§ 11. МУЗИКА, ТЕАТР, ОБРАЗОТВОРЧЕ МИСТЕЦТВО, АРХІТЕКТУРА

Поміркуйте, чому людина, куди б не закинула її доля, усе життя керується цінностями, які засвоїла в дитинстві та юності.

1. Музика

XIX ст. відкрило нові обрії розвитку українського музичного мистецтва. Під впливом романтизму композитори звернулися до народної пісні й музики. Виникнення оригінальних українських музичних творів тісно пов’язане з театральним рухом. Пісенні тексти в перших українських народно-побутових п’єсах «Наталка Полтавка» й «Сватання на Гончарівці» співали на мелодії, узяті з української народної музики. Такі з них, як «Віють вітри, віють буйні...», «Сонце низенько...», «А я дівчина Наталка...», дуже швидко стали сприймати як народні.

У великих містах України, продовжуючи традиції церковних хорів, виникали світські хори й капели, оркестри. У навчальних закладах, зокрема в гімназіях та університетах, викладали музику й танці, улаштовували концерти й музичні вечори.

Одним із найвідоміших хорів того часу став Перемиський хор. Серед його вихованців був перший професійний композитор у Галичині Михайло Вербицький (1815-1870), автор музики сучасного українського гімну, 12 оркестрових рапсодій на українські теми та багатьох інших творів.

У Києві представником музичного мистецтва став піаніст, композитор і педагог Йосип Витвицький (1813-1866). Його уславили музичний твір «Україна» та варіації на тему народної пісні «Зібралися всі бурлаки». На Полтавщині тривалий час працював професійний музикант, композитор, піаніст, хоровий диригент і педагог Алоїз Єдлічка (1819-1894). У Харкові відомим музикантом і композитором став викладач Харківського університету Іван Вітковський (1777-1840).

Протягом першої половини XIX ст. почали налагоджуватися доволі тісні зв’язки між Україною та Європою. Зокрема, в Одесі неодноразово гастролювали італійські оперні трупи. У 1848 р. одна з них виступила в Києві. 1847 р. Київ, Одеса й Єлисаветград (нині — Кропивницький) радо приймали угорського композитора й піаніста Ференца Ліста.

2. Український театр

Український театр бере початок з домашніх театрів, які на початку XIX ст. організовували великі землевласники у власних садибах. До роботи в них залучали як окремих кріпаків, так і великі кріпацькі трупи. Домашні театри існували в садибі поміщиків Квіток, де розпочав театральну діяльність видатний драматург Г. Квітка-Основ’яненко, у садибах графа Д. Трощинського в с. Кибинцях і с. Яреськах (на Полтавщині). Тут ставили й українські п’єси В. Гоголя-Яновського (батька М. Гоголя). Власники кріпацьких театрів утримували також і симфонічні оркестри, завдяки чому тут грали не тільки драматичні, а й оперні вистави.

На початку XIX ст. в Україні з’явилися перші професійні театральні трупи з вільних акторів, які виступали в стаціонарних театрах, час від часу виїжджаючи на гастролі. Аби привабити якнайбільше публіки, театральні діячі звертали увагу й на українського глядача. Приблизно в 1810 р. у Харкові в театрі Й. Штейна було поставлено двомовну оперу-водевіль «Дровосєк», у якій «малоросійські персонажі» розмовляли українською мовою. У 1818 р. трупа (без Штейна) переїхала до Полтави. Директором театру було призначено І. Котляревського. Саме в полтавському театрі давали вистави не тільки російською, а й українською мовами. Саме з нього почалося становлення українського професійного театру. Тут розпочав діяльність і відомий актор Михайло Щепкін. Саме тут у 1819 р. було поставлено дві українські п’єси: «Наталка Полтавка», де розмовні діалоги чергувалися з музичними епізодами, та «Москаль-чарівник», яка започаткувала традицію українського водевілю.

