1. Перегрупування партійно-політичних сил в умовах незалежної держави. На час проголошення незалежності України існувало понад 20 політичних партій. Після серпневих подій 1991 р. та заборони КПУ в політичному житті України почали переважати партії та рухи національно-демократичного спрямування. На численних зборах вони продовжували засуджувати тоталітаризм і виступали за розбудову національної держави, їхні заяви вирізнялися певною ейфорією щодо швидкого оновлення всіх сфер життя. Національно-демократичні сили мали на той час політичну ініціативу, однак не спромоглися перетворити її на стійку більшість у Верховній Раді України.

Праве крило політичних сил представляли партії національного і націоналістичного напрямів. До цих партій належали Народний рух України (НРУ), Демократична партія України (ДемПУ), Українська республіканська партія (УРП), Конгрес українських націоналістів (КУН), Християнсько-демократична партія України (ХДПУ), Українська національна асамблея (УНА).

Проголошення незалежності дало можливість перенести в Україну діяльність Організації українських націоналістів (ОУН), яка раніше функціонувала за кордоном.

Найвпливовішим серед партій правої орієнтації був НРУ. Він пройшов шлях від громадського об’єднання до політичної партії, яка сформувалася в 1992 р. НРУ оголосив себе опозицією (але в конституційній, парламентській формі) президентській владі.

На виборах до Верховної Ради 1994 р. представники правих партій отримали 47 депутатських мандатів.

Стрімке погіршення соціально-економічного становища стало підґрунтям для відновлення лівого руху. Його активізація пов’язана зі створенням Соціалістичної партії України (СПУ) на чолі з Олександром Морозом. До партії увійшла більшість членів КПУ, яка була заборонена. Ще через півроку оголосила про своє існування Селянська партія України (СелПУ). Вона виступила за відродження селянства як основи зміцнення нової держави.

У жовтні 1993 р. після тривалих дебатів у парламенті та засобах масової інформації відродилася Комуністична партія України (КПУ). У березні 1995 р. делегати з’їзду проголосили КПУ правонаступником партії, що існувала у складі КПРС і була заборонена в серпні 1991 р.

До лівих партій належала і Прогресивна соціалістична партія України (ПСПУ), зареєстрована у квітні 1996 р. Партія виникла в результаті суперечностей у керівництві СПУ. Група соціалістів на чолі з Наталією Вітренко вийшла із цієї партії та оголосила про створення нової. Виявилося, що лівий рух ще не втратив свого політичного впливу. На виборах до Верховної Ради України 1994 р. партії лівого спрямування здобули 123 мандати.

Емблема Народного руху України

Програмові положення й вимоги лівих партій були близькими або дуже схожими. Вони сповідували пріоритет державних форм господарювання, із застереженнями ставилися до приватної власності, засуджували соціальне розшарування суспільства, виступали за ліквідацію безробіття, розвиток системи Рад і надання їм виконавчих функцій влади. У зовнішньополітичних справах ліві партії виступали за зміцнення зв’язків із країнами СНД і в першу чергу з Росією.

Упродовж 1991—1993 рр. майже 28 політичних партій заявили про свою центристську позицію. Представники центристських партій більше, ніж інші, були пов’язані з президентськими владними структурами та урядом України. Партії центристського спрямування в 1992 р. заснували громадсько-політичне об’єднання «Нова Україна».

Серед політичних сил центристського спрямування лідерство належало Ліберальній партії України (ЛПУ), створеній у вересні 1991 р. До її складу входили переважно представники східних регіонів країни. Ліберальна фракція «Соціально-ринковий вибір» у Верховній Раді в 1994 р. налічувала 27 народних депутатів. Помітна роль у центристському русі належала Партії праці України (ППУ). Деякі політологи вважали її представником директорату потужних промислових об’єднань країни.

До центристського напряму прилягало соціал-демократичне крило, представлене Соціал-демократичною партією України (СДПУ) і Соціал-демократичною партією України (об'єднаною) (СДПУ(о)).

