§ 41-42. Наростання національного руху в Західній Україні в 1900-1913 рр.

ЗГАДАЙТЕ 1. У чому виявлялися особливості національного руху на західноукраїнських землях у другій половині XIX ст.? 2. Які течії в національному русі Західної України склалися у другій половині XIX ст.? 3. Назвіть відомих діячів національного руху на західноукраїнських землях.

1. Національне піднесення. Національним рухом у другій половині XIX ст. було охоплено всі українські землі - наддніпрянські й західноукраїнські. Але розвивався він у Наддніпрянській і Західній Україні з різною інтенсивністю. Останні десятиліття XIX ст. відзначені розширенням масштабів і прискоренням визрівання національно-визвольного руху західних українців (головним чином, галичан) і відносно повільним наростанням такого руху в Наддніпрянській Україні. І справа тут не в самих українцях. Справа в різних політичних режимах Російської і Австро-Угорської імперій. У порівнянні з російською частиною України, умови для національного згуртування західних українців були більш сприятливими. Австро-Угорщина була європейською країною, у ній діяли, хоча й із суттєвими обмеженнями, демократичні принципи організації суспільного життя. Західноукраїнці цими перевагами зуміли скористатися. Приблизно на десять років раніше, ніж у Наддніпрянській Україні, у Галичині почали діяти національні політичні партії. Саме тоді національний рух став переходити в нову фазу - політичну, коли головною метою було відродження української державності.

У другій половині XIX ст. центр українського національного руху переноситься на західноукраїнські землі, який досяг тут відчутних результатів. Один з польських публіцистів назвав такий розвиток подій «українським завоюванням». Ішлося, звичайно, не про військові операції, а про зростання національної свідомості українського населення Галичини й активізацію його громадсько-політичної активності. На місці безправної та інертної селянської маси виростала свідома своїх економічних, культурних і політичних інтересів модерна національна спільнота. Відчувалося, що змінюється на користь української більшості загальний баланс сил двох головних національностей - українців і поляків. Українську Галичину всерйоз порівнювали з італійським П’ємонтом, який був центром національно-визвольного руху Італії.

Розгорнулася гостра політична боротьба, у якій брали участь дві головні сили, що репрезентували відповідно українське населення і польську спільноту Галичини. Австрійська імперська адміністрація Галичини, яка складалася головним чином з представників польського населення, у цій боротьбі демонструвала свій нейтралітет, хоча насправді майже відкрито підтримувала польські партії. Українські партії використовували соціальне піднесення мас для розширення політичних і культурних прав українців. Головними їх гаслами були, передусім, загальне виборче право, заснування українського університету у Львові, поділ Галичини на Східну і Західну й національна автономія для її української частини. Стратегічним завданням була незалежність у складі соборної України.

Площа Св. Духа (нині площа А. Міцкевича). Львів. Початок XX ст.

2. Діяльність політичних, національних і спортивно-фізкультурних організацій. Головними українськими політичними партіями Галичини на початку XX ст. були Русько-Українська радикальна партія (РУРП) і Українська національно-демократична партія (УНДП). Якщо перша у своїй програмі передбачала у майбутньому для України соціалізм, то УНДП схилялася до лібералізму. Що ж до державно-правового статусу, то обидві партії наприкінці XIX - на початку XX ст. чітко стояли на позиціях боротьби за незалежну соборну Україну. УНДП швидко перетворилася на найвпливовішу українську політичну організацію на західноукраїнських землях. Ще одна політична організація - Українська соціал-демократична партія (УСДП) - прагнула досягти соціалізму шляхом реформ, використовуючи легальні парламентські методи. Українські національні партії мали свої організації в містах і селах краю, видавали газети, пропагандистські матеріали, брали участь у виборчих кампаніях.

У Західній Україні, крім політичних партій, діяли різноманітні самодіяльні національні організації, які об’єднували широкі верстви населення.

Продовжувало свою діяльність національно-просвітницьке об’єднання «Просвіта», яке створило в Галичині та на Буковині численні острівці українського культурного життя.

«Просвіта» була масовим об’єднанням українців. Кількість її членів у 1914 р. становила 36,5 тис. осіб. Уважаючи своїм головним заняттям культурно-просвітницьку діяльність, «Просвіта» разом з тим займалася конкретною роботою щодо заснування бібліотек, читалень, позичкових кас, сільських кооперативів, утримувала мандрівних інструкторів з організації та раціонального ведення господарства тощо.

