Підсудність цивільних справ та її види

Питання про функціональну (інстанційну) та просторову (територіальну) юрисдикцію суду в науці цивільного процесуального права прийнято іменувати спеціальним терміном - підсудність. Під підсудністю в цілому слід розуміти право конкретної судової установи розглядати визначену за правилами предметної юрисдикції певну сукупність справ за принципами інстанційності й територіальності. На відміну від судової юрисдикції, яка визначає компетенцію різнорідних судів, підсудність визначає компетенцію однорідних судів (судів однієї ланки судової системи).

У науці цивільного процесуального права підсудність прийнято поділяти на родову і територіальну. В об'єктивному значенні родова підсудність - це сукупність процесуальних норм, що визначають яким судом вирішується справа як судом першої інстанції. Так, відповідно до ст. 107 ЦПК усі справи, що підлягають вирішенню в порядку цивільного судочинства, розглядаються районними, районними у містах, міськими та міськрайонними судами. З цього правила Кодекс не передбачає винятків, а тому прийнято вважати, що сучасний цивільний процес не має проявів родової підсудності. При цьому під проявами родової підсудності розуміється передбачений законом вихід компетенції судів певної інстанції за межі їх місця у класичній інстанційній моделі побудови судової системи.

Разом з тим відсутність у сучасному цивільному процесі проявів родової підсудності не означає їх відсутності у правовій системі в цілому. Так, відповідно до ч. 1 ст. 20 КАС Вищий адміністративний суд України у випадках, встановлених цим Кодексом, вирішує адміністративні справи як суд першої інстанції. Зокрема, Вищому адміністративному суду України як суду першої інстанції підсудні справи щодо встановлення Центральною виборчою комісією результатів виборів або всеукраїнського референдуму, справи про дострокове припинення повноважень народного депутата України, а також справи щодо оскарження актів, дій чи бездіяльності Верховної Ради України, Президента України, Вищої ради юстиції, Вищої кваліфікаційної комісії суддів України (ч. 4 ст. 18 КАС). Частина 7 ст. 176 КАС передбачає розгляд справ по першій інстанції Київським апеляційним адміністративним судом.

Аналогічно, прояви родової підсудності містив і ЦПК 1963 р. Зокрема, відома справа про скасування результатів виборів Президента України 21.11.2004 р. розглядалася Верховним Судом України відповідно до правил, встановлених на той час у ст. 243 ЦПК 1963 p., як судом першої інстанції. Зазначений кодекс передбачав також випадки розгляду справ по першій інстанції і апеляційними судами.

У науці цивільного процесуального права існують й інші підходи до визначення родової підсудності. Так, у деяких випадках до такого виду підсудності відносять підсудність справ: 1) у яких є суд або суддя (ст. 108 ЦПК); 2) про спори між громадянами України, якщо обидві сторони проживають за її межами (ст. 111 ЦПК); 3) про розірвання шлюбу між громадянином України та іноземцем або особою без громадянства, які проживають за межами України (ст. 111 ЦПК). Отже, при такому підході визнається, що прояви родової підсудності за чинним ЦПК існують.

Інший вид підсудності - територіальна (або підсудність у власному розумінні цього слова). Під територіальною підсудністю розуміється властивість певної справи належати до відання одного з однорідних судів в залежності від просторових меж його юрисдикції, або, простіше, - просторова компетенція однорідних судів. В об'єктивному значенні територіальна юрисдикція - це система процесуальних норм, які визначають, який конкретно суд з-поміж однорідних вправі вирішувати дану конкретну справу по суті.

Питання про територіальну підсудність тісно пов'язане з таким конституційним принципом побудови судової системи як територіальність. Зазначений принцип вимагає від держави забезпечити доступність правосуддя з точки зору відносно однакової територіальної наближеності однорідних судів до населення всієї країни. Внаслідок цього держава утворює мережу однакових за своєю предметною юрисдикцією судів, які своїм покриттям рівномірно охоплюють всю її територію. І навпаки, наприклад, норми, які регулюють процесуальну діяльність Конституційного Суду України, не містять правил підсудності, оскільки цей суд є єдиним судом конституційної юрисдикції (ст. 147 Конституції України).

Відповідно до чинного ЦПК можна виділити наступні види територіальної підсудності: 1) загальна; 2) альтернативна; 3) виключна; 4) за визначенням суду; 5) за зв'язком справ і 6) договірна (з певними застереженнями).

Правило загальної територіальної підсудності визначено у ст. 109 ЦПК, яка має назву "Підсудність справ за місцезнаходженням відповідача". Загальним цей вид підсудності називається тому, що діє як загальне правило на відміну від інших видів підсудності, які застосовуються як спеціальне правило підсудності. Це пояснюється тим, що на відміну від інших норм про підсудність положення ст. 109 ЦПК не містить вказівок на певну категорію справ, які вирішуються за цим правилом підсудності. Всі ж інші норми містять ознаки справи за предметним або суб'єктним критерієм, а тому застосовуються лише у випадку співпадіння конкретної справи з цими ознаками.

Правило, відповідно до якого справа за загальним правилом "слідує" за відповідачем, а не позивачем має свої пояснення. Так, по-перше, відповідачу зручніше захищатися від пред'явлених до нього вимог за своїм місцем проживання. По-друге, саме позивач повинен нести негативні наслідки, як-то сплата судового збору, витрати на переїзд тощо, необґрунтованості або недоведеності свого позову. Нарешті, по-третє, це певною мірою утримує позивачів від пред'явлення завідомо необгрунтованих позовів з метою спричинення незручностей для відповідачів або втягнення їх у зайві витрати.

