§ 9. Стан культури періоду десталінізацїї

• «Такий був час: кругом шакали, / У колі жменька нас жива...» Так уявив становите свідомого українства поет Є. Сверстюк у роки своєї молодості. Що допомагає людині вистояти у ворожому оточенні?

1. Особливості розвитку культури

Вирішальною умовою суспільно-політичного життя, що визначила особливості розвитку культури із середини 1950-х років, стала десталінізація. Вона послабила параліч страху, який сковував усіх громадян у попередні десятиліття.

У 1961 р. М. Хрущов започаткував нову хвилю десталінізації, вершиною якої стало винесення труни диктатора з кремлівського мавзолею. Того ж року М. Хрущов, демонструючи вагомість УРСР у сільськогосподарському виробництві СРСР, здійснив широко розрекламовану подорож до могили Тараса Шевченка.

Українські митці, насамперед письменники, в умовах десталінізації виступили за розширення меж творчого самовираження. Письменники старшого покоління продовжували вимагати реабілітації репресованих у 1920-1940-х роках колег. Так, навіть один з найстаранніших творців соцреалізму О. Корнійчук запропонував опублікувати твори репресованих Е. Блакитного, М. Куліша, Л. Курбаса та багатьох інших митців, створивши «Бібліотеку видатних 1920-х».

Найвизначнішою особливістю розвитку культури стала поява нового покоління письменників, критиків і поетів. Вони вимагали не лише виправлення «перекручень соціалізму» у минулому, а й недопущення пригнічень культури в майбутньому. Гарантією мав би стати «шлях повернення до правди». Схвильовано спостерігаючи за непослідовністю десталінізації, вони вимагали припинити втручання компартії в справи літератури й мистецтва, визнати право митців експериментувати з різними стилями, віддати українській мові головну роль в освітньому та культурному житті радянської України. Когорта митців-шістдесятників користувалася дедалі ширшою підтримкою серед молоді.

Поява нової потужної верстви інтелігенції та кваліфікованого робітництва з новими культурними запитами була пов’язана й із значними технологічними та соціально-економічними змінами, що охопили післявоєнний світ. У виробництві з’явилися ядерні реактори, електронно-обчислювальні машини (ЕОМ), автоматичні й роботизовані системи, космічні апарати. Виникли нові виробництва, засновані на фізичних (лазерних, плазмових, електронно-променевих), хімічних, а згодом і біохімічних технологіях.

Фактом економічного життя стало перетворення науки на безпосередню продуктивну силу, що стрибкоподібно наростила виробничі потужності. Науково-технічна революція (НТР) розкривала перед світом нові можливості для розвитку. Уже в середині 1950-х років розвиток провідних держав світу продемонстрував радянському керівництву, що сталінська примітивна схема індустріалізації, базована на технологіях початку XX ст., несе СРСР загрозу економічного та військового відставання. Це спонукало кремлівське керівництво зайнятися питаннями науково-технічної та промислової революції. Так, відбудова зруйнованої війною економіки, а тим більше впровадження НТР вимагали залучення до промислового виробництва дедалі більшого числа кваліфікованих робітників та інженерно-технічних працівників, а з ними розвитку середньої й вищої освіти. Усе це працювало на розширення освітніх і культурних горизонтів українського суспільства.

Водночас цілком природно активізувалося і формування характерного для освічених і вільних людей критичного мислення. Цьому посприяло й викриття страхітливих злочинів сталінської доби, й одночасне збереження при владі старих «керівних кадрів», обмежених і безпорадних у справах управління новим виробництвом.

Збільшилася чисельність інтелігенції, працівників інтелектуальної сфери, з такими рисами, як наївний ідеалізм, віра в нездоланну силу розуму, власні можливості та наївна віра в солодкі обіцянки влади, зокрема швидкої побудови комунізму. Свою згубну роль продовжувало відігравати тотальне панування комуністичної ідеології. Аналізуючи життя лише за допомогою марксистсько-ленінської методології, у свідомості навіть найбільш критично налаштованих до радянської дійсності молодих інтелектуалів панували не революційні антирежимні настрої, а тверда переконаність у досягненні комуністичних ідеалів, необхідності лише реформ заради очищення т. зв. «соціалістичного суспільства» від зловживань, бюрократизму, моральної та інтелектуальної обмеженості керівництва.

