§ 15. УКРАЇНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО в другій половині XIX ст.

1. Зміни в соціальній структурі суспільства

Селянство. Найчисельнішою верствою, незважаючи на процеси модернізації, залишалося селянство. Після реформи 1861 р. старе селянство почало розшаровуватися на селян-підприємців, селян, які жили традиційним укладом, і селян-пауперів. Завдяки поєднанню напруженої праці, ініціативності й землеробського хисту до 15 % селян зуміли збільшити свої наділи й зміцнити власні господарства. Лише за останню чверть XIX ст. заможні селяни збільшили площі своїх земель майже вчетверо. Типовий заможний селянин-підприємець мав зазвичай до 15 десятин землі, кілька коней, сільськогосподарську техніку, продуктивну й робочу худобу. Такі господарі дедалі частіше використовували працю найманих працівників-односельців і займалися товарним виробництвом.

Історичний факт

Загалом селяни-підприємці сконцентрували у своїх руках 40 % усієї землі, яку мали селяни, 50 % робочої й продуктивної худоби. На них же припадало 80 % земель, орендованих у землевласників.

Майже 25 % селян продовжували жити й традиційно господарювати, забезпечуючи собі прийнятні умови життя. Зазвичай вони мали у власності до 8 десятин землі, кілька коней і кілька голів продуктивної худоби. Іноді селяни купували сільськогосподарську техніку. Середняцьке господарство було спроможне прогодувати свою родину й забезпечити сімейний затишок.

Майже 60 % селянства становили бідняки. Вони або зовсім не мали землі, або мали не більше 4 десятин, яких не вистачало навіть на те, щоб прогодувати сім’ю. Щоб вижити, бідняки наймалися до багатших односельців, землевласників, шукали сезонних заробітків. Поступово вони перетворювалися на сільськогосподарських робітників або ж поповнювали лави промислового робітництва.

Занепад дворянства. Після 1861 р. розпочався стрімкий занепад дворянства, зумовлений нездатністю більшості поміщиків господарювати без дармової праці кріпаків. Такі якості, необхідні для нових умов господарювання, як дисциплінованість, ініціативність, працьовитість, були рідкісними в їхньому середовищі.

Це призвело до того, що вже в 1877 р. майже 77 % дворян мали великі борги й потроху продавали свої землі підприємливим господарям. У 1863-1914 рр. площі дворянського землеволодіння в Україні скоротилися на 53 %. Однак це не стосувалося Правобережної України, де надзвичайно багаті магнати-землевласники легше долали труднощі, господарювали без дармової праці кріпаків, а деякі з них перетворили свої величезні латифундії на справжні агрофірми.

Збанкрутілі дворяни, продавши свої землі, переїздили до міст. Там вони вступали на державну чи військову службу або ж ставали лікарями, інженерами, техніками, учителями та ін. Разом з тим верхівка дворянства, займаючи найвищі урядові й адміністративні посади, залишалася опорою царату.

Буржуазія в Україні. Порівняно із Західною Європою, Україна мала дуже слабку буржуазію, що негативно позначилося на її історичній долі. Така прогалина в тодішній соціальній структурі України була пов’язана з нерозвиненістю буржуазії як суспільної верстви в Російській імперії загалом і з колоніальною залежністю України від Росії зокрема.

Для виникнення в Україні буржуазії передусім бракувало капіталу, оскільки імперська політика, починаючи з Петра І, була спрямована на інтенсивне викачування різноманітних ресурсів з українських теренів. Українська внутрішня торгівля перебувала в руках російських купців, а промисловість майже цілком належала іноземцям.

Капітал власне українських підприємців зосереджувався переважно в цукровій, харчовій, виноробній, борошномельній та інших галузях промисловості, що переробляли сільськогосподарську продукцію. Серед них було кілька родин мільйонерів — Терещенки, Симиренки, Харитоненки, Римаренки, які володіли великими цукровими, горілчаними заводами, олійницями тощо. Слабкі позиції українські капіталісти займали в кам’яновугільній, залізорудній, чавуноливарній і машинобудівній галузях. Найвідомішими підприємцями в цих галузях були Алчевський, Орендаренко, Панченко, Рудченко, Ясюнович. Проте їхня діяльність мало позначалася на загальному стані української промисловості. Навіть серед дрібної буржуазії (ремісників і крамарів) було замало українців. Великий, середній і дрібний бізнес зосереджувався в руках підприємців із Західної Європи, росіян і євреїв.

