Процесуальні наслідки порушення юрисдикції судів щодо розгляду цивільних справ

Судова влада, скільки б судових ланок і судових установ вона не охоплювала, у решті решт є єдиною й неподільною. Отже, для реального забезпечення права кожного на доступ до суду, судова юрисдикція має займати в судовій системі таке місце, щоб, з одного боку, всі елементи останньої ефективно взаємодіяли й однаково застосовували норми матеріального і процесуального права, а з другого - щоб не було прогалин на стику судових підсистем, щоб належною судовою юрисдикцією забезпечувалися всі правовідносини, що виникають у державі, і щоб ці судові підсистеми співіснували гармонійно, тобто не мали юрисдикції, що перетинається. Розгляд справи компетентним судом є також однією з гарантій, проголошених пунктом 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. У зв'язку з цим процесуальні наслідки порушення судової юрисдикції розглядаються у доктрині цивільного процесу і судовій практиці як такі, що мають досить серйозні наслідки.

Юрисдикція судів щодо розгляду справ в порядку цивільного судочинства (цивільна юрисдикція) визначена статтями 15, 16 ЦПК. Процесуальними наслідками пред'явлення позову з порушенням цієї юрисдикції є (1) відмова у відкритті провадження у справі (п. 1 ч. 2 ст. 122 ЦПК), (2) закриття провадження у справі (п. 1 ч. 1 ст. 205 ЦПК) або (3) безумовне скасування судових рішень із закриттям провадження у справі судом вищої інстанції (ч. 1 ст. 310, ч. 1 ст. 340 ЦПК).

Зокрема, відповідно до п. 1 ч. 2 ст. 122 ЦПК суддя відмовляє у відкритті провадження у справі, якщо справа не підлягає розгляду в судах у порядку цивільного судочинства. Ця норма застосовується судом як у випадках, коли розгляд відповідної вимоги взагалі не відноситься до юрисдикції судів, так і у випадках, коли вимога підлягає вирішенню в порядку інших видів судочинства (як правило, господарського чи адміністративного). При чому відповідно до ч. 7 ст. 122 ЦПК відмова у відкритті провадження у справі перешкоджає повторному зверненню до суду з таким самим позовом.

У судовій практиці неодноразово виникало питання чи може відповідач оскаржити ухвалу про відкриття провадження у справі з мотивів прийняття судом справи, яка не може бути розглянута в порядку цивільного судочинства, тобто з порушенням п. 1 ч. 2 ст. 122 ЦПК. Адже п. 5 ч. 1 ст. 293 ЦПК містить положення про можливість оскарження окремо від рішення суду ухвали сулу першої інстанції про відкриття провадження у справі з недотриманням правил підсудності, яку подекуди ототожнюють з юрисдикцією. У зв'язку з цим доречним буде навести такий приклад.

Ухвалою судді Кіровського районного суду м. Дніпропетровська від 02.06.2009 р. відкрито провадження за заявою ОСОБА_6 про скасування рішення постійно діючого третейського суду "Гарант" при товарній біржі "Дніпропетровська спеціалізована біржа" від 18.12.2008 р. Ухвалою судді апеляційного суду Дніпропетровської області від 04.09.2009 р. відмовлено у прийнятті апеляційної скарги на зазначену ухвалу у зв'язку з тим, що вона оскаржується не з підстав територіальної підсудності справи, а з підстав порушення юрисдикції, що не передбачено ст. 293 ЦПК. Розглянувши касаційну скаргу, Верховний Суд України дійшов висновку, що вона не підлягає задоволенню з таких підстав. Компетенція судів щодо розгляду справ (предметна підсудність) визначена ст. ст. 15,16 ЦПК. Наслідком пред'явлення позову з порушенням цієї компетенції суду є відмова у відкритті провадження у справі (п. 1 ч. 2 ст. 122 ЦПК), закриття провадження у справі (п. 1 ч. 1 ст. 205 ЦПК) або скасування судових рішень із закриттям провадження у справі судом вищої інстанції. У п. 5 ч. 1 ст. 293 ЦПК передбачено право оскаржити ухвалу судді про відкриття провадження у справі лише у разі недотримання правил підсудності. У ЦПК правила підсудності визначені у гл. 1 розд. III, які регулюють підсудність справ між судами одного виду юрисдикції -цивільної, а не щодо компетенції між судами різних видів юрисдикції (судочинства). У зв'язку із цим суддя апеляційного суду дійшов правильного висновку, що оскарження ухвали судді суду першої інстанції про відкриття провадження у справі з підстав порушення виду судочинства (юрисдикції) ЦПК не передбачає.

