§ 37. Господарство і соціально-економічне становище населення Західної України на початку ХХ ст.

ЗГАДАЙТЕ 1. Яким був стан економіки Західної України в першій половині XIX ст.? 2. Які зміни відбулися в господарстві Західної України в другій половині XIX ст.? 3. Яким було матеріальне становище західноукраїнського населення в другій половині XIX ст.?

1. Становище Західної України на початку XX ст. У 1900-1913 рр. принципових змін у соціально-економічному і політичному становищі західноукраїнських земель не сталося. Ці землі, як і в попередні десятиліття, залишалися відсталим аграрним краєм Австро-Угорської імперії. Як і раніше, Галичина і Буковина управлялися Австрією, а Закарпаття - Угорщиною. Ці землі були сировинними придатками індустріально розвинутих провінцій імперії і ринком збуту готової продукції.

У 1900 р. на території Західної України, Північної Буковини і Закарпаття проживало 5,7 млн осіб, з них близько 3 млн - у Східній Галичині, 270 тис. - у Північній Буковині і 343 тис. - на Закарпатті. На всіх цих територіях українці становили більшість - понад 3,6 млн, або 63 %. Але їх відсоток у населенні краю поступово зменшувався. Хоча протягом 1900-1910 рр. чисельність українців у Західній Україні збільшилася до 4,1 млн, його частка у всьому населенні зменшилася до 61,8 %. Причиною цього була масова трудова міграція, важке соціально-економічне становище і пов’язана з ним висока смертність, а також колонізація краю представниками інших етнічних груп.

Австро-Угорська імперія в XIX ст. пройшла певний етап політичної модернізації та її державний устрій передбачав деякі демократичні норми. Вона була конституційною монархією із центральним і крайовими парламентами. Основний закон проголошував рівність усіх народів у державі та їхнє право на збереження своєї національності й мови. Декларувалася свобода віри і сумління. Громадяни мали право на національні об’єднання, у тому числі й партії. Вони мали виборчі права. Дозволялося видавати рідною мовою книжки, газети, виступати в парламенті, сеймі, органах місцевого самоврядування, судах тощо. Усе це дуже контрастувало зі становищем українців у Наддніпрянській Україні. Якщо в Галичині в 1913 р. на державному утриманні діяло близько З тис. українських народних шкіл, то в Росії - жодної.

Але в дійсності не все було так, як передбачалося конституційними нормами. Існували закони, які обмежували права окремих соціальних і національних груп. У представницьких органах усіх рівнів (громадських і повітових радах, крайових сеймах Галичини і Буковини, імперському парламенті) забезпечувалася перевага найзаможніших соціальних верств. У Галичині це були поляки, на Буковині - румуни і німці, у Закарпатті - угорці. Вони й визначали мову, яка використовувалася в державних установах. У Галичині це була польська, на Буковині - переважно німецька, у Закарпатті - угорська.

Німецький Народний Дім у Чернівцях. Початок XX ст. Сучасний вигляд.

Наслідком бездержавного і пригнобленого становища була й відстала соціальна структура українського населення. У 1900 р. 94 % українців-галичан мешкали в сільській місцевості. На Буковині в 1910 р. 88 % усіх українців були зайняті в сільському господарстві, тільки 4 % - у промисловості й ремеслі і 3 % - у торгівлі й на транспорті. Лише 10 % українців були міськими жителями, у той час як поляків і євреїв у містах було набагато більше. Так, у Львові в 1910 р. поляки становили понад третину населення, на другому місці були євреї, а українці посідали третє місце.

Це свідчить, що Західна Україна перебувала на початковому етапі модернізації, а її українське населення залишалося, значною мірою, на рівні традиційних (домодерних) суспільних відносин.

2. Промисловість. Промисловість Західної України на початку XX ст. усе ще не вийшла з перехідної стадії від ремесла до фабрики.

Налічувалося близько 100 фабрично-заводських, переважно дрібних підприємств, де працювало 62-63 тис. робітників, зайнятих різними видами промислової діяльності. До фабрично-заводських підприємств, де використовували машини, належали нафтова, соледобувна і солеварна, лісова, шкіряна тощо. Ще 240 тис. робітників працювали в кустарних промислах, у маленьких ремісничих майстернях, удома. Це швейні, взуттєві й килимарні промисли, цегельні заводи, бетонне, гіпсове й скляне виробництво.

Нафтові свердловини (шиби) у районі Мражинці. Початок XX ст.

