§ 18. ОСОБЛИВОСТІ СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНОГО РОЗВИТКУ ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ

Законодавчі органи приймають багато корисних законів, але життя народу не покращується. Поміркуйте, що потрібно, щоб положення закону стало нормою щоденного життя.

1. Становище українців Західної України в Австрійській імперії протягом другої половини XIX ст.

Поразка революції 1848 р. забезпечила Габсбургам можливість подальшого панування над усіма частинами своєї «клаптикової імперії», уключаючи й західноукраїнські землі. Однак після поразки Австрійської імперії у війнах з Італією та Францією в 1860 р. імператор Франц-Йосиф був змушений піти на поступки угорській, чеській та польській аристократії й перетворив державу на конституційну монархію. У лютому 1861 р. всім національним провінціям, зокрема й Галичині та Буковині, було надано статус автономних із власними крайовими сеймами.

Національні провінції (краї) отримали право обирати свої законодавчі органи — крайові сейми, які, згідно з конституцією, мали займатися лише місцевими справами. Куріальна виборча система забезпечувала повне домінування в сеймах шляхетства над буржуазією та селянами. Якщо ж урахувати, що шляхетство в Галичині й на Буковині було неукраїнським, це означало, що проголошена рівноправність народів залишала українців у пригнобленому становищі. Так, під час перших виборів до Галицького крайового сейму українцям із 150 місць пощастило вибороти лише 49. Користуючись своєю кількісною перевагою, польська більшість отримала можливість і надалі нехтувати конституційними правами українців. Зокрема, у 1860-х роках сейм ухвалив закон про польську мову навчання в початкових і середніх школах. Польська мова утвердилася як мова крайового уряду, і польська влада спілкувалася з українським населенням тільки по-польськи.

УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ в складі АВСТРІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ в 1772-1914 рр.

Історичний факт

Протягом 1848—1916 рр. австрійський імператор призначав своїми намісниками в Галичині лише поляків, які очолювали крайову адміністрацію та крайову шкільну раду.

За 40 років дії в Галичині конституційних прав на власну національність українцям було дозволено заснувати 5 державних гімназій, тоді як поляки мали 110 гімназій, Академію наук у Кракові, Колегію мистецтва, Академію сільськогосподарських наук, дві торговельні академії, два університети, дві Високі школи політичних наук, 30 учительських семінарій, 10 торговельних шкіл, 200 сільськогосподарських шкіл нижчого ґатунку.

Офіційно конституція проголошувала національну рівноправність у школах, державних установах і судах, а також «право на вільний розвиток». Але фактично влада над українством залишилася в руках його колишніх гнобителів. Як наслідок, автономія Галичини була автономією для поляків, у яких були розв’язані руки для проведення політики полонізації українського населення.

2. Селянська реформа в Австрійській імперії 1848 р.

Революційні події 1848 р., які охопили Австрію та багато інших країн Західної й Центральної Європи, привели до скасування панщини в західноукраїнських землях. 18 березня 1848 р. парламент революційної Угорщини проголосив про скасування панщини на Закарпатті, як і в усій Угорщині. 17 квітня свободу від панщини та всіх інших феодальних повинностей австрійський уряд проголосив для селян Галичини — «хлібної комори» Австрії. 1 липня 1848 р. дію цього закону поширили на Буковину. Насправді ж звільнення селян відбувалося в 1850—1853 рр.

У вересні 1848 р. українські селяни були звільнені й від примусової купівлі горілки й інших міцних напоїв у поміщиків. Завдяки реформі селянин, як і поміщик, ставав власником землі. Щоправда, звільнений селянин, як і раніше, страждав від малоземелля та безземелля.

Історичний факт

На час звільнення селян 50 тис. польських та інших панів-дідичів володіли 43 % орної землі. Решта 57 % орної землі належала 2 млн 700 тис. селян. Як наслідок, у 1880 р. на пересічне селянське господарство припадало 5 моргів землі (морг — 0,575 га), а площа середнього панського господарства становила 2400 моргів. Лише десята частина селянських господарств мала не менше 10 моргів, які забезпечували нормальні умови існування для середньої сім’ї Західної України. Майже половина володіла менше ніж 4 моргами, а приблизно чверть мала менше 2 моргів землі.

