§ 2. ПОЛІТИЧНЕ СТАНОВИЩЕ УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ У ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ XVI ст. СОЦІАЛЬНА СТРУКТУРА СУСПІЛЬСТВА

За цим параграфом ви зможете:

• вказувати, у складі яких держав перебували українські землі у першій половині XVI ст.;

• характеризувати соціальний склад населення українських земель у складі Великого князівства Литовського та Польщі.

1. Політичне становище українських земель у першій половині XVI ст.

У першій половині XVI ст. українські землі продовжували перебувати у складі різних держав. Переважна більшість земель входила до складу Великого князівства Литовського. Це такі землі, як Підляшшя, Волинь, Східне Поділля (Брацлавщина) і Київщина. Галичина, Белзщина, Холмщина і Західне Поділля були складниками Польського королівства.

З середини XIV ст. Буковина належала Молдавському князівству. Коли в 1514 р. останнє потрапило в залежність від Османської імперії, на Буковині було створено військово-адміністративну одиницю — Хотинську райю, яка безпосередньо підпорядковувалася османам.

Закарпаттям із XIII ст. володіло Угорське королівство. Внаслідок поразки від турків-османів під Могачем у 1526 р. Угорщина втратила свою незалежність, а Закарпаття, як і інші землі королівства, поділили між собою австрійські Габсбурги (західна частина) й Османська імперія (східна частина краю стала складником залежного від османів Трансильванського (Семиградського) князівства).

У Криму та частині Північного Причорномор’я від середини XV ст. існувала держава кримськотатарського народу — Кримське ханство, яке з 1478 р. було васалом Османської імперії. Південним узбережжям Криму та деякими фортецями Північного Причорномор’я безпосередньо управляли зі Стамбула.

Чернігово-Сіверщина внаслідок московсько-литовських війн кінця XV — початку XVI ст. увійшла до складу Московської держави.

Між якими державами були розділені українські землі станом на середину XVI ст.?

2. Соціальна структура суспільства. Привілейовані стани населення

Соціальна структура тогочасного українського суспільства мала становий характер. Основними станами були шляхта, духівництво, міщани й селяни. За своїми правами стани поділяли на привілейовані, напівпривілейовані та непривілейовані.

Соціальні стани — великі групи людей, що мають закріплені законом права та обов’язки, відрізняються своїм політичним становищем і наявністю привілеїв.

Шляхта (від нім. — рід, покоління, походження) — привілейований панівний стан у Центрально-Східній Європі (Польщі, Угорщині, Литві, Чехії та ін.) в XIV—XVIII ст.

Привілей — пільга, право, надане володарем окремим особам, групам людей, станам.

Шляхтичі (XVI ст.) (худ. Я. Матейко)

Сторінка з І Литовського статуту

На межі XVI-XVII ст. переважно завершилося правове оформлення особливого соціального і політичного статусу шляхтича, а також його фактично монопольного права на землеволодіння й участь в урядово-адміністративному та законодавчому житті держави. Всі раніше існуючі відмінності між різними привілейованими верствами суспільства (князі, пани, зем’яни, бояри) були приведені до єдиного знаменника. У 1528 р. був здійснений попис земський (перепис шляхти), який чітко визначив, хто належить до шляхти. Остаточно статус і привілеї шляхти були оформлені Литовськими статутами 1529, 1566, 1588 років. Шляхта становила близько 10 % населення українських земель. Особливість і унікальність статусу шляхтича реалізовувалися по-різному. Зокрема, держава визнавала представника шляхетського стану безумовно вищим за міщанина чи селянина. Шляхтич користувався правом суду й необмеженого володіння та розпоряджання підданими, у той час як його самого могли судити лише спеціальні станові суди. За поранення чи вбивство привілейованої особи покарання передбачалося набагато суворіше, ніж за аналогічне насильство стосовно представників інших станів. Шляхтич мав змогу реалізовувати свої політичні права через участь у повітових сеймиках, обиранні послом на вальний сейм чи судовий трибунал, посіданні судових і земських урядів, а також у привілеї обіймати всі вищі державні посади.