Отже, відповідно до ч. 1 ст. 109 ЦПК позови до фізичної особи пред'являються в суд за зареєстрованим у встановленому законом порядку місцем її проживання або зареєстрованим в уставленому законом порядку місцем її перебування. Ключова фраза, на яку необхідно звернути увагу, - "зареєстрованим у встановленому законом порядку". Вона була добавлена до зазначеної норми Законом України "Про судоустрій і статус суддів" від 07.07.2010 р. і мала на меті жорсткої прив'язки позовів до місця реєстрації особи-відповідача незалежно від того, чи проживає він фактично у цьому місці. До цього за практикою Верховного Суду України позови могли бути пред'явлені як за місцем реєстрації відповідача, так і за іншим місцем його фактичного проживання за наявності беззаперечних доказів останнього. Однак із внесенням зазначених змін позови до фізичної особи можуть пред'являтися лише за адресою, за якою ця особа має реєстрацію відповідно до Закону України "Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні" від 11.12.2003 р. із внесенням відповідних відомостей як до паспортного документа особи, так і до бази даних реєстраційного обліку відповідного територіального підрозділу у справах громадянства, імміграції та реєстрації фізичних осіб міських, районних управлінь (відділів) МВС України. У разі відсутності відповідачів за адресою їх місця проживання чи перебування, зареєстрованого у встановленому законом порядку, згідно з абз. 5 ч. 5 ст. 74 ЦПК вважається, що судова повістка про виклик їх до суду вручена належним чином. При цьому зазначені зміни до ЦПК визнано конституційними згідно з п. 6.4 рішення Конституційного Суду України від 13.12.2011 р.

З метою контролю за тим, щоб позови пред'являлися саме за місцем реєстрації відповідача, який є фізичною особою, суд відповідно до ч. 3 ст. 122 ЦПК не пізніше двох днів з дня надходження позовної заяви до суду звертається до відповідного органу реєстрації місця проживання або перебування особи щодо надання інформації про зареєстроване місце проживання (перебування) такої фізичної особи. Останній протягом трьох днів з моменту отримання такого звернення повинен надати суду відповідну інформацію про місце проживання (перебування) особи. У тих випадках, коли місце реєстрації проживання або перебування відповідача позивачу невідоме, позов згідно з ч. 9 ст. 110 ЦПК може пред'являтися за останнім відомим зареєстрованим місцем проживання або перебування відповідача, місцем знаходження його майна або місцем його роботи. У зв'язку з цим наведемо показовий приклад.

Ухвалою Козелецьким районного суду Полтавської області від 12.10.2010 р., залишеною без змін апеляційним судом Полтавської області, позовну заяву ВАТ "Полтаваобленерго" до ОСОБА6 про стягнення заборгованості за спожиту електричну енергію повернуто позивачу в зв'язку з тим, що справа не підсудна цьому суду. Розглянувши касаційну скаргу позивача, Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ дійшов висновку, що вона підлягає частковому задоволенню з таких підстав. Повертаючи позовну заяву, суд першої інстанції, з висновком якого погодився й апеляційний суд, виходив з того, що згідно даних СПРФО Козелецьким РВ У МВС України в Полтавській області відповідач не значиться зареєстрованим на території Козелецьким району Полтавської області, а тому вважав, що справа Йому не підсудна. Проте погодитися з таким висновком суду не можна. Відповідно до ч. 1 ст. 109 ЦПК позови до фізичної особи пред'являються в суд за зареєстрованим у встановленому законом порядку місцем її проживання або перебування. Згідно з ч. 9 ст. 110 ЦПК позови до відповідача, місце реєстрації проживання або перебування якого невідоме, пред'являються за останнім відомим зареєстрованим його місцем проживання або перебування. Як вбачається з матеріалів справи, останнє відоме зареєстроване місце проживання відповідача ОСОБА_6 - АДРЕСА1. Відповідно до ч. 3 ст. 122 ЦПК у разі, якщо отримана судом інформація не дає можливості встановити зареєстроване у встановленому законом порядку місце проживання (перебування) фізичної особи, суд вирішує питання про відкриття провадження у справі. Подальший виклик такої особи як відповідача у справі здійснюється через оголошення в пресі. Всупереч вказаної норми суд першої інстанції прийшов до помилкового висновку про повернення позовної заяви.

Як зазначається в узагальненні судової практики, проведеному апеляційним судом м. Києва, у судовій практиці виникає складність із визначенням територіальної підсудності, коли особа не зареєстрована у певній області, адже процесуальний закон не зобов'язує суд направляти запити щодо реєстрації місця проживання даної особи по всій території України. У такому випадку судця повинен вирішувати питання про відкриття провадження у справі з урахуванням того, з яких джерел позивач дізнався про вказане ним у позовній заяві місце проживання (перебування) відповідача з метою уникнення недобросовісності позивача в умисному приховуванні місця проживання відповідача, яке йому відоме. Такими джерелами, як приклад, можуть бути запис в особовій картці при трудових спорах, запис в анкеті чи розписці у спорах про стягнення боргу, договір оренди тощо.

Що стосується юридичних осіб, то відповідно до ч. 2 ст. 109 ЦПК позови до них пред'являються в суд за їх місцезнаходженням. Місцезнаходження юридичної особи визначається за даними Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців. Згідно із змінами, внесеними Законом від 07.07.2010 р., Закон України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців" від 15.05.2003 р. доповнено статтею 22і, відповідно до якої судам загальної юрисдикції на безоплатній основі надається безперешкодний доступ до відомостей Єдиного державного реєстру, який забезпечується шляхом безоплатного підключення суду до нього. Положенням про порядок доступу судів загальної юрисдикції до відомостей Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців, затвердженим наказом Державного комітету України з питань регуляторної політики та підприємництва від 14.02.2011 р. №17, передбачено поступове підключення судів до Єдиного державного реєстру шляхом встановлення програмного забезпечення по формуванню Спеціального витягу з Єдиного державного реєстру на визначені керівником апарату суду робочі місця, первинне навчання користувача з питань користування програмним забезпеченням, формування та надання користувачеві у користування індивідуальних засобів доступу. Відповідно до п. 5.7 зазначеного Положення отриманий користувачем Спеціальний витяг роздруковується, підписується ним та долучається до матеріалів судової справи.

