§ 33. ЗАПОРОЗЬКА СІЧ І ПІВДЕНЬ УКРАЇНИ в другій половині XVIII ст.

Чому козаки й усі українці вважали та вважають підлість і підступність великим і навіть смертним гріхом?

1. Нова (Підпільненська1) Січ

Крім Гетьманщини та Слобожанщини, третьою окремою політичною областю України була Запорозька Січ. У 1734 р. запорожці покинули Олешківську Січ, розміщену на території Кримського ханства, і неподалік від місця розташування старої Чортомлицької Січі заснували Нову (Підпільненську) Січ. Вона знаходилася на півострові, який утворила притока Дніпра — річка Підпільна.

Повертаючись під російську протекцію, січове товариство зобов’язувалося захищати південні кордони від нападів татар і турків. Оскільки це повністю відповідало інтересам Російської імперії, з її казни Запорожжю щороку виділяли 20 тис. рублів, порох, свинець, борошно та крупи.

Водночас, нібито для допомоги запорожцям, а насправді для нагляду за діями козаків, царський уряд побудував за 2 км від Нової Січі свої укріплення: два редути та Новосіченський ретраншемент із постійною залогою.

2. Адміністративно-територіальний поділ та освоєння запорозьких земель

Навколо січової фортеці розкинувся Запорозький край, який січовики називали Вольностями Війська Запорозького2. Він простягався від річки Синюхи на Правобережжі до річки Кальміус. на Лівобережжі та від річки Самари на півночі до гирла річки Дніпра на півдні. Отже, землі Запорожжя приблизно охоплювали територію сучасних Запорізької, Дніпропетровської, Миколаївської, Херсонської та Донецької областей.

Уся територія поділялася на територіально-адміністративні округи — палаши. В останні роки існування Січі їх було вісім: Бугогардівська, Кодацька, Інгульська, Протовчанська, Орільська, Самарська, Кальміуська. У районі соляних озер — Прогноїв, уздовж лівого берега Дніпровсько-Бузького лиману сформувалася Прогноїнська паланка.

Паланка — територіально-адміністративна та господарська одиниця Запорозької Січі.

1 Підпільненська Січ — остання Запорозька Січ (1734-1775), що існувала як республіканське державне утворення на південних землях У країни, виконуючи традиційні функції захисту південних кордонів і господарського освоєння українських степів.

2 Вольності Війська Запорозького — назва Запорозької Січі та належних їй земель, що розкинулися в пониззі Дніпра, Південного Бугу та їхніх приток.

Печатки Війська Запорозького Низового та запорозьких паданок. XVIII ст.

Паланками управляли виборні полковники, куренями — виборні курінні отамани. Кожна паланка мала свій військовий і адміністративний центр — укріплену слободу. У ній коштом Запорозького Коша будували церкву й школу.

Нова Січ активно господарювала. Козаки та старшини засновували зимівники — хутори з житлами, господарськими приміщеннями та навколишньою землею. Спочатку будували маленьку хатку-халупу, часто обходилися землянкою, у якій і зимували. Біля неї ставили повітку для худоби.

Поступово зимівники розширювалися. У них тримали великі табуни коней, отари овець, череди великої рогатої худоби. У зимівниках старшин і заможних козаків вирощували по кілька тисяч і навіть десятків тисяч худоби. Її продавали до Гетьманщини, Слобожанщини, Правобережної України, Польщі, Німеччини й інших країн. Навколо зимівників з’являлися поселення бідніших козаків, які вели власне господарство й наймалися для заробітку на зимівники.

Запорозький Кіш дозволив селянам оселятися на вільних землях. Як наслідок, Січ отримала розвинуте хліборобство. Вона споживала власний хліб і вивозила його в сусідні країни. Запорожці продовжували активно рибалити на Дніпрі, Бузі, Кальміусі й Азовському морі. У Прогноївських соляних озерах добували й вивозили сіль.

Л. Гедлек. Козачий табір. Кінець XIX ст.

Передмістя Запорозької Січі. Реконструкція

Історичне джерело

«Запорозькі козаки, — писав 1766 р. старшина В. Чернявський, — мають деякі поселення, що звуться зимівниками, або хуторами. Там тримають худобу, коней і овець, мають пасіки й усяку економію, розводять сади та городи, роблять запаси сіна для худоби й засівають поля різним хлібом, ловлять звіра, а в річках — рибу». У кожному зимівнику було дві-три хати для людей і різні господарські будівлі. Усередині кожної хати були «кімната й окрема комора; хати будували серед великого подвір’я, оточеного тином або частоколом; на подвір’ї були розміщені хліви, клуні, стайні, льохи, або погреби, омшаники, або зимові приміщення для бджіл». У

У передмісті Січі виріс великий базар із рядами крамниць, які належали Кошеві або куреням. Тут торгували козаки й чужинці. До січової пристані на річці Підпільній приходили судна з Туреччини та Греції з вином, кавою, олією, солодощами й тканинами. Запорозькі торговці продавали хліб, сіль, продукти звіроловства, тваринництва, рибальства та бджільництва. Козаки займалися й чумацьким промислом.

