§ 23. Правобережна та Лівобережна Гетьманщина в 60—70-х рр. XVII ст.

Опрацювавши цей параграф, ви зможете: розповісти про гетьманство П. Дорошенка та його спроби об’єднати під гетьманською булавою всі українські землі; дізнатися про втручання у внутрішні справи України сусідніх держав; охарактеризувати запеклу боротьбу за Правобережжя; пояснювати поняття і терміни «сердюки», «протекторат», «компанійці».

1. Коли і в результаті яких подій відбувся розкол України на Лівобережну й Правобережну? 2. Які держави прагнули заволодіти українськими землями?

1. Гетьман П. Дорошенко. Возз'єднання України.

Ситуація, що склалася після підписання Андрусівського перемир’я, вимагала від українства згуртованості у відстоюванні власних інтересів. Для здійснення такого кроку потрібна була сильна особистість. Такою людиною став гетьман Петро Дорошенко (1665—1676 рр.).

Постать гетьмана Петра Дорошенка є найяскравішою серед провідників козацької держави тієї доби. Його навіть називали «Сонцем Руїни». П. Дорошенко народився 1627 р. в Чигирині в козацькій родині. Його дід Михайло Дорошенко був гетьманом Війська Запорозького (трагічно загинув), а батько — полковником за часів Б. Хмельницького. П. Дорошенко здобув добру освіту, знав латинську й польську мови. Героїчна смерть діда була для нього блискучим прикладом беззастережної відданості своєму народу. У неповні 30 років він став полковником Прилуцького полку, потім — Черкаського й Чигиринського полків у війську Б. Хмельницького. Деякий час він співпрацював із гетьманом І. Виговським, а потім і з Ю. Хмельницьким. Перебуваючи в Чигирині, він мав нагоду познайомитися з державними проблемами та виробити власний погляд на становище в Україні. А ставши гетьманом, дістав нагоду втілити своє бачення в життя.

Сердюки — наймане піхотне військо, яке набирав гетьман; становило його особисту гвардію. Військо складалося переважно з козаків, частково з волохів, сербів, поляків. Сердюцькі полки були ліквідовані в 1726 р.

Спочатку П. Дорошенко підпорядкував своїй владі все Правобережжя та за допомогою суворих заходів навів лад: відбудовувалися міста, відновлювалися господарство й органи влади. Було створено 20-тисячне військо сердюків. Проте для здійснення далекоглядних планів ресурсів Правобережжя було недостатньо.

Для проведення об’єднавчої політики П. Дорошенко, як колись Б. Хмельницький, вирішив заручитися підтримкою Кримського ханства. Спочатку він намагався підкорити своїй владі Волинь, Західне Поділля, Галичину, що створило б базу для подальшої боротьби. Тут були значні людські ресурси, й ця територія відносно мало постраждала від бойових дій. Проте його Західний похід (вересень-жовтень 1667 р.) разом із татарами виявився невдалим. Татари не проминали нагоди брати ясир і грабувати, що викликало опір населення. Цим скористався польський коронний гетьман Ян Собеський, який вміло налагодив оборону. Проте остаточно зірвав план П. Дорошенка похід харківського полку І. Сірка із запорожцями на Крим. У вирішальний момент (Я. Собеський перебував в облозі українсько-татарського війська в укріпленому таборі біля Підгайців) татари уклали мир із поляками та повернулися в Крим. П. Дорошенко був змушений підписати з поляками Підгаєцький договір (1667 р.), згідно з яким визнавав підданство короля та дозволив польській шляхті повернутися до своїх маєтків.

Гетьман П. Дорошенко

Гетьман звернувся з пропозицією до московського царя прийняти його протекцію за умови об’єднання козацької України. Для Москви це означало розрив Андрусівського договору, на що вона не бажала йти через внутрішні негаразди: вирувало повстання С. Разіна (1667—1671 рр.).

У той самий час на Лівобережжі спалахнуло антимосковське повстання. У лютому 1668 р. І. Брюховецький, розчарований московським підданством, прагнучи втримати владу, оголосив про розрив із Москвою. Невдовзі з більшої частини Лівобережної України було вигнано царських воєвод. Спалахнуло повстання і на Слобожанщині, очолюване І. Сірком.