Альтернативна підсудність передбачена у ст. 110 ЦПК, яка має назву "Підсудність справ за вибором позивача". Альтернативною цей вид підсудності називається тому, що передбачає для позивача за його вибором альтернативне загальному правилу місце пред'явлення позову. Таким альтернативним місцем пред'явлення позову може бути: (а) одне місце - наприклад, зареєстроване місце проживання чи перебування позивача (чч. 1,2,4, 6, 7, 8, 12,13 ст. 110 ЦПК), (б) два - наприклад, зареєстроване місце проживання чи перебування позивача і місце завдання шкоди (чч. 3, 10, 11 ст. 110 ЦПК) і (в) три - наприклад, зареєстроване місце проживання чи перебування позивача, місце заподіяння шкоди і місце виконання договору (чч. 5, 9 ст. 110 ЦПК). У науці цивільного процесуального права цей вид підсудності інколи називають пільговою підсудністю, оскільки по більшості справ, передбачених у відповідній статті, вона встановлюється в інтересах позивача по так званим соціально важливим категоріям справ, у яких інтереси останнього, як правило, зазнають суттєвого порушення. Такими, наприклад, є позови: (1) про стягнення аліментів, (2) про визнання батьківства відповідача, (3) про захист трудових прав і (4) про розірвання шлюбу, за умови що на утриманні позивача є неповнолітні діти або він за станом здоров'я чи з інших поважних причин не може виїхати до місця проживання відповідача (ці чотири види позовів можуть пред'являтися, як альтернатива, за зареєстрованим місцем проживання чи перебування позивача), а також (5) про захист прав споживачів (можуть пред'являтися як за зареєстрованим місцем проживання чи перебування позивача, так і за місцем заподіяння шкоди чи виконання договору) і (6) про відшкодування шкоди. При чому остання категорія спорів поділяється на позови про відшкодування шкоди: (6.1) завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю фізичної особи, чи завданої внаслідок скоєння злочину (можуть також пред'являтися як за зареєстрованим місцем проживання чи перебування позивача, так і за місцем завдання шкоди), (6.2) завданої особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду (можуть пред'являтися за зареєстрованим місцем проживання чи перебування позивача) і (6.3) завданої майну фізичних або юридичних осіб (можуть пред'являтися за місцем заподіяння шкоди).

У всіх зазначених випадках альтернатива загальному правилу підсудності для позивача є факультативною, оскільки він може обрати як загальне правило підсудності, так і наявне альтернативне (одне або більше) на власний розсуд. Разом з тим у деяких випадах, передбачених статтею 110 ЦПК, альтернатива є необхідною (вимушеною), коли, загальне правило позивачем застосоване бути не може в силу об'єктивних чи суб'єктивних причин. Такою є підсудність по справах за позовами до відповідача: (1) місце реєстрації проживання або перебування якого невідоме, у випадку чого позови пред'являються за місцезнаходженням майна відповідача, за останнім відомим зареєстрованим місцем його проживання або перебування чи постійного заняття (роботи) (ч. 9) і (2) який не має в Україні місця проживання чи перебування - позови пред'являються за місцезнаходженням майна відповідача або за останнім відомими зареєстрованим місцем його проживання чи перебування в Україні (ч. 10). При чому слід враховувати, що відповідно до ч. 9 ст. 74 ЦПК відповідач, зареєстроване місце проживання (перебування), місцезнаходження чи місце роботи якого невідоме, викликається в суд через оголошення у пресі, із опублікуванням якого він вважається повідомленим про час і місце розгляду справи належним чином.

У решті випадків, передбачених статтею 110 ЦПК, альтернативна підсудність продиктована вимогою однакової зручності місця розгляду справи для обох сторін спору. Такими є позови: (1) що виникають з діяльності філії або представництва юридичної особи (можуть пред'являтися за місцезнаходженням останніх), (2) що виникають з договорів, у яких зазначено місце його виконання або виконувати які через їх особливість можна тільки в певному місці (за місцем виконання цих договорів) і (3) позови про визнання виконавчого напису нотаріуса таким, що не підлягає виконанню, і про повернення стягненого за виконавчим написом нотаріуса (за місцем виконання виконавчого напису нотаріуса). До них також відносяться позови у справах, які зустрічаються вкрай рідко у судовій практиці. Це позови (4) про відшкодування збитків, завданих зіткненням суден, а також про стягнення сум винагороди за рятування на морі, які можуть також за місцезнаходженням судна відповідача або порту реєстрації судна (ч. 11 ст. ПО), і позови (5) Міністерства юстиції України на підставі міжнародних договорів в інтересах і за довіреністю позивача, який не має в Україні зареєстрованого місця проживання чи перебування, які можуть також пред'являтися за місцезнаходженням міністерства або його територіальних підрозділів (ч. 13 ст. 110).

Як свідчить судова практика, найбільш спірним з точки зору визначення альтернативної підсудності є розгляд вимог за позовами, що виникають з діяльності філії або представництва юридичної особи (ч. 7 ст. 110 ЦПК), а також про захист прав споживачів (ч. 5 ст. 110 ЦПК).

