§ 3. Політичний статус і міжнародне становище УРСР

1. Політика «вдосконалення радянської федерації і розширення прав союзних республік»: мотиви, суперечності, результати

Від 1943 р. Сталін почав виношувати плани створення світової держави. Цьому завданню в Москві намагалися підпорядкувати і внутрішню політику. Зміна орієнтирів настала після Сталінграда, коли окреслювалися горизонти перемоги. Стосовно України це проявилося, з одного боку, у посиленні тиску на зрослий український патріотизм (під кінець війни патріотизм знову було дозволено тільки в російському варіанті), а з другого - у декларуванні конституційних змін, які зовні могли свідчити про розширення прав республіки. Питання про внесення змін до конституції СРСР 1936 р., яку називають сталінською, виникло наприкінці 1943 р., відразу після Тегеранської конференції. Йшлося про право союзних республік утворювати національні військові формування й самостійно формувати відносини з іноземними державами й міжнародними організаціями. Загалом справа була пов'язана з ініціативою президента США Ф. Рузвельта заснувати після війни світову організацію на принципах Організації Об'єднаних Націй. Вочевидь, йшлося не про реальні, а декларативні конституційні зміни, але вони давали змогу Й. Сталіну поставити питання про розширення представництва СРСР у майбутній світовій організації. Ба більше, В. Черчілль також домагався збільшення британських голосів за рахунок домініонів.

До конкретних дій зі зміни деяких положень конституції радянське керівництво приступило в січні 1944 р. Спочатку відбувся пленум ЦК ВКП(б), який розглянув питання «про розширення прав союзних республік у галузі оборони та зовнішніх зносин», а трохи згодом сесія Верховної Ради СРСР ухвалила відповідні закони, що мали конституційне значення, - про утворення військових формувань союзних республік і надання республікам повноважень у галузі зовнішніх зносин. Сесія затвердила також дві додаткові статті конституції такого змісту: «Кожна союзна республіка має право вступати в прямі відносини з іноземними державами, укладати з ними угоди та обмінюватися дипломатичними і консульськими представництвами» і «Кожна союзна республіка має свої збройні формування». У березні 1944 р. відповідні зміни було внесено в конституцію УРСР. Однак цю декларацію суверенності жорстко контролювали з Москви.

Першість отримало зовнішньополітичне відомство. Народний комісаріат закордонних справ (НКЗС) УРСР було створено вже в лютому 1944 р. на основі загальносоюзного законодавства. Його очолив письменник Олександр Корнійчук, який працював заступником наркома закордонних справ СРСР у справах слов'янських країн. Посадовці НКЗС відразу розпочали роз'яснювальну роботу серед закордонних дипломатів, переконуючи їх у тому, що за своїм державним устроєм СРСР незабаром наблизиться до Британської Співдружності. Московські високопосадовці навіть обіцяли, що союзні республіки зможуть самостійно встановлювати дипломатичні відносини. Правда, ці запевнення сприймали у світі скептично, розуміючи, що в СРСР строга ієрархічна підпорядкованість забезпечується не урядовими, а партійними структурами. Задум О. Корнійчука розгорнути повноцінну діяльність наркомату (створити відділи за країнами) утілити не вдалося. Були створені лише допоміжні підрозділи: протокольно-консульський, таємно-шифрувальний, політичний. У липні 1944 р. О. Корнійчука звільнено, а наркомом закордонних справ УРСР призначено Дмитра Мануїльського. Він був виходцем з родини православного священика на Волині, належав до невеликої групи добре освічених «старих більшовиків», які пережили Великий терор. Мануїльський навчався в Петербурзькому університеті, учений ступінь з права отримав у Сорбонні.