Таким чином, ухвала про відкриття провадження у справі за чинним ЦПК не може бути оскаржена відповідачем з мотивів порушення судом правил юрисдикції.

При виявленні чи з'ясуванні судом на будь-якій стадії процесу до проголошення судового рішення, що справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, тобто прийнята з порушенням юрисдикції, він відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 205 ЦПК повинен закрити провадження у справі із постановленням про це мотивованої ухвали.

У разі, якщо про розгляд справи судом першої інстанції за межами юрисдикції виявлено судами вищих інстанції (апеляційною чи касаційною), це відповідно до ч. 1 ст. 310 ЦПК є підставою для скасування ухваленого у справі рішення із закриттям провадження у справі судом апеляційної інстанції І відповідно до ч. 1 ст. 340 ЦПК - касаційної. При чому наявність такого порушення є безумовною підставою для застосування зазначених наслідків, а отже воно застосовується судами апеляційної і касаційної інстанції незалежно від посилання на таке порушення відповідно в апеляційній чи касаційній скарзі. У даному випадку судами не застосовуються положення ЦПК про розгляд справи в межах доводів апеляційної чи касаційної скарги (ч. 1 ст. 303 і ч. 1 ст. 335 ЦПК). Навпаки, застосовується положення про те, що суд апеляційної чи касаційної інстанції не обмежений доводами відповідно скарги, якщо під час розгляду справи будуть встановлені порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення (ч. 3 ст. 303 і ч. 3 ст. 335 ЦПК).

Що стосується перегляду судових рішень Верховним Судом України, який здійснюється за правилами, встановленими главою 3 розд. V ЦПК, то останній за чинним ЦПК має право переглядати судові рішення у цивільних справах лише з підстав (1) неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, і (2) встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов'язань при вирішенні справи судом (ст. 355 ЦПК). Повноважень здійснювати контроль за правильним і однаковим застосуванням судами касаційної інстанції норм процесуального права, якими є й норми відносно юрисдикції, Верховний Суд України за чинним ЦПК в редакції від 07.07.2010 р. не наділений. Як роз'яснив Пленум Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у п. 5 постанови "Про судову практику застосування статей 353-360 Цивільного процесуального кодексу України" від 30.09.2011 р. № 11, встановлений ст. 355 ЦПК перелік підстав для подання заяви про перегляд Верховним Судом України судових рішень у цивільних справах є вичерпним і розширеному тлумаченню не підлягає; неоднакове застосування норм процесуального права не може бути підставою для подання заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України згідно з п. 1 ч. 1 ст. 355 ЦПК.

У цьому плані більш обгрунтованою видається попередня редакції норми ЦПК про підстави для перегляду судових рішень Верховним Судом України, яка діяла до набрання чинності Законом України "Про судоустрій і статус суддів" від 07.07.2010 р. Відповідно цієї редакції перша підстава для перегляду рішення Верховним Судом України за винятковими обставинами звучала як неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одного і того самого положення закону (ст. 354 ЦПК в редакції від 18.03.2004 р.) без конкретизації матеріального чи процесуального. Таке положення давало змогу найвищому судовому органу у системі судів загальної юрисдикції забезпечувати єдність судової практики з питань застосування інституту судової юрисдикції нижчестоящими судами всіх ланок судової системи. На сьогодні ж слід констатувати, що Верховний Суд України, на жаль, позбавлений таких повноважень, що вочевидь буде негативно впливати на забезпечення єдності судової практики у цьому питанні.

Окремо слід наголосити на такому потенційно можливому процесуальному наслідку порушення юрисдикції як звернення заінтересованої особи до Європейського суду з прав людини із скаргою про порушення Україною взятих на себе міжнародних зобов'язань, зокрема, положень Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р. Адже нечіткість і суперечливість законодавства і судової практики щодо визначення юрисдикції суду, внаслідок чого особа була позбавлена права на судовий захист свого права, складає порушення державою положень цієї Конвенції.

Зокрема, у двох нещодавніх рішеннях по справах "Щокін проти України" від 14.10.2010 р. і "Сєрков проти України" від 07.07.2011р.