Становий поділ українського суспільства в XIV-XV ст.

Сейм 1622 року (гравюра Джіакомо Лауро)

Король у сенаті (гравюра Я. Галлера)

У сфері поземельних відносин лише шляхтич володів правом успадкування та необмеженого розпорядження землею. Його маєток звільнявся від військових постоїв і будь-яких повинностей та податків, окрім загальнодержавного грошового побору, сплачуваного від кількості підданих.

Натомість після поширення польської влади на українські землі у складі Великого князівства Литовського (в результаті укладення Люблінської унії 1569 р.) серед шляхти виокремилася група, яка мала давнє князівське походження (титулована знать). їх окремий статус був закріплений постановами Люблінського сейму, а також завдяки посадам воєвод і каштелянів (управителів королівських замків) закріпила за ними дещо ширші права на управління українськими землями. Згодом породичавшись із заможними польськими родами (панами), вони склали прошарок шляхти, яку стали називати магнатами («королятами»).

Серед найбільших магнатів виокремлювалися родини Острозьких, Заславських, Сангушків, Чарторийських, Гольшанських-Дубровицьких, Корецьких, Вишневецьких, Четвертинських та ін.

Система влади в Польщі і Великому князівстві Литовському

Права магнатів на придбані або загарбані землі затверджувалися великокнязівськими та королівськими грамотами. Із кінця XVI ст. сейми дозволили королю роздавати на «вічність» особам зі шляхетського стану «пустині» у Придніпров’ї, причому не тільки незаймані, а й заселені селянами та козаками землі

їхні велетенські земельні володіння лише номінально підлягали державному контролю. Це були терени, де була лише влада магната, забезпечена власного адміністрацією, військами, збиранням податків, потужними зв’язками при королівському дворі, сенаті, можливостями впливати на ухвали сейму тощо.

Станом на середину XVII ст. магнатам вдалося захопити в Україні близько 70-80 % селян разом із землею.

Ще одним привілейованим станом українського суспільства було духівництво. Воно поділялося на вищих церковних ієрархів (митрополит, єпископи, архієпископи тощо), які обіймали свої посади лише за дозволом великих князів литовських і польських королів, та нижче парафіяльне духівництво. Становище нижчого духівництва було залежним від шляхти й магнатів, на землях яких розташовувалися їхні парафії, та приходу.

Латифундія — велике земельне володіння.

Костянтин-Василь Острозький

Визначним представником української шляхти другої половини XVI — початку XVII ст. був князь, магнат, культурний діяч Костянтин-Василь Острозький (1526-1608). Він був гідним продовжувачем Костянтина Івановича Острозького (1460-1530). Його небезпідставно вважають найвидатнішою особистістю роду Острозьких. Наприкінці XVI ст. був найбільшим після короля Речі Посполитої землевласником. Володів великими маетностями на Волині, Галичині, Київщині та Поділлі, що налічували 25 міст, 10 містечок і 670 сіл. Річні прибутки князя становили близько 10 млн злотих, що складало два бюджети Речі Посполитої.

Обіймав посади старости володимир-волинського, маршалка волинської шляхти, київського воєводи, сенатора сейму Речі Посполитої. На посаді київського воєводи був фактичним господарем українського прикордоння або «некоронованим королем Русі». Висувався претендентом на польську корону в 1572 р. після смерті Сигізмунда II Августа і московський трон після смерті царя Федора у 1598 р.

Послідовно захищаючи право України, виступав проти укладання Люблінської унії, вважаючи, що та має стати третім рівноправним суб’єктом Речі Посполитої поряд з Польщею і Литвою. Підписав унію лише під загрозою втрати маетностей.

Відомий своєю меценатською діяльністю. Підтримував різноманітні православні інституції, медичні та освітні заклади. Заснував школи у Турові, Володимирі-Волинському, Слуцьку, Острозі, при Києво-Печерському монастирі, а також друкарні в Острозі, при Дерманському та Києво-Печерському монастирях. Був противником Берестейської церковної унії. Виступав за культурно-релігійну автономію українського та білоруського народів, створення європейської антитурецької ліги.

