Поняття і види судової юрисдикції. критерії розмежування судової юрисдикції

Із закріпленням у Конституції України 1996 р. положення про те, що юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі (ст. 124), побудовою нової судової системи України на засадах принципу спеціалізації (ст. 125), а також зміщенням акцентів держави в бік посилення судової форми захисту пануючий у радянський період підхід до цивільної юрисдикції у смислі підвідомчості отримав дещо другорядне значення. Перед наукою цивільного процесуального права постало нове завдання - дати відповіді на питання: 1) де є межа компетенції судових органів, чи безмежна вона; 2) як розмежувати компетенцію різних ланок судової системи; 3) як розмежувати різні види судочинства між собою.

Як неважко помітити, всі зазначені питання стосуються винятково суду і судової форми захисту, а тому й використовувати для їх розв'язання інститут підвідомчості зі своїм вже сталим в науці цивільного процесуального права визначенням та змістом було б некоректним. Більш правильним буде використовувати інший, хоча й доволі схожий за змістом з підвідомчістю термін - "юрисдикція", "судова юрисдикція".

Судова юрисдикція - це компетенція спеціально уповноважених органів судової влади здійснювати правосуддя в формі визначеного законом виду судочинства та щодо визначеного кола правовідносин.

Відповідно до Конституції і Закону України "Про судоустрій і статус суддів" судову систему України складають суди загальної юрисдикції та Конституційний Суд України. Система судів загальної юрисдикції в Україні будується за принципами спеціалізації, територіальності та інстанційності. Відповідно до принципу спеціалізації суди загальної юрисдикції поділяються на загальні, господарські і адміністративні суди, які спеціалізуються на розгляді відповідно цивільних, кримінальних справ і справ про адміністративні правопорушення (загальні суди"8), господарських справ (господарські суди), а також адміністративних справ (адміністративні суди). Зазначені категорії справ утворюють відповідно п'ять видів судочинства: цивільне, кримінальне, адміністративно-деліктне, господарське і адміністративне. Отже, в об'єктивному значенні, як сукупність норм, судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати компетенцію різних ланок судової системи (загальних, господарських і адміністративних судів) і різні види судочинства (цивільне, кримінальне, адміністративно-деліктне, господарське і адміністративне) між собою.

Це завдання прийнято вирішувати за допомогою критеріїв розмежування судової юрисдикції. Критерії розмежування судової юрисдикції - це передбачені законом умови, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства.

У науці цивільного процесуального права виділяють наступні критерії розмежування судової юрисдикції: 1) суб'єктний - суб'єктний склад правовідносин; 2) предметний - характер спірних матеріальних правовідносин; 3) пряма вказівка в законі - вказівка в законі на вид судочинства, в якому розглядається визначена категорія справ. При цьому перші два критерії (суб'єктний і предметний) вважаються загальними і, як правило, застосовуються у сукупності, а останній - спеціальним, оскільки при його наявності загальні не застосовуються. Це відповідає загальноприйнятому в теорії права правилу, відповідно до якого при конкуренції загальної і спеціальної норми - діє спеціальна.

Основна складність застосування критеріїв розмежування судової юрисдикції полягає у тому, що майже всі норми, які закріплюють положення про юрисдикцію суду, містять застереження типу "якщо інше не передбачено законом". Так, у ЦПК це застереження виглядає наступним чином: (а) "суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства" (п. З ч. 1 ст. 15) і (б) "законом може бути передбачено розгляд інших справ за правилами цивільного судочинства" (ч. 2 ст. 15). Аналогічно у ГПК закріплено, що: (а) "господарським судам підвідомчі справи у спорах, що виникають з інших підстав" (абз. 1 п. 1 ч. 1 ст. 12) і (б) господарським судам не підвідомчі спори, "що виникають із публічно-правових відносин та віднесені до компетенції Конституційного Суду України та адміністративних судів", та інші спори, "вирішення яких... віднесено до відання інших органів" (абз. 5,6 п. 1 ч. 1 ст. 12). Схожі положення містить і КАС, відповідно до якого "до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження" (ч. 2 ст. 2). Наслідком наведених законодавчих формулювань є те, що нормативно юрисдикція жодного суду не є абсолютно визначеною, а носить відносно визначений характер. Це означає, що юрисдикція щодо справ одного виду судочинства завжди має визначається відносно справ інших видів судочинства. Наприклад, щоб визначити цивільну юрисдикцію необхідно мати уявлення про юрисдикцію господарських і адміністративних судів, і навпаки. Такий підхід вносить певні складнощі як у процес пізнання, так і застосування відповідного правового інституту, адже визначити юрисдикцію одного типу судів неможливо без знання юрисдикції інших. А тому є об'єктивна потреба зупинитися на аналізі юрисдикції кожного з них.