У 1830-х роках з’являються нові драматичні твори, які продовжують розвиток українського театру. Найвідомішими з-поміж них стали комедія Г. Квітки-Основ’яненка «Сватання на Гончарівці» (1836) і написана в традиціях західноєвропейської комедії п’єса «Шельменко-денщик» (1840).

На Правобережжі в Житомирі та Кам’янець-Подільському польсько-українські трупи з успіхом ставили комічну оперу «Повернення запорожців із Трапезунда» (1842) Кароля Гейнча.

На початку 1840-х років до драматургії звертається Т. Шевченко. У 1844 р. його п’єса «Назар Стодоля» була вперше поставлена на сцені Медико-хірургічної академії в Петербурзі, де навчалося чимало українців. Після заборони творчості Т. Шевченка п’єса не ставилася.

Українські п’єси грали й у Центральній Росії, Білорусі, Молдові, на Північному Кавказі й Закавказзі, однак найчастіше — у Петербурзі й Москві, де проживало чимало українців. Успіхом вистави завдячували передусім видатному актору М. Щепкіну.

Не менш талановитим був актор Харківського театру Карпо Соленик. Коли йому запропонували перейти на сцену імператорського театру в Петербурзі, актор відказав: «Ні, я малорос і люблю Малоросію, мені жаль розлучатися з нею».

Сцена з п’єси І. Котляревського «Наталка Полтавка» (М. Садовська-Барілотті — Наталка, Д. Мова — Петро). Друга половина XIX ст.

3. Образотворче мистецтво

Живопис. Вирішальний вплив на український живопис цього періоду справила російська Академія мистецтв. Його визначальними ознаками були реалізм і демократизація. Провідне місце посідає жанр портрета, якому притаманне виявлення індивідуальних рис характеру, зовнішності й емоційного стану. У жанрі портрета в перші десятиліття XIX ст. працювали Д. Левицький, В. Боровиковський, М. Іванов, В. Тропінін.

Проживши в Петербурзі півстоліття, Дмитро Левицький на картинах і в офіційних документах підписувався: «вільний малоросіянин Левицький». Національний колорит притаманний творчості Володимира Боровиковського.

Історичне джерело

Відомий російський художник і мистецтвознавець О. Бенуа так пояснював в «Історії російського живопису XIX ст.» причини виняткових мистецьких досягнень Д. Левицького: «Дещо вжитті самого Левицького сприяло розвиткові його таланту, зокрема, його походження з місцевості й середовища набагато культурнішого, ніж тодішній Петербург і навіть вищі верстви петербурзького суспільства. Левицький був родом із Малоросії. З ранніх літ виростав він серед тієї напівзахідної цивілізації, що проникла ще за часів польського панування до Києва й там пустила глибоке коріння».

Випускники Петербурзької академії мистецтв В. Тропінін, К. Павлов, А. Мокрицький, І. Сошенко, Г. Васько, Д. Безперчий та ін. визначили реалістичний напрям українського живопису й уславилися творами, що стали надбанням багатьох музеїв світу.

Василь Тропінін, який був кріпаком до 47 років, створив в Україні свої кращі полотна: «Портрет українця», «Молодий український селянин», «Дівчина з Поділля», «Пряля» та ін.

Твори вінницького художника-кріпака Івана Засідателя характеризуються впевненим володінням академічною майстерністю, глибоким проникненням в образ. Художник не ідеалізує своїх героїв, вони приваблюють душевним спокоєм і чистотою, поетичністю почуттів.

Демократизм, доброта й лагідність вирізняють портрети Івана Сошенка. Найвідоміші з них: «Жіночий портрет», «Портрет бабусі Чалого». Художник багато працював і як пейзажист. Свої пейзажі він нерідко доповнював невимушеними побутовими сценками: «Краєвид із селянами», «Продаж сіна на Дніпрі», «Хлопчики-рибалки» та ін.

Знаним представником реалізму в Західній Україні став український художник Лука Долинський. Уродженець Білої Церкви, він за підтримки єпископа Л. Шептицького, закінчив Віденську академію мистецтв та оселився у Львові. Л. Долинський розписав чимало церков Галичини. Основними його роботами стали розписи й ікони для собору Святого Юра у Львові та Успенського собору в Почаївській лаврі.