Такою ситуацією вирішив скористатися П. Дорошенко. Заручившись підтримкою лівобережної старшини та Кримського ханства, він у червні 1668 р. вступив на Лівобережжя. Козаки лівобережних полків убили І. Брюховецького та приєдналися до П. Дорошенка. На загальній козацькій раді П. Дорошенка обрали гетьманом усієї козацької України. Це був беззаперечний успіх гетьмана, але такий розвиток подій не влаштовував сусідні держави.

Тим часом польські підрозділи вдерлися на Брацлавщину. Для організації опору Польщі П. Дорошенко був змушений повернутися на Правобережжя, залишивши на Лівобережжі наказним гетьманом Дем'яна Многогрішного. Відбивши наступ поляків, П. Дорошенко опинився перед небезпекою нової міжусобиці. Запорожжя, яке підтримало Кримське ханство, проголосило гетьманом запорозького писаря Петра Суховія (1668—1669 рр.). Він визнав зверхність кримського хана над Україною. Два запеклі противники, Крим і Запорожжя, об’єдналися, проте кожен мав власну мету. Крим був обтяжений залежністю від Стамбула та прагнув знайти собі союзника, Запорожжя намагалося зберегти свою самостійність і вважало, що саме Січ повинна відігравати провідну роль в Україні.

Я. Собеський — гетьман, а з 1674 р. — король Речі Посполитої

Гетьман Д. Многогрішний

2. Міжусобна боротьба. Прийняття турецького протекторату (1668—1669 рр.).

Намагаючись уникнути міжусобиці та війни з Кримом, П. Дорошенко направив посольство до Стамбула із пропозиціями, на яких Україна погоджувалася прийняти турецький протекторат. Умови були такими: у межах держави мають перебувати всі українські землі від річки Вісли й міст Перемишль і Самбір на заході до Севська й Путивля на сході; населення звільнялося від сплати податків і данини; православна церква мала отримати автономію; туркам і татарам заборонялося в межах України руйнувати поселення, брати ясир, зводити мечеті тощо. На більшість із цих умов турецький султан Мехмед IV погодився.

На Лівобережжя тим часом рушило московське військо на чолі з князем Г. Ромодановським. Д. Многогрішний не витримав наступу та під тиском частини старшини і духовенства перейшов на бік Москви, склавши присягу царю. У грудні 1668 р. на Старшинській раді Чернігівського, Ніжинського й Стародубського полків він був проголошений гетьманом.

Із цієї ситуації скористався П. Суховій, який узяв під контроль південь Лівобережжя. Спалахнули бойові дії. Д. Многогрішний із московськими військами витіснив загони Суховія й татар, що його підтримували, на Правобережжя.

На загальній козацькій раді в березні 1669 р. у Глухові під час обрання Д. Многогрішного гетьманом були ухвалені нові договірні статті з Москвою. Підписуючи Глухівські статті, царський уряд, наляканий розмахом антимосковських настроїв, пішов на деякі поступки. Зокрема, московські воєводи мали перебувати лише в п’яти містах (Київ, Переяслав, Ніжин, Чернігів, Остер), а їхні функції обмежувалися лише військовими справами. Збір податків із місцевого населення переходив до гетьманських урядників. Гетьману, як і раніше, заборонялося вести зовнішньополітичні справи, але його представникам дозволялося бути присутніми на посольських з’їздах, де вирішувалися питання, пов’язані з козацькою Україною. Гетьман отримав право на створення найманого кінного війська компанійців кількістю 1 тис. осіб. На них покладалися функції підтримання порядку. Окрема стаття передбачала повернення в Україну гармат, дзвонів, срібних речей і книг, захоплених Г. Ромодановським. Перехід селян у козаки обмежувався. Українцям заборонялося торгувати тютюном і горілкою в московських містах.

Протекторат — форма залежності однієї держави від іншої, більш сильної. Держава, що перебуває під протекторатом, користується певною автономією у внутрішніх справах, у той час як питання оборони, зовнішньої політики, а також найважливіші питання внутрішньої політики підлягають контролю з боку сильнішої сторони.

Компанійці — наймані підрозділи кінноти, які виконували переважно поліцейську функцію. Набиралися з козаків або з іноземців (волохів, сербів тощо). Від 20-х рр. XVIII ст. компанійці — це наближені до гетьмана особи, що мали певні привілеї.

Турецький султан Мехмед IV

Україна в 1667—1687 рр.

