§10. Культура України. Розвиток освіти, науки та літератури

1. Якими були особливості розвитку культури українських земель у другій половині XVIII ст.? 2. Як розвивалася освіта на українських землях у цей період? 3. Якими були основні досягнення науки України цього періоду? 4. Назвіть видатних діячів української літератури другої половини XVIII ст. та їхні твори.

Умови розвитку культури на українських землях. Основним змістом змін, що відбувалися в культурному розвитку цього періоду, було становлення модерної української культури. Цей процес значною мірою співвідносився з українським національним відродженням. Суттєвий вплив на розвиток культури мало перебування українських земель під владою Австрійської та Російської імперій. На її розвитку негативно позначалися відсутність власної державності, національне гноблення, імперські кордони, що роз’єднували єдину етнічну українську територію.

У Наддніпрянщині національно-культурна політика Російської імперії стосовно українців поєднувала заходи їхньої русифікації та культурної асиміляції, які здійснювалися жорстокими адміністративними засобами. Наддніпрянська Україна під російською владою перетворювалася на одну з пересічних провінцій імперії. Унаслідок цього чимало талановитих українців через відсутність умов реалізувати себе на Батьківщині змушені були шукати кращих можливостей в імперських столицях. Тому багато досягнень тогочасних українських культурних діячів зараховували до російської культури.

У досить складних умовах розвивалася культура на західноукраїнських землях, підпорядкованих австрійським Габсбургам. Українці потерпали від онімечування, яке поєднувалося з полонізацією у Східній Галичині, мадяризацією в Закарпатті та румунізацією в Північній Буковині. Денаціоналізації та асиміляції галицьких і закарпатських українців чинила опір греко-католицька церква. Оскільки у складі Австрійської імперії за західноукраїнськими землями зберігалося другорядне становище щодо інших провінцій, то русинські культурні діячі, як і їхні брати-наддніпрянці, змушені були шукати можливості прояву своїх здібностей за межами рідного краю. Однак загальна ситуація в регіоні внаслідок здійснення реформ Марії Терезії та Йосифа II була дещо сприятливішою для розвитку культури, ніж та, що існувала в Наддніпрянщині.

Значний вплив на всі сфери суспільного життя і, зокрема, на культуру мав початок промислової революції. Вона спричинила зміни у формах освіти, пов’язані зі зростанням потреби в спеціалістах різного фаху. У науці значна кількість відкриттів мали прикладний характер, обумовлений потребами тогочасного життя. Письменники й художники у своїх творах зверталися до нових явищ суспільного розвитку.

Освіта. Наприкінці XVIII ст. в Наддніпрянщині становище у сфері початкової освіти було складним. Унаслідок зубожіння селян закривалися школи, а уряд ними не опікувався. За імперською реформою системи освіти 1803 р. в Наддніпрянщині створювалися навчальні заклади трьох типів. Початкові парафіяльні училища, де навчали лише закону Божого, арифметики й грамоти, були призначені для дітей представників нижчих станів. Початкові повітові училища призначалися для дітей «купців, ремісників та інших міських обивателів». У гімназіях навчалися діти дворян, чиновників та багатих купців. У 1850 р. у всіх початкових навчальних закладах Наддніпрянщини навчалося лише 67 тис. учнів. Переважна більшість населення залишалася неписьменною.

Середню освіту надавали гімназії, навчання в яких було платним. Лише їх закінчення забезпечувало право вступу до університету або на державну службу. Вихідців із кріпосних селян до гімназій та вищих навчальних закладів не приймали. Протягом першої половини XIX ст. в Наддніпрянщині діяло 19 гімназій, де навчалося 4 тис. учнів.

На початку XIX ст. в Наддніпрянщині з’явилися перші професійні школи — ремісничі училища, фельдшерські школи, училища торговельного мореплавства, садівництва, виноробства, бджільництва тощо.

