Українські землі у складі Великого князівства Литовського
- 28-10-2022, 20:48
- 255
7 Клас , Історія України 7 клас Гісем
§ 21-22. Українські землі у складі Великого князівства Литовського
1. Утворення Литовської держави та її політика щодо українських земель
У той час як більшість руських князівств потрапили під монгольське панування, на північно-західних кордонах колишньої Київської Русі постала Литовська держава.
Назва «Литва», на думку деяких учених, походить від слов’янського слова «лити». Спочатку слово «литва» могло позначати злиття трьох річок, тим паче, що на території сучасної Литви в річку Німан упадають Вілія, Ганча, Меречанка та інші. Сучасні литовські вчені пов’язують назву своєї країни з межайтським (межайти — одне з литовських племен) словом «летува», що означає «свобода», «вільний край».
Її початок було покладено в першій чверті XIII ст. князем Рінгольдом, який об’єднав під своєю владою декілька литовських племен. Син Рінгольда Міндовґ продовжив політику батька з розширення своїх володінь. Саме з його правлінням і пов’язують заснування Великого князівства Литовського. Столицею своїх володінь Міндовґ обрав місто Новогрудок (Новгородок).
Станом на середину XIII ст. Міндовґ підкорив своїй владі землі Чорної Русі (Гродно, Слонів та ін.) і частину Білої, а також примусив визнати свою владу полоцьких, вітебських і мінських князів. У 1242 і 1249 рр. Міндовґ завдав поразок монголам, що підняло і зміцнило його авторитет. Важливим кроком князя стало його хрещення у 1246 р. за православним обрядом. На цей крок князя спонукало те, що основу економічної та воєнної могутності держави складали колишні руські князівства (білоруські землі).
Герб Литви
Велике князівство Литовське
Тракайський замок — резиденція литовських князів
У 1248—1249 рр. Міндовґ об’єднав під своєю владою всі литовські землі. Активна політика Міндовґа спровокувала опір із боку Данила Галицького. Між двома видатними правителями спалахнула тривала війна. Міндовґ, відчуваючи, що програє війну, звернувся по допомогу до німецьких хрестоносців. Цю допомогу було обумовлено хрещенням Міндовґа за католицьким обрядом у 1253 р. Тоді ж Міндовґа було і короновано. Щоправда, як пише літопис, «хрещення його було фальшиве... Він приносив жертви своїм богам, спалював тіла померлих і відкрито справляв свої язичницькі обряди».
У той же час Данила Галицького, який готувався до війни з монголами, теж було короновано. Два правителі від війни переходять до встановлення союзницьких відносин, скріплених династичним шлюбом їхніх дітей. Згодом, як вам уже відомо, син Данила Шварно став литовським князем. Дві держави стали для Європи немовби щитом від монголо-татарських набігів.
По смерті Шварна до влади в Литві повернулася литовська династія.
Особливо швидко зростає Литва за правління князя Ґедиміна (1316—1341 рр.), який завершив розпочате Міндовґом приєднання білоруських земель, а також захопив частину північноукраїнських. Ґедимін заснував нову столицю князівства Вільно. Подальше просування Литви на південь стримувалося Галицько-Волинською державою. Тільки після її загибелі Литва стала швидко приєднувати до своїх володінь українські землі. Першим вагомим здобутком Литви стала Волинь, де князем став син Ґедиміна Любарт.
Подальше просування литовців на південь відбулося за правління великого князя Ольґерда (1345—1377 рр.), який також був сином Ґедиміна. Він наприкінці 1361 — на початку 1362 р. оволодів Києвом та навколишніми землями, потім Чернігово-Сіверщиною та більшою частиною Переяславщини. У походах Ольґерду активно допомагала місцева знать, яка радше воліла бачити над собою литовську зверхність, ніж монгольську.