Гетьман переніс свою резиденцію із Гадяча до Батурина. Для охорони він узяв ще тисячу московських стрільців. Відтоді московські війська завжди були в резиденції лівобережного гетьмана.

На той час повернулося посольство зі Стамбула. У березні П. Дорошенко провів у Корсуні розширену Старшинську раду, у якій взяли участь представники Лівобережжя та Запорожжя. Вона ухвалила прийняти протекторат Туреччини (без складання присяги султану) та підтвердила довічне право гетьманства П. Дорошенка по обидва боки Дніпра. Проти такого рішення виступили запорожці, частина городового козацтва, селяни та міщани, у свідомості яких Туреччина лишалася запеклим ворогом.

У травні запорожці знову проголосили П. Суховія гетьманом, на бік якого перейшли козаки Корсунського й Уманського полків. Розгорнулися запеклі бої, у яких П. Суховій зазнав поразки. У серпні частина козаків проголосила гетьманом уманського полковника Михайла Ханенка (1699—1670 рр.), якого підтримала Польща, і збройне протистояння продовжилося. П. Суховій став генеральним писарем в уряді новообраного гетьмана.

У вересні 1670 р. М. Ханенко підписав Острозькі статті, за якими козаки поверталися в підданство до польського короля та відмовлялися від будь-яких зносин з іншими державами. Натомість козаки зберігали давні вольності, проголошувалася «безпека, вольності і повага на вічні часи» до православного духовенства.

3. Усунення від влади гетьмана Д. Многогрішного. Конотопські статті 1672 р.

Невдовзі після підписання Глухівських статей лівобережний гетьман узяв курс на відновлення прав козацької України часів Б. Хмельницького й перестав узгоджувати свою політику з Москвою. Він відновив зв’язки з П. Дорошенком і став надавати йому військову допомогу, позбавив посад багатьох промосковськи налаштованих старшин. У 1672 р. саме ці старшини сфабрикували справу про «зраду» гетьмана, змовившись із московськими стрільцями, заарештували Многогрішного та його соратників і відправили до Москви. Після катувань Д. Многогрішного засудили до страти, яку останньої хвилини замінили на заслання до Сибіру.

Новим гетьманом Лівобережжя призначили лояльно налаштованого до Москви Івана Самойловича (1672—1687 рр.). При його обранні було ухвалено Конотопські статті, які здебільшого повторювали Глухівські статті 1669 р., але містили й нові обмеження влади гетьмана:

• гетьман не мав права звільняти з посад і судити старшину без ради з усією старшиною;

• гетьману заборонялося без царського указу та згоди Старшинської ради писати до іноземних государів й особливо до гетьмана П. Дорошенка;

• положення про необхідність присутності представників гетьмана на з’їзді послів при обговоренні справ, що стосувалися України, були вилучені.

4. Боротьба за Правобережжя.

Наприкінці 60 -х рр. XVII ст. ситуація на Правобережжі була дуже складною. До міжусобної боротьби додалося військове суперництво за цей регіон Польщі, Московії та Туреччини.

Польський уряд визнав правобережним гетьманом М. Ханенка та влітку 1671 р. розпочав воєнні дії проти П. Дорошенка. Восени коронний гетьман Я. Собеський захопив Брацлавщину. У 1672 р. на боці П. Дорошенка виступила Туреччина. Вона вимагала від Польщі передати їй Західне Поділля з Кам’янцем-Подільським. Найстрашнішим було те, що українці брали участь у цьому протистоянні з обох боків, нищачи одне одного у братовбивчій війні.

У липні 1672 р. турецьке військо на чолі із султаном розташувалося під Хотином. Тим часом П. Дорошенко вів успішні дії проти М. Ханенка й поляків на Брацлавщині. Невдовзі він з’єднався із силами турків. Об’єднане військо взяло в облогу Кам’янець-Подільський і після штурму здобуло його. Далі об’єднане військо підійшло до Львова.

Отримані поразки змусили поляків підписати в жовтні 1672 р. у Бучачі угоду з Османською імперією. За Бучацьким мирним договором Річ Посполита визнавала існування Української козацької держави під протекторатом турецького султана в межах Брацлавщини та Південної Київщини. Західне Поділля переходило під владу Туреччини, а решта Правобережжя (Північна Київщина) залишалася під польською владою. Польща зобов’язувалася сплачувати данину. Бучацький мир засвідчив помилковість політики П. Дорошенка, який у боротьбі за об’єднання України розраховував на підтримку Туреччини.