Завдяки матеріальній допомозі князя у Києві відбудували Кирилівський та Межигірський монастирі, на Подолі, збудували церкви Миколи Доброго й Різдвяно-Предтечинську на Подолі. Острозький вважався також патронатом понад тисячі православних церков на українських землях.

Докладніше з діяльністю князя ви ознайомитеся в інших параграфах підручника.

Польське духівництво першої половини XVII ст. (худ. Я. Матейко)

Також духівництво на українських землях поділялося на католицьке і православне. У Польщі, Литві, Угорщині католицьке духівництво користувалося більшими привілеями, ніж православне.

На відміну від католицького, православне духівництво обкладалося податками і не мало місць у сенаті сейму.

Які основні привілейовані стани суспільства існували на теренах України з XVI ст.?

Хто такі магнати? Якими правами вони користувалися?

3. Напівпривілейовані й непривілейовані верстви населення

До напівпривілейованого стану належали міщани, які мали привілеї на міське самоврядування, окремий становий суд, заняття ремеслами й торгівлею. У той же час були зобов’язані сплачувати податки, виконувати повинності на користь приватних власників міст або держави. Найзаможнішою частиною населення міст був патриціат, що складався з найбагатших купців, лихварів і ремісників. До бюргерства, або середньої за рівнем заможності частини міщанства, належали цехові майстри й більшість купецтва. Основою соціальної піраміди міського населення був плебс, який включав у себе дрібних ремісників і купців.

Крім того, мешканці міст на українських землях поділялися за релігійною ознакою: католики, православні, парафіяни вірменської церкви, іудеї, мусульмани, а з середини XVI ст. формуються громади протестантів.

Переважну більшість населення українських земель (близько 80 %) становило селянство, яке було непривілейованим станом. За своїм правовим становищем воно поділялося на «непохожих» (або «отчичів») і «похожих» (або «вільних») селян. Правом безперешкодного переходу від одного землевласника до іншого користувалися лише останні. «Непохожі» примусово й безоплатно працювали в господарстві пана і становили п’яту частину селянства.

За характером виконуваних повинностей селяни поділялися на три групи. Слуги були особисто вільними селянами, які за службу своєму володареві отримували землю і звільнялися від інших повинностей.

Міщани XVI ст. (худ. Я. Матейко)

Від селян-слуг походили деякі дрібні шляхтичі. Більшість селянства становили данники. Це були вільні селяни, які сплачували державі данину (чинш) натурою або грошима. Тягловими селянами називали тих, які не мали власної землі й за користування землею пана відбували повинності на користь держави або землевласників зі своїм «тяглом» (робочою худобою). Вони були як вільними, так і прикріпленими до своїх наділів.

Із представників різних верств населення формувався міжстановий соціальний прошарок козацтва, яке займалося степовими промислами і боролося з татаро-турецькими нападниками. Наприкінці XVI ст. воно оформлюється в окремий стан суспільства.

Які верстви суспільства користувалися виборчими правами?

ВИСНОВКИ

У XVI ст. суспільство на українських землях зберігало становий характер.

Привілейовану частину населення становили шляхта і духівництво.

Серед шляхти виокремлювалися магнати, які, маючи значні земельні латифундії, фактично контролювали місцеву владу і впливали на державну політику.

Напівпривілейовану частину населення становили міщани.

Найчисленнішу частину населення українських земель становили селяни, які були позбавлені будь-яких привілеїв.

ЗАКРІПИМО ЗНАННЯ

1. На які стани поділялося населення українських земель?

2. Які стани користувалися привілеями?

3. Який стан мав право на володіння і розпорядження землею?

4. Чим була зумовлена поява магнатів?

5. За яким принципом поділялися мешканці міст?

6. На які групи поділялося селянство?

скачать dle 11.0фильмы бесплатно