В. Тропінін. Дівчина з веретеном. 1820 р.

І. Сошенко. Продаж сіна на Дніпрі. 1857 р.

Тарас Шевченко завершив романтичний період, розпочатий Д. Левицьким і В. Боровиковським, і спрямував українську мистецьку школу в річище реалізму й національної визначеності. Ці ознаки насамперед притаманні образу «Катерини». Т. Шевченко зробив вагомий внесок у розвиток портретного (понад 150), історичного, побутового й пейзажного жанрів живопису та графіки. Водночас він надавав великого значення гравюрі. Митець уважав гравюру найшвидшим засобом поширення мистецтва серед народу, про що писав у своєму «Щоденнику». Мав звання академіка гравюри.

Одним із перших в українському малярстві Т. Шевченко звернувся до української історії, присвятивши цій темі картини «Дари в Чигирині», «Смерть Богдана Хмельницького» та ін.

Побутовий жанр художник використовував для втілення, гуманістичних ідеалів. Зображуючи сцени українського, казахського чи киргизького побуту, працюючи над циклом «Притча про блудного сина», Т. Шевченко поєднує теми протесту, осуду з милосердям, співчуттям та утвердженням людської гідності.

Помітне місце в спадщині митця займають пейзажі. Цикл «Живописна Україна» просякнутний любов’ю до свого народу й краю. На його полотнах відтворені найрізноманітніші настрої: спокою й затишку («На пасіці»); елегійності й романтизму (акварелі «Аскольдова могила», «Богданова церква в Суботові»); величної краси непорушного спокою («Дустанова могила»); драматичного напруження («Пожежа в степу»).

Скульптура. Якщо до початку XIX ст. скульптуру пов’язували переважно з культовими потребами, то тепер вона відповідала світським запитам. Паркове будівництво зумовлювало потребу в садово-парковій скульптурі. Завдяки поширенню історичного світосприйняття розвивається монументальна скульптура, яка увічнювала історичні події, військові перемоги, діячів історичного масштабу. Зокрема, на Володимирській гірці в 1853 р. встановлено бронзовий пам’ятник князю Київської Русі Володимиру (автори В. Демут-Малиновський, П. Клодт, О. Тон).

Т. Шевченко. Дари в Чигирині 1649 року. 1844 р.

І. Мартос. Пам’ятник Арману де Рішельє. м. Одеса. Сучасне фото

Значний внесок у розвиток української й російської скульптури зробив Іван Мартос. Сучасники називали його Фідієм XIX століття. І. Мартос по праву вважається творцем стилю класицизму в мистецтві скульптури. У його творчій спадщині — надгробок К. Розумовського в Батурині (1803-1805), пам’ятник першому градоначальнику Одеси А.-Е. Рішельє (1823-1828).

Пам’ятник князю Володимиру. м. Київ. Сучасне фото

Відомим скульптором у Галичині став Гаврило Красуцький, який вирізьбив чимало барельєфів і скульптур на будинках Львова.

4. Архітектура

Перша половина XIX ст. стала часом справжнього тріумфу мистецтва містобудування. У центрі міст створювали головний майдан геометрично правильних форм, який оточували величні адміністративні споруди класичного архітектурного стилю.

На перетині основних вулиць і навколо храмів також облаштовували невеликі майдани. Від центрального майдану розходилися переважно прямокутні квартали. Будівництво адміністративних, освітніх, громадських і приватних споруд навколо майдану здійснювали за визначеним планом.