У програмових документах політичних партій, які вважали себе центристськими, суттєвих розбіжностей не існувало. Ці партії зосередили свою увагу на проблемах свободи, справедливості, солідарності, розвитку соціально орієнтованої ринкової економіки, використанні досягнень науки і техніки, залученні України до процесів європейської інтеграції. Партійно-політичні сили на етапі проголошення незалежності України виступили за розбудову незалежної держави, однак мали розбіжності у визначенні пріоритетів своєї політики.

Президентський курс підтримували партії центристського спрямування. Ліві й праві сили, по суті, були в опозиції до президентської влади.

2. Дострокові вибори до Верховної Ради України та вибори Президента України 1994 р. Л. Кучма. Перехід до ринкових відносин спричинив погіршення соціально-економічної ситуації в країні, що, у свою чергу, загострило політичну ситуацію. Населення висловлювало невдоволення діяльністю Верховної Ради й Президента України. Зрештою було прийнято рішення провести дострокові вибори.

27 березня 1994 р. відбулися вибори до Верховної Ради України. Було обрано 338 народних депутатів, половина з яких належала до лівих політичних партій. Найбільше місць отримала КПУ — 96 (до них слід додати ще п’ять членів Компартії Криму), СПУ — 14, СелПУ — 18, НРУ — 20. Інші партії спромоглися провести у Верховну Раду від одного до дев’яти своїх представників. 18 травня 1994 р. Головою Верховної Ради було обрано О. Мороза. Новий парламент Прем’єр-міністром затвердив В. Масола.

Процес зміни політичної влади в Україні завершили президентські вибори, що відбулися в червні-липні 1994 р. у два тури. Перемогу здобув Л. Кучма. Його кандидатуру підтримали східні й південні області України та Автономна Республіка Крим.

Вибори 1994 р. засвідчили те, що Україна стоїть на демократичному шляху розвитку. Україна стала першою серед країн СНД, де зміна влади відбулася мирним, демократичним шляхом.

3. Конституційний процес. Конституція 1996 р. Конституційний процес в Україні як процес підготовки нової Конституції України розпочався з прийняття Декларації про державний суверенітет України (16 липня 1990 р.). У ній передбачалася розробка нової Конституції. Було утворено комісію з вироблення нового Основного Закону (Конституційна комісія) і відповідну робочу групу. Вона підготувала концепцію Конституції, яка була схвалена Верховною Радою.

Після проголошення незалежності певний час мала чинність Конституція УРСР 1978 р. в тій частині, яка не суперечила законам України, прийнятим після 24 серпня 1991 р. Після внесення змін і доповнень 17 вересня 1991 р. Верховна Рада перейменувала її на Конституцію України. Це було зумовлено обставинами перехідного періоду. Проголошення незалежності та референдум 1 грудня 1991 р. дещо активізували конституційний процес. У 1992 р. було підготовлено офіційний проект, який у липні того ж року було винесено на загальнонародне обговорення. Доопрацьований проект Конституції в травні 1992 р. було подано до Верховної Ради, а вдруге — у жовтні 1993 р. Із різних причин ці проекти так і не стали Основним Законом України. Так закінчився перший етап конституційного процесу в Україні.

Позачергові вибори народних депутатів та Президента України (1994 р.) дещо сповільнили конституційний процес. 10 листопада 1994 р. Конституційну комісію було переформовано, її очолили Л. Кучма та О. Мороз.

Проте життя вимагало невідкладного вирішення проблем державотворення. У результаті виникла ідея «Малої Конституції України», яка здобула своє втілення у проекті Закону «Про державну владу і місцеве самоврядування в Україні», але Верховна Рада України відхилила його. У зв’язку із цим виникло протистояння між Президентом України, виконавчою й законодавчою гілками влади.

Депутати Верховної Ради після прийняття Конституції України. 1996 р.

Конституція — політичний нормативно-правовий акт держави, який закріплює основи суспільного ладу, державний устрій, систему, порядок утворення, принципи організації та діяльності державних органів, права та обов'язки громадян; засіб політичного управління суспільством, юридична база всього законодавства держави, основа наукових розробок у сфері права, найважливіше джерело права. Конституції України як Основному Закону держави властиві підвищена стабільність та особливості правового статусу: вона має найвищу юридичну силу, є основою для прийняття інших нормативних актів держави.