Якщо зовнішньополітичне відомство УРСР створювали прискореними темпами, то рішення про республіканські збройні сили залишалося на папері. Ніхто з радянського керівництва не збирався творити в Україні національну армію. У березні 1944 р. наркомом оборони УРСР було призначено командуючого військами Київського військового округу генерала Василя Герасименка, вихідця з селянської родини на Черкащині. Але позаяк нова посада була формальною, то в діяльності генерала нічого не змінилося - він надалі продовжував виконувати попередні посадові обов'язки. Василь Герасименко належав до того незначного числа генералів-українців, які не стидалися свого українського походження та розмовляли рідною мовою. Він став першим і єдиним народним комісаром оборони УРСР. У листопаді 1945 р. його звільнено з посад наркома й командувача Київського військового округу та переведено до Риги, де розташовувалося командування Прибалтійського військового округу.

Олександр Корнійчук

Дмитро Мануїльський

Василь Герасименко

Ex libris

Погляд історика

У 1949 р. українська компартія досягла свого довоєнного рівня. Але за особистим складом це була практично нова партія: 90 % членів КП(б)У вступили до неї під час війни. Швидкий зріст її чисельності став можливим завдяки масовому вступу українців. На першому післявоєнному (XVI) з'їзді КП(б)У у січні 1949 р. українці становили 61 % усіх делегатів. <...> Представництво українців зменшувалося в міру просування вверх по партійній драбині: із 13 членів Політбюро компартії України лише 6 були українцями; на чолі КП(б)У стояли росіяни - перший секретар Хрущов і другий - Леонід Мельников. Однак загалом українці посідали значну частину керівництва - 71,4 % всього складу проводу КП(б)У у 1951 р.

Збільшення представництва українців на всіх рівнях партійних структур створювало передумови для автономних настроїв в КП(б)У. До того ж розширення конституційних прав України (хоча б на папері) посилювало почуття гідності й впевненості серед українських партійних лідерів. Нові тенденції у партійному керівництві проявилися на повну силу лише після смерті Сталіна; але їхні основи заклалися ще у перші післявоєнні роки. Вже у 1946 р. на сесії Верховної Ради СРСР українські лідери вимагали більше фондів з всесоюзного бюджету для своєї розореної війною республіки.

Грицак Я. Нарис історії України: формування модерної української нації ХІХ-ХХ ст. Київ, 2000. С. 269.

• Доберіть додаткову інформацію про повоєнний політичний статус Української РСР. З'ясуйте біографії керівників українських наркоматів закордонних справ і оборони, спробуйте скласти узагальнену характеристику цих діячів.

2. Українська РСР як член-засновник ООН та інших міжнародних організацій

Питання про членство УРСР (як й інших союзних республік) в ООН деякий час було предметом гострої політичної боротьби. Уперше позицію уряду СРСР про членство союзних республік у міжнародній організації було оприлюднено в серпні 1944 р. на міжнародній конференції в Думбартон-Оксі (у передмісті Вашингтона), яка розглядала питання, пов'язані з утворенням ООН. Намагаючись схилити до цього рішення Рузвельта, Сталін посилався на проведену в СРСР конституційну реформу - розширення прав союзних республік у міжнародних відносинах. Водночас він намагався донести до союзників замасковану поступку: з-поміж республік виділяв дві - Україну й Білорусь, що за кількістю населення і політичною вагою перевищували деякі країни з числа майбутніх ініціаторів утворення ООН. Компромісне рішення про те, що Україна й Білорусь мають бути членами-засновниками ООН, було ухвалено на Кримській (Ялтинській) конференції (після того, як вдалося досягти єдності стосовно права вето для постійних членів Ради Безпеки). 26 червня 1945 р. СРСР, УРСР і БРСР запрошено для підписання статуту, а 24 жовтня на конференції в Сан-Франциско статут ООН було ратифіковано.

Таким чином, зримим результатом війни для України на урядовому рівні стала її поява, хоча й обмежена, на міжнародній арені. Співучасть радянської України в міжнародних відносинах проявлялася насамперед завдяки членству в ООН. Представники України почали працювати в численних органах і службах ООН, які займалися питаннями біженців і переміщених осіб, прав людини, народонаселення тощо. Невдовзі після війни Україну було обрано навіть членом Ради Безпеки ООН (це право вона виборола в гострій конкуренції з Індією). Підпис українського представника був на мирних договорах із сателітами Німеччини. Зважаючи на питання кордонів, особливо важливими для українців були договори з Угорщиною й Румунією.