Князь Ґедимін
Вежа Гедиміна у Вільнюсі (сучасний вигляд)
Успішне просування литовців до узбережжя Чорного моря неминуче викликало опір монголо-татарських темників, що володіли Поділлям і причорноморськими степами. Вирішальна битва сталася в 1362 р. (за іншими відомостями — у 1363 р.) неподалік річки Сині Води (тепер, як вважають більшість вчених, це річка Синюха, що впадає в Південний Буг, неподалік сучасного міста Ново-Архангельськ). Здобувши перемогу, Ольґерд остаточно витіснив ординців із Поділля.
Політичним наслідком битви на Синіх Водах було відсунення територіальних меж Золотої Орди в пониззі Дністра й Південного Бугу до узбережної смуги, а на Дніпрі — до порогів, результатом цього стало суттєве послаблення політичного впливу татарських орд, розташованих на захід від Дніпра, і загострення суперечностей у Золотій Орді.
Наслідком успішного походу Ольґерда було долучення до складу Великого князівства Литовського більшості українських земель — Київщини з Переяславщиною, Поділля і Чернігово-Сіверщини.
Князь Ольґерд
Битва на Синіх Водах
Швидкий перехід українських земель під владу Литви пояснюється тим, що литовські князі фактично не змінювали існуючих відносин, не порушували традицій, які склалися на цих землях. Зберігалися православна віра, мова, судочинство. Литовці діяли за принципом: «Ми старовини не рушимо і новизни не вводимо». До того ж колишні руські князівства не мали реальної сили, яка б могла би протистояти литовському просуванню.
Приєднання до Великого князівства Литовського українських земель дало Ольґердові можливість претендувати й на іншу давньоруську спадщину. На цьому шляху його головним ворогом була Москва. Відкритий конфлікт між обома державами, що прагнули об’єднати під своєю владою спадщину Київської Русі, спалахнув у 1368 р.
Коли постало Велике князівство Литовське? У якому році відбулася битва на Синіх Водах? Які українські землі увійшли до складу Великого князівства Литовського в XIV ст.?
2. Відродження удільних князівств на українських землях та їх ліквідація. Кревська унія
Після долучення українських земель до складу Великого князівства Литовського Ольґерд відновив удільний устрій. Але на чолі князівств стояли представники литовських династій Ґедиміновичів і Ольґердовичів. Так, Київське, Чернігівське, Новгород-Сіверське князівства, Переяславщину і чотири уділи на Поділлі Ольґерд роздав синам і племінникам. На чолі Київського князівства став Володимир Ольґердович, на Поділлі — Юрій Коріатович, на Новгород-Сіверщині — Дмитро Корибут тощо. Удільні князівства перебували у васальній залежності від великого князя й зобов’язувалися «служити вірно», виплачувати щорічну данину і в разі потреби виставляти своє військо.
Але вже скоро для удільних князів стає обтяжливою влада великого князя, і вони починають проявляти ознаки самостійного життя. Такі прагнення особливо проявилися по смерті Ольґерда під час боротьби за литовський великокняжий стіл.
У той же час постало питання про збереження територіальної цілісності Великого князівства Литовського. Ядро своїх володінь Ольґерд заповів своєму старшому синові від другої дружини — Яґайлу. Він також отримав верховенство над усіма Ґедиміновичами й Ольґердовичами. Проте старші брати — сини першої дружини Ольґерда — не змирилися з цим. Проти Яґайла виступили полоцький, чернігово-сіверський, волинський, подільський князі. Скориставшись цим, брат Ольґерда Кейстут захопив Вільно та усунув Яґайла від влади. Проте останній втік до Тевтонського ордену і за його допомоги відновив владу, полонивши Кейстута та його сина Вітовта. По кількох днях Кейстута було задушено, але Вітовт зміг урятуватися і продовжити боротьбу. Розуміючи непевність свого становища, Яґайло вирішив опертися на підтримку Польщі, яка, своєю чергою, потребувала допомоги Литви в боротьбі з Тевтонським орденом. Зрештою, в 1385 р. між двома країнами було укладено Кревську унію, згідно з якою Литва мала прийняти католицизм і навік приєднати до Польщі свої литовські та руські землі. Отже, об’єднуючись із Польщею, Велике князівство Литовське втрачало свою незалежність і обирало західний шлях цивілізаційного розвитку.
