Суспільне та церковне життя на теренах України в XIV–XV ст.
- 29-10-2022, 22:20
- 294
7 Клас , Історія України 7 клас Свідерський, Романишин 2020
§ 21. Суспільне та церковне життя на теренах України в XIV–XV ст.
- Пригадайте, що означають терміни «князь», «шляхта», «боярство». Хто такі феодали, сеньйори й васали?
1. Соціальна структура1 українського суспільства
Соціальна структура українського суспільства була неоднорідною. Залежно від того, до якої держави відійшли українські землі, вона мала свої особливості.
В основі соціальної піраміди, як і раніше, перебували селяни. Серед них були як особисто вільні, так і прикріплені до свого наділу. Цей поділ не був остаточним, і статус селянина міг змінюватися. Вільними селянами й утікачами, які приходили жити в міста, поповнювалася така верства населення, як міщани.
Після смерті Вітовта з другої третини XV ст. розпочинаються набіги кримських татар на Україну. Постійна загроза з півдня призвела до уповільнення процесу заснування і розвитку міст на Поділлі й у Південній Київщині. Для міст інших регіонів України на той час стає характерним збільшення кількості іноземців — поляків, німців, вірмен, італійців та євреїв. У Галичині польське населення з’являється і в селах. Сюди переселяються дрібна шляхта й католицькі ченці. Духовенство продовжувало відігравати важливу роль у житті українського суспільства. Після приєднання більшості земель Галицько-Волинської держави до Польщі та підписання Кревської унії на українських землях, крім православного, з’являється і католицьке духовенство.
Діаграма соціальної структури українського суспільства XIV-XV ст.
1 Соціальна структура — будова та склад суспільства; життя і відносини різних суспільних верств.
Привілейованою верствою населення, яка не платила податки, але несла збройну службу, була шляхта. Це єдина верства населення середньовічного суспільства Польщі й литви, яка брала участь у політичному житті держави та мала привілеї. Обіймати державні посади мали право лише представники шляхти. У суді слово шляхтича не потребувало жодних підтверджень. За обра зу шляхтича простолюдина жорстоко карали. Окрім станових привілеїв (володіння земельною власністю, наявність герба), шляхтич мав і обов’язки, найголовніший із яких — боронити зі зброєю в руках свою батьківщину. Якщо ж шляхтич переселявся в місто та починав займатися ремеслом чи торгівлею, то він втрачав свої привілеї. У разі ж причетності до крадіжки позбавлявся і звання шляхтича.
Шляхта не була однорідною, а поділялася на кілька прошарків — дрібна, середня та велика (магнати). Дрібна та середня шляхта отримувала для користування землі за несення військової служби. Окрім того, до обов’язків шляхти входило утримання в доброму стані фортець та оборонних споруд. Інколи відмінність між селянами та збіднілою дрібною шляхтою була незначною. Однак ці дві верстви ніколи не зливалися. Адже належність до збройного люду гарантувала шляхтичам особисту незалежність і свободу.
Розпад Золотої Орди супроводжувався кривавими внутрішніми протистояннями. Татарські мурзи, що зазнали поразки, шукали притулку в українських землях Великого князівства литовського. Уже 1370 р. при поході в Пруссію в литовських військах фігурують татари. Першим ханом, який утік до Київського князівства, був претендент на ханський престол Тохтамиш. 1398 р. він зі своїми підданими попросив захисту в литовського правителя Вітовта й отримав дозвіл поселитися між Каневом і Черкасами. Чималу кількість службових татар становили ті князі та мурзи, які прийняли зверхність удільних володарів Великого князівства литовського добровільно.
Шляхту, яка походила від колишніх бояр, називали панами, вона володіла спадковими вотчинними землями.
Приватне землеволодіння було найсуттєвішою відмінністю української шляхти від московського дворянства. Коли в 1508 р. князі Глинські підняли заколот проти правителя литви, їх не підтримала решта православної шляхти. За її свідченнями, причиною було те, що «у литві й Польщі пани є самі по собі, а в Москві — з милості правителя».
Князі й пани брали участь у великокнязівській раді (пани-рада), що складалася з авторитетних і багатих родин, і впливали на перебіг політичних подій у литовській державі.
На відміну від земель, що входили до складу литовської держави, де пани були місцевого руського походження, у Галичині, що відійшла до Польщі, панівну верхівку становили переважно поляки. Місцеві руські бояри після невдалої боротьби з Польщею або повтікали до сусідньої Волині, або ополячилися, злившись із польською знаттю. Перейнявши католицьку віру та польську мову, вони обіймали високі пости в Польській державі, поступово втрачаючи зв’язок із власною культурою та історією. Тільки дрібна руська шляхта залишилася вірною власній мові, культурі, православній вірі та традиціям дідів і батьків.