Польський сейм відмовився ухвалити Бучацький мир, і війна продовжилася. Восени 1673 р. польське військо на чолі з Я. Собеським розгромило турецьку армію під Хотином. Проте Ян III Собеський, проголошений королем Речі Посполитої, не поспішав із вирішенням долі українських земель, зосередившись на європейських справах. У 1676 р. він уклав Журавненський мирний договір, за яким Польща визнавала за Туреччиною Поділля, а за гетьманом П. Дорошенком — більшу частину Правобережжя, крім Білоцерківського й Паволоцького полків. Натомість скасовувалася щорічна данина Туреччині. Проте й цей договір не був схвалений сеймом, і згодом бойові дії відновилися.

Яничари в парадних одностроях

Турецький вершник-сипах

Гетьман М. Ханенко

Московська держава сприйняла Бучацький договір як відмову Речі Посполитої від Правобережної України й наприкінці 1673 р. розпочала воєнні дії проти П. Дорошенка. До початку березня 1674 р. 70-тисячне українсько-московське військо захопило основні міста Правобережжя. На Старшинській раді в Переяславі 17 березня 1674 р. І. Самойловича проголосили гетьманом «обох боків Дніпра».

Однак об’єднання всієї України під однією булавою не було тривалим. Турки й татари, які прийшли на допомогу П. Дорошенку, змусили українсько-московське військо відступити на Лівобережжя. Турецькі загони руйнували церкви, вимагали сплати данини, грабували й забирали в полон населення. До того ж Брацлавщину знову захопили поляки. П. Дорошенко опинився в скрутному становищі. Його влада поширювалася лише на Чигирин та околиці міста. Тоді він вирішив відмовитися від турецького протекторату й визнати владу московського царя. Дорошенко присягнув йому перед кошовим отаманом І. Сірком, а той доповів про це І. Самойловичу. Оскільки Запорожжя не приймало законності гетьманства Самойловича, з’явилася надія навесні 1676 р. скликати Генеральну раду для обрання гетьмана всієї України. Проте московський уряд не визнав цей акт присяги й вимагав присягнути повторно. У вересні 1676 р., коли московська армія оточила Чигирин, П. Дорошенко, щоб уникнути кровопролиття, поклав перед брамою булаву та склав присягу царю.

Зі зреченням гетьмана П. Дорошенка, на думку деяких істориків, завершився останній етап Української національної революції, що почалася 1648 р.

5. Гетьманство І. Самойловича.

Гетьманування І. Самойловича тривало 15 років. Він намагався возз’єднати козацьку Україну силою, спираючись на московські війська. Проте за прихильність Москви він платив новими поступками царській владі. Так, він сприяв підпорядкуванню Київської православної митрополії Московському патріархату в 1686 р.

Щоб виснажити своїх противників, Самойлович руйнував правобережні міста й села, а їхнє населення примушував переселятися на лівий берег Дніпра («Великий згін» 1678—1679 рр.). Проте приєднати Правобережжя І. Самойлович так і не зміг, оскільки в боротьбі за нього стикалися інтереси Речі Посполитої, Московської держави й Османської імперії.

Рішучими заходами гетьман протидіяв спробам Запорозької Січі відігравати роль самостійної політичної сили. І. Самойлович започаткував інститут «бунчукових товаришів», до якого належали діти старшини, які з юнацьких років, перебуваючи в оточенні гетьмана, готувалися в майбутньому обійняти керівні посади. Гетьман сприяв становленню старшинського землеволодіння.

Прагнення І. Самойловича одноосібної влади, тяжіння до запровадження монархічної форми правління в Україні непокоїли царський уряд. Серед лівобережної старшини було чимало незадоволених жадобою та здирництвом гетьмана. Саме за доносом старшини, що нібито І. Самойлович збирається зрадити царя, його й було усунуто з посади. Новим гетьманом став Іван Мазепа (1687—1709 рр.).

Гетьман І. Самойлович

Історик Д. Дорошенко про І. Самойловича

Гетьман був, безперечно, українським патріотом і мріяв про якнайбільшу самостійність України, був добрим політиком і адміністратором, але занадто честолюбною людиною, яка не вміла й не хотіла жертвувати інтересами особистої кар'єри для загального добра.