Треба зазначити, що селянин ставав повноправним господарем свого наділу не безоплатно. Держава викуповувала в поміщиків селянські землі, а селяни за це мусили сплачувати державі борг протягом 40 років починаючи з 1858 р.

Стосовно поміщиків австрійський уряд проводив протилежну політику. Щоб максимально пом’якшити їм перехід до нових умов господарювання, уряд надавав компенсацію (відшкодування) за скасування панщини, тобто за втрату дармової робочої сили. Поміщики також звільнялися від опікунських обов’язків щодо селян у разі стихійного лиха, неврожаю, епідемії тощо. Держава передала поміщикам «сервітутні володіння» — ліси, пасовища, луки й інші угіддя, хоча до реформи селяни мали право користуватися ними разом з поміщиками.

Для селян життя й господарювання без угідь було неможливе, тому за користування ними селяни змушені були платити поміщикам чималі суми або ж відробляти за них. Щоб захистити себе, 15 тис. сільських громад подали на землевласників до суду. Проте майже всі з цих судових справ було вирішено на користь поміщиків.

Подібний зміст мала й реформа на Буковині та в Закарпатті, з тією лише відмінністю, що в її ході особливо безжально позбавляли землі закарпатців. У Закарпатті звільняли від панщини селян, котрі до реформи користувалися землею на правах спадковості. Отже, більшість закарпатських селян після реформи не отримала землі взагалі або дістала замалі наділи. Хоча поміщики тут також зберегли свою земельну власність, держава сплатила їм велику грошову компенсацію. Селяни ж змушені були повертати ці суми державі у вигляді збільшених податків і різних поборів.

За задумом розробників, реформа мала на меті скасування в сільському господарстві феодальних відносин та утвердження замість них капіталістичних. Проте реформа виявилася далекою від теорії. Селяни, щоб сплатити податки й борг державі, утримувати власні господарства й прогодувати сім’ї, змушені були орендувати в поміщиків орну землю, пасовища, сінокоси й інші угіддя. Аби подолати труднощі, вони позичали хліб, дрова та ін., за що й у пореформені роки продовжували виконувати відробітки в поміщицьких господарствах. Лише наприкінці XIX ст. в сільському господарстві спостерігається переважання вільнонайманої робочої сили, що поволі стимулювало розвиток поміщицьких і заможних селянських господарств. В окремих господарствах поміщиків і заможних селян з’являлася землеробська техніка: кінні сівалки, молотарки, віялки, парові плуги, локомобілі та ін.

Загалом розвиток капіталістичного виробництва відбувався повільно. Селянські господарства зазвичай не виходили за межі напівнатурального виробництва й, по суті, не були пов’язані з ринком. В основному сільськогосподарські товари на ринок постачали поміщицькі маєтки. Проте до кінця століття вони так і не стали справжніми товарними господарствами.

Потворним явищем капіталістичного розвитку Західної України стало лихварство. Не вміючи господарювати з використанням найманих працівників, значна частина землевласників через борги потрапляла в залежність до лихварів. Ще частіше в боргові пастки потрапляли селяни. У 1860—1870 рр. у Галичині лихварі на власний розсуд установлювали відсоток з позики. Нерідко він сягав 500 % від суми позики. Нарешті в 1877 р. був виданий закон проти лихварства. Не маючи можливості розрахуватися, селяни втрачали і своє вбоге майно, і земельну ділянку. Лише протягом 1875—1884 рр. у Галичині за борги було продано за безцінь з торгів майже 24 тис. селянських господарств, які перейшли до лихварів.

3. Кооперативний рух

Українське селянство, ремісники й торговці, перебуваючи в украй важких економічних умовах, потребували захисту й підтримки. Саме тому й виникла кооперація — рух економічної самооборони економічно слабких і соціально принижених верств населення. На засадах спілки вони створювали споживчі, кредитові й ощадні установи, вели торгівлю та організовували виробництво. Кооперативи очолили молоді національно свідомі священики, учителі, юристи. Першим та одним із найпопулярніших став споживчий кооператив «Народна торгівля», створений 1883 р. у Львові з ініціативи інженера-архітектора Василя Нагірного.

