«Золотий спокій», що за переконанням влади Речі Посполитої настав після придушення козацько-селянських повстань 1620-1630 рр., був нетривким. Усі стани українського суспільства, окрім магнатів, були незадоволені своїм становищем. Спроби козацтва утвердитися у соціальній структурі Речі Посполитої були невдалими. Якщо козак не потрапляв до реєстру, йому загрожувало опинитися поза законом або повернутися до залежного стану селянства.

Погіршилося становище дрібнопомісної шляхти. Українська шляхта фактично існувала завдяки військовій службі, бо до 1630-х років Річ Посполита вела часті війни. Але припинення Тридцятилітньої війни в Європі й тривалий мир позбавили шляхту можливості підтримувати свій матеріальний стан. В умовах зростання фільваркового господарювання посилився наступ українських і польських магнатів на дрібніших власників. Вони викуповували землі, нерідко тиснучи на місцевих, організовували власні ярмарки, брали під контроль основні доходи краю. До того ж польські магнати комплектували управлінський апарат не місцевою, а своєю коронною шляхтою.

Ще більше утисків зазнало селянство. Власники фільварків примусово відбирали у селян найкращі землі. Поступово зростала панщина, збільшувалися податки. Погіршувалося становище населення слобід на Південній Київщині, Брацлавщині й Лівобережжі. Завершення пільгових періодів слобід призводило до перетворення їхнього населення на залежних селян.

Обмежувалося в правах і українське міщанство. Магнати концентрували економіку навколо своїх приватних міст, а містяни повинні були виконувати повинності й сплачувати податки.

Права власності українського козацтва, міщанства, селянства й навіть шляхти влада Речі Посполитої часто ставила під сумнів, а почасти — не визнавала.

Збільшенню невдоволення різних станів суспільства сприяло і скрутне становище православ’я.

Думки істориків