Щоб заселити вільні землі, Запорозький Кіш дозволяв усім охочим селитися біля паланкових центрів, козацьких бекетів, які перетворювалися на міста й містечка; засновувати великі слободи. Відсутність феодального примусу, кріпосництва, можливість вільно господарювати чи вільно найматися на роботу приваблювали селян з усіх куточків України. І що важчою там ставала панщина, то більше людей селилося на Вольностях Війська Запорозького. На рік зруйнування Запорожжя там уже існувало 150 міст і сіл, а чисельність населення досягла 200 тис. осіб.

Історичний факт

На Запорожжі не розуміли, що таке рабство й не бажали бути причетними до поневолення, навіть якщо йшлося про неправославних мешканців Африки. Січовики шанували гідність людини, незалежно від кольору шкіри. Так, під час війни 1768-1774 рр. запорожці полонили вихідців з Африки, які воювали в складі турецької армії. Російські сановники попросили продати їм екзотичних арапів, на що отримали чітку відповідь: «Тепер тут (у Січі. — Авт.) арапів немає, і тому знайти не можна ні одного, це й без грошей, бо звичаю тут немає такого, щоб продавати міг би». В іншому документі повідомлялося: «Якщо серед арапів знайдуться згодні служити (виділення наше. — Авт.), то вони будуть прислані до Петербурга».

Тиск російського уряду. Знову приймаючи запорожців у підданство, російський уряд обіцяв поважати всі права й вольності Війська Запорозького, уключаючи й спокійне володіння територією. Але майже одночасно зі спорудженням Підпільненської Січі росіяни вибудували поблизу свої укріплення.

Протягом 50-х років XVIII ст. російський уряд спорудив цілу низку фортець на південному заході запорозьких кордонів понад річками Бугом і Синюхою (так звана Українська лінія). Тоді ж російський уряд примусив запорожців покинути вже добре обжиті північні береги Азовського моря, які активно заселяли донські козаки.

1752 р. російський уряд виділив широку смугу земель у південно-західних територіях Запорожжя вздовж річки Синюхи для заселення трьома полками сербських військових поселенців. Так виникла Нова Сербія з центром у Єлизаветинській фортеці та 20 поселеннями навколо неї.

1753 р. на Сході Запорожжя, між річками Бахмутом і Луганню, російський уряд заснував ще одну провінцію — Слов’яно-Сербію з центром у м. Бахмуті й 16 поселеннями поблизу. Усім утікачам від османського іга — сербам, угорцям, молдованам, грекам, болгарам — було роздано значні земельні ділянки, їх звільнили від усіх податків, підтримали значною грошовою допомогою.

Запорожці неодноразово просили царський уряд припинити наступ на свої землі, але той залишив без уваги їхні прохання. 1764 р. за указом Катерини II було створено Новоросійську губернію з центром у Кременчуці. До неї ввійшли Нова Сербія, 2 сотні Миргородського, 12 сотень Полтавських полків і Слов’яно-Сербія. Отже, Запорожжя було відірване від Гетьманщини та Слобожанщини. Це дало можливість призупинити потоки втікачів на Запорожжя та повести проти нього ще активніший наступ.

Наступ на Запорожжя продовжився навіть під час російсько-турецької війни 1768-1774 рр. Поки козаки героїчно билися з турками, 1770 р. на південних кордонах Запорожжя, від Дніпра, уздовж річок Кінські Води, Берда до Азовського узбережжя, російський уряд, силами переселенців із Росії, почав будівництво Дніпровської укріпленої лінії із 7 фортецями. Тоді ж землі Нижнього Подніпров’я російський уряд почав роздавати російським поміщикам.

Історичне джерело

Улітку 1770 р. один із паланкових старшин повідомляв кошового, що перебував у зоні бойових дій: «За степи Вам повідомляю: дійсно почалося будівництво нової лінії по Самарі, 3000 чоловік із Воронезької губернії пригнані й уже редути та землянки, де за планом визначено бути фортецям, роблять ... і нашим степам, як видно, вічная пам’ять. Проспали ...»

З будівництвом лінії, яка замикала кліщі навколо Запорожжя, змінився тон російських урядовців. Російські офіцери та солдати поводилися в Запорожжі, майже як у завойованому краї. Як повідомлялося в листі Коша до Петербурга, російські військові, «чинячи між собою роз’їзди, проїжджих трактами затримують, грабують, в обивателів худобу відбирають, пашу на пні б’ють, трави та всілякі військові угіддя пустошать».

Щоб убезпечити себе проти збройного виступу січовиків, навколо Січі-фортеці було збудовано ще чотири ретраншементи. Гарнізони всіх 5 фортець готові були атакувати Січ у будь-який момент.

