§ 1. НАДДНІПРЯНСЬКА УКРАЇНА В СИСТЕМІ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН

Наведіть приклади взаємозв ’язку міжнародних подій з боротьбою України за незалежність.

1. Українські землі в системі міжнародних відносин

Оскільки в XIX ст. Наддніпрянщина ввійшла до складу Російської імперії, великі держави розглядали її територію лише як вигідний стратегічний плацдарм для імперських наступів, а український народ — як військовий чи трудовий ресурс.

На початку XIX ст. Наддніпрянська Україна була задіяна в протистоянні Російської та Османської імперій. Використовуючи гасло захисту православної віри, Росія заповзялася завоювати Подунав’я, Балкани, Кавказ і Закавказзя. Це й стало причиною російсько-турецької війни 1806—1812 рр. Оскільки основні бойові дії розгорталися на Балканах, Україна відіграла роль близького тилу й бази постачання російської армії.

У шести українських губерніях було проведено набір земського ополчення: по кілька тисяч «ополченців» з кожної губернії. Селян зобов’язали постачати для армії фураж і провіант, волів, коней, вози. їх же відмобілізовували в район бойових дій як погоничів.

Історичний факт

Про масштаби використання українських ресурсів свідчать такі дані: лише дві губернії Лівобережжя змушені були надати армії 14 тис. волів, 1 тис. коней, 6 тис. возів і мобілізувати 4 тис. погоничів.

Одним із районів активних бойових дій стала Південна Бессарабія, заселена переважно українцями. Особливо жорстокі бої тут відбулися за відому фортецю Ізмаїл. Зрештою російські війська здобули ряд перемог на Дунаї. За умовами Бухарестського мирного договору 1812 р. Росія отримала лівий берег гирла Дунаю та Бессарабію в межиріччі Дністра й Пруту. До імперії відійшли й землі, заселені українцями: Хотинський, Ізмаїльський та Акерманський повіти.

Ж.-Л. Давид. Імператор Наполеон у своєму кабінеті в Тюїльрі. 1812 р.

Україна в планах Наполеона. Плануючи війну проти Росії, радники Наполеона зібрали детальну інформацію з історії «козацької нації» про її сучасне становище, російських політиків — вихідців з України. На ранніх етапах планування війни з Росією наполеонівські дипломати обіцяли, наприклад, старшинам Задунайської Січі відродження «стародавніх вольностей» і відновлення козацької республіки.

За півроку до початку війни з Росією французький імператор наказав скласти для нього список документів і наукових праць про Україну. Однак ці знання знадобилися французькому імператору не для відродження незалежної й соборної України. Її землі були потрібні завойовнику, щоб розрахуватися із союзниками за участь у воєнних діях проти Москви. Так, Правобережжя Наполеон планував віддати Австрії та відновленій Речі Посполитій, а Північне Причорномор’я та Крим — Туреччині.

Лише на Лівобережжі Наполеон надумав заснувати під французьким протекторатом автономне утворення, поділене на провінції, — «наполеоніди», які мали постачати армії матеріальні ресурси.

Суспільно-політичні настрої напередодні й на початку французько-російської війни. З початком війни серед широких народних верств поширювалась інформація про те, що на завойованих у Європі землях французи скасували кріпацтво, поширили на них дію наполеонівського кодексу, який утверджував справедливі господарські відносини. Однак на території Литви, Білорусі й України Наполеон цього не зробив, аби не відштовхнути від себе польську шляхту, яка забезпечила 25 % складу його армії.

Природно, що українські й білоруські селяни та міщани, у яких наполеонівська армія реквізувала продовольство й фураж, швидко змінили доброзичливість на ворожнечу. їхнє ставлення до французів чітко передає приказка: «Щоб француз побив москаля, та й сам не повернувся».

Погляди вищих станів українського суспільства розділилися. Автономісти розглядали Наполеона як руйнівника деспотизму. З його іменем пов’язували поширення в Україні європейського законодавства, повернення державної автономії.