Так поступово формувалися архітектурні ансамблі. В Україні одним із перших був сформований ансамбль Круглої площі в Полтаві. Окрасою Одеси став ансамбль Приморського бульвару, з якого ведуть довгі сходи до моря. Архітектура поступово набувала таких ознак тодішнього світогляду, як історизм, романтичне захоплення минулим. Намагаючись зберегти архітектурну спадщину, не знаючись при цьому на історії архітектури, зодчі часто домислювали образи стародавніх споруд. Так, сталося з Десятинною церквою в Києві, яку збудували в 1828-1842 рр. на давньому фундаменті, однак зовсім не подібною до оригіналу. Натомість методом стилізованої реставрації в Києві в 1851-1852 рр. добудували дзвінницю Софійського собору, зважаючи на архітектурний стиль нижніх поверхів та аналогічні споруди.

Ще на початку XIX ст. в Україні було заборонено будувати оригінальні українські храми. Споконвічні українські традиції будівництва дерев’яних церков зберігали лише народні майстри Лемківщини, Бойківщини, Гуцульщини й Буковини. У підросійській Україні, за незначним винятком, дерев’яні й муровані церкви зводили у формах російської народної архітектури —

Російська імперія прагнула позбутися навіть згадки про українські традиції церковного будівництва.

Окрасою міст ставали споруди культурного призначення та приміщення навчальних закладів. Це насамперед будинок оперного театру в Одесі, споруджений 1809 р. в античному стилі за проектом архітектора Ж. Тома де Томона. Київському архітекторові Андрію Меленському належать проекти Миколаївської церкви-ротонди, церкви-мавзолею «Аскольдова могила», пам’ятника на честь поновлення в Києві магдебурзького права. За проектом В. Беретті було збудовано монументальне приміщення Київського університету та Інституту шляхетних дівчат.

Сходи з Приморського бульвару. м. Одеса. Фото. 1890 р.

Самсонівська церква. м. Полтава. Сучасне фото

Зберігалися традиції палацово-паркової архітектури. Шедевром першої половини XIX ст. стали палац і парк К. Розумовського в Батурині, палац П. Галагана з лісопарком у с. Сокиринцях на Чернігівщині. Світової слави зажили дендрологічні парки «Софіївка» в Умані та «Олександрія» в Білій Церкві.

На західноукраїнських землях центром розвитку архітектури залишався Львів. У першій половині XIX ст. за проектом архітектора Ф. Штадлера була побудована нова велична триповерхова споруда найдавнішого в Україні Львівського університету. У стилі класицизму споруджені Інститут Оссолінських, ратуша на площі Ринок, міський театр. Будівлі в цьому стилі були зведені також у Дрогобичі, Ужгороді та Чернівцях.

Запитання та завдання

1. Назвіть найвидатніших представників музичного, театрального, образотворчого мистецтва й архітектури України.

2. Який твір І. Карпенка-Карого називають «праматір’ю українського народного театру»?

3. Який напрям розвитку культури спонукав українських митців звертатися до тем з життя й культури народу?

4. Дайте визначення понять «романтизм», «класицизм».

5. Виокремте музичні й пісенні заходи, які влаштовували в ХІХ ст. поза церковними стінами.

6. Охарактеризуйте етапи розвитку українського театру протягом першої половини XIX ст.

7. Перерахуйте й проаналізуйте визначальні ознаки архітектури першої половини XIX ст.

8. Виокремте ознаки, притаманні картинам українських художників першої половини XIX ст. Наведіть приклади.

9. Які принципи розвитку українського образотворчого мистецтва утверджував Т. Шевченко? Наведіть приклади.

10. Доведіть, що протягом першої половини XIX ст. скульптура почала активно слугувати світським потребам.

11. Поміркуйте, які чинники допомагали вихідцям з України досягати значних успіхів у російському образотворчому мистецтві.

ПРАКТИЧНЕ ЗАНЯТТЯ 3

ПОВСЯКДЕННЕ ЖИТТЯ УКРАЇНЦІВ У СЕЛІ ТА МІСТІ

1. Знання, необхідні для виконання практичних завдань

Весна для українського селянина розпочиналася в середині березня. Танув сніг, земля прогрівалась і розпочиналася оранка. Заможні господарі впрягали у важкий плуг 3-4 пари волів. Бідніші об’єднувались і спільно орали, боронували й засівали поля. Нерідко вони це встигали до церковного свята Благовіщення.

