Поняття і види підвідомчості

Поняття юрисдикції щільно пов'язане із питанням про форми захисту цивільних прав. Захист суб'єктивних прав і охоронюваних законом інтересів фізичних та юридичних осіб може здійснюватися не лише судами, але й іншими - не судовими органами, як то: органами нотаріату (ст. 18 ЦК, Закон України "Про нотаріат" від 02.09.1993 p.), третейськими судами (ст. 17 ЦПК, Закон України "Про третейські суди" від 11.05.2004 p.), комісіями по трудових спорах (п. І ч. 1 ст. 221 КЗ п II), органами державної влади і місцевого самоврядування (ст. 17 ЦК, ст. 19 СК, ст. 158 ЗК, ст. 57,90 ЖК), органами прокуратури (ст. 4,19 Закону України "Про прокуратуру" від 05.11.1991 р.) тощо. Компетенція зазначених органів грунтується на конституційному положенні про те, що кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань (ч. 5 ст. 55 Конституції України). Отже, цілком логічною буде потреба правової системи в існуванні певного інституту права як сукупності норм, який би встановлював правила розмежування компетенції усіх цих органів та визначав, яка справа до відання якого органу відноситься. Адже перш ніж здійснити захист певного права чи інтересу, особа повинна знати куди їй звертатися і чи є альтернативи щодо обрання нею форми захисту свого права.

Разом з тим, зважаючи на конституційні положення про те, що права і свободи людини і громадянина захищаються судом, кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб, а також що юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі (ст. 55 і 124 Конституції України), питання про форми захисту цивільних прав у сучасних умовах має бути уточнене наступними положеннями.

Перше, судова форма є єдиною універсальною з-поміж всіх інших форм захисту прав, свобод і інтересів, яка дозволяє захищати будь-яке порушене, невизнане або оспорюване право, свободу чи інтерес. Як роз'яснив Конституційний Суд України у своєму рішенні від 25 грудня 1997 р. по справі за зверненнями жителів міста Жовті Води, частина 1 ст. 55 Конституції України містить загальну норму, яка означає право кожного звернутися до суду, якщо його права чи свободи порушені або порушуються, створено або створюються перешкоди для їх реалізації або мають місце інші ущемлення прав та свобод. Зазначена норма зобов'язує суди приймати заяви до розгляду навіть у випадку відсутності в законі спеціального положення про судовий захист. Відмова суду у прийнятті позовних та інших заяв чи скарг, які відповідають встановленим законом вимогам, є порушенням права на судовий захист, яке відповідно до ст. 64 Конституції України не може бути обмежене. На відміну від суду, компетенція якого є універсальною, компетенція будь-якого іншого органу буде завжди обмежена певним колом питань і, таким чином, с сингулярною.

Друге, існує певне коло вимог, виключною компетенцію щодо розгляду яких володіють лише судові органи. Такими є, наприклад, справи окремого провадження у цивільному судочинстві (розд. IV ЦПК), справи про банкрутство у господарському судочинстві (ст. 4 і ГПК, Закон України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" від 14.05.1992 p.), справи про дострокове припинення повноважень народного депутата України, про обмеження та усунення обмежень у реалізації права на мирні зібрання, про примусове відчуження земельної ділянки, інших об'єктів нерухомого майна, що на ній розміщені, з мотивів суспільної необхідності - в адміністративному судочинстві (ст. 180, 182, 183, 183і КАС) тощо. Компетенція будь-яких інших органів щодо розгляду цих категорій справ виключається. І, навпаки, немає жодного виду правовідносин, у яких виключалась би можливість судового контролю (ст. 124 Конституції України).

Третє, судова форма захисту є завжди альтернативною відносно будь-якої не судової. Обираючи форму захисту свого права з-поміж наявних альтернатив, особа повинна усвідомлювати, що судова форма захисту є завжди доступною для неї, адже відповідно до ч. 3 ст. 3 ЦПК і ч. 5 ст. 6 КАС відмова від права на звернення до суду за захистом є недійсною. Це означає, що особа завжди має два варіанти поведінки: перший - одразу звернутися до суду за захистом свого права, другий - звернутися до суду після використання не судової форми захисту. Щоправда, це твердження не слід розуміти абсолютизуючи юрисдикцію суду, адже суд у своїй діяльності не може підміняти повноважень інших органів. У зв'язку із цим доречно навести наступний приклад.

У жовтні 2008 р. особа звернулася із позовом до Одеської міської ради про визнання права власності на самочинно збудовану прибудову до будинку. Рішенням Київського районного суду м. Одеси від 04.11.2008 p., залишеним без зміни апеляційним судом Одеської області, позов задоволено, вказано, що рішення є підставою для реєстрації в КП "Одеське міське БТІ" права власності особа 6 на будинок з новою адресою. Розглянувши касаційну скаргу, Верховний Суд України дійшов висновку, що вона підлягає задоволенню частково з таких підстав. Відповідно до вимог ч. І ст. 15 і ст. 3 ЦПК кожна особа має право на захист свого цивільного права лише в разі його порушення. Однак установлено, що порушене позивачем у суді питання не було предметом розгляду компетентного державного органу, рішення якого чи його відсутність давали б підставу вважати про наявність спору про право. Крім того, нормами Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" передбачено повноваження органів місцевого самоврядування, а не суду щодо присвоєння будинкам нової адреси. Присвоєння адреси в судовому порядку є порушенням норм матеріального права.