Набіг хрестоносців на Литву (художник Анджей Кляйн)
Спалення литовцями замку Христмемель в 1315 р. (художник Анджей Кляйн)
У 1386 р. великий князь Яґайло охрестився за католицьким обрядом під ім’ям Владислав, одружився з польською королевою Ядвіґою й став королем Польщі, а одночасно й великим князем литовським.
Ставши королем, Яґайло активно взявся за реалізацію умов унії. Почалося хрещення литовців за католицьким обрядом, а литовці-католики отримали такі ж привілеї, як і польська верхівка. Також було приведено до присяги нового короля удільних князів. Їхня васальна залежність від Яґайла виражалась у виплаті щорічної данини та в необхідності надавати військову допомогу господарю. У всьому іншому вони користувалися повною свободою. Так, київський князь Володимир Ольґердович навіть карбував власну монету.
Унія — об’єднання, союз. У нашому випадку об’єднання на певних умовах двох держав під зверхністю одного монарха.
Проте Кревською унією були невдоволені деякі литовські князі, на чолі яких став Вітовт. Вони виступили за збереження самостійності Литви. Їхня збройна боротьба змусила Яґайла в 1392 р. визнати Вітовта намісником Литви, і він фактично став литовським князем.
Але київський князь Володимир, новгород-сіверський Дмитро Корибут і подільський Федір Коріатович відмовилися визнати владу Вітовта. Спалахнула збройна боротьба, під час якої Вітовт розпочав ліквідацію удільних князівств.
До кінця 90-х років XIV ст. всі найбільші удільні князівства зникли. Князі були замінені на намісників Вітовта. Завдяки таким діям Вітовт сприяв централізації та зміцненню незалежності Великого князівства Литовського. Кревську унію було скасовано.
Владу Вітовта підтримувала українська знать, що була проти покатоличення і вбачала в ньому правителя, здатного протистояти зазіханням Москви і нападам татар.
Проте планам Вітовта з перетворення Великого князівства Литовського на самостійну могутню державу не судилося здійснитися. Улітку 1399 р. в битві на річці Ворскла він зазнав цілковитої поразки від татар і був змушений шукати порозуміння з Яґайлом. Ця подія мала ще один трагічний наслідок для українських земель: під час неї полягло понад 500 нащадків Рюриковичів, що значно послабило українську національну еліту.
18 січня 1401 р. у Вільно було укладено унію, згідно з якою Велике князівство Литовське визнавало васальну залежність від Польщі. Усі українські й литовські землі по смерті Вітовта мали перейти під владу польського короля. Ця унія ознаменувала появу нового противника зближення Литви та Польщі — молодшого брата Яґайла Свидриґайла Ольґердовича, який фактично втрачав права наслідувати великокняжий престол.
Великий литовський князь Вітовт
Печатка князя Вітовта
Уклавши Віленську унію, Вітовт із новим завзяттям узявся за зміцнення свого князівства. Він досяг успіху у війні з Москвою, приєднавши до себе частину її володінь. У Новгороді Вітовт привів до влади своїх прихильників, а Рязанське і Тверське князівства визнали свою васальну залежність від нього. Упорядкувавши таким чином свої східні кордони, Вітовт разом із Польщею взяв активну участь у боротьбі з Тевтонським орденом, яка завершилася Ґрюнвальдською битвою (1410 р.).
У війську Яґайла та Вітовта було чимало вихідців з українських земель. Так, із 16 польських полків шість було укомплектовано в Галичині та на Поділлі. До складу литовського війська, що налічувало 15 полків, входило сім сформованих на українських землях.
