Практичне заняття: «Руїна»: причини і наслідки

§28. ПРАКТИЧНЕ ЗАНЯТТЯ: «РУЇНА»: ПРИЧИНИ І НАСЛІДКИ

Втрачені в боротьбі сили і ресурси

У попередніх параграфах цього розділу стисло передано складний в історії України період, який вже у другій половині XVII ст. у літературних та історичних творах дістав назву «Руїна», що дуже влучно відобразила стан, у якому перебувала Україна протягом майже трьох десятків років, - спустошені міста та села, зруйноване господарство, знелюднені території, криваві побоїща. Хронологічно цей період припадає на кінець 50-х - середину 80-х років XVII ст., або умовно - від смерті Б. Хмельницького до підписання «Вічного миру» 1686 р.

Тривала Національно-визвольна війна українського народу була для нього надзвичайно виснажливою. Масове покозачення селян і міщан у період війни сприяло успішним діям козацького війська під керівництвом досвідчених полководців - Б. Хмельницького і його багатьох соратників, професійних воїнів. Але з господарства було вилучено велику кількість робочих рук. У боях десятки тисяч людей загинули, потрапили в полон або переселилися на захищену від небезпеки територію (згадаймо І. Дзиковського).

Майже вся Україна була театром воєнних дій, що будь-який квітучий край перетворює на руїни. Держава, на воєнну допомогу якої покладав надії Б. Хмельницький, вичікувала, коли знесиляться обидві сторони. Російський історик В. Ключевський у великій праці «Курс російської історії» (ч. ІІІ), виданій ще в 1908 р., писав: «Богдан чекав від Москви відкритого розриву з Польщею і воєнного удару на неї зі Сходу, щоб звільнити Малоросію і взяти її під свою руку [тобто під протекцію. - Авт.], а московська дипломатія, не пориваючи з Польщею, з тонким розрахунком вичікувала, доки козаки своїми перемогами доконають ляхів і змусять їх відступитися від бунтарного краю, щоб тоді легально, не порушуючи вічного миру з Польщею [Полянівського 1634 р. - Авт.], приєднати Малу Русь до Великої». І далі він пише про те, що в рядах повстанців існували конфлікти, навіть у козацькому середовищі, що особливо проявилося після смерті Б. Хмельницького: «...це - ворожнеча козацької старшини з рядовим козацтвом, "городової і запорозької черні”, як тоді його називали в Україні. Ця ворожнеча викликала в Малоросії безкінечні смути і призвела до того, що Правобережна Україна дісталася туркам і перетворилася на пустелю. І Москва отримала по заслугах за свою тонку і обережну дипломатію».

Не наступив мир і після укладення україно-московського договору 1654 р. Участь у війні зі шляхетською Польщею збройних сил тоді потужної Московської держави передбачала переможне завершення Національно-визвольної війни. Проте утримання багатотисячного московського війська, яке знаходилося в українських містах і містечках, цілком лежало на плечах місцевого населення (за тодішнім звичаєм). Перехід із рук в руки населених пунктів у воєнних баталіях супроводжувався розправами над жителями, розореннями і пограбуваннями.

Гетьману Б. Хмельницькому ще вдавалося тримати під своєю булавою єдність звільнених земель і дипломатичним шляхом вимагати від московського уряду дотримуватися підписаного договору, хоча той своїми діями показав, що фактично розглядає Україну не як суверенну державу, а як повернену «свою землю», раніше втрачену.

Україна на перетині інтересів великих держав

Після Б. Хмельницького серед політичних спадкоємців не знайшлося державного діяча і полководця, рівного йому, а ті, які пізніше з’являлися, з різних причин і обставин вже не могли відновити єдність колись визволеної від іноземного панування території. Доля України залежала від зовнішніх факторів, від співвідношення сил у Східній і Південно-Східній Європі, бо і Річ Посполита, і Московська держава, і Османська імперія з її васалами намагалися не допустити існування посеред цього трикутника самостійної української держави. Надто привабливими для них були не тільки її геополітичне розташування, а й родючий чорнозем, лісові та інші природні багатства. Тому в протистоянні в боротьбі за українські землі вони використовували різні козацько-старшинські угруповання та спиралися в Україні на своїх ставлеників (звідси одночасне існування кількох гетьманів), використовували підкупи, заохочували доноси і скарги.

Особливо від боротьби за гетьманську булаву і втручання іноземних держав постраждала Правобережна Гетьманщина, де саме й було започатковано Українську козацьку державу (два з трьох воєводств - Київське і Брацлавське, - які за умовами Зборівського договору 1649 р. віддавалися під повну владу Б. Хмельницького, знаходилися на Правобережжі). Україна змушена була вести боротьбу за свою незалежність з усіма державами, які приходили на Правобережжя, щоб загарбати його. І воно швидко стало перетворюватися на «Руїну», за висловом літописця С. Величка, який писав: «Впаде, впаде красна козацька Україна тогобічна, як той стародавній Вавілон, місто велике».

Так, після Чуднівської військової кампанії російський воєвода князь Барятинський говорив, що тільки на Київщині він знищив 15 тисяч мирних жителів. У 1663 р. польський воєначальник Чарнецький, придушивши повстання в містечку Ставище на Київщині, наказав винищити все населення, і потім писав королю, що «вся Україна вирішила вмирати, а не піддаватися полякам». За його наказом було зруйновано і Суботів та вчинено наругу над могилою гетьмана Б. Хмельницького.

Трагічний шлях до роз'єднання України

Однією з причин боротьби політичних сил було протистояння не тільки за гетьманство, а й за вибір шляху розвитку Української козацької держави. Була різна орієнтація української шляхти і старшини, в основі якої знаходилися економічні, культурні й родинні інтереси та зв’язки. Лівобережні діячі тяжіли до Московської держави, а правобережні - до Речі Посполитої, у складі якої сподівалися закріпити свої станові права і маєтності (згадаймо Гадяцьку угоду 1658 р.). Цей політичний розкол був поглиблений державним, фактично, ніби узаконеним Чорною радою в Ніжині 1663 р.

Запорозька Січ мала своє бачення розвитку подій і підтримувала того чи іншого гетьмана або кандидата в гетьмани (наприклад, того ж І. Брюховецького), вела свою незалежну політичну лінію. Запорозькій старшині й січовому товариству не завжди вистачало політичної виваженості дій і мудрості заради єдності й досягнення перемоги.

Роз’єднаність українських сил та прагнення урядів Речі Посполитої і Московської держави припинити тривалу війну (1654-1667) за рахунок українських земель призвели до Андрусівського перемир’я (1667) і поділу України по Дніпру. Але мир і спокій не наступили.

Гетьмани, що з’являлися один за одним, також не сприяли встановленню миру, а тільки шкодили населенню та своєю незгодою давали можливість іноземним військам захоплювати українські землі. Так, у 1672 р. турки, яких у союзники закликав П. Дорошенко, взяли Поділля. Після Бучацького договору 1672 р. Правобережну Гетьманщину було визнано козацькою державою, але лише в межах вже дощенту сплюндрованих Київського і Брацлавського воєводств. І знову це не призвело до затишшя. У 1676 р. гетьман І. Самойлович спробував скористатися ситуацією і об’єднати Правобережну та Лівобережну Гетьманщину під однією булавою.

Потім були спустошливі Чигиринські походи протиборствуючих військ, що призвели до повного розорення Чигирина. Хоч у наступний період аж до «Вічного миру» й не було великих битв, але в умовах панування польської шляхти і турків на Правобережжі не було й можливості для відновлення господарства та залюднення краю. «Вічний мир» 1686 р. завершив період «Руїни», але Україна залишалася розірваною державним кордоном по Дніпру аж до кінця наступного століття.

Таке становище українських земель у період «Руїни» відобразилося в різноманітних історичних джерелах. Витяги з так званих «розповідних» джерел наведено нижче.

ДОКУМЕНТИ

Які приблизно роки охоплює період «Руїни» за автором вірша?

1. Олександр Бучинський-Яскольд. Чигирин

...Суне сила велика в бідну Україну,

Котра тридцять вже років плаче на руїну,

Геть обдерта з багатства ворогами чужими,

Та найбільше у чварах між синами своїми,

Розшматована тими, що в злій ворожнечі

Хату жаром спалили із власної печі!

Боже, боже! В ці літа люто тне щербата -

Батька син убиває, брат іде на брата.

Українська література XVII ст. - К.: Наукова думка, 1987. - С. 304-305.

Які відомі вам з попередніх параграфів події відображають наведені уривки з літопису?

2. З Літопису Самовидця

[1678]... Того ж року великії запаси у Чигирин проважено, і город кріпили, сподіваючися приходу турецького.

Того ж року, зараз навесні, войська великії його царського величества вийшли, над которими старшим царевич Касимовський і князь Ромодановський. І гетьман Іван Самуйлович, свої войська скупивши, рушив з Батурина мая 10-го, з которим войська немалії пойшли, бо не тілько козаков у войсько гнано, але і міщан і із сел два третього виправували, і убогшії чотири п’ятого з оружжєм і борошном, як до войни. І тії войська потягнули поуз Сулою ку Дніпру, до пристані Бужинської, так козаки, як і поспольство, бо нікому не фолькговано: і войтов, бурмистров, райцов і ремесников всяких, наветь і музиков - скрипников, дудников - усіх гнано до войська.

Того ж року, юля 10-го, войська великії подступили турецькії з везиром Мустафою под Чигирин з тяжарами великими.

І скоро тії войська притягнули, зараз почали войська рушати просто на турецькоє войсько, котороє одступило було так комонно, як і гарматами, з піхотою, зостаючою на горі при Каплан-паші.

А на другий день, переправивши табор, под гору пойшли. Але не допустили турки, стоячи на горі з гарматами. Где знову ночувати мусили. І вночі полковника черніговського Василія Борковського гетьман послав і боярин, придавши московського войська немало.

Где, не дойшовши гори, межи собою войська стали ся бити, узявши тривогу. Що почувши, турки з гармат били моцно на табор козацький. І так заночувати мусили. А в суботу, скоро світ, войська козацькії і московськії гору опанували, турков одбивши, і гармат турецьких двадцять сім з іншими риштунками узяли.

Піхотноє зась войсько козацькоє, под гору за церков зобравшися, боронилося аж до самої ночі. А москва в замку боронилася. І так вночі москва, понабивавши повні гармати пороху і замок запаливши, пойшли з тими козаками на пролом през турецькоє войсько, котороє юже знову було перейшло през Тясмин. І так увойшли до свойого войська. Але єднак на замку немало полєгло москви, як уступали, бо сторожі не спровожала старшина з квартир, і тих, бідних, погубили. А і тії усі заледво би увойшли, єжели би не піхота козацькая, сердюки, греблі до ночі боронили.

І обступили войська наші своїми потугами, моцно достаючи цілий тиждень. Где турков много побито, а под самим везіром коней двох убито. Бо не тілько з оружжя, але рукопаш билися. Так барзо налігали на табор були, же хотіли турки узяти, але, за помощію божією, на собіпонесли.

І так видячи турки, же їх много пропало, другої неділі уступили од войська нашого ку Чигирину і там през три дні тяжари переправляли, і Чигирин до остатку зруйнували, і гармати забрали, і пойшли у свою землю. А наші войська переправилися через Дніпр без жадної юженалоги.

Українська література XVII ст. - К.: Наукова думка, 1987. - С. 190, 195-197.

Визначте, яким є ставлення автора до згаданих у документі осіб.

3. Літопис Самійла Величка

[1681]... Того-таки літа Петро Суховій, що лишався в Запорозькій Січі, побачивши, що розорена й запустіла через турчина тогобічна Україна почала була оживати й населятися в своїх порожніх і попалених містах та селах людьми з цього боку, що переходили на давніші свої житла за Дніпро, знову запраг був, як і після Брюховецького, бути на тому боці замість Дорошенка гетьманом під турецькою ж протекцією. Отож він підняв з Криму значну частину орди і невелике число козаків із Запорозької Січі і 20 червня прибув під Корсунь, а звідти через свої листи, розіслані в усю порожню тогобічну Україну, заохотив і притяг до себе нових тогобічних полковників - уманського, тарговицького і черкаського. А інші тогобічні міста від Побожжя і до Дніпра не схилилися до Суховія, а відізвалися зі своєю приязню до гетьмана Самойловича, хочучи мати собі за гетьмана його, а не Суховія.

[1685]. Потім король Собеський, хочучи знову пригорнути від турків ту Україну до Польщі, постановив козацьким гетьманом якогось Куницького і виправив його на прожиття з Польщі до Немирова, наказавши йому затягати на королівські гроші й провіанти кінне й піше козацьке військо для війни з турчином, що тоді назрівала. А Драгинич, спокійний і смиренний чоловік, прочувши завчасу про гетьманство Куницького, відступив з Немирова в Ясси до свого господаря.

Після Куницького були ще в Немирові лядські гетьмани Могила й Самусь. Але всі ті гетьмани, разом із Куницьким, невідомо в які роки ставали гетьманами, скільки часу гетьманували і коли перестали гетьманувати. Те тільки відомо, що Куницький, прибравши немало пішого й кінного козацького війська, а саме до восьми тисяч, пішов був, з відома і за указом короля, війною на Буджак і Білогородщину вже в самі осінні заморозки.

[1685]. У той час, відразу після віденської служби, уже панували з дозволу короля Собеського Палій у Фастові, а Іскра в Корсуні, і називалися вони полковниками, Палій - білоцерківським, а Іскра - корсунським. І хоча належали вони до поляків, однак в основному бажали бути під російськими монархами і схилялися під Мазепин реймент, приїздячи до нього в Батурин з празниковими вітаннями і дістаючи від нього всілякі подарунки. А від царської величності Палієві посилали як самому, так і його товариству щорічну платню по 1000 єфимків і по більше. З лядського ж боку присилано йому осібну платню, аж доки він цілком не відторгнувся був від поляків і не прихилився під російську владу...

[1686] Вельможний милостивий пане гетьмане Самойлович!

Після розорення Чигрина з вашої із князем Ромодановським ласки та й решти українських міст через бусурман, коли пронеслася була поголоска, що вони, бусурмани, хотіли прийти з великими своїми силами й на розорення нас, низового Запорозького війська, ваша милість, милостивий пан, пишучи про те до нас, низового війська, горливо обіцялися боронити нас від такого ворожого бусурманського наступу всіма силами свого рейменту.

А тепер виказується інакше, що сам, ваша милість, винаходиш свої рейментарські способи вже не заступати, а розоряти нас, низове військо, оскільки, щоб витіснити нас з лугів і віток дніпрових, старовічних наших козацьких жител, урадилися з московськими боярами, а найбільше зі своїм сватом Шереметом, побудувати нижче Самари понад Дніпром міста [фортеці - Авт.], чого ми ніколи не сподівалися...

Намір ваш щодо витіснення нас з наших дніпрових лугів хай буде цілком відмінено - просимо, бо хоча, бачиться нам, ще далеко до того, однак усілякому злу проханням і порадою краще запобігти завчасно. Чи ж не досить ще того вашій милості, що, вважай, уся цьогобічна Україна, одурена сподіванкою твоєї оборони, до решти пропала й запустіла? ...

Збірник козацьких літописів: Густинський, Самійла Величка, Грабянки. - К.: Дніпро, 2006. - С. 614-615, 629, 630, 633.

На підставі джерела спробуйте визначити, кому зі згаданих осіб симпатизує автор.

4. Літопис Григорія Грабянки

Гетьманство Брюховецького

[1663] Так діялося на Україні. А на Запорожжі, своїм звичаєм зібравшися на раду, козаки самовільно проголосили гетьманом Брюховецького і, прагнучи умовити, про нього навіть до власної особи царської величності написали. А по цей бік Дніпра, вдовольняючи чолобитну єпископа Мефодія та Василя Васюти, ніжинського полковника, царська величність повеліла вільним голосуванням кого хочуть обрати на гетьманство. Якраз на цей час Брюховецький прийшов із кількома сотнями козаків із Запорожжя до Гадяча. Його приязненно прийняв Ромодановський і доручив володіти Україною до Ромен. Отак криваво розпочавши своє гетьманування року 1664, Брюховецький вирішив до перших безчинств додати іще зліші согрішення. Знаючи, що Сомко і Васюта не подарують йому і що вони завжди стоятимуть на заваді його гетьманству, він наказав узяти з-під княжого караулу Сомка, а з ним полковників ніжинського, чернігівського та лубенського, взяти їхню полкову старшину і порубати мечами, останніх же полковників оббрехав і відіслав на Москву. ...

Отаке лихо трапилося на Україні, отак невинних людей, а особливо Якима Сомка та Василя Васюту, з світу зжили! А Сомко ж був воїном відважним і сміливим, рослий, вродливий і краси надзвичайної, і найважливіше - він був вірним слугою царської величності і радо виконував його волю. Однак і таке рвіння видно злоба перемагає, раз йому довелося життя скінчити, підставивши шию під меч, як уже говорилося, служки Хмельниченкового, заздрісника Брюховецького. Наскільки принадний на зріст і на вроду Сомко можна судити хоча б ось з чого. Коли татарчукові було наказано всіх їх порубати, він, порубавши всіх, підійшов з оголеним мечем до Сомка, подивився на нього і з подивом та жалем у голосі запитав: «Невже і цього рубати треба?». І коли почув у відповідь, що цей також має померти, вигукнув: «О нерозумні та немилосердні голови! Та цього чоловіка господь сотворив на подив людям... ви ж, тупоголові, і його не жалієте, смерті віддаєте!». Проте нічого не добився, оскільки Брюховецький, будучи сильно гнівний на них, твердо віддав наказ усіх їх скарати на смерть...

І настільки цей Попович був людиною затятою і хороброю, що коли б Брюховецький не прискорив події і коли б не скарав на смерть Сомка та Васюту, то небезпремінно б він, всупереч незгодам, підкорив би всю Україну під руку його царської величності. Це він, твердо вірячи у підтримку Сомка, знаючи, що той його у біді не залишить, не один раз писав ляхам та татарам славнозвісну козацьку відповідь. І коли уже після смерті Сомка гетьман Тетеря з польською та своєю козацькою силою вийшов супроти нього, він, все ще сподіваючись на підтримку Брюховецького, твердо стояв. Та потім побачив, що дарма ждати підмогу, і, не бажаючи згуби людям, котрі жили на території його полку, він без остраху сам прийшов до гетьмана Тетері і там, оточений всенародною скорботою, смерть прийняв. Воїстину, коли б ці два дружніх чоловіки - Попович та Сомко - ще трошки пожили, то вони перевершили б діяння старого Хмельницького, бо, невтомно займаючися військовою справою, вони не лише ляхів, що спрагли панування на Україні, а і татар, котрі під личиною братерства брали людей у ясир, безжально били, так розбивали, що ті не могли отямитись.

Незабаром чигиринський гетьман Тетеря з ніжинським полковником Гуляницьким та з іншою старшиною козацькою, а також воєводою Чернецьким та з наказним гетьманом подністрянським Богуном разом з військом короля вирушили під Глухів на Ічню. Дорогою вони скоряли міста під свою владу; те місто, що скорялося добровільно, вони не чіпали, тільки ставили свою залогу, а ворожі міста брали силою і всіх людей в цих містах нищили. Те ж саме діяв і король, ідучи своєю дорогою. Він взяв Остер, але обійшов Ніжин та Батурин(оскільки ці міста мали добрі фортеці і там стояли великоруські державні війська). Взяв місто, що прозивалося Салтикова Дівиця, взяв інші міста, а людей тамтешніх одних порубав, а інших віддав у ясир татарам.

Збірник козацьких літописів: Густинський, Самійла Величка, Грабянки. - К.: Дніпро, 2006. - С. 928-930.

ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ

1. На підставі вже відомого вам матеріалу визначте хронологічні межі «Руїни» і територію, яку вона охоплювала.

2. Що засвідчують слова Чарнецького про його «військові успіхи»?

3. На основі літопису Самовидця вкажіть, які держави брали участь у Чигиринських походах.

4. За літописом С. Величка визначте, на яку державу орієнтувався С. Палій.

5. Як ви гадаєте, чи могла б припинитися «Руїна», якби Поповича і Сомка не було страчено?

скачать dle 11.0фильмы бесплатно