Говорячи про право на безпосереднє звернення до суду, слід також враховувати певні особливості співвідношення судової і третейської форми захисту. Так, укладення третейської угоди, тобто угоди про передачу спору на вирішення третейським судом, як правило, виключає можливість розгляду справи судом загальної юрисдикції. Як зазначив в одному із своїх рішень Верховний Суд України, одним із способів реалізації права кожного будь-якими не забороненими законом способами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань у сфері цивільних і господарських правовідносин є звернення до третейського суду. Отже, укладення сторонами третейської угоди не є порушенням прав його сторін, оскільки угода про передання справи на розгляд третейського суду не є відмовою від права на звернення до суду, а лише одним із способів реалізації права на захист своїх прав. При цьому за наявності дійсної третейської угоди (або третейського застереження) про передачу спору на розгляд третейського суду та в разі звернення однієї зі сторін цієї угоди до суду цей спір може бути розглянутий ним лише за відсутності заперечень проти цього з боку іншої сторони. У разі коли в ході судового розгляду від відповідача до початку з'ясування обставин справи та перевірки їх доказами надійде заперечення проти вирішення спору у суді, суд постановляє ухвалу про залишення заяви без розгляду (п. 6 ч. 1 ст. 207 ЦПК).

Таким чином, з точки зору питання про форми захисту цивільних прав при вирішенні питання щодо звернення за захистом порушеного, невизнаного або оспорюваного права перш за все необхідно з'ясувати, під відомством якого органу (судового і/або не судового) і за яких умов знаходиться та чи інша справа. У науці цивільного процесуального права на це питання прийнято відповідати за допомогою інституту підвідомчості, виділяючи при цьому її види. З урахуванням цього під підвідомчістю слід розуміти сукупність повноважень різних судових, а також інших органів та їх посадових осіб у вирішенні правових питань і спорів про право. Іншими словами, вона вказує на те, яке відомство (суд чи інший юрисдикційний орган) може і повинен розглядати те чи інше правове питання чи спір про право.

Саме цей аспект компетенції судових органів (підвідомчості) був домінуючим в радянській науці цивільного процесуального права. Це пояснюється особливістю чинного на три час законодавства і судової системи. По-перше, юрисдикція судів носила умовний характер (низка справ могла бути розглянута в суці лише після їх попереднього розгляду адміністративними органами, наприклад, комісіями по трудових спорах), а подекуди - і відверто обмежений характер (деякі справи могли вирішуватися лише адміністративними органами і судова юрисдикція тут виключалася, наприклад, виселення з будинків, які загрожують обвалом). По-друге, судова система не ґрунтувалася на закріпленому в Конституції України 1996 р. принципі спеціалізації і була одноланковою (господарських і адміністративних судів не існувало), а тому не існувало й проблеми розмежування компетенції між ланками судової системи. Саме тому в науці цивільного процесуального права радянського періоду в залежності від того, до відання яких органів і за яких умов відноситься вирішення спору чи іншого правового питання, підвідомчість поділяли на виключну, альтернативну, договірну і умовну.

Виключна (імперативна) підвідомчість означає, що справа може бути вирішена виключно судовими органами. Альтернативна - справа може бути вирішена за вибором особи судовими або одним чи декількома не судовими органами. Договірна, яка визначається за договором між сторонами, зокрема, третейською угодою про передачу спору на вирішення третейським судом. Умовна, яка має місце тоді, коли право на звернення до суду обумовлено певною вимогою, наприклад, досудового врегулювання спору або попереднього звернення до адміністративного органу за його вирішенням. При цьому слід відзначити, що якщо прояви виключної, альтернативної і договірної підвідомчості можна знайти і у чинному законодавстві України, то такий вид підвідомчості як умовна можна розглядати переважно у ретроспективному аспекті, адже будь-які перепони на шляху безпосереднього звернення до суду будуть вважатися такими, що суперечать ст. 55 і 124 Конституції України. Як розтлумачив Конституційний Суд України у рішенні по справі про досудове врегулювання спорів від 09.07.2002 р., можливість судового захисту не може бути поставлена законом, іншими нормативно-правовими актами у залежність від використання суб'єктом правовідносин інших засобів правового захисту, у тому числі досудового врегулювання спору. Обов'язкове досудове врегулювання спорів, яке виключає можливість прийняття позовної заяви до розгляду і здійснення за нею правосуддя, порушує право особи на судовий захист. Можливість використання суб'єктами правовідносин досудового врегулювання спорів може бути додатковим засобом правового захисту, який держава надає учасникам певних правовідносин, що не суперечить принципу здійснення правосуддя виключно судом. Виходячи з необхідності підвищення рівня правового захисту держава може стимулювати вирішення правових спорів у межах досудових процедур, однак їх використання є правом, а не обов'язком особи, яка потребує такого захисту. Разом з тим певним проявом умовної підвідомчості у чинному законодавстві України інколи називають положення ч. 2 ст. 110 СК і дублююче йому - п. 5 ч. 3 ст. 121 ЦПК, відповідно до яких позов про розірвання шлюбу за загальним правилом не може бути пред'явлений протягом вагітності дружини та протягом одного року після народження дитини.