У справах за позовами, що виникають з діяльності філії або представництва юридичної особи, спірним є питання про визначення підсудності спору, який виникає із діяльності так званої без балансової одиниці (відділення) юридичної особи. Випадки створення таких структурних підрозділів є поширеними у діяльності банківських установ і страхових компаній, розгляд справ за участю яких останнім часом мас тенденцію до збільшення. Із цього приводу слід враховувати правову позицію, висловлену Верховним Судом України у проведеному ним узагальненні "Судова практика розгляду цивільних справ, що виникають з договорів страхування" від 19.07.2011 р. Зокрема у ньому наголошується наступне. Філією є відокремлений підрозділ юридичної особи, що розташований поза її місцезнаходженням та здійснює всі або частину її функцій. Філії та представництва не є юридичними особами та наділяються майном юридичної особи, що їх створила, і діють на підставі затвердженого нею положення (ст. 95 ЦК). Правовий статус відділення страховика на законодавчому рівні не регламентований. Проте, як відомо, відділення діють від імені страховика та можуть бути як на балансі страховика, так і на балансі філії. Тому, оскільки відділення є частиною філії та уповноважене на отримання страхових платежів від страхувальника, слід вважати, що це діяльність філії через своє відділення і, відповідно, потрібно подавати позов у районний суд за місцезнаходженням відділення. Очевидно, правильним, на нашу думку, буде поширювати наведену правову позицію на спори, які виникають з діяльності відділень будь-яких юридичних осіб, у тому числі й банківських установ. Певні складнощі викликає також визначення підсудності у справах за позовами про захист прав споживачів (ч. 5 ст. 110 ЦПК). Зокрема, як свідчить судова практика, суди по різному застосовують це положення у випадках розгляду справ, які вникають із вже згаданих кредитних і страхових правовідносин, за позовами фізичних осіб відповідно до банківських установ і страхових компаній. Приводом для цієї проблеми стала правова позиція, висловлена Пленумом Верховного Суду України у постанові "Про практику розгляду цивільних справ за позовами про захист прав споживачів" №5 від 12.04.1996 р. Зокрема, у п. 2 вказаної постанови зазначено: оскільки Закон України "Про захист прав споживачів" від 12.05.1991 р. не визначає певних меж своєї дії, судам слід мати на увазі, що до відносин, які ним регулюються, належать, зокрема, ті, що виникають із договорів купівлі-продажу, страхування, із договорів про надання фінансово кредитних послуг для задоволення власних побутових потреб громадян (у тому числі про надання кредитів, відкриття і ведення рахунків, проведення розрахункових операцій, приймання і зберігання цінних паперів, надання консультаційних послуг). Саме це послужило приводом для висновку у багатьох справах, що підсудність за позовами, які виникають із кредитних і страхових відносин, визначається за правилами альтернативної підсудності згідно із ч. 5 ст. 110 ЦПК. Разом з тим в узагальненнях судової практики "Судова практика розгляду цивільних справ, що виникають з договорів страхування" від 19.07.2011 р. і "Узагальнення судової практики розгляду цивільних справ, що виникають з кредитних правовідносин" від 07.10.2010р. Верховним Судом України висловлено протилежну думку. Зокрема у зазначених узагальненнях зазначено, що Закон України "Про захист прав споживачів" не поширюються на відносини, які виникають із кредитних договорів і договорів майнового страхування, а тому підсудність у цих справах має визначатися за загальними правилами, визначеними ч. 2 ст. 109, або ч. 7 ст. 110 ЦПК. Щоправда в світлі рішення Конституційного Суду України у справі про захист прав споживачів кредитних послуг від 10.11.2011 р. зазначені в узагальненнях Верховного Суду України висновки навряд чи можна назвати безспірними. Адже як зазначено в резолютивній частині рішення Конституційного Суду України, в аспекті конституційного звернення положення пунктів 22, 23 ст. 1, ст. 11 Закону України "Про захист прав споживачів" від 12.05.1991 р. № 1023-ХН з наступними змінами у взаємозв'язку з положеннями ч. 4 ст. 42 Конституції України треба розуміти так, що їх дія поширюється на правовідносини між кредитодавцем та позичальником (споживачем) за договором про надання споживчого кредиту, що виникають як під час укладення, так і виконання такого договору. А отже і підсудність у цих випадках, як вбачається, має визначатися за правилами, встановленими для позовів про захист прав споживачів.

Зазначене підтверджується й роз'ясненнями, викладеними у постанові Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ "Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин" № 5 від 30.03.2012 р. Відповідно до п. 4 зазначеної постанови Пленуму позови, що виникають із кредитних правовідносин, пред'являються до суду за загальними правилами підсудності, визначеними гл. 1 розд. Ш ЦПК. При цьому суд має враховувати право споживача на пред'явлення позову також за зареєстрованим місцем проживання чи перебування цієї особи або за місцем заподіяння шкоди чи виконання договору (ч. 5 ст. 110 ЦПК).

Виключна підсудність встановлена ст. 114 ЦПК і означає імперативне правило, відповідно до якого справи, віднесені до цього виду підсудності, можуть розглядатися винятково за вказаним у законі місцем. До цього виду підсудності законом віднесено такі категорії справ: 1) позови, що виникають з приводу нерухомого майна (пред'являються за місцезнаходженням майна або основної його частини); 2) про зняття арешту з майна (пред'являються за місцезнаходженням цього майна або основної його частини); 3) позови кредиторів спадкодавця, що подаються до прийняття спадщини спадкоємцями (пред'являються за місцезнаходженням спадкового майна або основної його частини); 4) позови до перевізників, що виникають з договорів перевезення вантажів, пасажирів, багажу, пошти (пред'являються за місцезнаходженням перевізника). Відповідно до змін, внесених до ЦПК Законом Україні "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо визначення підсудності справ про арешт на морські судна" № 4190-1V від 20.12.2011 р., наведений перелік доповнено ще однією категорію справ - це справи про арешт судна, що здійснюється для забезпечення морської вимоги, які розглядаються судом за місцезнаходженням морського порту України, в якому перебуває судно, або порту реєстрації судна.

Встановлення правил виключної підсудності по зазначеним категоріям справ пояснюється переважно концентрацією основного доказового матеріалу за місцем знаходження відповідного майна, а, отже, і необхідністю його огляду судом, експертом, спеціалістом, потребою витребування правовстановлюючих документів, які, як правило, знаходяться за місцезнаходженням цього майна, тощо. Так, найпоширенішими у судовій практиці серенад наведених справ є справи за позовами, що виникають з приводу нерухомого майна (ч. 1 ст. 114 ЦПК). При цьому кваліфікація об'єктів як нерухомого майна має здійснювати відповідно до статей 181, 190 та 191 ЦК та з урахуванням Методичних рекомендацій стосовно визначення нерухомого майна, що знаходиться на земельних ділянках, право власності на які підлягає державній реєстрації, затверджених наказом Міністерства юстиції України від 14.04.2009 р. № 660/5.

Як показує судова практика, певні складнощі з точки зору тлумачення викликає термін "справи з приводу". Це, передусім, пов'язано з неврахуванням того, що поняття "позови, що виникають з приводу нерухомого майна" є більш широким, ніж поняття "позови, де предметом спору є нерухоме майно". Наведемо у зв'язку з цим наступний приклад.