Технічна модернізація охопила перш за все нафтову промисловість. На межі ХІХ-ХХ ст. в Галичині почався новий період в історії нафтодобування. Старі малопродуктивні шахтні криниці були остаточно ліквідовані. Натомість бурилися свердловини глибиною до 1000 метрів і більше. Завершився переворот у технічному устаткуванні. Нафтодобувна галузь Галичини на початку XX ст. була єдиною, яка мала загально-імперське значення. Видобуток нафти збільшився. В українському Прикарпатті видобувалося 5 % її світового об’єму. За обсягом нафтодобування маленька Галичина поступалася лише величезним Російській імперії і Сполученим Штатам Америки. Але інженерно-технічними працівниками, менеджерами і кваліфікованими робітниками на нафтових промислах були іноземці. Робітники з місцевих були зайняті на допоміжних і підсобних роботах. Умови праці українців були нестерпними. Як писав один з польських громадських діячів того часу, центр нафтовидобування Борислав представляв собою «галицьке пекло... образ нужди, визиску і беззаконня». Тяжкі соціальні умови в Бориславі Іван Франко змалював у повісті «Борислав сміється».

Нафтова промисловість повністю належала іноземцям. Іноземний капітал приваблювала дешева робоча сила і багата сировина. Місцевому капіталу належало лише 12 % ринку нафти. Але переробка нафти відбувалася за межами Галичини. Головним чином там само вона й реалізувалася, там залишалися і головні прибутки.

Друге місце після нафтодобувної промисловості посідала деревообробна промисловість. Галичина була також одним з основних експортерів лісу на європейські ринки.

Розвиток промисловості позначився і на інтенсивному будівництві залізниць. Напередодні Першої світової війни мережа залізниць у Західній Україні була у півтора раза густішою, ніж на Наддніпрянщині.

Світова економічна криза початку XX ст. охопила й Західну Україну, особливо нафтодобувну промисловість. Спад виробництва викликав об’єднання дрібних підприємств у крупні монополії. В 1912 р. іноземні фірми об’єдналися в один великий концерн (тип монополій, коли об’єднувався весь виробничий процес), який контролював 78 % нафтодобування і нафтопереробки, 86 % нафтосховищ і транспортних засобів.

Але подолати кризові явища так і не вдалося. Після короткого пожвавлення, напередодні Першої світової війни промисловість знову зазнала кризи.

3. Сільське господарство. На початку XX ст. сільським господарством у Західній Україні було зайнято 80-90 % населення. У сукупному доході Західної України на нього припадало 70 %. Велика частина земель, як і раніше, належала поміщикам. У Галичині поміщики, як правило поляки, тримали у своїх руках 40 % загальної земельної площі. Селянство потерпало від малоземелля і податків, які зростали. В аграрних відносинах і побуті залишалося багато кріпосницьких пережитків. Поміщики, наприклад, зберігали монопольне право на полювання, рибальство тощо.

Але частині місцевих селян усе ж вдавалося вирватися з нужди. На початку XX ст. майже 10 % селян Галичини перетворилися у відносно заможних землевласників. Ця верства селян успішно пристосувалася до ринкових відносин, і їхні господарства фермерського типу процвітали. Саме ці господарства забезпечували поступове зростання валових зборів і середньої врожайності.

На протилежному соціальному полюсі перебувала біднота. Мізерна плата за 17-18-годинний день улітку, робота «за сніп», інші кабальні форми визиску й безправ’я викликали протести. У 1902 р. у Східній Галичині прокотилася хвиля селянських заворушень, у яких брали участь 200 тис. протестувальників.

Неможливість домогтися нормального життя вдома викликало масову еміграцію. У 1909 р. в США уже мешкало 470 тис. українців. Багато селян їхали в Канаду, Аргентину, Бразилію. Частину заробітку вони переказували додому родичам.

Перші українські емігранти та емігрантки до Америки. 1902 р.

Перед Першою світовою війною еміграційна хвиля почала спадати. Але поширення набула сезонна міграція, коли селяни на кілька місяців у рік відправлялися на заробітки до Бессарабії, Німеччини, Франції, Бельгії. Щорічно на тимчасові роботи виїжджало до 100 тис. осіб.

Під час боротьби за самозбереження і зміцнення свого економічного становища селянство стало ширше, ніж раніше, звертатися до різних засобів самоорганізації. Зокрема, воно продовжувало зміцнювати існуючі кооперативи, які виникли ще в другій половині XIX ст., і створювати нові. Кооперативи допомагали організувати збут готової продукції та кредитування господарської діяльності й тим самим обмежити вплив на них міських перекупщиків і лихварів. Зокрема, на початку XX ст. виник «Союз молочарських спілок», «Союз для збуту худоби» та інші об’єднання. В 1911 р. на базі 30 кооперативних об’єднань постав великий «Сільськогосподарський крайовий союз торговельних спілок». Центром, який керував кооперативним рухом, став утворений у 1904 р. «Ревізійний союз українських кооперативів». У 1914 р. до нього входило 600 кооперативів. Кооперативний рух, зініційований національно свідомою інтелігенцією, зміцнив матеріальне становище багатьох тисяч українських селян, стримав процес їх розорення і перетворення в найманих робітників. Фінансова допомога, яку надавали кооперативи селянам, дала змогу їм вистояти у боротьбі за землю як з польськими поміщиками, так і з польськими селянами, які переселялися на західноукраїнські землі та прагнули там закріпитися.