Європейський суд висловив правові позиції, що відповідне національне законодавство не було чітким та узгодженим та, відповідно, не відповідало вимозі "якості" закону і не забезпечувало адекватність захисту від свавільного втручання у майнові права заявника (справа "Щокін проти України"), а також що відповідне національне законодавство не було чітким та узгодженим та, відповідно, не відповідало вимозі "якості" закону, що мало наслідком його суперечливе тлумачення Верховним Судом (справа "Сєрков проти України"). Зазначене, за висновком Європейського суду, склало порушення прав зазначених заявників, гарантованих статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.

У іншій справі "Перетяка та Шереметьев проти України" від 21.12.2010 р. Європейським судом було встановлено наступне. Заявники звернулися до Ленінського районного суду м. Луганська зі скаргою на дії Луганського обласного військового комісаріату щодо перерахунку пенсії. Зазначений суд відмовив обом заявникам у задоволенні скарг, визнавши її такими, що не мають законних підстав. Апеляційний суд Луганської області розглянув справи в порядку цивільного судочинства і залишив обидва рішення суду нижчої інстанції без змін. У резолютивній частині своїх ухвал апеляційний суд зазначив, що заявник мав право оскаржити цю ухвалу до Верховного Суду України протягом двох місяців. Заявники відповідно подали до Верховного Суду України касаційні скарги, до якої були додані копії рішення та ухвали судів нижчих інстанцій. Верховний Суд України своїми ухвалами відповідно від 30.11.2005 р. і 26.12.2005 р. на підставі ч. 7 та 10 Прикінцевих та перехідних положень КАС передав касаційні скарги заявників до Вищого адміністративного суду України. Вищий адміністративний суд України, керуючись ст. 212 КАС, залишив касаційні скарги заявників без розгляду як такі, що подані після закінчення строку на касаційне оскарження. У зв'язку з цим заявники скаржилися до Європейського суду на те, що вони були незаконно позбавлені доступу до суду касаційної інстанції у їх справах.

У мотивувальній частині рішення по цій справі Європейські суд зазначив наступне. Суд зазначає, що відповідно до усталеної практики Суду щодо України гарантії, закріплені в ст. 6 Конвенції, є застосовними до провадження у суді касаційної інстанції як у цивільних, так і в адміністративних справах, незважаючи на їх українську класифікацію (див. рішення у справі "Мельник проти України" та "Каруна проти України"). Суд також вважає, що немає необхідності визначати, чи повинні були заявники після набрання чинності Кодексом адміністративного судочинства 01.09.2005 р. знати, що їхні справи розглядатимуть за нормами адміністративного права. Важливим за цих обставин є той факт, що апеляційні суди розглянули справи заявників саме у порядку цивільного судочинства. Крім того, в їхніх рішеннях було чітко зазначено, що касаційна скарга має бути подана до Верховного Суду протягом двох місяців, тобто протягом строку, передбаченого для оскарження новими нормами цивільного судочинства. Таким чином, апеляційні суди однозначно скерували заявників продовжувати їх справи в порядку цивільного судочинства. Навіть якщо зазначене в резолютивній частині судового рішення не можна вважати таким, що є обов'язковим для наступної інстанції, твердження апеляційних судів про те, що заявники мають два місяці для оскарження, було єдиним, на що вони могли спиратись, зокрема, з урахуванням того, що відповідні події відбувалися одразу після суттєвих змін у процесуальному законодавстві. Беручи до уваги зазначене вище, Суд доходить висновку, що рішення Вищого адміністративного суду застосувати одномісячний строк у кожній справі, що призвело до відмови у розгляді по суті касаційних скарг заявників, не було пропорційним меті процесуального обмеження, про яке йдеться. Інший висновок був би надто формальним і суперечив би принципу практичного та ефективного застосування Конвенції. Отже, мало місце порушення п. 1 ст. 6 Конвенції.

Таким чином, із зазначеного можна зробити висновок, що (1) відсутність чіткого та узгодженого законодавства, яке відповідає вимозі "якості" закону, (2) наявність суперечливого тлумачення законодавчих норм у тому числі і стосовно юрисдикції Верховним Судом і вищими спеціалізованими судами України, а також (3) неправильне роз'яснення судами права звернення заявників до суду іншої судової юрисдикції може призводити до порушення прав осіб, гарантованих Європейською конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод.