• 1. Чому автор не згідний з поясненням дисидентства як опозиційного руху?

3. Форми боротьби дисидентів та реакція влади.

Дисиденти практикували різні методи боротьби задля відстоювання своїх поглядів. Однією з форм спротиву комуністичному тоталітаризмові був «самвидав». Через нього розповсюджували такі твори, як «Інтернаціоналізм чи русифікація?» Івана Дзюби; «Приєднання чи возз’єднання» Михайла Брайчевського, в якому розкрито безпідставність радянської ідеологеми, що заперечувала самостійність історичного розвитку українського народу; «Лихо з розуму» і «Правосуддя чи рецидиви терору?» В’ячеслава Чорновола, де йшлося про репресованих упродовж 1965-1966 років та було розкрито механізми політичних репресій; «Репортаж із заповідника імені Берії» та «Серед снігів» Валентина Мороза, які викривали рецидиви сталінізму; патріотичні поезії Ліни Костенко та Василя Симоненка. Певний час поширювали журнал УНФ «Воля і Батьківщина» та «Український вісник», що відіграв значну роль в організаційній консолідації українського дисидентського руху.

Титульна сторінка «самвидавського» журналу «Український вісник»

Шість чисел «Українського вісника» вийшли упродовж 1970-1972 років у Львові за редакцією В’ячеслава Чорновола. Тут друкували твори, які заборонила цензура, замовчувану суспільно-політичну інформацію, хроніку репресій проти дисидентів. Частина «самвидаву» різними шляхами потрапляла на Захід, перетворившись у «тамвидав». її надрукували у значно комфортніших умовах, а потім повертали назад в Україну. «Тамвидав» став поштовхом до організації міжнародних кампаній на підтримку вимог українських дисидентів. Активну видавничу діяльність з популяризації українського «самвидаву» і творів українських поетів та прозаїків, заборонених в СРСР, здійснювало видавництво «Смолоскип», засноване 1967 року в місті Балтимор (США), назване іменем Василя Симоненка. Першою виданою тут книгою стало дослідження Осипа Зінкевича «З генерації новаторів: Світличний і Дзюба» (1968 рік).

Із-поміж інших форм боротьби дисидентів були демонстрації, петиції й листи у вищі партійні й державні інстанції проти зростаючих репресій, утворення громадських комітетів на захист заарештованих. Більшість «підписантів» (так називали тих, хто підписував звернення, петиції, листи) згодом поплатилися за свої ініціативи. Своєрідними протестними акціями стало відзначення урочистих подій, присвячених життю і творчості Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки, де читали вірші, співали пісні, обговорювали наболілі проблеми. Почасти такі зібрання розганяла міліція та КДБ. На різноманітних наукових конференціях порушувалися національні проблеми, створювалися гуртки з вивчення вітчизняної історії. Іноді на честь важливих дат української історії вивішували синьо-жовті прапори. Нерідко українські дисиденти відмовлялися від громадянства СРСР, подавали заяви на виїзд за кордон. Проте лише окремі з них змогли прорватися через «залізну завісу». Більшість за такі дії опинялись у таборах та в'язницях. Хоч і там вони не припиняли боротьбу: знову ж таки, відмовлялися від громадянства СРСР, проголошували себе українськими самостійниками, вимагали надання статусу політичних в'язнів, збирали факти брутального поводження табірної адміністрації з політв'язнями. Іноді акції протесту набирали крайніх форм. У 1968 році колишній в'язень комуністичних таборів, вояк УПА Василь Макух із міста Дніпропетровська (тепер — місто Дніпро) облив себе бензином на Хрещатику і запалив, вигукуючи: «Геть колонізаторів! Хай живе вільна Україна!» Від опіків він помер у лікарні. Наступного року Микола Бериславський із міста Бердянська, також колишній вояк УПА, теж здійснив акт самоспалення у Києві. При собі він мав транспаранти із закликами: «Борітеся за законні права української мови» та «Свободу діячам української культури». Йому вдалося вижити, після чого отримав 2,5 роки таборів. У 1978 році, протестуючи проти колоніального становища України, на могилі Тараса Шевченка у Каневі вчинив акт самоспалення Олекса Гірняк із міста Калуша.

Влада використовувала різні форми боротьби з дисидентами. Зокрема — профілактичні бесіди у КДБ, звільнення з роботи, організацію громадського осуду, примусове лікування у психіатричних лікарнях, арешти, ув’язнення. У 1967 році створене 5-те управління КДБ по боротьбі з ідеологічними диверсіями. Зростання масштабів інакодумства викликало роздратування керівництва держави та посилення репресій. У 1972 році пройшла друга хвиля арештів, у ході якої на лаві підсудних опинилися понад 100 представників інтелігенції. Серед них — Іван Дзюба, Іван Світличний, Василь Стус, В'ячеслав Чорновіл. Усі вони були засуджені до тривалих термінів ув'язнення та відправлені до таборів суворого чи особливого режиму на Уралі й у Мордовії. Відвертих дисидентів, а також співробітників дослідних інститутів, редакційних колегій, університетів, яких підозрювали у «неблагонадійних» поглядах, виганяли з роботи. Ця хвиля переслідувань, що нагадувала сталінські дні, травмувала ціле покоління української інтелігенції. Але то не були марні жертви. «Віра виникає тоді, коли є мученики», а «знищені стають прапором», — написав про українських дисидентів один із діячів українського національного руху публіцист, історик Валентин Мороз. Дисидентський рух сприяв розхитуванню радянської тоталітарної системи, поширенню та утвердженню демократичних ідеалів, продовжив традиції національно-визвольного руху, відкрив Україну світові. Досвід та ідеологічні напрацювання дисидентів були використані у період творення незалежної України. Із їхнього середовища вийшла когорта політиків незалежної України.

• 1. Твори яких авторів поширювали через «самвидав»?
• 2. Які форми боротьби використовували дисиденти?
• 3. Що робила влада для зупинення дисидентського руху?

Уривок зі спогадів Михайлини Коцюбинської