ВИСНОВКИ ТА УЗАГАЛЬНЕННЯ

Принципових змін у соціально-економічному й політичному становищі західноукраїнських земель на початку XX ст. не відбулося. Як і раніше, вони залишалися своєрідною внутрішньою колонією Австро-Угорщини. Східна Галичина і Північна Буковина розглядалася Австрією, а Закарпаття - Угорщиною як хліборобський край, що постачав центральним провінціям імперії дешеві харчові продукти, нафту, деревину, сіль та іншу сировину і був місцем збуту для промисловості розвинутих регіонів. Певне зростання промисловості на початку XX ст. не супроводжувалося належним поліпшенням становища робітників-українців. Малоземельне селянство «виштовхувало» в місто тисячі людей, які погоджувалися на будь-які умови праці. Прагнучи знайти засоби для існування, сила селян емігрувала до Америки або щорічно виїжджала на сезонні роботи в сусідні європейські країни.

Особливістю Західної України була прихована, а часто й відкрита дискримінація українців у всіх сферах економічного і політичного життя. У Східній Галичині поляки обіймали всі адміністративні посади, у їхніх руках був і суд. Населення гостро відчувало не тільки економічний, але й національний гніт. Подібна ситуація склалася також у Північній Буковині й Закарпатті, де в економіці й суспільному житті домінували відповідно румуни, німці та угорці.

З метою самозбереження українці вдавалися до різних способів економічної самоорганізації і об’єднання. Одним з ефективних способів такого об’єднання був кооперативний рух, який охопив десятки тисяч західноукраїнських, головним чином галицьких, селян.

Перевірте себе

1. Дайте загальну характеристику становища західноукраїнських земель на початку XX ст.

2. У чому виявлялася економічна і політична дискримінація українського населення в Галичині, Буковині й Закарпатті?

3. Укажіть особливості промислового розвитку Західної України.

4. Визначте характерні риси розвитку сільського господарства Західної України.

5. Чим була викликана масова еміграція із Західної України?

6. Чи є підстави вважати, що західноукраїнські землі у складі Австро-Угорщини перебували на становищі внутрішньої колонії чи напівколонії?

7. Яке значення в житті західноукраїнського селянства відігравав кооперативний рух?

Документи та матеріали

Життя робітників на нафтових промислах Борислава (Іван Франко «Борислав сміється»)

Кожен день сотні людей плили-напливали до Борислава, як пчоли до улія. Роботи! Роботи! Якої-небудь роботи! Хоть би й найтяжчої! Хоч би й найдешевшої! Щоб тільки з голоду не загинути! - се був загальний оклик, загальний стогін, що хмарою носився понад головами тих тисячів висохлих, посинілих, виголоджених людей...

А бориславські багачі тільки того й бажали!.. Дешеві й покірні робітники рікою напливали до них. З сльозами напрошувалися на роботу, хоч би й за яку дешеву ціну, і ціна справді пішла чимраз дешевша. А між тим хліб ставав чимраз дорожчий, - до Борислава довозили його дуже мало й дуже неправильно, і робітникам не раз і з яким таким грошем за пазухою приходилося мліти голодом. А вже ж, певно, те, що новоприходячим поліпшення було дуже мало, а тим, що жили раз в раз в Бориславі, погіршало дуже значно. ...Властивці вривали їм плату, а супротивних зацитькували згірдними несмішливими словами: - Не хочеш тілько брати, то йди собі й здихай з голоду, - тут на твоє місце десять аж напрошується, та й ще за меншу ціну!

Джерело: Франко І. Я. Вибрані твори. -Львів, 1986. - С. 125-126.

Запитання і завдання

1. Використайте наведений уривок для розгляду питання про економічне становище галицьких українців.

2. Яку обставину використовували власники нафтових промислів для посилення визиску робітників?

Запам'ятайте дати

• Кінець XIX — початок XX ст. - бурхливе зростання видобутку нафти в Галичині

• 1900-ті роки - стрімкий розвиток кооперативного руху на західноукраїнських землях.

• 1902 - піднесення селянського руху в Галичині.

скачать dle 11.0фильмы бесплатно