Єдиним вищим позастановим навчальним закладом до 1817 р. залишалася Києво-Могилянська академія. Спеціальним рішенням уряду в 1817 р. її ліквідували й створили замість неї духовну академію, що надавала лише вищу богословську освіту.

Перший вищий навчальний заклад нового типу — університет — було відкрито, як ви вже знаєте, у 1805 р. в Харкові. Він мав словесний (історико-філологічний), юридичний, математичний і медичний факультети. Протягом 1805—1851 рр. у ньому здобули вищу освіту 2,8 тис. осіб. У 1834 р. був відкритий Київський університет Св. Володимира, який мав філософський та юридичний факультети. Навчання в університетах тривало чотири роки.

Університет (від латин. — сукупність) — вищий навчально-науковий заклад, до складу якого входить кілька факультетів, де викладається певний цикл споріднених наукових дисциплін.

Проміжну ланку між середніми та вищими навчальними закладами становили ліцеї, які у своєму дев’ятирічному курсі поєднували гімназичну та університетську програми: Волинський ліцей у Кременці (1805 р.), Рішельєвський ліцей в Одесі (1818 р.), Гімназія вищих наук у Ніжині (1820 р.).

Використовувати українську мову в усіх навчальних закладах Наддніпрянщини було заборонено.

Перша будівля Рішельєвського ліцею

Гімназія вищих наук

У яких містах Наддніпрянської України були розташовані зображені на ілюстраціях навчальні заклади?

На західноукраїнських землях зміни в системі освіти відбулися за реформ Марії Терезії та Йосифа II. У 1774 р. було прийнято закон про обов’язкову початкову освіту для дітей 5—12 років. Вони мали право навчатися своєю рідною мовою. Згодом запровадили нову систему освіти, за якою навчальні заклади поділялися на гімназії різних типів.

Закінчення гімназій, у яких здобували середню освіту, давало можливість вступу до вищих навчальних закладів — академій та університетів. У всіх навчальних закладах, крім початкових, навчання здійснювалося німецькою мовою. Держава не фінансувала навчальні заклади, утримувалися вони на кошти населення й місцевих громад.

У Східній Галичині русинам доводилося чинити опір спробам поляків зробити початкові школи польськими. Проте поляки в 1805 р. домоглися від австрійської влади прийняття рішення про передачу всіх початкових шкіл краю під контроль римо-католицької церкви. Унаслідок цього посилилася полонізація початкової освіти в Галичині. Переважна більшість дітей селян-русинів через важке матеріальне становище батьків узагалі не відвідували школу. У 1841 р. в початкових школах Галичини навчалося лише 14 % дітей шкільного віку.

У Буковині відбувалася румунізація системи освіти. Навчання здійснювалося румунською й німецькою мовами, українська мова до шкіл не допускалася. У 1850 р. в краї діяло 55 шкіл.

У Закарпатті завдяки зусиллям греко-католицької церкви існувала найкраща в регіоні система народної початкової освіти. Наприкінці XVII — на початку XIX ст. тут діяло близько 300 шкіл, що утримувалися церковними громадами й викладання в яких здійснювалося русинською народною мовою. У всіх інших навчальних закладах краю використовували угорську мову, що перешкоджало навчатися в них дітям русинів. Угорський уряд наполегливо проводив мадяризацію Закарпаття. За законом 1844 р. в усіх видах шкіл краю запроваджувалася угорська мова.

Повну середню освіту на західноукраїнських землях давали гімназії. У 40—50-х рр. XIX ст. у Східній Галичині діяло вісім гімназій, у Північній Буковині — одна, на Закарпатті — дев'ять. Закладами вищої освіти були Львівський університет (заснований в 1661 р., відновлений в 1784 р.). Реальна (торговельна) академія (1817 р.) і Технічна академія (1844 р.). Викладання здійснювалося латинською й німецькою мовами. Однак при Львівському університеті для студентів-русинів у 1787—1809 рр. діяв «Руський інститут», де науки викладалися церковнослов'янською мовою.