Історичний факт

Поліцейські документи зафіксували лише окремі прояви настроїв автономістів. Так, дворянин Могучовський із Південної Полтавщини радів з приводу успіхів Наполеона й бажав, щоб «Бонапарт зруйнував Росію»; у Переяславському повіті дворянин Лукашевич на бенкеті підняв келих «за здоров’я Наполеона»; у Пирятинському повіті прилюдно виголошували тости «за республіку».

В. Бакало. Майор І. Котляревський формує 5-й козачий полк у містечку Горошині на Полтавщині. 1950 р.

Таке ставлення автономістів мало глибоку економічну основу, адже митна політика російського уряду завжди суперечила інтересам землевласників, гальмувала розвиток їхніх господарств, а надмірні імперські податки призводили до зубожіння селян.

Проте більшість українських дворян, керуючись поміщицькими інтересами, стала на позиції імперського патріотизму. Вони побоювалися, що Наполеон може ліквідувати дворянство, позбавити маєтків, щоб догодити черні й, спираючись на її підтримку, утвердити на завойованій території свою необмежену владу. Число імперських патріотів росло й завдяки чуткам про плани Наполеона включити Правобережжя до складу відновленої Речі Посполитої.

Україна у французько-російській війні 1812 р. Російський імперський уряд вирішив скористатися тим, що українці не забули про часи Гетьманщини. Він уміло посіяв ілюзії, що, узявши участь у діях козацького війська та народного ополчення, українці заслужать право на відновлення автономної козацької держави — Гетьманщини, відродження козацтва, наділеного землею, на ліквідацію кріпацтва, рекрутчини й податків.

Українці масово записувалися до війська. Стурбований масштабами народного руху, царський уряд обмежив набір ополченців територією колишньої Гетьманщини — Чернігівською й Полтавською губерніями. На Лівобережжі було сформовано 15 козацьких полків, на Правобережжі — 4, чисельністю по 1200 козаків у кожному. Разом із земським ополченням Україна виставила майже 70 тис. осіб.

Історичний факт

Для озброєння та забезпечення війська й ополчення всім необхідним українці добровільно зібрали майже 10 млн карбованців. Імперській скарбниці українські збройні формування не коштували нічого.

Козацькі полки брали участь у всіх генеральних битвах 1812 р., уключаючи й Бородинську, визволяли Варшаву, Краків, Дрезден, Гамбург. Вісім українських полків узяли участь у відомій «битві народів» під Лейпцигом 1813 р. У березні 1814 р. шість українських полків у складі російської армії ввійшли до столиці Франції.

Українські ополченці прагнули боронити рідну землю й відверто виявляли неохоту йти захищати Москву. Тому їх було використано в боях на Волині проти австрійського та польсько-саксонського корпусів. Отже, українське ополчення прикривало південний фланг російської армії по лінії Житомир-Новоград-Волинський-Острог-Замостя й успішно захищало свою Батьківщину від рейдів наполеонівської кінноти на Чернігівщину й Київщину.

Історичне джерело

Російський генерал Л. Рот, доповідаючи про участь українського ополчення в січневих боях 1813 р. за фортецю Замостя, писав: «Усе малоросійське ополчення показало під стінами Замостя мужність і безстрашність. Чотири тижні перед цим вони відбивали щоденні ворожі напади найкращих полків польських військ, з яких складався гарнізон фортеці Замостя. Святим обов’язком вважаю віддати щиру похвалу, заслужену всіма офіцерами, а особливо начальниками полків».

Чим можна пояснити звитягу ополченців ?

Проте жертви й сподівання українців виявилися марними. Наприкінці 1814 р. полки земських ополченців розформували, не надавши їм ніяких пільг. Кріпаків повернули старим власникам. Єдиною винагородою вцілілих стали жалюгідні 2 карбованці за більш ніж дворічну добровільну службу. Невдячно царський уряд повівся й із козацькими полками. 1816 р. у них відібрали всі привілеї та повернули до стану державних селян. Використавши козаків, російський уряд навіть не потурбувався відшкодувати їхні витрати на озброєння, амуніцію, провіант і харчування. Як визнавали згодом російські міністри, своєю політикою вони остаточно «зруйнували козаків».