Наприкінці ХV ст. зароджується нова соціальна верства суспільства — українське козацтво. У 1489 р. в одній із польських хронік трапляється перша письмова згадка про українських козаків. Основну частину цієї верстви становили городяни прикордонних міст і селяни-утікачі з панських маєтків. Згуртовували й упорядковували перші козацькі ватаги в Степу (Дикому полі) професійні вояки — руські шляхтичі.
2. Панівні верстви населення, їхнє повсякденне життя. Князь Костянтин Острозький
На Волині панівні верстви переважно складалися з місцевих. Однак якщо пани були місцевого, руського, походження, які зберегли свою національну ідентичність, то князі були нащадками двох давніх династій — руських Рюриковичів і литовських Гедиміновичів. Князі мали величезні земельні маєтки та неабияку владу — збирали податки, самостійно судили своїх підданих. Тільки князі мали право запечатувати листи червоним воском, як це робили королі. Князівська влада обмежувалася лише присягою на вірність великому князю та обов’язком допомагати йому під час війни. У походах місцеві князі виступали на чолі власних військових загонів зі своїми корогвами1.
Князі у Великому князівстві литовському були найвищою верствою суспільства. Ні багатство, ні доблесть, ні слава не давали титул князя. Князем міг стати тільки син князя. Усе це підвищувало їх над шляхтою. Розшарування князівської верстви не привело до втрати значення князівського титулу. Навіть коли князі розорялися, втрачали свої маєтки та за майновим станом опускалися до рядової шляхти, вони все одно займали перші місця у великокнязівській раді.
Князі пишалися своїм походженням, пам’ятаючи, що вони — нащадки могутніх володарів Русі-України. Найвищі державні посади у Великому князівстві литовському та Польщі обіймали, як правило, представники князівських родин. Так, першим волинським воєводою2 був князь Олександр Чорторийський, першими белзькими воєводами — князі з роду Правдзіч, брацлавськими — Роман і Григорій Сангушки.
Заможні князівські та панські двори були значними осередками культури. Вони впливали на розвиток писемності й книжної культури, а також науки, літератури, поезії і музики.
У князівських канцеляріях був досить високий рівень діловодства. Тут складали офіційні акти, формували архіви та бібліотеки, редагували літописи (нерідко за участю самих князів), перекладали й переписували книги. Більшість князів і шляхти, крім рідної, володіла латинською та польською мовами.
У князівських дворах відбувалися прийоми посольств, засідала пани-рада , проходили банкети, виступали музиканти та жонглери, приїжджали лікарі й астрологи, проводили лицарські турніри й змагання, полювання та інші забави з церемоніалами, утримували звіринці.
Князі, будучи організаторами війська та керуючи розвитком військової справи, часто виступали ініціаторами й авторами технічних нововведень.
Серед української князівсько-шляхетської еліти було звичною справою підтримувати православну церкву. Князі часто були покровителями (патронами) монастирів і храмів. До наших днів дійшли відомості про благодійність київського князя Семена Олельковича, який відновив Успенську церкву Києво-Печерського монастиря, що була розорена ще Батиєм. Інші представники шляхти також заповідали православним церквам гроші, коштовності, книги та навіть маєтки.
1 Корогва — 1. Полотнище, яке є емблемою країни, військової частини, організації тощо (синоніми — прапор, знамено, стяг). 2. Прикріплене до довгого держака полотнище, що несуть під час хресного ходу, із зображенням святих.
2 Воєвода — у Польщі та Литві королівський намісник у мирний час і воєначальник під час війни.
ІСТОРИЧНИЙ ПОРТРЕТ
Невідомий автор. Князь Костянтин Острозький. XVII ст.
Однією з найбагатших і найвпливовіших князівських родин були Острозькі, які вели свій рід від волинської гілки Мономаховичів. Їм належала третина земельних володінь Волині, міста Острог, Ізяслав, Корець та ін. Острозькі були учасниками повстання проти польського короля, воювали на стороні Свидригайла. Яскравим представником цієї князівської родини був Костянтин Острозький (1460-1530). Протягом життя він обіймав різні високі державні посади: був брацлавським і вінницьким намісником, луцьким старостою1, а згодом і великим гетьманом литовським.
Очолювані Костянтином Острозьким загони понад 60 разів брали участь у боях з військами кримських ханів. Він прославився насамперед тим, що зумів домогтися перелому у війні з кримськими татарами, застосувавши нову, винайдену ним самим тактику ведення бою. На ворога нападали, коли той повертався, обтяжений здобиччю і бранцями, утративши швидкість і маневреність.