3. Ліквідація Запорозької Січі

Після перемоги у війні з Туреччиною російські дворяни отримали можливість заволодіти новими землями, запровадити там кріпосницькі порядки. Зрозуміло, що вони не могли змиритися з існуванням Запорожжя. Адже господарство краю не знало феодального примусу, у ньому широко використовувалася наймана праця, формувалися ринкові відносини. Тому Запорожжя було причиною посилення боротьби кріпаків за волю.

Ліквідацію Січі зумовило й те, що з розгромом Туреччини та Кримського ханства, будівництвом Української та Дніпровської укріплених ліній Січ утратила роль захисника православних від наступу мусульман.

Російська імператриця найбільше побоювалася того, що Запорожжя, опираючись на власне міцне господарство, могло перетворитися на силу, що протистояла б самодержавству, стати основою відновлення української державності. До того ж вона вирішила обдарувати запорозькими землями російське дворянство.

На початку червня 1775 р. російські регулярні війська, переміщуючись із Дунаю на Волгу, вступили на територію Запорожжя. Вони йшли п’ятьма колонами, загальною чисельністю 40 тис. солдатів. Це не викликало підозри, особливо з огляду на 6-річну спільну воєнну співдружність.

У ніч на 17 червня, на Зелені свята, росіяни непомітно зняли козацьких вартових, увійшли в передмістя Січі, захопили флот та оточили Січову фортецю, за стінами якої був лише 2-тисячний гарнізон.

Козацька рада закликала «боронитися до загину». Однак Старшинська рада за підтримки духовенства переконала січовиків не «проливати християнську кров». Козаки склали зброю, а російські солдати зруйнували Січ, вивезли артилерію, січову скарбницю, а разом з нею — коштовні ікони та церковне майно, архів і запорозькі клейноди.

А. Ждаха. Запорозькі козаки. XX ст.

• Оцініть заяву Катери н и II в маніфесті про знищення Січі, нібито козацька лицарська республіка була «кублом пияк і розбишак».

Верхівку січової старшини вивезли до Петербурга на «суд». Усіх було заслано в монастирі: кошового отамана П. Калнишевського — у (Половецький, суддю П. Головатого — у Тобольський, писаря І. Глобу — у Туруханський. Ніхто з них звідти не повернувся.

4. Кошовий П. Калнишевський

Зображення П. Калнишевського на іконі Покрови Пресвятої Богородиці. Середина XVIII ст.

Останній кошовий Запорозької Січі Петро Калнишевський народився 1691 р. в козацькій сім’ї в с. Пустовійтівці Лубенського полку. За переказами, 8-річним хлопчиком потрапив на Січ. Пройшов усі сходинки козацької кар’єри — від джури до військового судді. Став заможним господарем. Мав 7 зимівників, де вирощували тисячі голів худоби. У 1762 р. його вперше обрали кошовим. Проте під тиском російського уряду незабаром усунули. У 1765 р., усупереч указу імператриці, П. Калнишевського знову обрали кошовим і впродовж 10 років переобирали до дня ліквідації Січі. Щоб зміцнити господарську незалежність Січі, він сприяв заселенню запорозьких земель селянами, підтримував розвиток різноманітних промислів. Під час російсько-турецької війни 1768-1774 рр. особисто очолював січовиків у військових походах і операціях. У 1773 р. йому було присвоєне військове звання генерал-лейтенанта, а наприкінці липня 1776 р. 85-річного П. Калнишевського під конвоєм доправили й ув’язнили в Соловецькому монастирі «на смірєніє».

Через 25 років, у квітні 1801 р., цар Олександр І «дарував прощення» й право колишньому в’язневі вільно обрати місце проживання. Проте П. Калнишевський залишився при монастирі, де й помер 31 жовтня 1803 р. на 112-му році життя.

Завдання та запитання

1. Охарактеризуйте стан господарства Запорожжя 1734-1775 рр.

2. Складіть розповідь про долі запорозьких козаків та їхніх старшин після ліквідації Запорозької Січі.

3. Поясніть значення понять «паланка», «бекет», «арап», «іноземний колоніст».

4. Покажіть на історичній мапі територію Вольностей Війська Запорозького, визначивши адміністративно-територіальні одиниці Війська Запорозького Низового.

5. Покажіть на історичній мапі Нову Сербію, Слов’яно-Сербію, Українську лінію, Дніпровськулінію.

6. Визначте причини ліквідації Січі. Поміркуйте, чи правильно вчинили старшини, відмовивши січовиків від бою з російськими військами.

7. Проаналізуйте систему дій Російської імперії в підготовці до знищення Запорозької Січі.

8. Уявіть, що ви вирішили заснувати зимівник. Розплануйте ваші дії.

9. Складіть список історичних заслуг Запорозької Січі перед українським народом.

скачать dle 11.0фильмы бесплатно