ОСОБА 3 звернулася до суду із позовом до публічного акціонерного товариства "Кредитпромбанк" (ПАТ "Кридитпромбанк") в особі

Одеської філії, третя особа - TOB "СВТ-Ко" про розірвання договору іпотеки. Ухвалою Комінтернівського районного суду Одеської області від 08.06.2010 р. було відкрито провадження у справі. Ухвалою апеляційного суду Одеської області від 10.11.2010 р. ухвалу суду першої інстанції про відкриття провадження скасовано, позовну заяву повернуто позивачеві. Розглянувши касаційну скаргу ОСОБА_3, який просить скасувати ухвалу апеляційного суду, а ухвалу суду першої інстанції залишити без змін, Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ дійшов висновку, що вона підлягає задоволенню з таких підстав. Повертаючи позовну заяву позивачу, апеляційний суд виходив із того, що зазначений позов підлягає розгляду за місцезнаходженням юридичної особи. Однак з таким висновком погодитись не можна. Згідно ч. 1 ст. 114 ЦПК позови, що виникають з приводу нерухомого майна, пред'являються за місцезнаходженням майна або основної його частини. Пункт 5 постанови Пленуму Верховного Суду України від 16.04.2004 р. "Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ" передбачає, що у випадках, коли вимоги пов'язуються з визнанням права на земельну ділянку, встановленням порядку користування земельною ділянкою чи усуненням перешкод у цьому, іншими вимогами з приводу земельної ділянки чи розташованої на ній нерухомості, зокрема про відшкодування шкоди, заподіяної порушенням земельного законодавства, суди обов'язково застосовують правила про виключну підсудність (ст. 114 ЦПК). Апеляційний суд зазначених положень закону не врахував, дійшовши помилкового висновку про те, що справа має розглядатись за місцем знаходження юридичної особи-відповідача. Крім того, апеляційний суд в порушення вимог ст. 312 ЦПК повернув позовну заяву позивачу замість того, щоб направити заяву до суду першої інстанції. Натомість суд першої інстанції правильно відкрив провадження у справі із застосуванням правил ст. 114 ЦПК.

Отже, виходячи з аналізу судової практики, правильним до справ з приводу нерухомого майна буде відносити будь-які справи, матеріальним предметом (об'єктом) яких є нерухомість. Це справи про визнання права власності, права користування нерухомим майном, поділ цього майна, укладення, розірвання, визнання недійсним договорів, об'єктом яких є нерухоме майно, встановленням порядку користування нерухомим майном чи усуненням перешкод у цьому, визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, відшкодування шкоди, заподіяної нерухомому майну, тощо. Як зазначено у п. 27 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" № 9 від 06.11.2009 р., позови про визнання недійсними правочинів щодо нерухомого майна та застосування наслідків недійсності пред'являються відповідно до ч. 1 ст. 114 ЦПК за місцезнаходженням майна або основної його частини; при цьому за місцезнаходженням нерухомого майна повинні пред'являтися також позови про визнання недійсними правочинів щодо нерухомого майна, яке буде створено в майбутньому (щодо інвестиційних договорів про будівництво нерухомого майна, договорів про участь у фонді фінансування будівництва тощо).

Стосовно позовів про зняття арешту з майна (ч. 2 ст. 114 ЦПК), то це позови осіб, які ґрунтуються на праві власності, праві володіння або іншому речовому праві зазначених осіб на це майно. Вони пред'являються з приводу дій посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо майна боржника, на яке звертається стягнення у процесі виконання рішень судів та інших органів з метою задоволення вимог стягувачів, а також дій органів державної податкової служби, якщо звернення стягнення на майно проводиться для забезпечення конфіскації чи стягнення майна на користь держави. Особливості цієї категорії справ передбачені постановою Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику в справах про виключення майна з опису" від 27.08.1976 р. № 6.

У іншій категорії справ, передбачених ст. 114 ЦПК, - справах за позовами кредиторів спадкодавця, що подаються до прийняття спадщини спадкоємцями (ч. 3), - слід враховувати деякі особливості. По-перше, до зазначеної категорії справ відносяться лише такі позови, які подаються до суду вже після смерті особи-боржника, але ще до прийняття його спадкоємцями спадщини, що відповідно до ст. 1270 і 1298 ЦК відбувається, як правило, після закінчення шести місяців з часу відкриття спадщини. По-друге, слід враховувати, що відповідно до ч. 3 ст. 1268 ЦК спадкоємець, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом строку, встановленого ст. 1270 цього Кодексу, він не заявив про відмову від неї. А отже, за наявності зазначеної обставини, що встановлюється, як правило, на підставі даних органів громадянства і реєстрації фізичних осіб про зареєстроване місце проживання спадкоємців і спадкодавця станом на день смерті останнього, позови повинні пред'являтися за загальними правилами підсудності. Аналогічне правило встановлено частиною 4 ст. 1268 ЦК, відповідно до якої малолітня, неповнолітня, недієздатна особа, а також особа, цивільна дієздатність якої обмежена, вважаються такими, що прийняли спадщину, крім випадків, встановлених ч. 2-4 ст. 1273 цього Кодексу, а отже, і у цих випадках позови кредиторів спадкодавця пред'являються за загальними правилами підсудності.

Привила виключної підсудності не допускають винятків, крім одного, встановленого в ч. 2 ст. 113 ЦПК. Так, відповідно до зазначеної норми зустрічний позов незалежно від його підсудності пред'являється в суді за місцем розгляду первісного позову. У зв'язку з цим наведемо приклад.

У січні 2007 р. Комунальне підприємство "Покровська пересувна механізована колона № 331" (далі - Комунальне підприємство) звернулося до суду з позовом, в якому просило стягнути зі ОСОБА1 суму в розмірі 51700 грн. Відповідач у свою чергу звернувся до суду із зустрічним позовом, в якому просив визнати дійсним договір купівлі-продажу двоповерхової будівлі бази відпочинку, укладений між ним та Комунальним підприємством, визнати за ним право власності на зазначене нерухоме майно. Рішенням А мур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 29.01.2007 р. в задоволенні позову Комунального підприємства відмовлено. Зустрічний позов ОСОБА_1 задоволено. Ухвалою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 17.02.2009 р., рішення суду першої інстанції скасовано, справу передано на новий розгляд до Приморського районного суду Запорізької області. Розглянувши касаційну скаргу ОСОБА1 на ухвалу суду апеляційної інстанції, Верховний Суд України дійшов висновку, що вона підлягає задоволенню з таких підстав. Скасовуючи рішення суду та передаючи справу на новий розгляд до Приморського районного суду, апеляційний суд помилково вважав, що судом першої інстанції порушено вимоги ч. 1 ст. 114 ЦПК, відповідно до яких позови, що виникають із приводу нерухомого майна, пред'являються за місцезнаходженням майна або основної його частини, не взявши до уваги, що Комунальне підприємство звернулося до суду з первісним позовом до ОСОБА1 про стягнення з відповідача суми боргу за місцем проживання останнього згідно із ч. 1 ст. 109 ЦПК, а вже ОСОБА1 звернувся до суду із зустрічною позовною заявою про визнання договору купівлі-продажу дійсним та визнання за ним права власності на будівлю бази відпочинку.