Ґрюнвальдська битва
Акт Городельської унії
Городельська унія
Після перемоги над Тевтонським орденом, що став васалом Польщі, знову з’явилися сподівання на незалежність Великого князівства Литовського. Нову розтановку сил булу закріплено Городельською унією 1413 р. Цей документ визнавав незалежність Литви і після смерті Вітовта, але під зверхністю польського короля. Також унія підтверджувала привілейоване становище католиків: тільки вони могли обіймати вищі посади в державі. Ці пункти спровокували обурення православної знаті та спричинили внутрішній конфлікт у Литві, що вибухнув уже після смерті Вітовта.
Нові перемоги дали можливість Вітовту надалі розширювати межі своєї держави. Домовившись із володарем Золотої Орди Тохтамишем, він розпочав освоєння чорноморського узбережжя між Дніпром і Дністром. Починають зводитися фортеці в Хаджибеї (зараз Одеса), Каравулі, Білгороді (Акерман, зараз Білгород-Дністровський), Чорногороді, Дашеві (зараз Очаків). Він також сприяє утворенню незалежного Кримського ханства.
Полки з українських земель у бою під Грюнвальдом
З’їзд монархів у Луцьку (1429 р.)
Щоб усунути будь-який вплив Москви у своїх володіннях, Вітовт домагався незалежності православної церкви в межах своєї держави. У 1414 р. було створено окрему київську митрополію на чолі з Григорієм Цимблаком. Також у церковній політиці Вітовт домагався укладення унії між католиками і православними на основі збереження останніми всіх обрядів і традицій. Проте довести цю справу до кінця Вітовт не зміг.
Могутність Вітовта спонукала європейських володарів до укладення союзу з ним. У 1429 р. імператор Священної Римської імперії запропонував коронувати Вітовта, що було підтримано й іншими європейськими правителями. Коронацію було призначено на 8 вересня 1430 р.
У коронаційному акті Вітовта Велике князівство Литовське проголошувалося королівством на вічні часи з тим, що литовські королі «будуть самостійні, не підвладними або васалами ні нашими (імператора), ні Священної імперії, ні чиїмось іншими, служачи щитом християнства на цьому пограниччі — допомагаючи проти язичницьких нападів».
1. Про що свідчить цей документ? 2. Який статус мало отримати Велике князівство Литовське після коронації Вітовта? 3. Яка роль відводилася Великому князівству Литовському в європейській політиці?
Проте у визначений час корона не прибула до Вільна, оскільки її було перехоплено і знищено поляками, які не бажали розриву унії. Коронацію було відкладено, а 27 жовтня 1430 р. Вітовт несподівано помер. Деякі історики припускаються думки, що його було отруєно.
Коли була укладена Кревська унія? Які її умови? Що зумовило ліквідацію удільних князівств на українських землях великим князем Вітовтом?
3. Велике князівство Руське. Вількомирська битва та її наслідки
По смерті Вітовта білоруська, українська та частина литовської знаті без згоди польського короля обрали князем Великого князівства Литовського Свидриґайла Ольґердовича (1430—1432 рр.). Ці дії поставили під загрозу подальше існування польсько-литовської унії. Польща відразу розпочала війну. Її військо вдерлося на Волинь і Поділля, однак запеклий опір населення, а також союз, укладений Свидриґайлом із Тевтонським орденом і чеськими гуситами, завадили полякам оволодіти цими землями. Проте утриматися при владі Свидриґайло не зміг. Литовська католицька знать, що боялася втратити свої привілеї, вчинила заколот і посадила на великокняжий престол брата Вітовта Сиґізмунда Кейстутовича (1432—1440 р.). Свидриґайло ледь урятувався втечею. Сиґізмунд відразу відновив Віленську унію 1401 р., але поширити владу на все Велике князівство Литовське не зміг. Берестейщина, Підляшшя, Полоцька, Вітебська, Смоленська землі, Сіверщина, Київщина, Волинь та Східне Поділля визнали своїм володарем Свидриґайла та об’єдналися у Велике князівство Руське.