2. Українське козацтво після ліквідації Запорозької Січі

Після зруйнування Січі вся територія Вольностей Війська Запорозького ввійшла до складу південних губерній імперії. Більшість запорозької старшини, одержавши офіцерські звання та земельні наділи, поступово влилася в нове південне дворянство. Більша частина козаків, утративши зимівники, змушена була переселитися до слобід на правах державних селян.

Не стерпіли плюндрування «козацьких прав та вольностей» і втекли на турецькі землі 5 тис. січовиків. Вони отримали дозвіл оселитися в гирлі Дунаю й створити Задунайську Січ. Вільне життя й господарювання без кріпацтва ніби магніт притягували до нового осередки свободи дедалі більшу кількість українців. З часом настрої в Задунайській Січі погіршилися, бо задунайців використовували для придушення національно-визвольних рухів балканських народів православного віросповідання.

Задунайська Січ — автономна організація колишніх запорозьких козаків, що існувала з останньої чверті XVIII ст. до 1828 р. в гирлі річки Дунаю, на території, підвладній Османській імперії.

ЗАДУНАЙСЬКА СІЧ

Це спонукало 8 тис. козаків у 1785 р. просити в австрійського імператора дозволу оселитися на берегах Тиси й Дунаю в провінції Банат (нині територія Сербії). Так виникла Банатська Січ (1785-1812). Того ж 1785 р. на противагу «турецьким запорожцям» російський уряд створив Бузьке козацьке військо (проіснувало до 1817 р.), переселивши рештки колишніх запорожців на землі вздовж нижньої течії Південного Бугу з центром у м. Вознесенську.

З початком російсько-турецької війни 1787-1791 рр. офіційний Петербург усвідомив, що не зможе досягнути успіху без допомоги козацтва. Тому в 1788 р. на землях між Південним Бугом і Дністром у районі м. Слободзея (нині територія Молдови) почалося формування Війська вірних козаків (згодом — Чорноморське військо). Чорноморці відзначилися під час штурму міст Акермана (нині Білгород-Дністровський), Бендер, Очакова, Кінбурна, неприступних фортець Ізмаїл, Хаджибей, фортеці на о. Березані.

Після завершення війни козаки почали селитися на визволених ними ж територіях. Не бажаючи появи нового осередку боротьби українського народу за волю, який може налагодити зв’язки з близькою Задунайською Січчю, російський уряд у 1792 р. вирішив переселити козаків на Північний Кавказ для охорони кордону. Чорноморському козацькому війську на чолі з Антоном Головатим у повне володіння були надані Таманський півострів і землі східного узбережжя Азовського моря до річки Єї та Єйського лиману на півночі, до річки Кубані на півдні, до впадіння в неї річки Лаби. Центром Чорноморського козацького війська на Кубані стало м. Нова Січ (нині Краснодар).

С. Васильківський. Задунайський козак. 1890 р.

Чорноморське військо було підпорядковане імперським адміністративним і військовим органам влади. Водночас чорноморці зберегли самоврядування на рівні куренів (з 1840 р. — станиць). Козаки продовжували обирати курінних/ станичних отаманів, старшин і суддів. Головним завданням війська була охорона кордону по річці Кубань та участь у Кавказьких війнах.

1860 р. Чорноморське козацьке військо (майже 200 тис. осіб) було об’єднане зі східною частиною т. зв. Лінійного козацького війська (майже 100 тис. осіб), що складалося з різноетнічних козаків і розміщувалося далі на схід від чорноморців, уздовж лінії кордону між Російською імперією та кавказькими народами. Нове утворення отримало назву Кубанське козацьке військо. Провідну роль у ньому відігравали чорноморські козаки, які зуміли зберегти давнє козацьке самоврядування на рівні станичних і хутірських громад і завжди залишалися україномовною національно свідомою частиною населення Кубані. Скасоване в 1920 р. російськими більшовиками.

Ліквідація Задунайської Січі. З початком російсько-турецької війни 1828-1829 рр. 1500 козаків на чолі з тодішнім кошовим отаманом Задунайської Січі Йосипом Гладким перейшли на бік російської армії, захопивши із собою військову канцелярію та скарбницю. Заможна верхівка задунайців піддалася на обіцянки царського уряду надати просторі маєтки, аби вкласти в них накопичені скарби й хазяйнувати. За ними пішли й кілька сотень старих козаків-бурлаків і «голоколінної сіроми». Козаки не бажали брати участі на боці турків у придушенні національно-визвольної боротьби православних греків.