Революція 1848—1849 рр. спричинила деякі зміни в ситуації з освітою на західноукраїнських землях. У цей період тут почали відкриватися недільні школи для дорослих, де навчання здійснювалося українською мовою. У Галичині їх було 60, у Закарпатті — дев’ять. За рахунок збільшення терміну навчання в початкових трирічних школах було створено нижчі реальні школи, де учнів знайомили з основами сільськогосподарських знань — садівництвом, бджільництвом тощо.

Наука. Перша половина XIX ст. стала періодом вагомих здобутків українських учених у природничих науках. Розвитку астрономії сприяло заснування астрономічних обсерваторій у Харкові (1808 р.), Миколаєві (1821 р.) та Києві (1845 р.). Цікаві спостереження небесних явищ здійснив професор Харківського університету Тимофій Осиповський (1765—1832). Він також був визначним математиком і створив тритомний «Курс математики», який протягом кількох десятиліть залишався основним підручником із цієї дисципліни. Математик Михайло Остроградський (1801—1861) за видатні досягнення був обраний членом Римської, Туринської, Паризької і Петербурзької академій наук.

Ученим-енциклопедистом став перший ректор Київського університету Михайло Максимович (1804—1873). Він був автором підручників для студентів «Основи біології» та «Основи зоології», праць «Роздуми про природу» і «Систематика рослин». М. Максимович переклав українською мовою «Слово о полку Ігоревім», склав три збірки українських народних пісень, проводив дослідження з історії Києва, Полтави, Переяслава та інших українських міст.

Михайло Максимович

Визначну роль у розвитку хімічної науки відіграли праці професорів Харківського університету Олексія Ходнєва (1818—1883) та Миколи Бекетова (1827—1911). З ініціативи В. Каразіна в 1812—1830 рр. у Харкові, Києві, Миколаєві та Полтаві було створено метеорологічні станції, що започаткувало регулярні спостереження за погодними умовами. Значну роль у розвитку ботаніки, садівництва та агрономії відігравала науково-дослідна робота в ботанічних садах, які в цей період було створено в Києві, Одесі, Кременчуці, Харкові та Ялті. На західноукраїнських землях великий ботанічний сад існував при Львівському університеті.

Успішно розвивалася медична наука. Засновником української хірургічної офтальмології став професор Київського університету Володимир Караваєв (1811—1892). Професор Харківського університету Микола Єллінський (1796—1855) написав двотомний підручник з основ хірургії, за яким тривалий час навчалися студенти університетів і медичних академій Російської імперії.

У вищих навчальних закладах Російської імперії та західноєвропейських країн працювало багато українських учених-закарпатців. Директором Петербурзького головного педагогічного інституту був професор Василь Кукольник (1785—1821), який викладав тут курси права, фізики, хімії та агрономії. Поєднував викладання логіки, моральної філософії та права з директорством у Петербурзькому комерційному училищі професор Петро Лодій (1764—1829). Викладав політичні науки й був першим ректором Петербурзького університету Михайло Балудянський (1769—1847). Зі Львівським і Краківським університетами пов’язана діяльність закарпатця Івана Земанчика (? — після 1822). Він був професором, деканом і ректором Львівського університету, пізніше — професором Краківського університету. У «Руському інституті» при Львівському університеті він викладав народною мовою студентам-русинам фізику та математику.

Із розвитком науки пов’язана поява наукових центрів, які сприяли дослідницькій діяльності вчених і популяризації їхніх ідей. Першим науковим центром у Наддніпрянщині стало засноване В. Каразіним на Харківщині Філотехнічне товариство (1811—1818 рр.). У 1812—1829 рр. при Харківському університеті діяло Товариство наук. Основним напрямком діяльності Тимчасового комітету для розшуку старожитностей (1835—1845 рр.), створеного в Києві, стали археологічні дослідження. Археологами-аматорами, які входили до його складу, було знайдено фундамент Десятинної церкви та руїни Золотих воріт у Києві.