Українські патріотичні організації на початку XX ст. проводили значну роботу з виховання у національному дусі молоді. Для цього наприкінці 1890-х років у Львові було засновано спортивно-фізкультурну організацію «Сокіл», яка діяла й у багатьох селах. Великі заслуги в розбудові «Сокола» мав педагог Іван Боберський (1873-1947), який очолював товариство в 1908-1914 рр. За цей час воно поширило діяльність на всю Галичину.

У 1900 р. в одному із сіл Снятинського повіту виник перший гурток спортивно-фізкультурної організації «Січ», який заснував адвокат, видавець Кирило Трильовський (1864-1941). Ця молодіжна організація, яка теж поширила діяльність на всю Галичину, перебувала під впливом радикальної партії. Усі організації об’єднувалися в Головному січовому комітеті, який у 1912 р. перейменовано на «Український січовий союз». Перед початком Першої світової війни «Січ» і «Сокіл» провели у Львові великий крайовий збір молоді для відзначення 100-річчя з дня народження Тараса Шевченка.

Обидві організації були масовими й налічували майже 12 тис. членів.

Молодь мріяла про військову підготовку, щоб можна було найкраще прислужитися своєму народові в час боротьби за державність України.

Щоб проводити військове навчання, учні львівських середніх шкіл у 1911 р. створили таємний гурток «Пласт».

Із цього гуртка вийшли юнаки, які 1913 р. виїхали до Києва і пропагували там ідею військового виховання серед молоді Наддніпрянщини. Військове навчання здійснювало утворене у 1912 р. товариство «Січові стрільці».

Іван Боберський - засновник українського спортивного руху

Січове свято у Станіславі. 1905 р.

3. Боротьба за загальне виборче право. Українці в австрійському парламенті й Галицькому сеймі. Введення загального виборчого права дало б змогу подолати дискримінацію українців на виборах і мати в австрійському та місцевих парламентах достатню кількість захисників національних інтересів. У боротьбу за свої права активно долучилося кероване українськими політичними партіями й організаціями селянство. У 1906 р. до 30 тис. селян зібралося у Львові на віче, де вимагали не тільки економічних поступок, але й політичних свобод і загального виборчого права.

Під тиском народу у 1907 р. австрійський уряд провів нарешті реформу Віденського парламенту. Загальні вибори до Галицького і Буковинського сеймів було введено 1908 р. Як наслідок, помітно збільшилося українське представництво. Якщо в 1879 р. українці мали у Відні 3 представників, то після виборів 1907 р. - 27 з Галичини і 5 з Буковини.

Тривала вперта парламентська боротьба в Галицькому сеймі, де домінували польські партії. Прагнучи розколоти українське населення, польські політики на виборах 1908 р. зробили ставку на «москвофілів». Якщо до 1890-х років польський і «москвофільський» рухи були непримиренними противниками, то надалі польські політичні кола почали підтримувати «москвофілів» на противагу українському рухові. Але їхні надії не справдилися. Вплив «москвофілів» швидко й неухильно зменшувався.

Засідання Галицького сейму. Частина сейму, де засідали українські депутати. Львів. Початок XX ст.

Польська адміністрація Галичини вдалася й до прямого підтасування виборчих бюлетенів та масового побиття в день виборів жандармами українських селян. При цьому були вбиті й поранені. У відповідь на криваву розправу український студент Мирослав Січинський здійснив замах на життя намісника Галичини поляка Анджея Потоцького, якого звинувачували в брутальному порушенні прав українців.

Хоча підтасовки й зменшили українське представництво в галицькому парламенті, але воно було більшим, ніж раніше. Наступні ж вибори у 1913 р. дали можливість українцям зробити черговий крок у збільшенні свого представництва в цьому органі. Якщо у 1908 р. було обрано 12 українських патріотів і 8 «москвофілів», то через п’ять років - 30 посланців національного табору й лише одного «москвофіла» .

В австрійському парламенті українці домагалися поступок в економічній і культурній сферах та постійно висували основну вимогу - надання українським землям політичної автономії у складі Австро-Угорщини. Перебуваючи в меншості в Галицькому сеймі, українські делегати рішуче обстоювали свої позиції, удаючись за потреби до демонстративного залишення зали засідань або навіть до тактики протесту голосом, що зупиняло хід дебатів.

Мирослав Січинський.