На які сильні й слабкі риси І. Самойловича вказує історик?

6. Повернення до влади на Правобережжі Ю. Хмельницького. Чигиринські походи турецької армії.

Після зречення гетьманства П. Дорошенком турецький уряд за допомогою Ю. Хмельницького спробував утримати під своїм протекторатом Правобережжя. У 1677 р. султан Мехмед IV вручив йому булаву з гучним титулом «князя Сарматії та України, володаря Війська Запорозького». Навесні 1677 р. разом із турецькою армією Ю. Хмельницький з’явився в Україні. Проте населення з недовірою поставилося до його закликів підкоритися туркам і не виявило готовності йти за новим гетьманом.

На початку серпня 1677 р. відбувся перший Чигиринський похід. 100-тисячне турецько-татарське військо разом із загоном прибічників Ю. Хмельницького підійшло до Чигирина та взяло його в облогу. Спроби Ю. Хмельницького схилити козаків на свій бік були марними. Штурм міста теж виявився невдалим. Після того як на допомогу гарнізону Чигирина прибуло 57-тисячне українсько-московське військо, очолюване князем Г. Ромодановським і гетьманом І. Самойловичем, турки змушені були зняти облогу й відійти.

Оборона Чигирина. Малюнок із літопису С. Величка 1677 р.

У липні 1678 р. 200-тисячна турецько-татарська армія знову увірвалася в Україну та вдруге спробувала захопити Чигирин. На допомогу обложеним прибули московське й козацьке війська загальною кількістю 120 тис. осіб. Зрештою турки за допомогою підкопів підірвали вал та увірвалися в нижнє місто. Козаки відступили до фортеці. Московське військо за таємним наказом царя відмовилося прийти на допомогу. Козацька столиця була захоплена військами султана.

Турки вщент зруйнували місто. Проте виснажені тривалою облогою, вони вже не змогли продовжити наступ і повернулися до Молдавії. Другий Чигиринський похід, як і перший, завершився невдачею. Захопити все Правобережжя турки не змогли. Водночас для українців знищення козацької столиці стало болючою втратою.

Висновки. П. Дорошенко, ставши гетьманом Правобережжя, повів рішучу боротьбу за возз’єднання Української козацької держави. Однак цей успіх був нетривалим.

Сусідні держави не були зацікавлені в сильній Українській державі. До того ж її єдність підривала боротьба старшинських угруповань за владу. Це призвело до панування в Україні кількох гетьманів одночасно.

Ні спроби П. Дорошенка за допомогою турецького протекторату, ні намагання І. Самойловича за сприяння Московії відновити єдність України не мали успіху.

Запитання та завдання

1. У результаті яких подій П. Дорошенко став гетьманом? 2. У якому році гетьману П. Дорошенку вдалося об'єднати Українську козацьку державу під своєю владою? 3. Із яким гетьманом Москва уклала Глухівські статті? 4. Між якими державами було укладено Бучацький мир? 5. Скільки відбулося Чигиринських походів турецької армії? 6. У якому році та за яких обставин П. Дорошенко склав гетьманську булаву? 7. Коли і на яких умовах була припинена боротьба між Туреччиною та Московією за Правобережну Україну?

8. Якою була мета політики гетьмана П. Дорошенка? Чи досяг він її? 9. Чому частина селян і міщан західноукраїнських земель відмовилася підтримувати П. Дорошенка й перейшла на бік поляків? 10. Поміркуйте, чому військово-політичний союз гетьмана П. Дорошенка з Туреччиною призвів до нового спалаху громадянської війни в Україні. 11. Чому повернення Ю. Хмельницького до влади завершилося невдачею? 12. Які основні політичні цілі ставив собі І. Самойлович? Чому він був позбавлений гетьманської булави?

13. Прослідкуйте за картою (с. 167 підручника), якими були основні напрямки воєнних походів та де відбувалися битви в 1667—1681 рр. 14. Порівняйте Глухівські статті 1669 р. з Московськими статтями 1665 р. Що було між ними спільного, а що відмінного?

15. Якою, на вашу думку, була роль гетьмана П. Дорошенка в подіях Руїни? Чи справедливо його називають «Сонцем Руїни»? 16. Які здобутки Української національної революції середини XVII ст. вдалося зберегти після подій, що увійшли в історію під назвою «Руїна»?

скачать dle 11.0фильмы бесплатно