До 1950 р. УРСР стала членом 20 міжнародних організацій і самостійно уклала 65 угод. За участі України було засновано Всесвітню організацію охорони здоров'я, вона вступила до всесвітніх метеорологічної організації, поштового союзу, союзу електрозв'язку. Проте в ООН, як і в інших організаціях, Україна ніколи не відхилялася від позиції СРСР. Функції тогочасного українського міністерства закордонних справ були «церемоніальні, декоративні та символічні». Коли в 1947 р. Велика Британія звернулася до УРСР з пропозицією встановити прямі дипломатичні відносини, вона так і не отримала відповіді. Довго зволікала Україна й з приєднанням до заснованої в 1945 р. Організації Об'єднаних Націй з питань освіти, науки і культури (ЮНЕСКО). Це сталося в 1954 р., уже після смерті Сталіна. А причина такого зволікання - фактична заборона в СРСР на міжнародний туризм (і навіть на шлюби з іноземцями): безпосередні контакти навіть з населенням країн «народної демократії» допускалися головним чином у формі обміну делегаціями.

• Поясніть, чому для України реальний вихід на міжнародну арену був пов'язаний, як уважають історики, тільки з утворенням Організації Об'єднаних Націй.

3. Узгодження кордонів України із сусідніми державами. Приєднання Закарпаття та обмін населенням

Принципове значення для України мали договори з колишніми сателітами гітлерівської Німеччини - Угорщиною й Румунією. На завершальному етапі війни Угорщину окупували радянські війська. За умовами перемир'я, укладеного на початку 1945 р. з СРСР, США і Великою Британією, країна втрачала всі території, захоплені напередодні й під час війни, у тому числі Закарпатську Україну. Подібною була ситуація з Румунією, угоду про перемир'я з якою союзники по антигітлерівській коаліції уклали ще восени 1944 р. За умовами угоди Бессарабія (Аккерманський, Ізмаїльський і Хотинський повіти) і Північна Буковина входили до складу СРСР. Остаточно питання радянсько-румунського та радянсько-угорського кордонів, які водночас формували й західний кордон УРСР, було вирішено в Парижі 10 лютого 1947 р., коли укладено низку договорів між державами антигітлерівської коаліції (у тому числі УРСР) і колишніми союзниками нацистської Німеччини.

Фрагмент газети «Закарпатська Україна» від 27 листопада 1944 р.

Питання Закарпаття знаходилося в площині відносин не тільки з Угорщиною, а насамперед з Чехословаччиною. Восени 1944 р. українське Закарпаття (яке в міжвоєнний період належало Чехословаччині, а згодом зазнало угорської окупації) зайняли радянські війська. Військова адміністрація, посилаючись на прифронтовий статус регіону, не поновила довоєнні чехословацькі органи влади. 26 листопада 1944 р. в Мукачеві відбувся з'їзд народних комітетів, який ухвалив маніфест про об'єднання Закарпаття з УРСР і обрав (по суті, без реального вибору) найвищий орган місцевої влади - Народну Раду Закарпатської України (НРЗУ). Її очолив Іван Туряниця. 29 червня 1945 р. у Москві було підписано договір між СРСР і Чехословацькою Республікою, згідно з яким Закарпатська Україна «возз'єднується, в згоді з бажанням, виявленим населенням Закарпатської України, і на підставі дружньої угоди обох Високих Договірних Сторін, з своєю прадавньою батьківщиною - Україною і включається до складу Української Радянської Соціалістичної Республіки». На початку 1946 р. було створено Закарпатську область із центром в Ужгороді й запроваджено в ній юрисдикцію УРСР.

Ad fontes

З маніфесту Першого з'їзду народних комітетів Закарпатської України про возз'єднання Закарпатської України з Радянською Україною. 26 листопада 1944 р.