До підсудності за визначенням суду, відносяться правила, зазначені у ч. 1 ст. 108 і ст. 111 ЦПК. Так, відповідно до ч. 1 ст. 108 ЦПК підсудність цивільних справ, у яких однією із сторін є суд або суддя цього суду, визначається ухвалою судді суду вищої інстанції без виклику сторін. Це правило підсудності спрацьовує за наявності у сукупності двох умов. Перше, однією із сторін у справі (позивачем або відповідачем) має бути суд або суддя, тобто особа, яка призначена на цю посаду у встановленому законом порядку. При чому, слід мати на увазі, що предметом такого позову не може бути оскарження процесуальних дій судді (суду), пов'язаних із розглядом іншої справи, оскільки ні нормами ЦПК, ані іншими законами України розгляд судом таких позовних вимог взагалі не передбачено. Друге, спеціальний суб'єктний склад (суд або суддя) повинні збігтися із судом, до якого потрапила чи повинна потрапити справа, на що вказує словосполучення "цього суду". У теорії цивільного процесуального права прийнято вважати, що правило, визначене наведеною нормою, покликане захищати інтереси позивача, унеможливлюючи передання цивільної справи на розсуд суду, який є стороною у цій справі, або суддя якого є стороною у ній. Адже інакше у осіб, які беруть участь у справі, з'явилися б сумніви щодо об'єктивності і неупередженості судді, який розглядатиме справу.

У зв'язку із застосуванням цієї норми, що не є надто поширеним у судовій практиці, виникають декілька питань. По-перше, як необхідно діяти особі, наприклад, у разі, коли вона усвідомлює, що позов подається до суду, у якому працює суддя, зазначений відповідачем у її позові, однак за загальними правилами підсудності ця справа до іншого суду подана бути не може. Зокрема, позов необхідно подавати одразу до суду вищої інстанції для визначення підсудності чи вже ж таки до суду першої інстанції, який, отримавши таку позовну заяву, повинен сам направити її до суду вищої інстанції для визначення підсудності цієї справи? І, нарешті, сплачувати судовий збір у такому випадку разом із поданням позовної заяви чи після надходження справи до суду, підсудність справи якому буде визначена вищестоящим судом, адже відповідно до ч. 1 ст. 9 Закону України "Про судовий збір" від.08.07.2011 р. судовий збір сплачується за місцем розгляду справи, що на момент подання позову ще не є визначеним? По-друге, як необхідно розуміти положення про те, що підсудність зазначених справ визначається ухвалою суду "вищої інстанції": будь-якої вищої (судом апеляційної, касаційної інстанції чи навіть Верховним Судом України) чи лише наступної вищої (судом апеляційної інстанції)? По-третє, чи спрацьовує правило, визначене ч. 1 ст. 108 ЦПК, на стадії апеляційного перегляду якщо справа, стороною у якій є суддя апеляційного суду надходить до цього апеляційного суду для апеляційного перегляду?

На нашу думку, оскільки всі позовні заяви відповідно до ст. 107 і ч. 1 ст. 118 ЦПК подаються до суду першої інстанції, у зазначеному вище випадку позовну заяву необхідно подавати саме до нього, навіть якщо справа за приписом ч. 1 ст. 108 ЦПК йому непідсудна, і без сплати судового збору. Разом з тим, як свідчить судова практика, при поданні такого позову одразу до суду апеляційної інстанції - останній у будь-якому випадку повинен визначити підсудність цієї справи.

Так, у червні 2003 р. ОСОБА1 звернулась до апеляційного суду з позовом до судді Краматорського міського суду ОСОБА_2 про захист честі та гідності і відшкодування моральної шкоди. Ухвалою апеляційного суду Донецької області від 25.06.2003 р. позивачу відмовлено у прийнятті позовної заяви. Розглянувши касаційну скаргу ОСОБА__1, Верховний Суд України дійшов висновку, що вона підлягає задоволенню не підлягає, оскільки оскаржувану ухвалу суду постановлено з додержанням норм процесуального права. Проте, оскільки в оскаржуваній ухвалі не визначено якому суду направляється позовна заява для розгляду, а відповідно до вимог ст. 108 ЦПК підсудність справи, в якій однією із сторін являється суд або суддя, визначається ухвалою судді суду вищої інстанції, матеріали позовної заяви слід направити апеляційному суду Донецької області для визначення підсудності.

Щодо застосування положення ч. 1 ст. 108 ЦПК на стадії апеляційного перегляду, якщо стороною у справі є апеляційний суд або суддя апеляційного суду, то тут слід дати ствердну відповідь, і за наявності таких обставин апеляційний суд за приписами цієї норми повинен направити справу до суду вищої інстанції, яким є Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ, для визначення підсудності цієї справи з апеляційного перегляду іншому апеляційному суду. Згідно з принципом територіальності таким судом повинен бути найближчий апеляційний суд до того апеляційного суду, якому відповідна справа виявилася непідсудною.

