§ 27. ДУХОВНО-КУЛЬТУРНЕ ТА ГОСПОДАРСЬКЕ ЖИТТЯ ГЕТЬМАНЩИНИ другої половини XVII ст.

1. Становище церкви

Національно-визвольна війна дала можливість українському православному духовенству зайняти провідне місце в духовно-релігійному житті. Ченці опікувалися справами освіти й культури, прищепленням моральних норм. Саме завдяки їхнім зусиллям нові покоління українців зберігати національну самосвідомість і самобутність. Водночас церква молилася за козацьке військо та Українську козацьку державу, що було тоді дуже вагомого та відповідальною справою духовно-моральної підтримки народу й армії.

Від початку свого існування українська церква підпорядковувалася константинопольському патріархові. Це підпорядкування в XVII ст. мало умовний характер, але після договору з Москвою 1654 р. стало заборолом проти московських зазіхань. Як відомо, митрополит Київський, Галицький і всієї Русі Сильвестр Косів (1647—1657) був упертим противником союзу України з Московським царством і засудив договір 1654 р. Його наступник Діонісій Балабан (1658—1663) відверто висловлювався проти союзу з Москвою й виступав за союзні відносини з Польщею. Митрополит Йосиф Тукальський (1663—1675) був поборником самостійності України. Він і не жив у Києві, а перебував у гетьманській резиденції в Чигирині.

Щоб українське духовенство щонайменше вселяло людям ідеї незалежності та щонайбільше виправдовувало московську імперську політику щодо України, царському урядові потрібно було підпорядкувати київського митрополита московському патріархові.

Після смерті митрополита Йосифа Тукальського в 1675 р. Москва намагалася передати митрополичу кафедру своїм українським прихильникам. Однак і вони стояли за незалежність української церкви. Лише через 10 років знайшли-таки претендента, зручного для Московії. Обраний митрополитом, луцький єпископ Гедеон поїхав до Москви, де прийняв висвячення московського патріарха. Московські ж дипломати знайшли засоби впливу на константинопольського патріарха й у травні 1686 р. він погодився на підпорядкування київського митрополита московському патріархові з титулуванням «митрополита Київського, Галицького і Малої Росії».

Українське духовенство було вражене такими діями. Багато людей «перебувало ніби в розтерзанії ума». Хоча Київська митрополія отримала підтвердження своїх давніх прав, але невдовзі вони були порушені, а у XVIII ст. відкинуті взагалі. З порушенням прав Української православної церкви Українська козацька держава стала поступово втрачати духовну підтримку.

2. Культурне життя

Національно-визвольна війна, каральні акції, громадянська війна, уторгнення чужоземних військ, епідемії, голод, що супроводжували всі ці події впродовж 40—70-х років XVII ст., не створювали сприятливих умов для розвитку культури, а, навпаки, здебільшого нищили її матеріальні надбання.

Історичний факт

Прикладом руйнування культури був стан справ у друкарстві. Якщо протягом 1574—1650 рр. в Україні діяли 25 друкарень, то наприкінці 60-х років XVII ст. їх залишилося лише 3!

Неушкоджені центри культури продовжували свою духовну роботу. Найвидатнішими досягненнями культури цього часу стали ті, які не можна знищити шаблею, історичні твори та народні думи.

Ігумен київського Михайлівського Золотоверхого монастиря Феодосій Софонович створив узагальнюючу працю з історії Русі-України «Хроніка з літописців стародавніх». Вона охоплює події від найдавніших часів до початку 70-х років XVII ст.

Історичне джерело

Обґрунтовуючи потрібність написання такого твору, автор зазначав: «Кожному потрібна та річ — про свою вітчизну знати й іншим, що питатимуть сказати, бо людей, що роду свого не знають, за дурних уважають».

У 1674 р. почала працювати друкарня в Новгороді-Сіверському. Тим часом друкарня Києво-Печерської лаври видала «Синопсис, або Коротке зібрання від різних літописців про початок словено-руського народу і першопочаткових князів богоспасенного града Києва...», підготований ахмімандритом Інокентієм Гізелем.

В останній чверті XVII ст. була написана визначна історична пам’ятка — «Літопис Самовидця». Його автором став козацький старшина (генеральний підскарбій), а потім стародубський священик Роман Ракушка-Романовський.

Зброя й вогонь не могли знищити й того, що народжувалося та жило в душі народу. Бурхлива воєнна доба знайшла своє відображення в народній музичній творчості: у думах та історичних піснях. Вони відзначаються історичною конкретністю, розповідають про реальні події та діячів. Такими є, наприклад, думи «Про Хмельницького і Барабаша», «Про Корсунську перемогу», «Про смерть Богдана Хмельницького» та історичні пісні «Засвіт встали козаченьки», «Гей, не дивуйте, добрії люди», «Ой Богдане, батьку Хмелю». У творах оспівувалися й соратники гетьмана: М. Кривоніс, І. Богуй, Д. Нечай, С. Морозенко. Особливої популярності набула пісня «Ой Морозе, Морозенку, ти славний козаче».

Друкарня в м. Новгороді-Сіверському. Сучасне фото

Синопсис І. Гізеля. 1674 р.

3. Землеволодіння в Лівобережній Україні

Усі землі Лівобережжя вважалися власністю Війська Запорозького. Верховним розпорядником їх був гетьман, на місцях за землями наглядали полковники й сотники. Козаки та селяни, вигнавши польських феодалів, одразу ж розподілили їхні володіння між собою, беручи стільки землі, скільки могли обробити. Водночас козаки й селяни користувалися традиційним правом займанщини. Це означало, що кожен, «хто де займе пустку землі, і лугів, і лісу, й огородить його чи окопає, і поселиться зі своєю сім’єю», може вільно на ній проживати й вільно нею володіти. Так утвердилося дрібне, вільне землеволодіння фермерського типу. В окремих місцевостях збереглося землеволодіння сільської громади. Проте орні землі перебували в приватній власності.

Землеволодіння козаків підтверджувалося законами, а селянське базувалося на звичаєвому праві. Загосподарену власною працею землю селяни вважали своєю та вільно розпоряджалися нею: передавали в спадок, дарували, купували й продавали. Селяни вільно користувалися долинами й лісами, луками й сіножатями, річками й озерами.

Великі земельні маєтки поступово накопичувала у своїй власності козацька старшина. Невеликі хутори, якими більшість старшин володіла ще до 1648 р., перетворювалися на великі господарства. Значне товариство їх примножувало за рахунок займанщини, гетьманських і полковницьких надань, скупівлі землі в селян і козаків, а іноді й насильницького захоплення. Старшинське землеволодіння мало дві форми: приватне (спадкове) і рангове (тимчасове). Рангові маєтки старшини отримувати разом з адміністративною посадою (рангом). Це була плата за виконання старшиною військових чи адміністративних обов’язків. Із припиненням служби старшини мусили їх повернути державі. Проте всілякими правдами й неправдами вони намагалися перетворити їх на приватні маєтки.

На Лівобережжі збереглося й монастирське землеволодіння. Надаючи монастирям землі, гетьмани посилалися на універсали Б. Хмельницького.

4. Сільське господарство Лівобережної Гетьманщини

Економічною основою розвитку всіх українських земель другої половини XVII ст. залишалося сільське господарство. Його провідна галузь — трипільне зернове землеробство. Селяни та козаки вирощували також городину, займалися садівництвом. Поступово господарі розширювали посіви технічних культур: льону, конопель, тютюну. Істотного значення набуло тваринництво. У старшинських і заможних козацьких господарствах тримати тисячні отари овець, великі табуни коней, череди корів.

Успішному розвитку сільського господарства сприяло звільнення господарів від феодального гноблення. Основними виробниками стали вільні селянські та козацькі господарства. Вільна праця на власній землі давала помітний приріст сільськогосподарської продукції. Високої продуктивності досягали й старшинські та монастирські маєтки. Адже вони тепер використовували працю не підневільних кріпаків, а оплачувану роботу вільнонайманих працівників.

Такого вільного господарювання не знала жодна з тодішніх країн Східної і Центральної Європи. Виняток становили лише країни Скандинавії.

Українська хата. Реконструкція

5. Ремесло та промисли

Під час Національно-визвольної війни українські ремісники відмовилися від багатьох середньовічних цехових обмежень. Власники ремісничих майстерень послуговувалися працею найманих робітників. Ремісники застосовували нові прийоми, матеріали й інструменти. Усе це поступово перетворило ремесло на дрібнотоварне виробництво. Разом з тогочасними промислами ремісники забезпечували потреби 40—100-тисячної армії Б. Хмельницького та його наступників у проведенні тривалих воєнних кампаній: виробництво заліза й зброї, різноманітного військового спорядження, пошиття одягу, взуття, виготовлення упряжі тощо.

Традиційно міцним залишалося гончарство, ткацтво, кравецтво, чоботарство, теслярство, бондарство, колісництво та ковальство.

Швидко розвивалося харчове дрібнотоварне виробництво. Тут виокремилися такі професії, як млинарі, крупники, олійники, хлібники, бубликарі, калачники, ковбасники, крохмальники, м'ясники, рибники, медівники та ін.

Особливим попитом в умовах війни користувалися вироби гарматників, рушникарів, пороховиків, лучників, стрільників, мечників, шабельників, ковалів.

Збагачення старшин і потреби церкви зумовлювали попит на продукцію сріблярів, золотарів, дзвонарів і папірників та ін.

Значну частку в господарстві тогочасної України становили промисли. Тут виробництво набувало мануфактурного характеру. Усе більше використовувалася складніша, ніж у ремеслі, техніка. Усе частіше використовувалися водяні двигуни в сукнарнях, руднях, тартаках. З'явився поділ праці, використовувалася вільнонаймана робоча сила.

Дерев’яна церква св. Юра — наслідок роботи теслярів. м. Дрогобич. Середина XV cт.