Найбільш відомі та переможні битви відбулися під Вишнівцем на Волині (1512) і на річці Ольшаниці на Київщині (1527). Натиск південних сусідів було зупинено, а спустошені ними південні райони Поділля та Середньої Наддніпрянщини знову почали заселятися. Костянтин Острозький брав участь у литовсько-московських війнах. Будучи великим гетьманом литовським, завдав нищівної поразки московському війську в битві під Оршею (1514). Костянтин Острозький із 30-тисячним військом переміг 80-тисячну армію московитів, зупинивши московську експансію на українські землі.
Будучи православним, Костянтин Острозький надавав чималу матеріальну й політичну підтримку розвиткові церковно-культурного життя. Він боровся за відновлення духовної величі Києво-Печерської лаври.
Як визначну людину свого часу, його з великими почестями поховали в цьому святому місці.
Протягом усього литовсько-руського періоду князівська верства залишалася носієм і виразником державницьких традицій українського народу. Вона зберігала та передавала наступним поколінням історичну пам’ять про державну велич і силу Русі-України й істотно впливала на всі галузі життя суспільства.
Гетьман (від старонім. Hauptmann — командувач) — так у Польсько-Литовській державі називали головнокомандуючого військами. У XVI-XVII ст. — керівник Війська Запорозького.
1 Староста — представник великого князя, який здійснював управління староством. Староство — частина державних королівських земель у Польщі та Великому князівстві Литовському.
3. Церковне життя на українських землях
У Великому князівстві литовському православна церква була не тільки духовною наставницею народу, а й відігравала значну політичну роль.
З XIV ст. литовська та Московська держави змагалися за київську спадщину та право називатися центром «збирання руських земель». Для цього вони використовували православну церкву, яка була символом історичної пам’яті народу. У цій боротьбі важливим питанням було місцезнаходження митрополії — центру церковної провінції.
Після монгольської навали резиденція київських митрополитів формально залишалася в зруйнованому Києві. Але фактично наприкінці XIII ст. вони перебралися спочатку у Владимир на Клязьмі, а згодом у Москву (1325 р.). Однак офіційно Київ продовжував залишатися центром митрополії, а самі митрополити й далі титулувалися як Київський і всієї Русі.
Фактичне перенесення резиденції Київського митрополита до Північно-Східної Русі спонукало Галицько-Волинське князівство створити свою митрополію. За правління короля Юрія І львовича була створена Галицька митрополія, яка з перервами існувала протягом XIV ст. Наприкінці XIV ст. після занепаду Галицько-Волинської держави її ліквідовують, і Київська митрополія знову стає єдиною.
Церковні парафії, що підпорядковувалися Київському митрополиту, виявилися розділеними між двома державами — Московською та литовською. Кожна сторона намагалася мати свого ставленика на митрополичій кафедрі й посилала до Константинополя на висвячення в митрополити кандидата.
Боротьба двох держав за панування в церковній сфері призвела до розколу Київської митрополії. У грудні 1448 р. Собор (зібрання) єпископів у Москві обрав, не питаючи згоди Константинополя, митрополитом рязанського єпископа Іону. Це був останній митрополит, який титулувався як Київський і всієї Русі. Його наступник уже називав себе митрополитом Московським і всієї Русі. І хоча Константинопольський патріарх не визнав цього рішення, з 1448 р. православна церква в Московському князівстві стала автокефальною, тобто незалежною від Константинополя.
Православна церква на українських землях залишалася під управлінням Константинопольського патріарха, який у 1458 р. висвятив на Київську митрополію Григорія Болгарина. Москва не прийняла його. А Казимир IV, великий князь литовський і король польський, визнав повноваження Григорія. Так, з колись єдиної Київської митрополії утворилося дві — Московська й Київська.
Завдання та запитання
- 1. Як ви розумієте термін «пани-рада»?
- 2. З якої верстви населення походили магнати?
- 3. Коли зародилася нова соціальна верства суспільства — українське козацтво? Хто становив основну частину цієї верстви?
- 4. За яких обставин Григорій Болгарин став Київським митрополитом?
- 5. Пригадайте з курсу історії середніх віків «феодальну драбину» і намалюйте в зошитах структуру українського суспільства у Великому князівстві Литовському в першій половині XV ст.
- 6. Складіть історичний портрет князя Костянтина Острозького.
- 7. Проаналізуйте процес розпаду єдиної Київської митрополії на дві — Московську та Київську.
Коментарі (0)