Століттями перебуваючи у відриві від своєї матері-Вітчизни України, закарпатсько-український народ був приречений на злидні і вимирання. <...>

Тепер, коли народи Європи боряться проти нацизму і гітлерівської тиранії, проти расової ненависті, за свою національну незалежність, було б величезною несправедливістю, коли б наш народ і надалі залишався влачити жалюгідне існування, відірваний від своєї рідної матері - Радянської України. Тільки возз'єднавшись з Радянською Україною в сім'ї братерських народів Радянського Союзу, ми забезпечимо свободу національного розвитку, внутрішній господарський розквіт і зовнішню безпеку.

Закарпатсько-український народ, вирваний з німецько-мадярського полону, вирішив раз і назавжди здійснити віковічну мрію і возз'єднатися з Радянською Україною. З цими думками він ішов на вибори сільських, районних і міських народних комітетів з наказом їм - добитися возз'єднання Закарпатської України з Радянською Україною.

Спираючись на непохитну волю всього народу, висловлену в петиціях і постановах робітників, селян, інтелігенції і духівництва всіх міст і сіл Закарпатської України про возз'єднання Закарпатської України з Радянською Україною, Перший з'їзд народних комітетів всієї Закарпатської України постановляє:

1. Возз'єднати Закарпатську Україну зі своєю великою матір'ю Радянською Україною і вийти зі складу Чехословакії.

2. Просити Верховну Раду Української Радянської Соціалістичної Республіки і Верховну Раду Союзу Радянських Соціалістичних Республік включити Закарпатську Україну до складу Української Радянської Соціалістичної Республіки.

3. Обрати Народну Раду Закарпатської України, як єдину центральну владу, діючу по волі народу на території Закарпатської України.

4. Уповноважити і зобов'язати Народну Раду Закарпатської України здійснити рішення з'їзду про возз'єднання Закарпатської України з Радянською Україною.

Національні відносини в Україні у ХХ ст.: Збірник документів і матеріалів / упоряд.: М. І. Панчук (кер.) та ін. Київ, 1994. С. 262-264.

Ех libris

Погляд сучасника

Сьогодні, в суботу 30-VI-45, сталася велика подія в житті мого народу. Уперше за тисячу літ, за всю свою нещасливу історію об'єднався він в єдину сем'ю. Нема на світі другого народу з такою безмірно жахливою долею. Нема і не було в Європі великого пасинка другого, що так би був зневажений в усіх своїх правах в угоду підлих кон'юнктур.

Сповнилась мрія століть. <...>

Москва. Дощ. Болить серце і дзвенить високим безупинним дзвоном в голові. Сижу біля вікна, один самотній і хочеться мені зібрать останні сили і полинуть на Вкраїну. Сьогодні об'єднались українські землі. Ніхто мене за цілий день не поздоровив, не привітав, неначе зовсім і не сталося нічого, неначе се була звичайна ілюстрація газетна, і я нікого не вітав, бо нікого мені було вітати. <...>

Лечу. Невисоко уже лечу. Пооббивались крила уяви. <...>

Над Дніпром. Виринають з землі підо мною старовинне Братство, Михайлівський монастир, Лавра, Микольське бароко, Межигірський спас - знищені тисячолітні витвори мого народу. Дніпро, Дністер, Горинь - ріка козацька, Збруч кривавий, Черемош і Карпати, і Львів, і невідомий Ужгород. Села побиті і села живі. Люде побиті і люде живі. Пролітаю над майданами, над порожніми церквами, заглядаю в вікна, шукаю радість на великомученій своїй і не своїй землі <...> І хочеться мені ридать од щастя й болю і кажеться мені, що то не дощ іде весь день, а небо плаче зі мною од жалю і од моїх скорбот отут, на самоті, біля московського мого вікна.

Довженко О. Щоденникові записи, 1939-1956 /уклад. С. Тримбач; післямова О. Красовицького. Харків, 2015. С. 258-259.