Відповідно до ч. 2 ст. 108 ЦПК підсудність цивільних справ, у яких однією із сторін є Верховний Суд України або суддя цього суду, визначається за загальними правилами підсудності. На нашу думку, правило цієї норми необхідно поширювати також і на справи, у яких однією із сторін є Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ або суддя цього суду, адже цей суд є єдиним судом касаційної інстанції в системі загальних судів і у разі виникнення необхідності визначення підсудності справи за участі цього суду або судді цього суду для касаційного перегляду, що за смислом ч. 1 ст. 108 ЦПК мав би зробити Верховний Суд України як суд вищої інстанції, виявиться, що визначити підсудність цієї справи для касаційного перегляду іншому суду неможливо, оскільки такого суду не існує. Відсутність же відповідних вказівок про це у законі можна пояснити прогалиною правового регулювання у період передання згідно із Законом України "Про судоустрій і статус суддів" від 07.07.2010 р. повноважень суду касаційної інстанції в системі загальних судів від Верховного Суду України до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, що, очевидно, з часом буде виправлено шляхом внесення відповідних доповнень до ч. 2 ст. 108 ЦПК.

До підсудності за визначенням суду відносяться також правила, визначені ст. 111 ЦПК. Відповідно до зазначеної норми підсудність цивільних справ (1) за участю громадян України, якщо обидві сторони проживають за її межами, а також (2) про розірвання шлюбу між громадянином України та іноземцем або особою без громадянства, які проживають за межами України, за клопотанням позивача визначається ухвалою судді Верховного Суду України. На нашу думку, наведене правило підсудності випливає із національного принципу юрисдикції судів України щодо громадян України.

У судовій практиці небагато прикладів застосування правил підсудності, визначених ст. 111 ЦПК, однак певні складнощі вже ж таки виникають. У зв'язку із цим наведемо наступний приклад.

У лютому 2011 р. громадянка України ОСОБА2 звернулась до суду з позовом до громадянина Молдови ОСОБА4 про розірвання шлюбу, сплату аліментів та моральної шкоди, посилаючись на те, що 09.08.2003 р. на території Молдови вона зареєструвала шлюб з відповідачем. Оскільки шлюбні відносини між подружжям припинені з тих підстав, що відповідач сім років тому виїхав на заробітки до Росії і до теперішнього часу не повернувся, просила суд розірвати між ними шлюб, стягнути з відповідача аліменти та моральну шкоду. Ухвалою Кам'янець-Дніпровського районного суду Запорізької області від 10.02.2011 р. позовну заяву повернуто позивачу та роз'яснено право звернення до Верховного Суду України з клопотанням про визначення підсудності розгляду справи. Розглянувши апеляційну скаргу ОСОБА2, апеляційний суд дійшов висновку, що вона підлягає задоволенню з наступних підстав. Повертаючи позовну заяву ОСОБА2, суд зазначив, що відповідач ОСОБА4 є громадянином Молдови, проживає за межами України, а тому, враховуючи вимоги ст. 111 ЦПК, справа непідсудна Кам'янець-Дніпровському районному суду. Погодитися з таким висновком суду не можна з наступних підстав. Правила, визначені статтею 111 ЦПК щодо справ про розірвання шлюбу між громадянином України та іноземцем, можуть застосовуватися за умови, що сторони спору знаходяться за межами території України. Між тим, як вбачається з доданих до позовної заяви матеріалів, позивачка ОСОБА2 є громадянкою України, яка зареєстрована за адресою і проживає на території України, а не за її межами. Таким чином, у даному випадку підстав для застосування вимог ст. 111 ЦПК у суду першої інстанції не було, а тому ухвала судді від 10.02.2011 р. підлягає скасуванню з передачею питання про прийняття заяви на новий розгляд.

Правильність висновку апеляційного суду у наведеному прикладі підтверджується й роз'ясненнями, викладеними у постанові Пленуму Верховного Суду України "Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя" від 21.12.2007 р. № 11. Як зазначено у п. 5 постанови, відповідно до ст. 111 ЦПК Верховний Суд України визначає підсудність справи про розірвання шлюбу тільки в разі, якщо ніхто з подружжя не проживає в Україні. У разі розірвання шлюбу між громадянином України та іноземцем або особою без громадянства, один з яких проживає в Україні, питання підсудності визначається за загальними правилами, встановленими ст. 110 ЦПК.

Отже, правила підсудності, визначені статтею 111 ЦПК, у обох випадках застосовуються лише у разі, якщо обидві сторони - позивач і відповідач - поживають за межами України, не маючи зареєстрованого місця проживання на її території. При чому у першому випадку обидві сторони повинні бути громадянами України, а у другому - громадянство України повинен мати лише позивач.

Підсудність за зв'язком справ визначається ст. 113 ЦПК, яка має назву "Підсудність кількох вимог, пов'язаних між собою". Цей вид підсудності не є повністю самостійним, адже він не стільки містить правила підсудності, скільки уточнює загальні правила підсудності, визначаючи місце розгляду одного позову в залежності від місця розгляду іншого (основного), пов'язаного з ним. Тому правила підсудності, визначені ст. 113 ЦПК, можна назвати субсидіарними.

Так, відповідно до названої статті позови до кількох відповідачів, які проживають або знаходяться в різних місцях, пред'являються за місцем проживання або місцезнаходженням одного з відповідачів за вибором позивача (ч. 1); зустрічний позов незалежно від його підсудності пред'являється в суді за місцем розгляду первісного позову (ч. 2). Перший випадок пов'язаний із застосуванням ст. 32 ЦПК і проявом пасивної співучасті (участі кількох відповідачів) у цивільному процесі. Оскільки різні відповідачі можуть мати різне зареєстроване місце проживання, у зв'язку з чим за правилами загальної територіальної підсудності справа буде альтернативно підсудна декільком судам, закон логічно надає право позивачу обрати один з цих судів. На нашу думку, у випадках, коли позов пред'являється до відповідачів, обов'язок яких щодо позивача можна визначити відповідно як основне зобов'язання і додаткове, закон має містити вказівку на необхідність пред'явлення такого позову за зареєстрованим місцем проживання того з відповідачів, який пов'язаний із позивачем основним зобов'язанням (прикладом цього може бути позов про стягнення боргу з основного боржника і поручителя як солідарних боржників - ст. 554 ЦК). Така пропозиція пов'язана з існуванням у судовій практиці непоодиноких прикладів зловживання процесуальними правами шляхом штучного створення позивачами "зручної" для них підсудності. Наприклад, у вже згаданому прикладі із поручительством приміром банк, маючи позичальника-боржника за виданим кредитом у не зовсім зручному для нього з точки зору підсудності місці, може без його відома укласти договір поручительства із іншою фізичною особою (за попереднім зговором з нею), про взяття нею на себе обов'язку поручительства перед кредитором (банком) за виконання боржником (позичальником) свого обов'язку із сплати кредиту, але не в повному розмірі заборгованості по кредиту, а припустимо у розмірі десяти гривень. Наявність такого договору одразу дозволяє банку скористатись положенням ч. 1 ст. 113 ЦПК, подавши позов до обох зазначених осіб як солідарних боржників не за місцем знаходження основного боржника, а за місцем знаходження поручителя. Ухвалення ж запропонованих змін до ЦПК унеможливило б створення штучної підсудності у подібних випадках.