Князь Свидриґайло
Спираючись на підтримку цих земель, Свидриґайло розпочав успішний наступ проти Сиґізмунда. Занепокоєні таким розвитком подій, Сиґізмунд і Яґайло внесли деякі корективи до угоди про унію. У 1432 і 1434 рр. було видано акти, які зрівнювали в правах католицьку і православну знать. Але православним надалі заборонялося обіймати найвищі посади в державі. Ці поступки дещо зменшили кількість прихильників Свидриґайла, який і без того своєю непослідовністю, схильністю до інтриг, безпринципністю, надмірною підозрілістю й жорстокістю відштовхував від себе значну кількість противників Сиґізмунда.
Так, Свидриґайло заарештував князя Федька Несвітського, який удало вів боротьбу з поляками на Поділлі, підозрюючи його в зазіханнях на князівську владу.
Найбільше підірвало авторитет Свидриґайла серед православної знаті спалення ним православного митрополита Герасима, якого звинуватили у зв’язках із Москвою.
Вирішальною в боротьбі за великокняжий престол стала битва, що сталася 1 вересня 1435 р. на річці Швянті неподалік від міста Вількомир (зараз місто Укмерге в Литві). У цій битві Свидриґайло та його прихильники зазнали цілковитої поразки, тож ідею створення незалежного Великого князівства Руського так і не було втілено в життя. До кінця 1438 р. Сиґізмунд оволодів усією територією Великого князівства Литовського.
Литовські воїни
Битва під Вількомиром 1435 р.
Сиґізмунд виявився мудрим політиком. Він не став переслідувати своїх противників, зберіг життя Свидриґайлові. Сиґізмунда, який здобув перемогу завдяки Польщі, незабаром стала обтяжувати її зверхність, і він розпочинає політику, спрямовану на зміцнення незалежності Великого князівства Литовського. У своїй політиці Сиґізмунд спирався на дрібних землевласників, рицарів, а не на уділь
них князів, владу яких він обмежував. Це викликало змову серед українських і білоруських князів, які вбили Сиґізмунда. Провідну роль у цій змові відігравали волинські князі Іван та Олександр Чарторийські, проте їхня спроба повернути на великокняжий престол Свидриґайла не мала успіху, оскільки той уже не мав ніякого авторитету серед населення. Новим великим князем литовська знать обрала молодшого сина Яґайла — Казимира (1440—1492 р.), проте реальна влада зосередилася в руках литовської знаті на чолі з Яном Гаштольдом. У відповідь на українських землях спалахнуло повстання, яке вдалося приборкати завдяки поступкам православній знаті.
Проголошення великим князем Казимира, а не правлячого польського короля Владислава III, означало фактичний розрив польсько-литовської унії. Хоча в 1447 р. Казимир став польським королем після загибелі Владислава III у битві з турками під Варною, Велике князівство Литовське зберегло свою незалежність. Крім того, прийнятий тоді ж Віленський привілей надав додаткові права католицькій і православній знаті. Зокрема, як і англійська Хартія вольностей 1215 р., він гарантував недоторканність особи від арешту і ув’язнення без вироку суду.
Які події зумовили появу Великого князівства Руського? Які наслідки Вількомирської битви для українських земель?
4. Київське і Волинське удільні князівства.
Незважаючи на поразку, українські удільні князі залишалися вагомою та впливовою силою. Щоб запобігти її новим виступам, після проголошення Казимира великим князем було відновлено Київське і Волинське удільні князівства.
Волинське князівство було віддано Свидриґайлові, який правив князівством до кінця життя (помер 1452 р.), після чого князівство було ліквідоване.
