наступу на церкву.
Процес десталінізації радянського суспільства зумовив деякі послаблення тиску на релігійні організації. Початок цьому поклала постанова ЦК КПРС «Про помилки у проведенні науково-атеїстичної пропаганди серед населення». У постанові зазначалося: «...нерозумно і шкідливо ставити тих чи інших радянських громадян під політичний сумнів через їхні релігійні переконання». Наголошувалося на недопустимості «будь-яких образ віруючих і церковнослужителів, а також адміністративного втручання в діяльність церкви».
Нові акценти в політиці дали практичні наслідки: за 1955-1956 рр. збільшилась кількість православних церков і молитовень, у 1955-1957 рр. відчутно зросла чисельність православного духовенства. Збільшився набір до семінарій.
З 1955 р. почалось повернення із заслання священиків греко-католицької церкви. Було звільнено 286 із 344 репресованих. Також вийшов на волю митрополит Й. Сліпий.
Кількість ліквідованих владою храмів (церков, костелів, синагог, молитовних будинків) в УРСР у 1957-1964 рр.
Процес повернення душпастирів призвів до активізації вірян, які сподівалися на відновлення УГКЦ. У деяких закритих греко-католицьких (уніатських) храмах самовільно розпочалися богослужіння. Проте сподіванням на відновлення УГКЦ не судилося збутися. РПЦ і партійно-державне керівництво вжили необхідних заходів, аби унеможливити відновлення УГКЦ. У 1957 р. відбулись повторні арешти декількох єпископів, посилилися адміністративні переслідування Й. Сліпого, який був знову ув’язнений до 1963 р. На кінець 1957 р. будь-які спроби відродити УГКЦ були придушені.
Боротьба проти відновлення УГКЦ стала початком нового наступу на церкву. Компартія обрала курс на побудову комунізму й форсоване подолання релігійності. Місцевим органам влади було дано розпорядження про встановлення жорсткого контролю за священиками, фінансовою і господарською діяльністю храмів. З 1959 р. розпочалась кампанія закриття церков і монастирів. Протягом чотирьох років закрили більш ніж 3 тис. церков і молитовень.
Початок 1960-х років відзначався посиленням переслідування протестантських церков: християн-баптистів, адвентистів, єговістів, п’ятидесятників та інших. Над представниками цих церков відбулась ціла низка судових процесів, під час яких допускалися численні порушення, до підсудних застосовувалися максимальні міри покарань, хоча у більшості випадків звинувачення були надумані.
Таким чином, після короткого періоду лібералізації церковного життя відбувся черговий наступ на релігію.
- У який період прокотилася хвиля антицерковної кампанії?
Висновки
- Культурний розвиток і духовна атмосфера в українському суспільстві визначалися такими чинниками: смертю Сталіна і змінами в партійно-державному керівництві, засудженням «культу особи» Сталіна, реабілітацією і поверненням репресованих, спробою реформувати соціально-економічні відносини та реалізувати проголошені свободи творчої діяльності, новим ідеологічним наступом у зв’язку з проголошенням курсу на будівництво комуністичного суспільства і новою хвилею русифікації. З огляду на зазначені чинники відбулось нове короткочасне піднесення української культури, з’явилося ціле покоління митців — шістдесятники. Проте нова хвиля ідеологічного наступу не дала можливості розвинутися новим явищам в українській культурі.
Запитання і завдання
- 1. Обговоріть у групах. Чи можна стверджувати, що наприкінці 1950-х — на початку 1960-х років українська культура зазнала відродження?
- 2. Назвіть здобутки українських вчених, які мали загальнолюдське значення.
- 3. Яка роль шістдесятників у розвитку української культури?
- 4. Що в освітній реформі 1958 р. сприяло русифікації системи освіти в УРСР?
- 5. М. Хрущову належить вислів: «У питаннях культури я — сталініст». Назвіть практичні підтвердження позиції М. Хрущова.
Коментарі (0)