У могутні промисли перетворилося гуральництво — промисел з виробництва горілки, інша назва — винокуріння; броварництво — промисел з виробництва пива; гутництво — промисел з виробництва скла і скляних виробів; рудництво — промисел з виробництва металу; селітроваріння — промисел з виробництва селітри, необхідного компоненту при виробництві пороху.

У районах, багатих на ліс, розвивалися деревообробні промисли: будництво — промисел з виробництва поташу (соди), смальчугу, дьогтю, деревного вугілля; тартацтво.

Історичний факт

У деревообробному промислі виокремлювалося аж 34 спеціалізації. Серед них були і рур-майстри, що виготовляли рури — водогінні та каналізаційні труби, що застосовувалися в старшинських і монастирських маєтках.

Набирали сили й нові промисли: конвісарство — виробництво олова та виробів з нього; людвисарство — виробництво мідних речей.

6. Розвиток торгівлі

Відновлення та розширення господарств сприяло зростанню торгівлі. Зміцніли торговельні зв’язки зі Слобожанщиною й Запорожжям. Гетьманщина поновлювала свої позиції в міжнародній торгівлі. Насамперед було відновлено торговельні зв’язки з Кримом, Туреччиною, Білоруссю, Московією, Кавказом, Персією, а також з причорноморсько-дунайськими князівствами — Молдовою, Волощиною, Трансільванією. Україна знову почата торгувати з Європою, насамперед із Східною Пруссією та інтими німецькими землями.

Гетьмани регулювати торгівлю, захищаючи інтереси української економіки та політики. Так, вони обмежувати вивезення з України коштовностей, коней, селітри. До Польщі забороняли вивозити й продавати хліб. До всіх згаданих країн українські купці піали велику рогату худобу, везли шкіри, віск, тютюн, горілку, скло. В Україну завозили тканини, готовий одяг, зброю, медикаменти, порцеляну, косметику, прикраси, екзотичні продукти, напої та вина.

Тартак — промисел із розпилювання колод на бруси й дошки.

Історичний факт

Київський купець І. Суслів у 1684 р. за продану українську продукцію виручив у Вроцлаві 257 «червоних битих», у Відні — 8 золотих «доброї монети» і 5 «золотих римських», у Венеції — 31 дукат і 2 «пилили», у Кракові — 30 «червоних битих» і 40 злотих шелягів.

Він склав список закупок, зроблених у європейських містах. Це 60 сувоїв різнокольорового шовку, 50 пар окулярів «простих венецьких», 25 пар окулярів «кришталевих», 60 ліктів «венецьких китяжків», 13 в’язок агатів «венецьких», 8 каламарів із слонової кістки, 24 низки перлин з Риму, 5 мап «венецьких» «на бумазі», 32 картини мальовані, 5 картин великих на полотні, 5 фунтів кави, 1 панцир, 2 фузеї німецькі, 2 пістолі, 15 «образків венецьких», 2 скрині кипарисові тощо.

В. Маковський. Ярмарок у Полтаві. 1882 р.

Із завершенням Руїни поновлюється проведення ярмарків. Так на Лівобережжі у 1665 р. відбулося 45 ярмарків, 1666 р. — 76, а у 80-і роки XVII ст. — не менше 665. Їх тривалість досягала 6 тижнів.

У містах розвивалася постійна торгівля різноманітним крамом: слоїками, голками, шпильками, тканинами, прянощами тощо. Показово, що в Україні дрібними крамарями нарівні з чоловіками виступали й жінки.

Історичне джерело

Цей факт зафіксував відомий сирійський диякон Павло Алепський в описі київського ярмарку на Подолі: «Жіноцтво торгує на мальовничих ярмарках і в чудових крамницях виробами з тканин і соболиного хутра; молодиці пишно вбрані, заклопотані своїм ремеслом, і ніхто не пасе їх ласим поглядом».

Про що свідчить зауваження іноземця щодо байдужості покупців до жінок-крамарів?

Завдання та запитання

1. Опишіть коло суспільно значущих справ, якими займалося українське православне духовенство.

2. Охарактеризуйте стан української культури в другій половині XVII ст., указавши на сприятливі й несприятливі чинники її розвитку.

3. Охарактеризуйте стан українського господарства другої половини XVII ст. за напрямами: ремесло (промисли), сільське господарство, торгівля.

4. Розкрийте зміст понять «займанщина», «ранговий маєток».

5. Витлумачте сенс понять «чинбарство», «кушнірство», «гуральництво», «броварництво», «будництво», «рудництво», «тартацтво», «конвісарство», «людвисарство».

6. З'ясуйте політичну мету московської патріархії в справі підпорядкування київської митрополії.

7. Визначте особливості та джерела землеволодіння в Гетьманщині другої половини XVII ст.

8. Визначте причини, які сприяли швидкому розвитку українського господарства після Національно-визвольної війни.

9. Заповніть таблицю в зошитах.

скачать dle 11.0фильмы бесплатно