НРЗУ відразу почала організовувати радянську владу, здійснювати радянізацію політичного, господарського й культурного життя краю. До кінця 1950-х років влада провела в Закарпатті націоналізацію підприємств, колективізацію сільського господарства. Запроваджено радянську шкільну систему. Влада фінансувала «українізацію» закарпатського культурного життя аж до створення в 1946 р. Ужгородського державного університету. Водночас переслідувань з боку нового режиму зазнала греко-католицька церква: у 1947 р. вбито мукачівського єпископа Теодора Ромжу, а в 1949 р. ліквідовано й саму єпархію. Намічена комуністичною партією державна політика в Західній Україні, зокрема Закарпатті, здійснювалася за допомогою традиційних для тоталітарного режиму методів, шляхом адміністративного примусу та репресій. У повоєнні роки в Закарпатті активно діяло спрямоване проти радянської влади українське підпілля. Загалом для радянських ідеологів Закарпаття виявилося складним регіоном. По суті, обґрунтовуючи «возз'єднання», вони були змушені (а інколи це відбувалося в запалі пропагандистської кампанії) використовувати аргументи, які тільки посилювали ідеї націоналістів про українськість Закарпаття з часів перед угорським пануванням.

Встановлення нових кордонів супроводжувалося обміном населення. Переселення громадян української, чеської та словацької національностей було покладено на урядову радянсько-чехословацьку ліквідаційну комісію. У підсумку до 1955 р. з Чехословаччини до УРСР переселено 2,8 тис. родин (12,4 тис. осіб) українців, білорусів і росіян, яких розміщено у Волинській, Рівненській і Закарпатській областях. Водночас з України репатрійовано 33-35 тис. чехів і словаків. Угорському ж населенню Закарпаття довелося розплачуватися за співпрацю Угорщини з Німеччиною. Репресії (а це були переважно депортації до Сибіру) проти угорців тривали до 1950 р. Формальним приводом для депортації угорців була не їхня національність, а громадянство ворожої країни - союзниці гітлерівської Німеччини. Однак самі депортовані акцію сприймали як покарання за етнічною ознакою. Радянська влада не обтяжувала себе аналізом поведінки окремих осіб. У ті ж роки відбувся обмін населенням між УРСР та Румунією. До літа 1946 р. з Північної Буковини до Румунії виїхало близько 22 тис. осіб, з них 17,5 тис. євреїв. Частина румунського населення Північної Буковини, подібно до угорського населення Закарпаття, зазнала репресій.

• Визначте, яке історичне значення мало для творення сучасної України повоєнне об'єднання більшості українських етнічних теренів у складі УРСР. Як відбувалося врегулювання кордонів УРСР з Румунією, Угорщиною, Чехословаччиною? Схарактеризуйте повоєнні етнодемографічні зміни на Буковині й Закарпатті.

Ad disputandum

• Історик Ярослав Грицак стверджує: «Незважаючи на страхітливі наслідки, Україна вийшла сильнішою з війни, аніж після революції чи будь-коли у новітній українській історії». Чи погоджуєтеся Ви з таким твердженням? Обговоріть це питання в групах. Підготуйте обґрунтовану відповідь, беручи до уваги територіальні зміни, міжнародний статус, здобутий політичний і військовий досвід тощо.

Repetitio est mater studiorum

1. Укладіть хронологію подій, що пов'язані з політичним статусом і міжнародним становищем України в перші повоєнні роки. Окресліть коло питань, які доводилося розв'язувати політикам у той час.

2. Як змінилися після війни кордони України? Віднайдіть на карті Буковину й Закарпаття, схарактеризуйте адміністративно-політичні перетворення в цих українських регіонах.

3. Проаналізуйте документи (наведені в підручнику та знайдені самостійно за допомогою електронних інформаційно-пошукових систем), які висвітлюють включення Закарпаття до Української РСР.

4. Поміркуйте про причини, які змушували радянську владу розширювати (принаймні декларативно) права союзних республік. Визначте результати такої політики для України.

5. Чи погоджуєтеся Ви з твердженням, що війна й повоєнні політичні зміни стимулювали зростання серед українців, у тому числі серед радянсько-партійних еліт України, почуття впевненості й гідності?

скачать dle 11.0фильмы бесплатно

 

Даний матеріал відноситься до підручника "Історія України 11 клас Мудрий, Аркуша (рівень стандарту)", створено завдяки МІНІСТЕРСТУ ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ (МОН)