4. Боротьба за створення українського університету. Іншою пекучою проблемою Галичини на початку XX ст. було питання українського університету. Спочатку в діючому у Львові університеті мовою викладання була німецька, а в 1871 р. австрійський уряд дозволив замінити її на польську чи українську, залежно від волі викладачів. А оскільки більшість з них були поляками, в університеті запанувала польська мова. Професори-українці й студенти протестували, але поляки наполегливо проводили в життя свою політику.

Тоді почалася боротьба за окремий український університет. На своєму вічі в 1901 р. студенти вимагали перейти до створення паралельних груп з українською мовою викладання на всіх факультетах. У 1902 р. 600 українських студентів оголосили бойкот Львівському університету й на знак протесту роз’їхалися для продовження навчання до університетів у Відні, Кракові й Празі.

Одночасно українські представники постійно вимагали прийняття рішення про український університет від парламенту Австрії. Між польськими й українськими студентами спалахнув конфлікт. У липні 1910 р. дійшло до збройної сутички, у якій загинув український студент Адам Коцко.

Загострення ситуації в Галичині змусило реагувати центральну владу. Після тривалих переговорів австрійський імператор остаточно погодився, щоб для українців не пізніше як до 1916 р. збудували окремий університет. Прихильне ставлення австрійських властей було спричинене напруженими міжнародними відносинами, зокрема між Австро-Угорщиною і Росією. Австро-Угорщина хоч-не-хоч змушена була щось обіцяти українцям, аби зберегти їхню лояльність. У 1912 р. з Відня до адміністрації Галичини надійшли інструкції з вимогою ставитися однаково до поляків та українців. Уряд узяв на себе зобов’язання ввести українську мову в державне діловодство краю і в навчання у Львівському університеті. Збільшувалися дотації на культурні й господарські потреби українців, визнано товариство українських селян «Сільський господар». Один з лідерів народовців Юліан Романчук став заступником голови австрійського парламенту.

Демонстрація львів’ян на захист убитого студента Адама Коцка. 1910 р.

5. Національний рух на Буковині та в Закарпатті. З кінця XIX ст. буковинське політичне життя розвивалося «синхронно» з галицьким. Буковинські депутати разом з галицькими входили до «Українського клубу» у віденському парламенті, а головні політичні партії - національно-демократична, радикальна і соціал-демократична - були майже тотожні з галицькими. Ця співпраця не була безхмарною, але вона привела до перемоги української орієнтації серед буковинської інтелігенції. Перемогу закріпив розвиток мережі культурних та господарських організацій. Місцеві українські школи та громадські організації стали найкращими з усіх, що існували у трьох західноукраїнських регіонах. Активну національно-просвітницьку й одночасно спортивну роботу здійснювали гімнастичні й пожежні організації, які у 1904-1914 рр. поширили свою мережу на всю Буковину. Діяло багато організаціи найрізноманітнішого спрямування: студентських, жіночих, учительських, церковних, драматичних, музичних, наукових, гімнастично-спортивних тощо.

Резиденція митрополитів Буковини і Далмації XIX ст. Сучасний вигляд

Августин Волошин — видатний громадсько-політичний діяч, педагог, журналіст.

У 1909 р. у Чернівцях відбувся з’їзд, на який прибули всі активні українські діячі: сільські війти (старости) із заступниками, голови читалень «Просвіти» й товариства «Січ» тощо. На з’їзді створили «Руську раду», відому також під назвою «Селянська партія», на чолі з професором Степаном Смаль-Стоцьким.

Українське національне відродження на Буковині перебувало в тісному зв’язку із загальним українським відродженням. Від самого початку в краї успішно протистояли румунізації та онімеченню, налагоджували зв’язки з українцями з інших земель, доводили історичні права українців на Буковину.

Що ж до Закарпаття, то тут на початку XX ст., як і раніше, національний рух залишався слабким. У політичному й культурному житті цього краю переважали «москвофіли». Українська орієнтація була пов’язана з тижневиком «Наука». Його редактором з 1903 р. був Августин Волошин (1874-1945), який згодом відіграв велику роль у національно-визвольному русі в Закарпатті. Певні зв’язки підтримувалися з галицькими українцями. Але внесок закарпатських діячів у розвиток загальноукраїнського політичного й культурного руху був мінімальним. На початку XX ст. Закарпаття залишалося, за висловом М. Драгоманова, «пораненим братом». Справжнє національне відродження розпочалося в краї дещо пізніше.