У середині червня розпочиналася заготівля сіна для худоби — косовиця. Кожний, хто мав ділянку степу чи луки, заздалегідь наймав косарів — повнолітніх і фізично міцних чоловіків. Працівники разом виходили у степ чи на луки, будували курінь, і в короткі проміжки відпочинку від тяжкої праці веселилися. Існує навіть цикл косарських пісень.

За день-два в таборі з’являлися «веслярі» — дівчата й хлопці, які сушили сіно та складали його в копиці, перевеслами в’язали у в’язки.

Щойно закінчували складати сіно, як починалися жнива. Усі дорослі бралися до праці, у селах залишалися лише старі люди й малі діти. Немовлят матері брали із собою, улаштовуючи їм затінок зі снопів.

Жнива тривали недовго, бо хліб швидко перестигав і зерно висипалося з колосків. Найспритніший жнець, працюючи від зорі до зорі, міг зжати щонайбільше 3 копи (копа — 60 снопів).

Потім починалася возовиця. Хліб звозили на тік для обмолоту. Для зберігання необмолочених снопів біля току зводили клуні. Молотьба тривала всю осінь, а іноді переходила й у зиму.

Побут села й міста. У XIX ст. українці продовжували споруджувати традиційні житла. Менші складалися з хати й сіней, більші — з хати, сіней і хати або хати, сіней і комори.

Селяни Слобожанщини, Середнього Подніпров’я й особливо Півдня України дедалі частіше зводили глиняні й кам’яно-вапнякові будинки. На Поліссі та в Західній Україні будували зрубні оселі.

Незважаючи на певні територіальні відмінності, у всіх регіонах облаштування селянської хати мало багато спільного. При вході в правому або лівому куті (залежно від того, на якому боці вулиці стояла хата) була розміщена піч. У протилежному (по діагоналі) куті висіли образи, прикрашені рушниками та квітами, стояв стіл або скриня, застелені скатеркою. Від печі до причілкової (короткої) стіни встановлювали піл — настил із дощок, на якому спали. Над ним висіла жердка, на яку вішали одяг. Попід стінами стояли дубові лави. Піч і протилежну від входу стіну розмальовували квітами. Іноді на стіни вішали картини. Біля входу висів мисник, де знаходився святковий посуд. Повсякденне кухонне начиння клали біля печі на припічок.

В. Орловський. Жнива. 1882 р.

В. Штернберг. Ярмарок у містечку Ічні. 1837 р.

У кожного члена родини були певні традиційні обов’язки. Чоловік і дорослі сини працювали в полі: сіяли, орали, косили й молотили. Вони також заготовляли дрова, ремонтували хату й господарські будівлі тощо. Дружина готувала їжу, доглядала дітей, прала, пряла й ткала, садила й обробляла город. Під час жнив вона працювала нарівні з чоловіком. Діти випасали худобу й птицю, допомагали в домашній роботі й на городі.

Одяг. Повсякденний жіночий костюм складався із сорочки та запаски (однотонної чи картатої). У прохолодну погоду одягали корсетки із сукна. У свята замість запаски носили плахту. Дівчата заплітали волосся в косу та прикрашали її квітами, вінками й стрічками. Жінки носили очіпок, прикриваючи його наміткою або хусткою. Шию прикрашали намистом і дукачами.

Чоловіки вдягалися в полотняні сорочки й штани, у прохолоднішу погоду — сукняні штани. Голову прикривали солом’яним брилем або сукняною шапкою. Міщани носили картузи. У холодну пору чоловіки й жінки одягали свити, іноді кобеняки, які мали відлогу (каптур). Узимку ходили в кожухах. Чоловіки носили взимку смушеву, а восени — повстяну чи сукняну шапки. Улітку взували шкіряні постоли, черевики чи чоботи.