Бібліотека й музей Оссолінських у Львові. Малюнок XIX ст.

Найбільшим культурно-освітнім і науковим центром на західноукраїнських землях був «Оссолінеум» (Народний заклад ім. Оссолінських) у Львові, заснований польським істориком і громадським діячем Юзефом Оссолінським у 1817 р. У ньому зберігалися архіви польської шляхти, колекції зброї, картин, скульптур, археологічних пам’яток тощо. До складу «Оссолінеуму» входили також велика бібліотека, друкарня й музей.

Література. У тогочасній українській літературі та мистецтві основними художніми напрямками були класицизм і романтизм. Розвиток класицизму пов’язаний із творчістю І. Котляревського, П. Гулака-Артемовського, Г. Квітки-Основ’яненка. Естетики романтизму дотримувалися харківські романтики (Л. Боровиковський, А. Метлинський, М. Костомаров та інші), члени «Руської трійці» (Я. Головацький, І. Вагилевич, М. Шашкевич), у Закарпатті — О. Духнович. Вершиною романтизму вважається творчість Т. Шевченка, П. Куліша. У класичному та романтичному стилях писав свої твори Є. Гребінка.

Класицизм — один з основних напрямків європейської літератури й мистецтва XVII — початку XIX ст., зразком для якого було класичне (давньогрецьке й давньоримське) мистецтво.

Романтизм — напрямок у європейській літературі та мистецтві, що виник наприкінці XVIII ст. в Німеччині, Англії та Франції. Він привертає увагу до внутрішнього світу людини; його головним образом є недосяжна мрія, ідеал.

Бурлеск — комічна поезія.

Травесті — гумористична поезія, близька до пародії.

Іван Котляревський (1769—1838) став майстром бурлескно-травестійного жанру й засновником нової української літератури, написаної народною мовою. Його літературна діяльність розпочалася близько 1794 р. з переробки поеми римського поета Вергілія «Енеїда». Перше часткове видання твору з’явилося в 1798 р., повне — у 1842 р. Його поява стала початком Нової доби в українській літературі, за якої стару книжну мову було остаточно витіснено народною.

Творцем нової української прози називають Григорія Квітку-Основ'яненка (1778—1843). Його перу належать повісті «Пан Халявський», «Українські дипломати», «Маруся», «Сердешна Оксана», «Козир-дівка», п’єси «Сватання на Гончарівці», «Щира любов», «Шельменко-денщик» та інші твори. У деяких із них автор по-доброму глузував над вадами людської натури, в інших — заглиблювався в гіркі реалії життя українського села, із великим теплом зображував повсякденне селянське життя.

У творчості Петра Гулака-Артемовського (1790—1865) гумор і сатира мали форму гострої критики соціальної несправедливості. Своє ім’я він уславив складанням байок. Найвідомішим його твором була байка «Пан та собака», де автор зобразив жахливе життя українських кріпаків.

Австрійський дослідник і громадський діяч другої половини XIX ст. К. Е. Францоз про творчість П. Гулака-Артемовського

...Після 1816 р. зміг видати деякі зі своїх гумористичних картин із народного життя... Петро Гулак-Артемовський. Вони були невинними, або принаймні виглядали такими. Коли, наприклад, цей поет у своїй байці «Пан та собака» змальовує бідування собаки, який як винагороду за свою вірність отримує лише удари й навіть не сміє гавкати, то це здавалося дуже смішним, але водночас було гіркою алегорією, яку кожен розумів. Не будемо ставити тут запитання, чи розумів це й уряд...

1. Що, на думку дослідника, хотів сказати П. Гулак-Артемовський у байці «Пан та собака»? 2. Яке значення, на вашу думку, мала творчість П. Гулака-Артемовського для тогочасного українського суспільства?