6. Кроки до узгодження міжнаціональних відносин. Успіх українського національного руху значною мірою залежав від ставлення до нього поляків і євреїв, які були найбільш організованими й освіченими національними меншинами Західної України.

Кожну, навіть найменшу, поступку українцям доводилося буквально «виривати» у гострому протистоянні із чиновниками й польськими політичними партіями. Але протистояння було безперспективне - воно вело українсько-польські відносини у глухий кут. Серед політиків обох народів посилювалися настрої на користь примирення. У лютому 1914 р. було укладено польсько-українську компромісну угоду. Українці повинні були одержати третину місць у Галицькому сеймі й повноважне представництво в різних сеймових комісіях. Поляки зобов’язувалися не чинити перешкод заснуванню українського університету у Львові.

Укладення угоди могло стати поворотним пунктом у польсько-українських відносинах, сприяти їх нормалізації. Однак П так і не було втілено в життя, оскільки через декілька місяців розпочалася Перша світова війна.

Досить складні в Галичині склалися українсько-єврейські відносини. Єврейське населення змушене було вибирати між польським населенням, у руках якого сконцентрувалися важелі управління у краї, і українським - корінною і найбільшою, але пригнобленою національністю. Вони охоче засвоювали польську культуру, бо це відкривало перед ними доступ до закритих для неасимільованих євреїв (євреїв, які не відмовилися від своєї мови і культури) сфер життя: юриспруденції, літератури, освіти, мистецтва і т. п. На початку XX ст. в регіоні посилився антисемітизм. У цих умовах лише окремі представники єврейської еліти у краї могли сподіватися на більш-менш комфортне майбутнє. Тому серед євреїв стали посилюватися сіоністські настрої (прагнення до еміграції і створення в Палестині власної держави). Що ж до польсько-українських суперечностей, то тут вони прагнули зберігати нейтралітет, який, однак, не виключав і окремих випадків взаємодопомоги. Так, у 1907 р., під час виборів до австрійського парламенту, завдяки українській підтримці було обрано депутатами двох національно свідомих євреїв.

7. Обрання Андрея Шептицького митрополитом УГКЦ. Велику роль у національному русі Галичини відіграв митрополит греко-католицької церкви Андрей Шептицький (1865-1944). У січні 1901 р. він очолив греко-католицьку церкву. Шептицький багато зробив у власне церковних справах, домагаючись, щоб розкол церков в Україні не перешкоджав загальнонаціональному відродженню.

Андрей Шептицький перший з греко-католицьких митрополитів звернув увагу на Схід. У 1908 р. він таємно подорожував центральною Україною, налагоджував контакти з місцевими українцями, з ученими Києва. Андрей Шептицький організував щорічні з’їзди церковних діячів різних слов’янських народів для обговорення питань, пов’язаних з об’єднанням церков. Разом з тим Андрей Шептицький був одним з ініціаторів українсько-польського примирення.

Андрей Шептицький - єпископ Станіславський. 1899 р.

Національний музей ім. митрополита Андрея Шептицького. Сучасний вигляд. У1905 р. Андрей Шептицький заснував тут «Церковний музей» для розвитку української культури.

ВИСНОВКИ ТА УЗАГАЛЬНЕННЯ

Галичина на початку XX ст. була загальноукраїнським центром визвольного руху. Там відбувався стрімкий злет національної свідомості. За декілька десятиліть з інертної та безправної селянської маси виросла свідома своїх політичних інтересів згуртована українська спільнота. Розгорнулася гостра політична боротьба на захист прав і свобод українців, за національну автономію Східної Галичини, за український університет. Українські патріотичні організації здійснювали значну роботу з виховання в національному дусі молоді. Діяли підпільні молодіжні організації, спортивно-фізкультурні патріотичні товариства «Січ» і «Сокіл». Це значно загострило українсько-польське протистояння. Однак перед Першою світовою війною протиріччя до певної міри вдалося пригасити.

Рівень розвитку національно-визвольного руху в Галичині, на Буковині і в Закарпатті був різний. На Буковині національний рух розвивався синхронно з Галичиною. На ситуації в Закарпатті позначалася його ізоляція від решти території України. У національно-визвольних змаганнях західноукраїнців велику роль відігравав Андрей Шептицький. Отже, на початку XX ст. український національно-визвольний рух у Західній Україні піднявся на рівень політичної боротьби і досяг помітних успіхів. Про цю важливу зміну І. Франко писав 1907 р.: «Наш бідний, довгі роки систематично гноблений і оглуплюваний народ власного силою і енергією підіймав себе з понижаючого стану [...] та з радісною впевненістю глядить в свою кращу будучність».