У Київському удільному князівстві було відновлено династію Ольґердовичів. Князем став син Володимира Ольґердовича Олександр (Олелько) Володимирович (1441—1454 рр.).
Князювання Олелька та його сина Семена (1455—1470 рр.) становлять цілісний період, який характеризується спробою відновлення могутності Київської держави.
Монета Володимира Ольгердовича
Крім зміцнення влади, Олельковичі прагнули розширити свої володіння. Так, під їхньою владою опинилися Київщина, Переяславщина, Брацлавщина (Східне Поділля), частина Чернігівщини. Олельковичі сприяли освоєнню степових просторів (Дике Поле) на південь від своїх володінь, ведучи запеклу боротьбу з татарами.
Київські князі переймалися проблемами не лише власних володінь, а й претендували на великокняжий престол.
У 1458 р. Семен Олелькович домігся створення окремої Київської православної митрополії. Ця подія остаточно розділила українську й московську православні церкви.
Польський середньовічний хроніст Ян Длугош про причини ліквідації Київського князівства
«Литовські пани дуже хотіли, щоб це князівство (Київське) знову було повернене на звичайну провінцію великого князівства, як і інші руські князівства, і вимагали то від короля, щоб він тут призначив намісником Мартіна Гаштольда».
Ліквідація литовською владою Київського князівства (уривок із «Додатка до Іпатського літопису»)
«Року 1471. Упокоївся Семен Олелькович, князь київський. Після його смерті Казимир, король польський, бажаючи, щоб перестало існувати князівство Київське, не посадив уже там Семеонового сина Мартіна, а посадив воєводу з Литви Мартіна Гаштольдта, ляха, якого не хотіли кияни прийняти не тільки тому, що він не був князем, а більше тому, що він був ляхом; однак будучи примушені, погодилися. І з цього часу в Києві перестали бути князі, а замість князів стали воєводи».
1. Які причини ліквідації Київського удільного князівства називає Ян Длугош? 2. Як пояснює літопис неприйняття киянами литовського воєводи? 3. Чи була ліквідація удільних князівств закономірним явищем?
Зростання могутності Київського князівства та його майже самостійне існування занепокоїло великого князя литовського. Після смерті Семена Олельковича наприкінці 1470 р. великий князь ліквідував князівство. Брат Семена Михайло Олелькович не був допущений до Києва, а його намісником був призначено Мартіна Гаштольда.
Гаштольду довелося силою утверджувати свою владу в Києві, який не бажав бачити його своїм намісником.
Отже, станом на початок 70-х років XV ст. на українських землях було остаточно ліквідовано удільний устрій і поширено воєводське управління.
Коли і як було ліквідовано удільні князівства на українських землях?
5. Виступи руської православної знаті наприкінці XV — на початку XVI ст.
Ліквідація Волинського і Київського удільних князівств свідчила про те, що литовська знать зміцніла настільки, що могла вже не рахуватися з інтересами руської православної, яку не влаштовував такий стан речей. Її провідники намагалися відновити колишній вплив руської православної знаті та становище. Одним із виявів цього була змова 1481 р., коли молодші нащадки Олельковичів, що були позбавлені своїх уділів, намагалися відокремити свої колишні володіння від Великого князівства Литовського і приєднати їх до Московського князівства. Також вони висували свої претензії на великокняжий престол на правах старшинства серед Ольґердовичів. Проте змову було викрито, а заколотників страчено.
Інтрига князів виразно засвідчила, що руську православну знать було усунута від влади, а гору у Великому князівстві Литовському взяли литовські католицькі магнати.
По смерті великого князя литовського і короля польського Казимира IV Яґеллончика спадкоємцем став його син Олександр (1492—1506 рр.). Новий великий князь продовжив політику, спрямовану на зміцнення при владі католиків. Литовська католицька шляхта виступала за незалежність Литви і проти унії з Польщею, вбачаючи в польській знаті своїх конкурентів. Напруженими відносинами між Литвою та Польщею відразу скористалася Москва, яка, уклавши союз із Кримським ханством, почала наступ на Литву. Москва остаточно підкорила Твер і Новгород, що тяжіли до Литви, захопила майже всю Чернігово-Сіверщину.
