Самвидав фактично був інструментом дисидентської комунікації. Його популярність свідчила, що громадськість потребувала альтернативних медіа.

Самвидавна література 1960-х рр. створювалася в кустарний спосіб: твори переписувалися під копірку, фотокопіювалися, розмножувалися на друкарських машинках. Готові примірники передавалися через знайомих, однодумців, поштою, шляхом анонімного розповсюдження. Ці видання давали громадськості можливість ознайомитися з відмінними від офіційної ідеології поглядами, що пропонувалися у формі оригінальних прозових, публіцистичних, поетичних творів, у яких викривалися деформації радянського суспільства.

Історію розвитку самвидаву поділяють на три етапи:

1) «літературний» - поширення літературних творів і літературно-критичних статей, які з різних причин було неможливо опублікувати в Україні (початок 1960-х рр.). Серед матеріалів - позацензурна поезія шістдесятників В. Симоненка, Л. Костенко, М. Вінграновського, В. Стуса та ін.;

2) «анонімний» - поява політичних статей, розповсюдження анонімної «викривальної» публіцистики (1963-1968). Зокрема, статті «Стан і завдання українського визвольного руху», «Українська освіта в шовіністичному зашморзі», «Уроки історії» та ін.;

3) «авторський» - оприлюднення документів програмного політичного характеру, суспільно важливих текстів з авторськими підписами (друга половина 1960-х - 1980-ті рр.). У цей період поширювали праці В. Чорновола «Лихо з розуму», «Правосуддя чи рецидиви терору?», А. Авторханова «Технологія влади», М. Брайчевського «Приєднання чи возз’єднання?», памфлети В. Мороза «Репортаж із заповідника імені Берії», Є. Сверстюка «З приводу процесу над Погружальським», випуски московського опозиційного журналу «Хроника текущих событий» та ін.

1965-й рік. Західна Україна в умовах підпілля, в «криївці», починає виходити самвидав - його видають уже не повстанці, а молоді люди, по суті, - діти покоління, яке воювало за Україну. І вони починають створювати журнал «Воля і Батьківщина», який протримався аж 16 номерів. Для умов підпілля це нереально величезна періодичність, тому що більшість самвидавів навіть у більш благополучні часи мали набагато менше життя: три, два, п’ять, десять номерів... Поступово дійшли до людей, які друкували це видання, як результат - вони отримали величезні терміни... Так була знищена група, яка називала себе «Український Національний Фронт».