Наприкінці століття розгорнуло діяльність товариство «Сільський господар», яке дуже швидко перетворилося на розгалужену мережу господарських спілок, що діяли майже в кожному повіті Східної Галичини. Товариство мало власні дослідні поля й станції. «Сільський господар» допомагав спілчанам купувати землю й реманент, успішно збувати готову продукцію. Товариство проводило й широку просвітницьку роботу. Воно пропагувало сільськогосподарські знання серед населення, видавало часописи, організовувало читальні, бібліотеки, сільськогосподарські й промислові школи, проводило курси, виставки, з’їзди та віча.

Товариство «Сільський господар». с. Ворвулинці Заліщицького р-ну. Фото. Початок XX cт.

Найпотужнішим українським економічним бастіоном став «Молочарський союз» (1904). Через його крамниці селяни отримали можливість зручно й вигідно збувати молочну продукцію як на території Західної України, так і за кордоном. Союз зумів налагодити продаж української продукції в Німеччині, Англії, Іспанії та Туреччині. Кооперативна спілка також займалася просвітницькою роботою. Вона будувала народні доми, громадські крамниці й склади. Зміцнівши, «Молочарський союз» займався й національно-освітніми справами: відкривав школи з українською мовою навчання, брав їх на своє утримання.

Розвивалася й кредитна кооперація. Її основою став Крайовий кредитовий союз. На межі століть з’явилися перший український кооперативний банк «Віра» (Перемишль, 1894), страхове товариство «Дністер» (1895), що страхувало господарства від пожеж і крадіжок. На Буковині в 1903 р. було створено кредитну спілку «Селянська каса», яку очолив професор Чернівецького університету С. Смаль-Стоцький.

Кооперативні установи швидко стали популярними. З одного боку, вони організовували збут селянських продуктів за доступними закупівельними цінами, а з іншого — доставляли в села за поміркованими цінами необхідні товари. У такий спосіб кооперативи протистояли експлуатації старих торгових крамниць.

Будинок страхового товариства «Дністер», м. Львів. Фото. Початок XX cт.

Отже, кооперативи не тільки зміцнювали українських господарів економічно, а й долучалися до виховання національної самосвідомості, ставали школою організаторських навичок для багатьох молодих українських патріотів.

4. Трудова еміграція

Модернізаційні процеси в Західній Україні породили масову трудову еміграцію. Безземелля, злидні, відсутність будь-якої надії на краще життя, попри надзвичайно сильну прив’язаність до землі, спонукали українців до еміграції. На відміну від наддніпрянців, які переселялися на Схід аж до узбережжя Тихого океану, галичани, буковинці й закарпатці вирушали на Захід. Через Атлантику вони добиралися до Бразилії, Аргентини, Канади та США.

Одним з основних регіонів заокеанської української міграції із західноукраїнських земель стала Латинська Америка, де існувала гостра потреба робочої сили для освоєння вільних земель. Починаючи з 1872 р. українці зі Львівщини селилися в Бразилії поблизу м. Курітіба, а також у штаті Парана. У 1890-х роках українські селяни з’явилися в Аргентині. Невеликі групи переселенців дісталися Уругваю, Парагваю, Венесуели, Чилі, Перу. І нині в латиноамериканських країнах є населені пункти з українськими назвами.

Історичний факт

Ще на початку XIX ст. в портовому місті Маракайбо (Венесуела) був збудований готель «Україна». Він став основним притулком для українських переселенців і навіть користувався правом екстериторіальності. Неподалік від нього стояла й однойменна вілла, споруджена в 1830 р. українським емігрантом — національним героєм Венесуели й Перу — Михайлом Скибицьким.

Згодом найпривабливішим для еміграції заокеанським регіоном стали Сполучені Штати Америки. Першим відомим українцем, який у 1620 р. зійшов на берег Американського континенту з каравели «Мейфлауер», вважається лікар Лаврентій Богун. Масова міграція до США розпочалася в 1877 р. з прибуттям туди групи закарпатців. За ними до Америки вирушили й вихідці з інших земель Західної України. Майже всі вони оселялися в штатах Пенсильванія та Нью-Йорк. До кінця XIX ст. в США вже проживало понад 200 тис. українців.