Одяг багатих міщан зазвичай виготовляли з матеріалу фабричного виробництва. Улітку жінки носили катанку — верхній одяг із сукна з вилогами, обкладеними червоним шовком. Узимку носили бекешу — шубу з овечини, укриту синім чи темно-червоним сукном.

Заможні містяни наслідували західноєвропейську й петербурзьку моду.

2. Практичні завдання

Використовуючи літературу зі шкільної бібліотеки та інформацію з Інтернету, підготуйте повідомлення на одну з тем (на вибір).

Становище української жінки в родині.

Становище й обов’язки дітей у родині.

Дозвілля, розваги й ігри.

Молодь і вечорниці.

Українська традиційна їжа.

Український традиційний одяг.

Традиційні знаряддя праці та їхнє призначення.

Взаємодопомога в українському селі. Толока.

УЗАГАЛЬНЕННЯ ДО РОЗДІЛУ III

«ПОВСЯКДЕННЕ ЖИТТЯ ТА КУЛЬТУРА УКРАЇНИ наприкінці XVIII — у першій половині XIX ст.»

Українська культура зазнавала дедалі більшого впливу європейської культури, зокрема романтизму й класицизму (насамперед в архітектурі). Саме під впливом романтизму українські діячі культури перейнялися ідеалами волелюбності, свободи, вважали народ джерелом моралі, мудрості й краси. Відкриваючи нові університети, імперський уряд дбав лише про підготовку державних чиновників. Водночас на культурі позначилися такі історичні чинники, як: зникнення турецько-татарської загрози; припинення державного асиміляційного тиску Польщі й посилення його Росією; розділеність українських земель між імперіями; розвиток промислового виробництва й поява «різночинців» — інтелігенції; капіталізація культури; спротив несприятливим і руйнівним історичним обставинам.

Освіта, зазначаючи імперського тиску, поступово втратила традиції національної школи. Як наслідок, незважаючи на розвиток мережі освітніх закладів, вона не виховувала національну свідомість і гідність. Відкриваючи нові університети, імперський уряд дбав лише про підготовку державних чиновників. Водночас повага до знань, атмосфера наукового пошуку поступово перетворили університети на центри наукового, культурного й громадсько-політичного життя, відродження української культури, самосвідомості й історичної пам’яті.

Українська наука збагатилася новими відкриттями й напрацюваннями в математиці — М. Остроградський, медицині — І. Орлай, ботаніці — О. Волощак, історії — Д. Бантиш-Каменський, М. Маркевич, мовознавстві — І. Срезнєвський, О. Потебня, фольклорі — М. Цертелєв, М. Максимович.

Про життєву стійкість української культури свідчить поява громадських культурно-освітніх товариств, першим з яких стала «Галицько-руська матиця».

У цей період відбулося становлення й розпочався розвиток нової літератури, яка використовувала живу народну мову. Завдяки зусиллям видатних українських літераторів формуються нова українська поезія, проза й драматургія.

XIX ст. відкрило нові обрії розвитку українського музичного мистецтва. Композитори звернулися до невичерпного джерела народної пісні. Завдяки розвитку музики й драматургії постає український театр. Виникають перші українські професійні театральні трупи, які ставлять невмирущі й досі українські соціально-побутові п’єси, комедії та водевілі.

Активно розвивається українське образотворче мистецтво. Його визначальними ознаками стали реалізм і демократизація. Творчість Шевченка-художника спрямувала українську мистецьку школу в річище реалізму й національної визначеності.

Перша половина XIX ст. стала часом справжнього тріумфу мистецтва й містобудування, хоча Російська імперія прагнула позбавити навіть спогадів про українські традиції будівництва. Ще на початку XIX ст. в Україні було заборонено споруджувати оригінальні українські храми. В архітектурі панував класицизм. У великих містах поступово формуються архітектурні ансамблі.

Окрасою міст разом із релігійними храмами стали споруди світського культурного призначення та приміщення навчальних закладів. Розвивалися традиції палацово-паркової архітектури.

скачать dle 11.0фильмы бесплатно