§ 23. СУСПІЛЬНЕ ЖИТТЯ В УКРАЇНІ

Пригадайте, що означають терміни «князь», «шляхта», «боярство». Хто такі феодали, сеньйори й васали?

1. Соціальна структура українського суспільства

Соціальна структура українського суспільства була неоднорідною. Залежно від того, до якої держави відійшли українські землі, вона мала свої особливості.

Соціальна структура — будова і склад суспільства; життя та відносини різних суспільних верств.

В основі соціальної піраміди, як і раніше, перебували селяни. Серед них були як особисто вільні, так і прикріплені до свого наділу. Цей поділ не був остаточним, і статус селянина міг змінюватися. Вільними селянами й утікачами, які приходили жити в міста, поповнювалася така верства населення, як міщани.

Діаграма соціальної структури українського суспільства XIV—XV ст.

Після смерті Вітовта з другої третини XV ст. розпочинаються набіги кримських татар на Україну. Постійна загроза з півдня призвела до уповільнення процесу заснування й розвитку міст на Поділлі й у Південній Київщині. Для міст інших регіонів України на той час стає характерним збільшення кількості іноземців — поляків, німців, вірмен, італійців, євреїв. У Галичині польське населення з’являється і в селах. Сюди переселяються дрібна шляхта й католицькі ченці. Духівництво продовжувало відігравати важливу роль у житті українського суспільства. Після приєднання більшості земель Галицько-Волинського князівства до Польщі та підписання Кревської унії на українських землях, крім православного, з’являється й католицьке духівництво.

Діаграма шляхетського стану XIV—XV ст.

Привілейованою верствою населення, яка не платила податки, зате несла збройну службу, була шляхта. Це єдина верства населення середньовічного суспільства Польщі та Литви, яка брала участь у політичному житті держави та мала привілеї. Обіймати державні посади мали право лише представники шляхти. У суді слово шляхтича не потребувало жодних підтверджень. За образу шляхтича простолюдинові відрубували руку. Крім станових привілеїв (володіння земельною власністю, наявність герба), шляхтич мав і обов’язки, найголовніший з яких — боронити зі зброєю в руках свою батьківщину. Якщо ж шляхтич переселявся в місто та починав займатися ремеслом чи торгівлею, то він утрачав свої привілеї. У разі ж причетності до крадіжки позбавлявся й звання шляхтича.

Шляхта не була однорідною, а поділялася на кілька прошарків — дрібна, середня та велика (магнати). Дрібна та середня шляхта (зем’яни, кінні слуги, княжі слуги) отримувала в користування землі за несення військової служби. Крім того, до обов’язків шляхти входило утримання в доброму стані фортець та оборонних споруд. Інколи відмінність між селянами та збіднілою дрібною шляхтою була незначною. Однак ці дві верстви ніколи не зливалися. Адже належність до збройного люду гарантувала шляхтичам особисту незалежність і свободу.

Шляхта, яка походила від колишніх бояр, називалася панами та володіла спадковими вотчинними землями. Князі й пани брали участь у великокнязівській раді (панирада), що складалася з найвпливовіших і найбагатших родин, і впливали на перебіг політичних подій у Литовській державі.

На відміну від земель, що входили до складу Литовської держави, де пани були місцевого руського походження, у Галичині, що відійшла до Польщі, панівну верхівку становили переважно поляки. Місцеві руські бояри після невдалої боротьби з Польщею або повтікали до сусідньої Волині, або ополячилися, злившись із польською знаттю. Перейнявши католицьку віру та польську мову, вони обіймали високі пости в Польській державі, поступово втрачаючи зв’язок із власною культурою та історією. Тільки дрібна руська шляхта залишилася вірною власній мові, культурі, православній вірі, традиціям дідів і батьків.

2. Панівні верстви населення, їхнє повсякденне життя. Князь Костянтин Острозький

На Волині панівні верстви переважно складалися з місцевих русинів. Однак якщо пани майже виключно були місцевого, руського походження, які зберегли свою національну ідентичність, то князі були нащадками двох давніх династій — руських Рюриковичів і литовських Гедиміновичів. Князі мали величезні земельні маєтки та неабияку владу — збирали податки, самостійно судили своїх підданих. Тільки князі мали право запечатувати листи червоним воском, як це робили королі. Великокнязівська влада обмежувалася лише присягою вірності великому князю й обов’язком допомагати йому під час війни. У походах місцеві князі виступали на чолі власних військових загонів із своїми корогвами.