З 1890-х років розпочалося переселення українців до Канади, насамперед до провінцій Альберта, Манітоба й Саскачеван. Там з’явилися населені пункти: Галич, Київ, Коломия, Дніпро, Дністер, Збруч, Карпати, Січ, Козак, Хмельницький... Протягом 1896—1914 рр. сюди переселилися 170 тис. українців.

Історичний факт

Василь Турчин — українець за походженням, став видатною постаттю війни північноамериканських колоній за незалежність. Очолювана ним бригада армії Півночі відзначилася високою боєздатністю, а її командир отримав прізвисько Грізний козак.

Життя українців, особливо в Латинській Америці, було сповнене важкої та найнижче оплачуваної праці. Вони викорчовували джунглі, висушували болота, прокладали дороги, працювали наймитами, чорноробами, обробляли плантації. У кращих умовах були переселенці до США й Канади. Успіх кожного господаря тут набагато більше залежав від його терпіння й працьовитості.

Історичний факт

За матеріалами двотижневика «Аляска геральд», після продажу Росією Аляски й Алеутських островів у 1867 р. Сполученим Штатам Америки там залишилося майже 20 тис. українських козаків. До речі, двотижневик «Аляска геральд», який видавав виходець із Київщини Агафій Гончаренко протягом 1868—1872 рр., був не єдиним українським виданням XIX ст. в США. Священик із Галичини Іван Волянський протягом 1885-1890 рр. видавав у штаті Пенсільванія газету «Америка» українською мовою. Інший священик — Григорій Кушка — заснував у 1893 р. газету «Свобода». Ці видання були популярні серед переселенців, які підтримували їх матеріально.

Селяни, змучені злиднями на Батьківщині, вирушаючи за океан, не дуже переймалися питаннями національного самоусвідомлення. Проте, потрапивши до країн Нового Світу, вони не зникли в чужому багатоликому етнічному середовищі, а плекали свою національну пам’ять і культуру, створювали свої громадські організації.

У 1894 р. виникла найдавніша й найбільша Українська національна асоціація. Зародившись як об’єднання страхових компаній, що підтримували робітників-іммігрантів у разі хвороби чи травми, національна асоціація розпочала активно пропагувати українську культуру та національну свідомість, організовувати різноманітні культурно-освітні заходи, видавати газети, календарі й книжки українською мовою.

Трудова еміграція призвела до того, що український народ перестав жити на рідній етнічній території. Вона залишається місцем проживання українського етнічного (народного) ядра. Водночас усе більша частина українців розсіюється по інших країнах, частинах світу і материках. Як наслідок, разом з етнічним ядром сформувалася українська діаспора — частина українського етносу, яка постійно проживає поза межами України.

Діаспора (від грецьк. diaspora — розсіяння) — частина народу, що постійно проживає поза межами батьківщини, зберігаючи зв’язок з нею.

Запитання та завдання

1. Покажіть на мапі світу країни та регіони, куди вирушали українці в пошуках кращого життя.

2. Розтлумачте поняття «клаптикова імперія», «крайовий сейм», «куріальна виборча система», «сервітутні володіння».

3. Наведіть приклади відвертого нехтування в Західній Україні національними правами українців.

4. Порівняйте різні країни Нового Світу з погляду привабливості для українських селян-емігрантів.

5. Розкрийте сутність механізму, який давав можливість польським поміщикам здобувати більшість у Галицькому сеймі.

6. Визначте причини, які зумовили розвиток лихварства в Західній Україні.

7. Охарактеризуйте перебіг і наслідки селянської реформи 1848 р.

8. Доведіть, що кооперація — один із шляхів порятунку слабких і соціально принижених верств населення.

9. Поміркуйте над причинами, які спонукали українських селян-емігрантів плекати національну пам’ять і культуру.

скачать dle 11.0фильмы бесплатно