Хоча більшість козаків залишилася на турецькій стороні, задунайське козацтво не уникнуло жорстокої розправи. Січові укріплення були зруйновані, частину козаків винищено, січову церкву спалено. Задунайці, які підкорилися долі, оселилися в різних містах і селах Добруджі. Згодом 2 тис. несправедливо заарештованих задунайців було звільнено з в’язниць і навіть дозволено знову селитися в дельті Дунаю, але про відновлення Січі вже не йшлося.

Азовське козацьке військо. У 1828 р. було сформовано Азовське козацьке військо з колишніх задунайців на чолі з Й. Гладким. Вони отримали землі на північному узбережжі Азовського моря між Бердянськом і Маріуполем у 1831 р. До обов’язків війська входила охорона річкових переправ і патрульна морська служба вздовж північно-східного узбережжя Азовського моря та східних берегів Чорного моря, від Керченської протоки до м. Поті (нині місто в Грузії).

Кубанське козацьке військо (1860-1920) — організація переважно українського козацтва, що зберігала залишки автономії, утворена шляхом об’єднання Чорноморського козацького війська із східною частиною різноетнічного Лінійного козацького війська, військовим обов’язком якої була служба на всіх теренах Російської імперії.

Азовське козацьке військо (1832-1866) — автономна організація українського козацтва, заснована колишніми задунайцями в приазовських степах між містами Бердянськ і Маріуполь, завданням якої було морське патрулювання північно-східних берегів Азовського та східних берегів Чорного моря.

ТЕРИТОРІЯ АЗОВСЬКОГО КОЗАЦЬКОГО ВІЙСЬКА 1832-1866 рр.

Історичний факт

Азовське козацьке військо досягло успіхів і в хліборобстві, про що свідчать нагороди, одержані кубанськими хліборобами в 1851 р. на Лондонській всесвітній виставці.

Російський уряд завжди ставив на перше місце імперські інтереси. Протягом 1862-1864 рр. азовців силоміць переселили та включили до складу Кубанського козацького війська. Так імперія зміцнювала тили окупаційної армії, що вела криваву війну з вільнолюбними горцями Кавказу.

Незважаючи на обмеження, установлені на Кубані (заборона носити запорозький одяг, відкривати українські школи, організовувати церковну єпархію), колишні запорожці й українські селяни плекали рідну мову та культуру. Назви всіх 38 запорозьких куренів вони перенесли на назви кубанських станиць: Брюховецька, Канівська, Корсунська, Полтавська та ін.

Історичне джерело

Історик чорноморського козацтва І. Попка писав про Кубанщину середини XIXст.: «...спів у крилосі, веснянка на вулиці, щедрування під вікном, женихання на вечорницях, побілені хати й гребля із зеленими вербами, віл у ярмі й кінь під сідлом — усе це нагадує нам у тій далекій кавказькій Україні гетьманську Україну Наливайка, Хмельницького».

Запитання та завдання

1. Назвіть держави чи монархів на початку XIX ст., які використовували чи розглядали Україну як стратегічний плацдарм у своїх воєнних планах.

2. Знайдіть на мапі (с. 21) території, які українські переселенці назвали «Малиновим клином».

3. Поясніть, чому І. Репін шукав типажі для картини «Запорожці пишуть листа турецькому султанові» (1880) на Кубані.

4. З’ясуйте причини різного сприйняття Наполеона українськими автономістами й імперськими патріотами.

5. Поясніть причини непослідовності планів Наполеона щодо України.

6. Знайдіть у тексті докази облудності політики Російської імперії щодо українського суспільства.

7. Створіть схему заснування й знищення, розгалуження й об’єднання козацьких республік із часу ліквідації Запорозької Січі до часу влиття азовського козацтва до Кубанського козацького війська.

8. Визначте причини активної участі українських станів у війні проти наполеонівської армії.

9. Поміркуйте над причинами повернення задунайських козаків на терени України. Звідки походило означення малиновий у назві «Малиновий клин»?

скачать dle 11.0фильмы бесплатно