Литовські вершники
Верхівські князі, нащадки Рюриковичів, перейшли на службу до московського князя. У цей же час українські землі почали потерпати від набігів кримських татар. Унаслідок цього за нетривалий час було зруйновано всі споруджені за Вітовта фортеці на узбережжі Чорного моря, знищено всі здобутки з освоєння Дикого Поля, через що великі райони українських земель на південь від Києва обезлюдніли.
Так, до занепаду руської православної знаті додалося розорення українських земель.
Останнім виступом православних вельмож стало повстання 1508 р. під проводом князя Михайла Глинського, що належав до тієї частини руської знаті, яка почала активно сприймати західноєвропейські ідеї.
Український історик М. Грушевський, характеризуючи повстання Глинського, писав: «Недобитки руських княжих родів і панів змирилися зі своєю другорядною роллю у Великім князівстві й не мали ані відваги, ані енергії боротися з литовською аристократією». Також виступ Глинського він назвав «останньою конвульсією руської аристократії у Великому князівстві Литовському».
Чим було спричинено виступи руської православної знаті наприкінці XV — на початку XVI ст.
6. Польське панування на українських землях наприкінці XIV—XV ст.
Із приєднанням Галичини польська експансія на українські землі не припинилася. Наступним об’єктом зазіхань стало Поділля.
Після відвоювання литовцями Подільської землі в татар утворилося Подільське князівство, володарями якого стали князі Коріатовичі. За правління Федора Коріатовича князівство домоглося майже цілковитої самостійності. Як уже згадувалося вище, у 1392 р. він відмовився визнати владу великого князя литовського Вітовта, однак, не змігши втримати свої володіння в боротьбі з Вітовтом, був змушений тікати до Угорщини. Подільське князівство було ліквідоване, проте Вітовту відразу довелося боронити Поділля від поляків.
Поляки, які не бажали посилення влади Вітовта, вторглися на Поділля, але оволодіти ним не змогли. Лише після запеклої боротьби Вітовт змушений був поступитися західною частиною краю (на захід від річки Мурафи) з містами Кам’янець, Смотрич, Бокота, Скала та Червоноград. Але вже 1395 р. Західне Поділля було повернуто литовцям. На цьому боротьба за ці землі не скінчилася. Скориставшись усобицею в Литві, у 1430 р. польське військо знову вторглося на Поділля. Цього разу поляки наразилися на сильний опір місцевого населення, очолюваного князями Федьком Несвізьким, Олександром Носом та Івашком Рогатиським. Поляки зазнали поразки, але саме тоді між великим литовським князем Свидриґайлом і Федьком спалахнув конфлікт, у результаті якого останній перейшов на бік Польщі й почав допомагати полякам захопити Західне Поділля.
Федір Коріатович (скульптура в Мукачівському замку)
Щоби закріпитися на приєднаних українських землях, 1434 р. в Галичині було створено Руське, а в Західному Поділлі — Подільське воєводство.
На загарбаних українських землях політика Польщі докорінно відрізнялася від литовської. Поляки навіть не намагалися знайти спільну мову з місцевою елітою, а відразу запроваджували польську систему управління, передаючи її тільки в руки поляків. Крім того, польські землевласники отримували маєтки, а в міста запрошувалися німецькі, єврейські та вірменські переселенці, які отримували всілякі пільги і привілеї. Така політика призвела до втрати містами українського характеру, українців було витіснені з ремесла й торгівлі. Містам надава
лося маґдебурзьке право — право на самоврядування, але ним могли користуватися лише католики.