На відміну від Європи, де буржуазія відіграла вирішальну роль у розвитку своїх національних держав, українські підприємці, перебуваючи під імперським економічним і політичним гнітом, не могли стати провідниками українського національного руху, носіями української національної ідеї.

Інтелігенція. Протягом другої половини XIX ст. продовжувала формуватись інтелігенція. Українське суспільство, яке стало на шлях капіталістичної модернізації, гостро потребувало освічених людей. їх бракувало в промисловості й сільському господарстві, транспорті, в установах зв’язку, торгівлі й земського самоврядування, реформованих судах. Кваліфікованих працівників потребувала й державно-адміністративна машина, щоб вирішувати проблеми складного суспільного життя.

Уряд відкривав професійно-технічні навчальні заклади. Швидко зростало число осіб, які мали вищу освіту. У 1900 р. в Україні було 24 тис. осіб з вищою освітою. Розумовою працею нижчої кваліфікації (канцеляристи, службовці пошти, телеграфу, фельдшери та ін.) наприкінці століття займалися 420 тис. осіб. Разом з членами сімей інтелігенція становила понад 4 % населення.

Протягом другої половини XIX ст. змінився соціальний склад інтелігенції. Якщо на початку століття це були переважно дворяни, то в 1900 р. їхня частка зменшилася до 20-25 %. Решту становили вихідці з міщан, священиків і селян. Отже, інтелігенція ставала демократичною, тобто ближчою до народу.

Поява інтелігенції відіграла в історії України надзвичайно важливу роль. Українська інтелігенція стала суспільною верствою, з якої вийшли провідники української національної ідеї, творці громадсько-політичного руху. Коли на початку XIX ст. українські патріоти — нащадки козацьких старшин — зневірилися в українській справі й вважали себе свідками її загибелі, коли в подальші десятиліття представники української буржуазії потрапили під імперський тиск і вплив, справу національного відродження, розвитку національної ідеї продовжили представники української інтелігенції. Письменники та художники, актори й інженери, викладачі й учителі, лікарі й агрономи, які були вихідцями з народу, дивилися на світ з оптимізмом. Вони вірили в український народ, розуміли його біди, труднощі й сподівання та не бажали миритися з його соціальним, політичним і національним гнобленням. Озброївшись європейськими ідеями романтизму, демократизму й соціал-демократії, вони стали на захист українського народу.

Острозька гімназія. Фото. Кінець XIX ст.

Інтелігенція (від латин. intelligentia — розуміння) — суспільна верства працівників розумової праці, кращі представники якої стали в Україні провідниками української національної ідеї, творцями українського громадсько-політичного руху.

2. Виникнення й становище робітництва

Суттєвою зміною в соціальній структурі українського суспільства в другій половині XIX ст. стало виникнення робітництва — верстви промислових робітників.

На відміну від селян, вони не мали засобів виробництва, тому продавали не свою продукцію, а робочу силу. Це й було єдиним джерелом їхнього існування. Перші робітники були зайняті переважно виробництвом харчових продуктів. Найбільше їх працювало у великих цукроварнях Правобережжя й Лівобережжя. Проте більшість цих працівників не була промисловим робітництвом у повному розумінні цього слова, оскільки вони працювали в основному сезонно.

Справжнім промисловим робітництвом ставали робітники важкої промисловості — насамперед шахтарі Донбасу, гірники Кривого Рогу, металурги й машинобудівники. Більшість із них походила з родин, чиї батьки та діди теж працювали в промисловості. У ході індустріальної революції їхня чисельність з 1863 р. й до кінця XIX ст. зросла вчетверо й становила 327 тис. осіб, або 13,4 % від загальної кількості вільнонайманих працівників. Робітництво було лише незначною часткою порівняно із селянством.