Перевірте себе

1. Які обставини вплинули на активізацію національного руху в Галичині?

2. Назвіть головні гасла учасників національно-визвольного руху.

3. У чому виявлялося піднесення національно-патріотичного руху молоді?

4. З якою метою утворювалися організації «Просвіта», «Сокіл», «Січ», «Пласт»?

5. Розкажіть про боротьбу в Галичині за загальне виборче право.

6. Чому такою важливою для галичан була проблема відкриття українського університету?

7. Які особливості національного руху на Буковині та в Закарпатті?

8. У чому полягає суть польсько-українського компромісу 1914 р.?

9. Схарактеризуйте українсько-єврейські відносини на початку XX ст.

10. Яку роль у піднесенні національного життя на західноукраїнських землях відіграв Андрей Шептицький?

11. Використовуючи карту на с. 297, схарактеризуйте вплив національного складу Галичини на розвиток українського руху в східній частині.

Документи та матеріали

1. Іван Лисяк-Рудницький про національний рух у Галичині

...Поява сильної та динамічної спільноти у Галичині наклала відбиток, особливо після 1905 р., на українські землі в Росії. Так сформувалася концепція Галичини як «українського П’ємонту»: маленького краю з великою місією, покликаного стати географічною базою і плацдармом визвольної боротьби всього українського народу.

Для українського національного руху у Галичині двадцять п’ять років перед вибухом Першої світової війни були періодом неухильного просування на всіх фронтах. Один із тогочасних польських публіцистів влучно охарактеризував такий розвиток подій, як «українське завоювання». Завоювання було, перш за все, внутрішнім і полягало у проникненні в широкі маси українців модерної національної свідомості. Це досягалося через постійно розширювану мережу народних товариств: освітніх, професійних, господарських, напіввійськових та ін. Участь у таких товариствах, місцеві філії яких сягали кожного містечка й села, давала селянам нове почуття людської гідності...

У політичній сфері тепер стало можливим розпочати систематичний, наполегливий наступ на польську гегемонію в Галичині...

Джерело: Лисяк-Рудницький І. Історичні есе. -Т. 1. - С. 477-479.

Запитання і завдання

1. Розкрийте суть вислову «Галичина - український П’ємонт».

2. Завдяки чому забезпечувався поступ національного руху на західноукраїнських землях? Чому в Наддніпрянщині такого поступу не спостерігалося?

2. Історик Дмитро Дорошенко про успіхи національного руху на Буковині

Маленька Буковина почала відроджуватися на початку 80-х років, стаючи щораз ближче до галицького й загальноукраїнського життя... У 80-х роках уперше провели буковинські українці своїх послів до Буковинського сейму, а по виборах 1911 року мали їх 17 на всіх 53 послів. До парламенту в Відні висилала Буковина 5 послів, які виступали звичайно разом із українськими послами з Галичини. Перед війною Буковина на 300 тисяч українського населення мала З українські гімназії, 1 учительську семінарію, українська народна школа була в кожному селі. Широко були розвинуті читальні по селах, рахунково-пожежні «Січі» та кооперативи.

Джерело: Дорошенко Д.І. Нарис історії України: В 2 т. - К.: Глобус, 1992. - Т. II. - С. 326.

Запитання і завдання

1. Що нового дає наведений вище документ для характеристики національного руху на Буковині на початку XX ст.?

2. Порівняйте стан національного руху в Закарпатті, Галичині і на Буковині.

Запам’ятайте дати

• Кінець 90-х років XX ст. - створення спортивно-фізкультурної організації «Сокіл».

• 1900 - виникнення першої молодіжної організації «Січ».

• 1901 - Греко-католицьку церкву очолив Андрей Шептицький.

• 1907 - реформа австрійського парламенту, яка значно збільшила представництво в ньому українців.

• 1911 — створення молодіжної організації «Пласт».

• 1912 — створення військово-патріотичного товариства «Січові стрільці».

• 1914 — досягнення польсько-українського порозуміння в Галичині.

Словник термінів

• Антисемітизм — вороже ставлення до євреїв.

скачать dle 11.0фильмы бесплатно