Другий випадок цього виду підсудності, відповідно до якого зустрічний позов незалежно від його підсудності пред'являється в суці за місцем розгляду первісного позову (ч. 2 ст. 113 ЦПК) пов'язаний із вимогами процесуальної економії і концентрації доказового матеріалу в межах однієї справи з метою всебічного і повного з'ясування обставин справи та винесення законного, обґрунтованого і справедливого судового рішення. Правило, визначене цієї нормою, є настільки імперативним, що розглядається як спеціальне відносно правила виключної підсудності, про що ми вже зазначали, аналізуючи останню. А отже, у разі коли зустрічний позов підпадає під ознаки справ, визначених ст. 114 ЦПК (виключна підсудність), він все одно розглядається за місцем розгляду первісного позову і правило виключної підсудності не спрацьовує.

На нашу думку, правила підсудності, визначені ст. 113 ЦПК, мають бути розширені також за рахунок й деяких інших випадків пов'язаності вимог між собою. По-перше, відповідно до ч. 1 ст. 34 ЦПК треті особи, які заявляють самостійні вимоги щодо предмета спору, можуть вступити у справу до закінчення судового розгляду, пред'явивши позов до однієї чи обох сторін. Отже, підсудність основної вимоги, якою є вимога первісного позивача, визначає підсудність іншої - вимоги третьої особи, яка заявляє самостійний позов щодо предмета спору, а значить зазначене положення формально підпадає під ознаки підсудності за зв'язком справ. По-друге, потребує правового врегулювання питання про підсудність справи, у якій поєднано вимоги, які підпадають під правила різних видів підсудності, практична потреба у чому виникає нерідко. У судовій практиці певні правила щодо цього питання вже вироблено. Так, наприклад, коли позивачем поєднуються вимоги, одна з яких підпадає під правило виключної підсудності (наприклад, про розірвання шлюбу і поділ спільного сумісного майна, серед якого є й нерухоме майно), справа має розглядатися лише судом, визначеним за правилами виключної підсудності (ч. 1 ст. 114 ЦПК). У даному випадку, діє принцип, відповідно до якого при конкуренції правил підсудності спрацьовує більш суворе правило - у даному випадку правило виключної підсудності. Однак, яке правило підсудності є більш суворим при конкуренції, приміром, правил загальної і альтернативної підсудності? Прикладом цього можуть бути справи про визнання батьківства і стягнення аліментів, про позбавлення батьківства і стягнення аліментів тощо. Вбачається правильним вважати більш суворим у даному випадку правило загальної територіальної підсудності - позов повинен пред'являтися за зареєстрованим місцем проживання відповідача. Однак Верховний Суд України у даному випадку дотримується протилежної точки зору. Так, в узагальненні Верховного Суду України "Практика розгляду судами справ, пов'язаних із позбавленням батьківських прав, поновленням батьківських прав, усиновленням, установленням опіки та піклування над дітьми" від 11.12.2008 р. висловлено наступну правову позицію. Справи про позбавлення батьківських прав є справами позовного провадження, тому ця категорія справ підлягає розгляду за загальними правилами підсудності - відповідно до ч. 1 ст. 109 ЦПК за місцем проживання відповідача або одного з них, якщо позов подається до обох батьків (ч. 1 ст. 113 ЦПК). Якщо в одному позові вимоги про позбавлення батьківських прав (та інші вимоги щодо захисту прав дитини) поєднуються з вимогою про стягнення аліментів, такий позов може подаватися за вибором позивача згідно з ч. 1 ст. 110 ЦПК. На нашу думку, така позиція Верховного Суду України є досить спірною без відповідного законодавчого врегулювання цього питання. А тому цілком доцільним буде врегулювати наведене питання шляхом внесення відповідних змін і доповнень до ст. 113 ЦПК.

Договірна підсудність. Цей вид підсудності до набрання чинності Законом України "Про судоустрій і статус судців" від 07.07.2010 р. визначався статтею 112 ЦПК, яка мала назву "Договірна підсудність". Відповідно до зазначеної норми сторони мають право письмово визначити територіальну підсудність справи, крім справ, для яких встановлена виключна підсудність. Однак на цей час ця норма виключена із ЦПК, що, очевидно, можна пояснити бажанням законодавця певною мірою посилити захист прав громадян у тих договірних відносинах, у яких вони виступають не зовсім рівними з іншими суб'єктами. Зокрема, не секрет, що найчастіше положення про договірну підсудність містилося у кредитних, депозитних, інших договорах, які пропонувалися до укладення із громадянами банківськими установами, договорах страхування, розроблених страховими компаніями, інших договорах великих централізованих компаній в яких громадянин, як правило, не міг впливати на його зміст.

Разом з тим як прояв договірної підсудності можна розглядати положення ч. 2 ст. 110 ЦПК (речення друге). Відповідно до зазначеної норми за домовленістю подружжя справа про розірвання шлюбу за домовленістю подружжя може розглядатися за зареєстрованим місцем проживання чи перебування будь-кого з них. Щоправда незрозуміло, в якій формі має бути виражена така домовленість. Скоріш за все мова йде про випадки, визначені частиною 3 ст. 234 ЦПК, відповідно до якої у порядку окремого провадження розглядаються також справи про розірвання шлюбу за заявою подружжя, яке має дітей. Оскільки формою звернення подружжя до суду у такому випадку є спільна заява, то, очевидно, у ній і може, як правило, міститися положення про визначення підсудності на договірних засадах відповідно до речення другого ч. 2 ст. 110 ЦПК.