Однією із суттєвих особливостей робітництва в Україні була його національна неоднорідність. За переписом 1897 р., у промислово розвинутих Харківській, Київській, Полтавській, Херсонській, Катеринославській і Таврійській губерніях у всіх галузях промисловості працювало лише 37 % українців, третину становили росіяни, решту — робітники інших національностей. У менш економічно розвинутих Волинській, Подільській і Чернігівській губерніях у промисловості працювало 43,3 % робітників-українців, а решту становили росіяни, євреї, поляки, німці та ін.

Це було зумовлено тим, що більшість поміщиків України, навіть після реформи 1861 р., прагнули утримувати українських селян якомога довше біля землі. Як наслідок, ще на початку 1880-х років, коли в Україні розпочиналася індустріалізація, українські селяни, на відміну від російських, не мали досвіду проживання й роботи в містах. Страждаючи від малоземелля й злиднів, селяни Наддніпрянщини пов’язували своє майбутнє з господарюванням на землях Північного Кавказу, Південного Поволжя, Казахстану, Алтаю, Далекого Сходу, але не із заводами. Туди підприємці за вищу платню, ніж в інших промислових регіонах імперії, наймали представників інших народів.

Умови життя й праці абсолютної більшості робітників України були важкими. Незважаючи на прийняття в 1890-х роках кількох законів про поліпшення їхнього становища, робочі зміни на підприємствах тривали по 10, 12 або й 15 годин.

Історичний факт

Тривалість робочого дня зазвичай подовжували на дрібних підприємствах. Так, робітники каретних і ковальських майстерень м. Кам’янця-Подільського в 1902 р. в скарзі на ім’я губернатора писали: «Нам доводиться працювати від ранку до пізньої ночі. Ми важко працюємо й змучені повертаємося додому, щоб наступного дня вдосвіта, не відпочивши, знову братися до роботи. Таке життя — без відпочинку, без радості — притупляє наші розумові та фізичні сили та є поступовим самогубством».

На підприємствах не було медичного обслуговування, не дотримувалися техніки безпеки. Майже весь заробіток робітники витрачали на їжу, одяг і житло, переважна більшість жила в жахливих побутових умовах — у заводських чи фабричних бараках, у стихійно забудованих халупах робітничих слобідок.

Водночас не можна не згадати й про тих українських підприємців, які пов’язували зростання свого капіталу з поліпшенням умов життя й праці робітників. Так, Платон Симиренко побудував ціле промислове містечко. Сімейні робітники й службовці жили в окремих будинках із городами й садками. Самотні працівники мешкали в гуртожитку. У містечку працювали крамниці, лікарня на 150 місць, аптека, лазня, школа, аматорський театр, церква. Вулиці освітлювалися газовими ліхтарями, які тоді мали лише три міста царської Росії.

Брати Левко, Олексій та Микола Симиренки й Тетяна Левіна. 1914 р.

Підприємці Яхненки й Симиренки завжди наголошували на своїй українській сутності. Вони не залишали співвітчизників у скрутний час. Коли настав голодний 1830 р., підприємці безкоштовно годували 10 тис. селян. Щоранку біля млинів їхньої фірми вишиковувалися довгі черги людей, які отримували борошно для своїх сімей.

Турбувалася про працівників і родина Терещенків — вихідців із старовинного козацького роду. Про їхні визначні підприємницькі досягнення свідчать золоті медалі, отримані на промислових виставках у Парижі й Чикаго. Обов’язковою умовою присудження цих нагород було створення високого рівня благоустрою для заводських робітників. На своїх заводах Терещенки організовували зразкові умови праці й побуту для робітників, будували для них їдальні, лікарні й школи. Проте такі умови життя працівників були винятком, а не правилом.

