• 1. Чи усвідомлювали пожежники небезпеку, яка їм загрожувала?

2. Гласність і початок національного відродження.

Головним гаслом політики перебудови стала гласність, тобто можливість повідомляти через засоби масової інформації про недоліки у житті суспільства і держави. Це був проміжний етап до свободи слова. Гласність забезпечувала більшу відкритість радянського суспільства, давала право на власну думку. Її визначальними рисами стали об’єктивність, правдивість, доказовість. Позаяк до цього часу вся інформація була під жорстким контролем і заборонена, така політика означала радикальні зміни. Ситуація в Україні з початком утвердження політики гласності та лібералізації суспільно-політичного життя мало змінилася, головно через вичікувальну позицію керівництва республіки і надмірну русифікацію у попередні роки. Згідно із переписом населення 1989 року, з 51,5 млн мешканців УРСР українці становили 37,4 млн осіб. Серед них рідною мовою українську вважали лише 87,7 %. Але реальний відсоток тих, хто вільно володів українською мовою, був набагато нижчим. У 1988-1989 навчальному році не залишилося жодної української школи в містах Донецьку, Чернігові, Харкові, Одесі, Луганську, Миколаєві. Книжки, видані українською мовою у 1988 році, становили лише 18 % за назвами, а за тиражем — тільки 3 %.

«Гласність!». Плакат часів перебудови

Початково об'єктом гласності стали так звані «білі плями» в історії. Важливу роль у захисті української культури, поширенні правдивої інформації відіграли Спілка письменників України та її центральний орган — газета «Літературна Україна». Широкий розголос мали виступи Олеся Гончара, Ростислава Братуня, Івана Дзюби, Івана Драча, Володимира Дрозда. Поверталися в українську літературу твори Володимира Винниченка, представників «розстріляного відродження» — Миколи Хвильового, Миколи Зерова, Миколи Куліша, репресованих у брежнєвський період Василя Стуса, Євгена Сверстюка, Ігоря та Ірини Калинців, заборонені твори Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?», Михайла Брайчевського «Приєднання чи возз'єднання?». Були видані заборонені раніше праці істориків Михайла Грушевського, Миколи Костомарова, Івана Крип'якевича, Дмитра Яворницького, Івана Лисяка-Рудницького. Друкували історичні джерела з різних періодів української історії: «Хроніку із літописців стародавніх» Феодосія Сафоновича, «Історію русів», козацькі літописи Григорія Граб'янки і Самійла Величка. За допомогою вільних засобів масової інформації, публічних обговорень, дискусій почали відкривати правду про такі сторінки української історії XX століття, як Українська революція 1917-1921 років, штучний масовий голод 1921-1923 років, геноцид українського народу — Голодомор 1932-1933 років, насильницька колективізація, сталінські репресії, діяльність Організації українських націоналістів, Української повстанської армії, інші трагічні й героїчні сторінки історії українського народу. В містах і на різних майданчиках розгорнулися дискусії про українську символіку. Періодика поширювала інформацію про негаразди в економіці та соціальній сфері, привілеї номенклатури, війну в Афганістані. З 1988 року в Україні розпочали реабілітацію необгрунтовано засуджених у 1930-х - на початку 1950-х років. Для координації цієї діяльності створили республіканську комісію. Вона реабілітувала близько 90 тисяч осіб, яких несправедливо репресував радянський режим. Однак робота в цьому напрямку відзначалася непослідовністю.

Владні структури не реагували на вимоги громадськості виправдати людей, котрих переслідували й засудили в 1960-х - 1980-х роках.

Утім, гласність залишалася дозованою і не переростала у свободу слова. Однак вона поступово змінювала суспільство, давала змогу мати власні судження, робити висновки, позбавляла людину від старих догм і стереотипів. Водночас сприяла політизації суспільства і започаткувала процес новітнього національного відродження в Україні.

• 1. Що стало головним гаслом політики перебудови?
• 2. Як відбувався процес розкриття «білих плям» в історії?
• 3. До яких змін у суспільній свідомості привела політика гласності?

3. «Нове політичне мислення» та міжнародна ситуація.

Однією з найважливіших причин перебудови, що її розпочав Михайло Горбачов, була необхідність зменшити тягар гонки озброєнь. «Нове політичне мислення», проголошене реформаторами, передбачало пріоритет загальнолюдських цінностей над класовими. За ініціативою генсека до Москви, а згодом і до політичного життя повернувся відомий дисидент, «батько радянської водневої бомби» академік Андрій Сахаров; припинили глушіння зарубіжних радіостанцій. Західні країни оцінили зміни у політичному курсі СРСР. Результатом кількох зустрічей між Михайлом Горбачовим і президентом США Рональдом Рейганом упродовж 1985-1987 років стало укладення договору про ліквідацію ракет малої і середньої дальності. Це послабило конфронтацію у відносинах двох наддержав. Одночасно в конфліктних місцях: Нікарагуа, Афганістані, Камбоджі та інших, проголосили курс на примирення і пошуки розв'язання спірних проблем за столом переговорів.

У 1989 році радянські війська покинули Афганістан, почалося їхнє виведення зі Східної Європи, що привело до краху комуністичних режимів, падіння берлінського муру, об'єднання Німеччини. Це означало прорив у відносинах СРСР із Заходом, завершення «холодної війни». Нормалізувалися радянсько-китайські відносини. В односторонньому порядку СРСР зменшив чисельність збройних сил на півмільйона військовослужбовців. У 1991 році була ліквідована Організація Варшавського договору. Керівники західних країн вітали зміни радянської зовнішньої політики, але розпад СРСР не входив у їхні плани. Про це відверто заявляв президент США Джордж Буш, котрий, зокрема, на початку серпня 1991 року висловився у Києві на підтримку нового союзного договору, який мав владнати внутрішньополітичну ситуацію в СРСР шляхом певних поступок союзним республікам. Такої позиції дотримувалась і прем'єр-міністр Великої Британії Маргарет Тетчер.

Активізувала діяльність у цей період українська діаспора. Найбільшою вона була у Канаді, США, значно меншою у країнах Західної Європи й Австралії. Численні організації українських емігрантів зробили внесок на підтримку дисидентського руху. їхні представники організували низку кампаній зі звільнення українських політв'язнів, які на той час іще перебували в радянських концтаборах. Поширювали публікації про трагічну долю українських правозахисників — Юрія Литвина, Олекси Тихого та Василя Стуса, а також про політв'язнів Левка Лук'яненка, Михайла Гориня, Івана Кандибу, Миколу Горбаля, Валентина Мороза, які «живуть у неможливо жорстоких умовах», багатолітнього в'язня сумління Юрія Шухевича, релігійних в'язнів. За їхньої підтримки частина дисидентів зуміла виїхати на Захід. Традиційним стало відзначення національних свят, історичних дат із життя українського народу, таких як «День української державності і соборності», 50-ті роковини Голодомору 1932-1933 років в УРСР тощо. Цілеспрямованості набули акції протесту проти політики русифікації України. Отже, перебудова започаткувала новий етап у розвитку українського суспільства.

• 1. Які процеси відбувалися в суспільстві з впровадженням «нового політичного мислення»?
• 2. Що змінилось у міжнародних відносинах з виводом радянських військ із Афганістану?
• 3. Як українська діаспора підтримала дисидентський рух?

Уривок із інтерв’ю Ореста Дейчаківського, експерта Американської комісії з безпеки і співробітництва в Європі при Конгресі США