У Львові українські православні міщани перетворилися на найбільш безправну групу населення міста. Їм заборонялося продавати тканини, горілку та інші товари, жити поза межами визначеного кварталу — Руської вулиці. Усі ділові документи в місті мали вестися лише латиною або польською мовою.
Також на українських землях запроваджувалася польська система судочинства, яка мала становий характер. Кожен стан мав власний судовий орган. Шляхта підлягала земському суду, міщани — магістратові, а решта — старостинському.
Утвердження польського панування супроводжувалося наступом католицької церкви на православну. Для боротьби з православними католики вживали багатьох заходів. Створювалася власна церковна організація: у Володимирі, Галичі, Перемишлі, Кам’янці, Холмі було засновано єпископства, а 1412 р. у Львові — архієпископство. Було заборонено будувати нові православні храми, тоді як старі зачинялися. На православних священиків був накладений податок, тоді як католицькі його не сплачували. Православним також заборонялося справляти обряди, свята, обіймати державні посади. На них накидався комплекс меншовартості й неповноцінності.
Тож, установлення польського панування супроводжувалось ополяченням і окатоличенням українського населення.
ВИСНОВКИ
У XIV ст. більшість українських земель опинились у складі Великого князівства Литовського. Попервах політика литовських князів не була обтяжливою для місцевого люду, оскільки ті не руйнували їхніх традицій і не запроваджували чогось нового. Відродився удільний устрій українських земель. Литовська еліта перейняла православну віру, культуру й закони Русі. Також литовські князі сприяли звільненню українських земель від монголо-татар. Битва на Синіх Водах (1362 р.) фактично поклала край монгольському пануванню. Це дає вченим підставу говорити про Литовсько-Руську державу.
Значне розширення кордонів Великого князівства Литовського викликало конфлікти із сусідами, які також прагнули володіти землями колишньої Русі. Крім того, католицька церква наполегливо намагалася поширити свій вплив на Схід. Наприкінці XIV ст. відбулося зближення Литви та Польщі, що призвело до укладення між ними 1385 р. Кревської унії. Завдяки об’єднанню зусиль удалося завдати поразки Тевтонському ордену (Ґрюнвальдська битва 1410 р.), який загрожував обом державам.
Зближення з Польщею спричинило внутрішній конфлікт у Великому князівстві Литовському, який перетворився на відкрите збройне протистояння між прихильниками православ’я і старих удільних традицій, з одного боку, та прихильниками зближення з Польщею, католицизму та зміцнення централізації Литви — з іншого. Вількомирська битва 1435 р. визначила подальший шлях розвитку Великого князівства Литовського в бік зближення з Польщею. У 1452 і 1470 рр. було ліквідовано Волинське і Київське удільні князівства, руська православна знать остаточно втратила свій вплив. Усі її спроби відновити старі порядки вже не мали успіху.
Поступово на українських землях установлювалося польсько-литовське панування, що супроводжувалося витісненням православної церкви католицькою, запровадженням нових порядків.
ЗАКРІПИМО ЗНАННЯ
- 1. У результаті якої битви українські землі було звільнено від монгольського панування?
- 2. Що зумовило відносно мирний перехід руських князівств під владу Литви?
- 3. Які наслідки мало для Литви приєднання значної частини земель колишньої Київської Русі? Чому історики часто називають Велике князівство Литовське Литовсько-Руською державою?
- 4. Чому укладення Кревської унії призвело до розколу у Великому князівстві Литовському?
- 5. Яке історичне значення Ґрюнвальдської битви?
- 6. Які землі об єднались у Велике князівство Руське?
- 7. Чому всі виступи православної знаті у Великому князівстві Литовському завершилися поразкою?
- 8. Доведіть або спростуйте твердження про те, що суть політики польської влади в Галичині в XIV—XV ст. полягала в руйнуванні її попереднього державного минулого та утвердженні її як невід’ємної частини Польщі.
Коментарі (0)