|
За часів Київської Русі більшість населення мешкала в неукріплених поселеннях, які називали так, як і сьогодні, — селами. У давньому селі було півтора-два десятки жител, споруджених з дерева. Житла наші предки заглиблювали в землю на 30—80 см, іноді й більше, тому їх називають напівземлянками. У таких спорудах було затишно, вони швидше нагрівалися й довше тримали взимку тепло, а влітку — зберігали прохолоду. У хаті в кутку була піч з глини або каменю, яку топили «по-чорному», тобто так, що дим виходив крізь двері, чи невелике вікно, чи просто крізь солом’яний дах. Основним заняттям селян було землеробство та тваринництво. Селяни вирощували ячмінь, овес, згодом — жито та пшеницю. З городини знали ріпу, капусту, редьку, огірки, буряк, моркву, горох, цибулю й часник. У садках росли вишні, сливи, яблуні. З тварин розводили велику й дрібну рогату худобу, свиней, овець. Помічниками в господарствах були воли та коні. Живучи поміж лісів, у краю річок та озер, давні українці не нехтували тисячолітнім мисливським і рибальським досвідом. Знали бджільництво. Полювання та бджільництво давало змогу отримувати не лише додаткові харчі, а й хутро, мед і віск — чи не найцінніші товари, які русичі збували сусіднім народам. Усі продукти праці за тих часів виробляли задля задоволення потреб самих виробників у харчах, одязі, знаряддях праці, предметах побуту, а не для продажу. Таке господарство називають натуральним. Поступово натуральне господарство витіснило ринкове, тобто господарство, що виробляє продукцію на продаж....
|