Корогва — 1. Полотнище, яке є емблемою країни, військової частини, організації тощо (синоніми — прапор, знамено, стяг); 2. Прикріплене до довгого держака полотнище чи бляха із зображенням святих, що несуть під час хресного ходу.

Князі у Великому князівстві Литовському були вищою, найбільш замкненою верствою суспільства. Доступ до неї давало тільки право народження. Ні багатство, ні доблесть, ні слава не давали титул князя. Князем міг стати тільки син князя. Усе це піднімало їх над шляхтою. Розшарування князівської верстви не привело до втрати значення князівського титулу. Навіть коли князі розорялися, утрачали свої маєтки та за майновим станом опускалися до рядової шляхти, вони все одно займали перші місця у великокнязівській раді.

Князі пишалися своїм походженням, пам’ятаючи, що вони нащадки могутніх володарів Русі-України. Найвищі державні посади у Великому князівстві Литовському та Польщі обіймали, як правило, представники князівських родин. Так, першим волинським воєводою був князь Олександр Чорторийський, першими белзькими воєводами — князі з роду Правдзіч, брацлавськими — Роман і Григорій Сангушки.

Воєвода — у Польщі та Литві королівський намісник у мирний час і воєначальник під час війни.

Зразки гербів: а) герби Великого князівства Литовського «Погоня»; б) герб давньоруської знатної родини Острозьких-Заславських; в) герб давньоруської знатної родини Збаразьких-Вишневецьких; г) герб давньоруської знатної родини Корецьких-Сангушків-Чорторийських. Кінець XIV—XVI ст.

Князівські та панські двори були значними осередками культури. Вони впливали на розвиток писемності й книжної культури, а також науки, літератури, поезії та музики.

У князівських канцеляріях був досить високий рівень діловодства. Тут складали офіційні акти, формували архіви та бібліотеки, редагували літописи (нерідко за участю самих князів), перекладали й переписували книги. Більшість князів і шляхти, крім рідної, володіла латинською й польською мовами.

У князівських дворах відбувалися прийоми посольств, засідала пани-рада, проходили банкети, були музиканти, жонглери, лікарі й астрологи, організовували лицарські турніри, змагання, полювання та інші забави з церемоніалами, утримували звіринці.

Князі, будучи організаторами війська та керуючи розвитком військової справи, часто виступали ініціаторами й авторами технічних нововведень.

Серед князівсько-шляхетської еліти було звичною справою підтримувати православну церкву. Князі часто виступали покровителями (патронами) монастирів і храмів. До наших днів дійшли відомості про добрі справи київського князя Семена Олельковича, який відновив Успенську церкву Києво-Печерського монастиря, що була розорена ще Батиєм. Інші представники шляхти також заповідали православним церквам гроші, коштовності, книги та навіть маєтки.

Невідомий автор. Князь Костянтин Острозький. XVII cт.

Однією з найбагатших і найвпливовіших князівських родин були Острозькі, які вели свій рід від волинської гілки Мономаховичів. Їм належала третина земельних володінь Волині, міста Острог, Ізяслав, Корець та ін. Острозькі були учасниками повстання проти польського короля, воювали на боці Свидригайла. Яскравим представником цієї князівської родини був Костянтин Острозький (1460—1530). Протягом життя він обіймав різні високі державні посади — був брацлавським і вінницьким намісником, луцьким старостою, а згодом і великим гетьманом литовським. Очолювані Костянтином Острозьким загони понад 60 разів сходилися в боях із військами кримських ханів. Він прославився насамперед тим, що зумів домогтися перелому у війні з кримськими татарами, застосувавши нову, винайдену ним самим тактику ведення бою. На ворога нападали, коли той повертався, обтяжений здобиччю й бранцями, утративши швидкість і маневреність. Найбільш відомі та переможні битви відбулися під Вишнівцем на Волині (1512) і на річці Ольшаниці на Київщині (1527). Натиск південних сусідів було зупинено, а спустошені ними південні райони Поділля та середньої Наддніпрянщини знову почали заселятися. Костянтин Острозький брав участь у литовсько-московських війнах. Будучи великим гетьманом литовським, завдав нищівної поразки московському війську в битві під Оршею (1514). Костянтин Острозький із 30-тисячним військом переміг 80-тисячну армію московитів, зупинивши московську експансію на українські землі.

ГЕТЬМАН (від старонім. Hauptmann — командувач) — так у Польсько-Литовській державі називали головнокомандуючого військами. У XVI—XVII ст. — керівник Війська Запорозького.

Староста — представник великого князя, який здійснював управління староством. Староство — частина державних королівських земель у Польщі та Великому князівстві Литовському.