Письменник Євген Гребінка (1812—1848) уславився своїми байками («Малоросійські приказки»), які завдяки лаконічності вислову, добрій мові й національному колориту вважаються одними з найкращих в українській літературі. Він писав також поезії, прозові твори, переклав поему О. Пушкіна «Полтава».

Значне місце в українській літературі посідає творчість Пантелеймона Куліша (1819—1897). Він написав перший український історичний роман «Чорна рада», історичні поеми «Україна», «Настуня», «Кумейки», «Солониця», «Великі проводи» та інші. Особливе місце серед них посідає поема «Україна». Велике значення мав виконаний ним переклад українською мовою Біблії.

Творчість Миколи Гоголя (1809—1852) для більшості сучасників і наступних поколінь стала прикладом письменника, який дошкульною сатирою на існуючий лад забезпечив собі почесне місце серед класиків світової літератури. Саме цьому були присвячені соціальна комедія «Ревізор» і поема-драма «Мертві душі». Особливим українським колоритом насичені його повісті «Вечори на хуторі поблизу Диканьки» і «Тарас Бульба».

Вершиною розвитку української літератури вважають творчість Тараса Шевченка (1814—1861), який став не лише її класиком, а й національною гордістю українського народу. Його перу належить збірка поезій «Кобзар» (1840 р.), поема «Гайдамаки» (1841 р.), збірка «Три літа», повісті «Музикант», «Художник», «Близнята», «Капітанша», драма «Назар Стодоля». Наприкінці життя він створив низку поезій, що стали зразком любовної та пейзажної лірики.

На західноукраїнських землях нову українську літературу започаткували члени «Руської трійці». Найталановитішим серед них визнавали М. Шашкевича. Зміст його творів («Туга», «Розпука», «Веснівка», «Підлісся») мав переважно сумне забарвлення, яке часто поєднувалося з національними закликами.

Одним із найталановитіших західноукраїнських поетів вважали Миколу Устияновича (1811—1885). У його доробку чимало віршів, балад і пісень. Романтичні картини карпатського життя змальовано в новелах «Помста верховинця», «Страсний четвер».

Висновки. Наприкінці XVIII — у першій половині XIX ст. розвиток української культури відбувався під впливом західноукраїнських культурних явищ та політики, яку здійснювали на українських землях Австрійська та Російська імперії.

В освіті імперськими урядами було здійснено реформи, які мали на меті змінити її відповідно до потреб часу. Становище в освітній сфері на західноукраїнських землях унаслідок шкільних реформ Габсбургів було дещо кращим, ніж у Наддніпрянщині.

Наукові досягнення цього періоду стали проявом високого рівня можливостей українських учених. Протягом першої половини XIX ст. виникла нова українська література, яка зробила вагомий внесок у формування національної культури, стала важливим чинником українського націотворення.

Запитання та завдання

1. Для представників яких станів були призначені початкові повітові училища за реформою 1803 р.? 2. Назвіть заклади вищої освіти на західноукраїнськихземлях. 3. Якими були наукові досягнення Т. Осиповського? 4. Коли було створено «Оссолінеум» у Львові? 5. Що таке класицизм? 6. Які твори Г. Квітки-Основ'яненка ви знаєте?

7. Охарактеризуйте особливості розвитку культури України цього періоду. 8. Порівняйте розвиток освіти в Наддніпрянщині та на західноукраїнських землях. 9. Охарактеризуйте здобутки української науки цього періоду. 10. Як відбувалося становлення нової української літератури?

11. Проведіть дискусію за проблемою «Чи можна вважати кінець XVIII — першу половину XIX ст. добою розквіту української літератури?». 12. Розпочніть складання таблиці «Українська культура кінця XVIII — першої половини XIX ст.».

13. Румунський історик Мірча Еліаде писав: «Не можна бути людиною, не бувши творінням тієї або іншої культури». Поясніть, як ви розумієте думку вченого, на матеріалі культури України цього періоду.

скачать dle 11.0фильмы бесплатно