Атмосфера критичного ставлення до панівної верхівки не могла не стурбувати М. Хрущова та його кремлівське оточення. У грудні 1962 р. він, відвідавши виставку художників-авангардистів, почав критикувати формалістів та абстракціоністів. Отримавши сигнал з Москви, партійні чиновники в Києві розпочали наступ на шістдесятників. Однак гасла боротьби з формалізмом в УРСР відійшли на задній план. Над українською культурою знову нависло зловісне звинувачення в «українському буржуазному націоналізмі».

У таких умовах розвивалася українська культура постсталінської доби.

2. Внесок українців у розвиток науки й техніки

Українці зробила вагомий внесок у розвиток світової науки та техніки, працюючи в рамках радянського ВПК. Найвідомішим творцем балістичних і космічних ракет став житомирянин Сергій Корольов — засновник практичної космонавтики, очільник ракетної програми СРСР. Серед його досягнень — виведення на орбіту першого штучного супутника Землі (1957), політ першого космонавта (1961) і перший вихід людини у відкритий космос (1965).

З 1954 р. найпотужнішим ракетно-космічним центром СРСР стало м. Дніпропетровськ, де розпочав роботу ракетний завод. Тут же працювало особливе конструкторське бюро (ОКБ) під керівництвом академіка Михайла Янгеля.

Сергій Корольов

Місто було вибране завдяки розгалуженій мережі вишів і технікумів, де можна було легко організувати підготовку потрібних науково-технічних кадрів. З 1962 р. ОКБ М. Янгеля зосередилося й на створенні космічної техніки. Того ж року був запущений штучний супутник Землі серії «Космос».

Важливий внесок у розвиток кібернетики зробив Віктор Глушков, який очолював Обчислювальний центр АН УРСР, а згодом Інститут кібернетики. Під його керівництвом було створене ціле покоління українських ЕОМ, написано й першу у світі «Енциклопедію кібернетики» у 2-х томах.

Українські вчені проводили фундаментальні дослідження в новітніх галузях фізики (твердого тіла, низьких температур, напівпровідників, радіофізики, плазми й керованого термоядерного синтезу та ін.). Інститут фізики, досліджуючи атомне ядро, у 1960 р. ввів у дію ядерний реактор. Був створений Інститут напівпровідників. Учені Інституту синтетичних надтвердих матеріалів АН УРСР у 1961 р. вперше у світі створили штучні алмази.

Учені Інституту електрозварювання імені Є. Патона займалися спеціальною електрометалургією, мікрозварюванням металів, «холодним» зварюванням. Видатним досягненням інституту стала розробка електрошлакового зварювання, яка на Всесвітній виставці в Брюсселі (1958) здобула Гран-прі.

3. Зміни в освіті

Потреби НТР спонукали партійне керівництво до реформування школи. У грудні 1958 р. ухвалили закон «Про зміцнення зв’язку школи з життям і про подальший розвиток системи народної освіти в СРСР».

Низький життєвий рівень суспільства та відносно кращі умови життя соціальної верхівки спонукали молодь до навчання в середніх спеціальних і вищих навчальних закладах. Партійне керівництво вбачало в цьому певну загрозу й вимагало, як формулював М. Хрущов, «ліквідувати панське, зневажливе ставлення до фізичної праці». Тому, реформуючи школу, влада акцентувала насамперед на трудовому вихованні, політехнічній спрямованості та зв’язку навчання з виробництвом. З цією метою вже в початкових класах запроваджували уроки ручної праці, практичні заняття в майстернях і на навчально-дослідних ділянках, увели спеціальний предмет для навчання кулінарії, крою та шиття.

Професійна підготовка учнів. Фото. 1960-і роки

Одночасно сформували систему профтехосвіти, куди приймали учнів після 8 класу. У старших класах середньої школи разом з повного середньою освітою обов’язковим стало професійне виробниче навчання. Проте спрямування загальноосвітньої школи на підготовку масових робітничих професій суперечило як світовим тенденціям, так і потребам суспільства й особистості. До того ж нестача коштів спонукала владу з 1 вересня 1964 р. повернутися до 10-річного терміну навчання та припинення професійного виробничого навчання, яке рекомендували здійснювати «за наявності відповідних умов з урахуванням господарських потреб регіону», «у позакласній та гуртковій роботі» тощо.

4. Зросійщення (росіянізація, русифікація)

Компартійна влада продовжувала традиційну імперську політику зросійщення, закамуфльовану в шати комуністичного будівництва та формування нової історичної спільності — радянського народу. Для цього використовували школу, ухваливши у квітні 1959 р. закон «Про зміцнення зв’язку школи з життям і про подальший розвиток народної освіти в Українській РСР».

Маніпулюючи правами громадян, київські маріонетки обґрунтовували московську імперську мовну політику правом батьків обирати мову навчання для дітей. В умовах панування російської в усіх сферах суспільного життя батьки, особливо у великих містах, обирали російську, яка, за їхнім колонізованим світоглядом, мала забезпечити дітям життєвий успіх.

У грудні 1958 р. у всесоюзній газеті «Правда» М. Бажан і М. Рильський опублікували статтю «В ім’я людини», у якій заперечили зведення української мови до рівня факультативу, не обов’язкового для вивчення. їх підтримали партійні збори київських письменників, записавши у резолюції: «Віддати лише на волю батьків вирішення питання, яку мову обов’язково вивчатимуть їхні діти, — не можна!»

Проте компартійна влада жорстко дотримувалася русифікаторського курсу. Якщо 1.09. 1951 р. в УРСР було 5551 україномовна школа (81,3% учнів) і 1207 російськомовних шкіл (17,3% учнів), то 1.09.1961 р. україномовних шкіл стало 4170 (64,5% учнів), а російськомовних 2000 (30,9% учнів). При цьому у 1959 р. українці становили 76,8 %, а росіяни — 16,9 % від усього населення УРСР. Насамперед зросійщення зазнавали україномовні учні великих міст. Так, у 1958/1959 н. р. у Києві 26,8 % учнів навчалися українською й 73,1 % учнів — російською мовою, хоча українцями себе вважали 66 % киян. Ситуацію в ряді інших міст України демонструє таблиця.

У Кримській області лише 3 школи навчали 600 учнів української мови. Разом з міськими поступово запроваджували російську мову в сільських школах на сході та півдні України, Чернігівщині й Сумщині.

Зросійщення — імперська колонізаторська політика позбавлення народів СРСР власної ідентичності, уподібнення їх до російського народу.

У 1963 р. в Київському державному університеті ім. Т. Г. Шевченка відбулася республіканська конференція з питань культури української мови, у роботі якої взяли участь понад 800 учителів, письменників і науковців. Більшість з них засудила політику двомовності, доводила необхідність якнайширшого використання рідної мови. Конференція перетворилася на відкритий виступ проти асиміляційної політики влади, але компартійна влада проігнорувала думку інтелігенції й далі проводила політику зросійщення.

Засобом дедалі активнішого зросійщення став розвиток радянської російськомовної масової культури, кіноіндустрії та телебачення. Діти дивилися російськомовні мультфільми, слухали пісні, вірші, афоризми й життєві повчання російською мовою тощо. На молодь зі ЗМІ щедро лилася суспільно-політична, побутова й лірична лексика, а на виробництві — технічна. Спочатку молодь намагалася розмовляти українською, синхронно перекладаючи почуті й мимоволі засвоєні чужомовні формулювання. Але, зрештою, піддавалася «диктатурі» інформаційного середовища: модних пісень, яскравих фраз улюблених кіногероїв тощо.

Русифікація здійснювалося також через видання російськомовних книжок, газет і журналів, службу в радянській армії, найменування міст, сіл, вулиць, підприємств, навіть найменування різноманітних товарів.

Зросійщенню сприяла й демографічна політика Москви. Протягом 1959-1970 рр. в українські міста, насамперед у південно-східних областях, було переселено 2 млн росіян.

Наслідком русифікації ставала чимдалі більша втрата українцями своєї культурної й національної ідентичності.

Історичне джерело

Про реакцію на тогочасну політику зросійщення йдеться в «Листі творчої молоді Дніпропетровська», який підписаний 300 особами.

Автори пишуть про трагедію мільйонного міста, у якому «немає жодного українського дитячого садка чи ясел, жодної повністю української школи, жодного вишу чи технікуму з викладанням українською мовою... Українські робітники майже не знають своєї рідної мови, рідної культури, бо змушені все своє життя перемелюватися в надійних, як і 50 років тому, жорнах русифікації».

5. Антирелігійна кампанія

У період десталінізації, незважаючи на лібералізацію суспільно-політичного життя, компартійне керівництво розглядало церкву як свого ворога. Адже вона мала свої світогляд, ідеологію та не збиралася ними поступатися. На початку «відлиги» влада дещо послабила контроль за церквою. У листопаді 1954 р. була ухвалена постанова ЦК КПРС «Про помилки в проведенні науково-атеїстичної пропаганди серед населення», яка застерігала від адміністративного втручання в діяльність церкви. У середині 1950-х років в Україні кількість церков і чисельність православного духівництва навіть дещо збільшилася. Почали повертатися репресовані священики.

Окремі сільські громади подавали до органів влади заяви про реєстрацію греко-католицьких парафій, мотивуючи це тим, що ліквідацію унії здійснювали адміністративними методами. Священики УГКЦ, які повернулися з ув’язнення, їздили містами й селами, вивчали настрої населення, налагоджували необхідні контакти. На думку радянських спецслужб, цією діяльністю керував митрополит Й. Сліпий, який після відбуття ув’язнення перебував у будинку інвалідів у Красноярському краї (РФ).

У жовтні 1958 р. з’явилася таємна постанова ЦК КПРС «Про недоліки атеїстичної пропаганди». Вона зобов’язувала всі партійні й громадські організації розгорнути наступ на релігійні «пережитки» радянських людей. Уряд ухвалив низку постанов, які мали на меті ослабити економічну основу церкви. Знову запроваджували скасовані в 1945 р. податок з будівель і земельну ренту. Монастирям заборонили користуватися найманою працею, підвищили податок на виробництво та продаж свічок, що зменшувало надходження коштів до релігійних організацій. Керівництво всіх союзних республік отримало конкретні інструкції, як підривати основи церкви: домагатися скорочення й повного припинення клопотань про відкриття церков; не допускати священиків у парафії, які занепадають, після чого знімати з обліку церковні громади; припинити надання церквою допомоги віруючим тощо. В УРСР під час виконання цих інструкцій грубо порушували права та свободи громадян та їхніх релігійних об’єднань. У храмах і помешканнях парафіян проводили обшуки; священикам відмовляли в прописці за місцем проживання; для працівників з релігійними переконаннями створювали нестерпні умови на роботі. Вірян притягували до кримінальної відповідальності за вигаданими звинуваченнями в «ледарстві» тощо. В Україні щорічно зростала кількість закритих храмів і молитовних будинків.

Історичний факт

Унаслідок масованого наступу на церкву протягом 1957-1964 рр. майже половина церковних громад України залишилися без храмів, дві третини монастирів припинили свою діяльність.

На думку М. Хрущова, комунізм був неможливий без перемоги над релігією, тому нова програма КПРС вимагала активізації наступу на церкву. Він супроводжувався пропагандистською роботою через газети, радіо, лекторії, будинки культури та клуби. У навчальних закладах було запроваджено навчальну дисципліну «науковий атеїзм». Письменників зобов’язували писати твори атеїстичного спрямування, учителів — здійснювати атеїстичне виховання учнів.

Це все привело до виникнення релігійного дисидентства. Віруючі виступали проти масового закриття церков і монастирів. Найсміливіші священики — єпископ полтавський та кременчуцький Феодосій та священики-правозахисники П. Здрилюк і В. Романюк — відкрито виступали проти грубого втручання держави в справи церкви, ставали на захист прав віруючих.

Василь Романюк

Іван Гель

У цій боротьбі кував свою волю й віру подвижник Української автокефальної православної церкви (УАПЦ) протоієрей Василь Романюк, майбутній Київський патріарх. За правозахисну діяльність він багато років перебував у концтаборах і засланні, там протестував проти переслідувань вірян.

Студент Львівського університету, поширювач літератури «самвидаву» (майбутній правозахисник, дисидент, політик, публіцист, релігійний діяч, один із засновників Української Гельсинської спілки) Іван Гель у 1967 р. двічі звертався з листами на захист УГКЦ до президії Верховної ради УРСР.

Ідеологічне підґрунтя релігійного дисидентства зміцнювали богословськими творами Й. Сліпий, В. Величківський, Р. Бахталовський.

6. Повсякденне життя

Скорочення витрат на армію суттєво позначилося на життєвому рівні та повсякденному житті всіх мешканців СРСР, уключаючи й українців. Насамперед це вплинуло на містян, значна частина яких отримала постійне житло. І хоча малометражні квартири мали тісні кухні, поєднані санвузли, занижені стелі, завужені проходи, погану звукоізоляцію та зведені до фізіологічного мінімуму кімнати, про них мріяли мільйони мешканців комунальних квартир, підвалів і бараків. Протягом 1956-1964 рр. в УРСР житла було збудовано більше, ніж за 40 попередніх років. Мільйони людей покращили житлові умови.

Підвищення заробітної платні та пенсій посилило купівельну спроможність людей. Збільшилося споживання висококалорійних і повноцінних продуктів: м’яса, молока й риби. Уряд розпочав закупівлю харчів за кордоном. На прилавках з’явилися навіть такі екзотичні на той час фрукти, як апельсини та лимони.

Унаслідок розвитку легкої промисловості українці отримали можливість купувати більше швейних виробів, культтоварів. З 1950-х років в оселях стали з’являтися холодильники, швейні та пральні машини, телевізори, радіоприймачі, магнітофони.

Однак зростання рівня добробуту відразу ж спричинило, з одного боку, недостачу товарів широкого вжитку, а з іншого — низьку якість товарів і послуг. Соціально-побутові зміни найменше торкнулися села. Так, станом на 1965 р. в Україні було електрифіковано лише 60 % осель колгоспників, а газифіковано 2 %. Найпоширенішим атрибутом зведених самотужки сільських осель залишалися гасові лампи, печі й дерев’яні лави.

Хоча реформи М. Хрущова не мали сподіваних результатів, усе ж вони сприяли суттєвим змінам у житті українського суспільства. Контраст зі сталінською добою був дуже значним. Проте рівень життя людей в УРСР різко контрастував з європейським.

Запитання та завдання

• 1. Розкрийте зміст поняття «зросійщення».
• 2. Визначте внесок українських учених у розвиток післявоєнних науки й техніки.
• 3. Назвіть характерні ознаки повсякденного життя. Укажіть на його контрастні прояви.
• 4. Визначте причини та наслідки посилення зросійщення українського суспільства.
• 5. З’ясуйте мотиви, якими керувалася радянська влада в наступі на церкву.
• 6. Назвіть головну суперечність розвитку української культури періоду десталінізації.
• 7. Визначте взаємозв’язок розвитку науки, освіти та внутрішньополітичних процесів.
• 8. На похоронах В. Сосюри в січні 1965 р. А. Малишко, маючи на увазі русифікаторів, заявив: «Хай невігласи не ждуть зникнення української мови й української нації. Вони незнищенні!» Чи можемо ми не турбуватися про їхню долю? Мовляв, усе буде добре саме собою.

скачать dle 11.0фильмы бесплатно

 

Даний матеріал відноситься до підручника "Історія України 11 клас Струкевич, Дровозюк (рівень стандарту)", створено завдяки МІНІСТЕРСТУ ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ (МОН)