Будучи православним, Костянтин Острозький надавав чималу матеріальну й політичну підтримку розвиткові церковно-культурного життя. Він боровся за відновлення духовної величі Києво-Печерської лаври. Як визначну людину свого часу його з великими почестями поховали в цьому святому місці.

Протягом усього литовсько-руського періоду князівська верства залишалася носієм і виразником державницьких традицій українського народу. Вона зберігала та передавала наступним поколінням історичну пам’ять про державну велич і силу княжої Русі й істотно впливала на всі галузі життя суспільства.

3. Церковне життя на українських землях

У Великому князівстві Литовському православна церква була не тільки духовною наставницею народу, а й відігравала значну політичну роль.

З XIV ст. Литовська та Московська держави змагалися за право називатися центром «збирання руських земель». Для цього вони використовували православну церкву, яка була символом історичної пам’яті народу. У цій боротьбі важливим питанням було місцезнаходження митрополії.

Після монгольської навали резиденція митрополитів київських формально залишалася в зруйнованому Києві. Але фактично наприкінці XIII ст. вони перебралися спочатку у Владимир на Клязьмі, а згодом у Москву (1325 р.). Однак офіційно Київ продовжував залишатися центром митрополії, а самі митрополити далі титулувалися «Київський і всієї Русі».

Фактичне перенесення резиденції Київського митрополита до Північно-Східної Русі поставило Галицько-Волинське князівство перед необхідністю створити свою митрополію. За правління короля Юрія Львовича була створена Галицька митрополія, яка з перервами існувала протягом XIV ст. Наприкінці XIV ст. її ліквідовують і Київська митрополія знову стає єдиною.

Церковні парафії, що підпорядковувалися Київському митрополиту, виявилися розділеними між двома державами — Московською й Литовською. Кожна сторона намагалася мати свого ставленика на митрополичій кафедрі й посилала до Константинополя на висвячення в митрополити свого кандидата.

Боротьба двох держав за панування в церковній сфері призвела до розколу Київської митрополії. У грудні 1448 р. собор (зібрання) єпископів у Москві обрав, не питаючи згоди Константинополя, митрополитом рязанського єпископа Іону. Це був останній митрополит, який титулувався «Київський і всієї Русі». Його наступник уже називав себе «Московський і всієї Русі». І хоча Константинопольський патріарх не визнав цього рішення, з 1448 р. православна церква в Московському князівстві стала автокефальною, тобто незалежною від Константинополя.

Православна церква на українських землях залишалася під управлінням Константинопольського патріарха. Він у 1458 р. висвятив на Київську митрополію Григорія Болгарина. Москва не прийняла його. А Казимир IV, великий князь литовський і король польський, визнав повноваження Григорія. Так, із колись єдиної Київської митрополії утворилося дві — Московська й Київська.

Одна з умов Кревської унії передбачала хрещення Литви за католицьким обрядом. Латинська церква витіснила православну й зайняла панівне становище в Литві. Католицька церква спиралася на підтримку держави — звільнялася від податків, а чотири католицькі єпископи брали участь у князівській раді. Натомість православне духовенство піддавалось утискам — його змушували платити податки, заборонялося будівництво нових церков, обмежувалися богослужіння. Великий князь мав право втручатись у внутрішні справи православної церкви — самостійно призначав вищих духовних сановників. Однак українське населення, як у Польщі, так і в Литовському князівстві, залишалося переважно православним.

Корогва, воєвода, магнат, панирада, староста, гетьман.

Завдання та запитання

1. Хто такі «радні пани» у Литовській державі?

2. З якої верстви населення походили магнати?

3. Де було поховано князя Костянтина Острозького?

4. За яких обставин Григорій Болгарин став Київським митрополитом?

5. Пригадайте з курсу історії середніх віків «феодальну драбину» та намалюйте в зошитах структуру українського суспільства у Великому князівстві Литовському в першій половині XV ст.

6. Складіть історичний портрет князя Костянтина Острозького.

7. Проаналізуйте процес розпаду єдиної Київської митрополії на дві — Московську та Київську.

8. Чому, на вашу думку, ми кажемо, що в Україні були запроваджені феодальні відносини європейського зразка?

9*. Як ви вважаєте, чи необхідно незалежній державі мати автокефальну помісну церкву? Обґрунтуйте відповідь.

10. Уявіть себе мандрівником, який потрапив до князівського двору в XV ст. Зробіть опис побаченого там (заняття людей, споруди, книги тощо) у формі подорожніх записок.

скачать dle 11.0фильмы бесплатно