Історичне джерело

У звіті державного фабричного інспектора про робітничі казарми на підприємствах Симиренків стверджувалося: «Казарми чоловічі — велика двоповерхова споруда, унизу — кухні та їдальні, нагорі — живуть робітники. Казарми просторі, чисті та світлі, розраховані на значно більшу кількість працівників. Є вентиляційні отвори, прекрасний льох. Є ще дві окремі дерев’яні жіночі казарми, досить просторі, чисті та світлі. Харчі відпускають вволю, щонеділі — пшеничні галушки, варять їжу в обід і ввечері... М’ясо видають по 1 фунту на людину, приварок — у достатку. Загалом харчування — одне з кращих, будь-де мною бачених».

3. Зародження робітничого й соціал-демократичного рухів

Перші стихійні, неорганізовані виступи робітників, зумовлені їхнім важким соціальним становищем, відбулися в Україні наприкінці 1860-х років. Працівники цілими групами залишали роботу, нищили машини й обладнання, улаштовували економічні страйки, вимагаючи покращення умов праці та підвищення платні.

Із середини 1870-х років робітничий рух почав набувати організованих форм. 1875 р. в Одесі з’явилася робітнича організація «Південноросійський союз робітників», створена Євгеном Заславським. Союз, який об’єднав майже 250 робітників, керував страйками на підприємствах Одеси, поширював нелегальну літературу, займався революційною пропагандою. Через 9 місяців організацію було викрито, а її керівників засуджено.

Зосередження робітництва на великих підприємствах перетворювало його на впливову суспільну верству. Тим часом у Європі активно поширювався марксизм — учення, що пов’язувало справедливий суспільний устрій саме з пролетаріатом. Частина української інтелігенції взялася за поширення марксистських ідей у робітничому середовищі. Першими пропагандистами нового вчення в Україні ще на початку 1870-х років стали Микола Зібер і Сергій Подолинський. Член київської «Громади» М. Зібер першим ознайомив київських студентів і викладачів з вченням К. Маркса. С. Подолинський організував у Відні видавництво популярної соціал-демократичної літератури. Разом з М. Драгомановим і М. Павликом видавав часопис «Громада», листувався з К. Марксом і Ф. Енгельсом, популяризував їхні ідеї у власних брошурах («Про багатство та бідність», «Про хліборобство», «Ремесла і фабрики на Україні» та ін.). С. Подолинський розробляв власну теорію «громадівського соціалізму» (федерації вільних громадян), засновану на українських традиціях. Вивчав можливості накопичення й використання сонячної енергії.

Пролетаріат (від латин. proletarius — незаможний громадянин) — поширена серед прихильників вчення К. Маркса назва суспільної верстви найманих робітників, джерелом існування яких був продаж своєї робочої сили власникам підприємств.

Микола Зібер

Сергій Подолинський

1893 р. у Києві росіянин Юрій Мельников заснував першу марксистську групу в Україні — Російська група соціал-демократів, яка поставила за мету захищати інтереси пролетаріату.

Невдовзі марксистські групи з’явились у Харкові, Одесі та Катеринославі. 1898 р. у Мінську на Першому з’їзді представників марксистських груп було створено Російську соціал-демократичну робітничу партію. Серед перших марксистів українців було мало. Це пояснювалося тим, що серед робітництва в українських землях переважали росіяни, поляки, євреї та ін.

Запитання та завдання

1. Покажіть на мапі центри робітничого руху в Україні.

2. Назвіть верстви, на які почало розшаровуватися селянство після реформи 1861 р.

3. У чому полягає різниця між сезонними й промисловими робітниками?

4. З’ясуйте історичні обставини, що зумовили слабкість буржуазії на теренах України та незначне число українців у її складі.

5. Визначте причини занепаду стану дворянства після реформи 1861 р.

6. Охарактеризуйте соціальні зміни в середовищі інтелігенції протягом другої половини XIX ст.

7. Поясніть причини меншої кількості українців серед робітництва, порівняно з представниками інших народів.

8. Виокремте чинники, які визначали соціальне становище робітників в Україні.

9. З’ясуйте причину невеликої кількості українців у складі перших робітничих і соціал-демократичних організацій.

скачать dle 11.0фильмы бесплатно